Стан сільського господарства. Однією із головних причин падіння авторитетуХрущова в країні була його невдала аграрна політика

Однією із головних причин падіння авторитетуХрущова в країні була його невдала аграрна політика. Нове керівництво країною це розуміло, а тому свою діяльність розпочато з реформи у сільському господарстві. У березні 1965 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який обговорив питання “Про невідкладні заходи по дальшому розвитку сільського господарства СРСР” і розробив програму економічних заходів, спрямованих на організаційно-господарське зміцнення колгоспів і радгоспів та піднесення аграрного сектора економіки. Зокрема, пленум схвалив новий порядок закупок сільськогосподарських продуктів: запроваджувався твердий план продажу продукції на ряд років; підвищувалися заготівельні ціни і всиновлювалися грошові надбавки за надплановий продаж продукції. Були також накреслені заходи щодо зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства, розширення його електрифікації, хімізації, меліорації. Пленум визначив заходи по підвищенню особистої матеріальної зацікавленості трудівників села, підкреслив необхідність поліпшення керівництва колгоспами і радгоспами. У 1966 – 1967 рр. була запроваджена гарантована оплата праці колгоспників за тарифними ставками відповідних категорій працівників радгоспів. Було зменшено прибутковий податок із колгоспів, знижено ціни на сільськогосподарську техніку і запасні частини до них, а також тарифи на електроенергію для виробничих потреб на селі. У 1966 – 1985 рр. постійно зростала сума капіталовкладень у сільське господарство республіки: у 1966-1979 рр. – 16,1 млрд. крб., у 1971 – 1975 рр. – 24,6 млрд., у 1976 – 1980 рр. – 29, 2 млрд., у 1981 – 1985 рр. – 31,1 млрд. крб. Їх частка в загальному обсязі капітальних вкладень у народне господарство УРСР зросла за 1966 – 1985 рр. з 21 до 27%. Це дало змогу значно посилити матеріально-технічну базу аграрного сектора економіки. У восьмій п’ятирічці почалася комплексна механізація сільськогосподарського виробництва. До 1970 р. була повністю механізована оранка, сівба та збирання зернових. У 1975 р. для потреб сільського господарства промисловість випускала 1400 найменувань різних машин – утричі більше, ніж у 1965 р. До середини 1970-х років значною мірою було механізовано викопування і навантаження цукрових буряків, картоплі, збирання сіна, висадку овочевих культур. Ще раніше повністю завершено механізацію всього комплексу робіт з обробітку і збирання зернових. Значно зміцніла й технічна база тваринництва. Велося будівництво тваринницьких приміщень, спеціальних виробничих комплексів, потужних підприємств промислового типу, у яких застосовувалися індустріальні методи праці, встановлювалися потокові технологічні лінії для виробництва м’яса, яєць тощо. У другій половині 1970 – першій половині 1980-х років нарощувалася механізація виробничих процесів. Найбільшого рівня вона досягла у виробництві зерна, кукурудзи, соняшника, цукрових буряків, картоплі; у тваринництві – при доїнні корів, подачі води на ферми, підготовці і роздачі кормів, очищенні приміщень. У колгоспах і радгоспах України працювали посівні та збиральні машини, агрегати для внесення міндобрив у ґрунт, пристрої хімічного захисту рослин, вантажно-розвантажувальні машини тощо. На село чимраз більше надходило тракторів, комбайнів, автомашин, дощувальних установок, екскаваторів, скреперів, бульдозерів та іншої техніки. До кінця 1960-х років в Україні повністю завершилися електрифікація колгоспів і радгоспів. У 1985 р. споживання електроенергії в аграрному секторі зросло порівняно з 1965 р. у 3,6 рази. Із року в рік зростали поставки міндобрив селу: за 1966 – 1985 рр. вони зросли в 2,6 рази і досягли 5, 1 млн. т. у 1985 р. За 1966 – 1985 рр. загальна площа меліорованих земель збільшилась із 1,9 до 4,7 млн. га, а їх питома вага на сільськогосподарських угіддях республіки зросла з 4,5 до 11,3%. В УРСР на початку 1980-х рр. діяло 159 сільськогосподарських науково-дослідних установ, де працювало 8,3 тис. науковців. Таким чином, аграрний сектор економіки мав міцну наукову базу. Учені-аграрники докладали чимало зусиль для інтенсифікації праці в сільському господарстві. Так, широко відомий Миронівський науково-дослідний інститут селекції й насінництва пшениці на чолі з В. Ремеслом вивів ряд сортів пшениці (“Миронівська ювілейна” та інш.), що давало щороку добавку до валового збору зерна в республіці в межах 8-9 млн. т. У другій половині 1960-х – першій половині 1980 рр. у результаті зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства поглибилася його спеціалізація. З’явилися спеціалізовані господарства у землеробстві, тваринництві, посилився процес міжгосподарської кооперації в сільському господарстві та його інтеграція з промисловістю і торгівлею, поступово сформувався агропромисловий комплекс. На початку 1980-х років в УРСР налічувалося 3500 міжгосподарських підприємств, близько 70 виробничих агропромислових і сільськогосподарських об’єднань. Тривала робота з подальшої спеціалізації сільського господарства щодо виробництва зерна, молока, м’яса, овочів тощо. Таким чином, протягом другої половини 1960-х – першої половини 1980-х років для піднесення сільськогосподарського виробництва в республіці було докладено значних зусиль і коштів. Здійснювалися програми з механізації, електрифікації, хімізації, меліорації. В аграрний сектор було вкладено 27% усіх капіталовкладень у народне господарство УРСР, що дало певну віддачу. Але з огляду на величезні кошти і зусилля результати були дуже скромними. Пересічна врожайність зернових культур по республіці зросла з 19, 2ц/га у 1965 р. до 25,2 ц/га у 1985 р., цукрового буряка відповідно з 235 до 266 ц/га. За європейськими мірками це дуже низькі врожаї. Валовий збір зернових в УРСР складав 31,6 млн. т у 1965 р. і 40,5 млн. т у 1985 р. Надоєно молока відповідно 16,6 млн. т у 1965 р., і 23, 6 млн. т. у 1985 р., вироблено м’яса у забійній вазі 2,3 млн. т у 1965 р. і 3, 9 млн. т у 1985 р. Але цієї продукції не вистачало для безперебійного постачання продуктами населення і сировинною промисловості. Понад 40% колгоспів і радгоспів УРСР на початку 1980-х років були низькорентабельними та збитковими. Тому держава продовжувала закуповувати хліб та інші продукти за кордоном. Це красномовне свідчення глибокої кризи колгоспно-радгоспного ладу, який безроздільно панував на селі. Незадовільний стан в аграрному секторі економіки пояснюється багатьма причинами. Кількість і якість машин у сільському господарстві не відповідала потребам виробництва. Це призводило до порушення технології вирощування культур, до великих втрат продукції. Потреби колгоспів та радгоспів у міндобривах, захисних хімічних засобах повністю не задовольнялися, низькою залишалась і культура їх застосування. Капіталовкладення не завжди раціонально використовувалися і не давали очікуваної віддачі. Численні наукові розробки аграрників через відомчі перепони та байдужість керівників сільського господарства не впроваджувалися у виробництво. Украй нераціонально використовувалася і земля. Під забудову, шляхи, кар’єри, штучні моря щедро виділялися тисячі гектарів ріллі. З 1966 по 1985 рр. посівні площі в республіці скоротилися на 1,1 млн. га. Це скорочення дорівнює приблизно посівній площі Криму. Для іригаційно-меліоративних робіт в Україні в 1966 – 1985 рр. було виділено 16 млрд. крб. Але прибутку ці “меліоровані” землі дали тільки на 51 млн. крб. Це яскравий приклад безгосподарності адміністративно-командної системи. Дуже недбалою була переробка та зберігання сільськогосподарської продукції. Щорічно гинуло до третини вирощених овочів та фруктів, понад 10% зерна. За шаблоном відбувалася концентрація сільськогосподарського виробництва, скорочення кількості колгоспів та їх перетворення у радгоспи. Це одна з причин появи “неперспективних” сіл, де не було ні світла, ні радіо, ні магазину, ні медпункту. Жителі змушені були переселятися на центральні садиби господарства або подаватися у міста. Протягом 1966 – 1985 рр. понад півтори тисячі таких сіл і тисячі хуторів зникли з карти України. Соціальний розвиток села, його газифікація, теплофікація, водопостачання, медичне і торгівельне обслуговування помітно відставали від міста. Це одна з причин відтоку сільської молоді у міста. Якщо в першій половині 1960-х років у сільському господарстві України було зайнято 46,7% працездатного населення республіки, то в 1985 р. тільки 20,8%. Колгоспно-радгоспна система гальмувала впровадження передових, прогресивних форм організації праці на селі. Так, у 1971 р. у Баштанському районі на Миколаївщині замість тракторно-рільничих і тракторно-комплексних бригад були створені підрядні бригади з оплатою за фактичний врожай. Відразу зросла матеріальна зацікавленість колгоспів у результатах власної праці, а відтак і збільшення сільськогосподарської продукції. Але підряд не набув поширення через упертий опір керівництва колгоспами та радгоспами і люмпенізованих прошарків на селі. Перші не бажали втрачати монополію керівництва всіма і всім на селі, другі шкодили учасникам підряду, оскільки розуміли, що при повсюдному поширенні цієї форми господарювання паразитичним прошаркам не буде місця у колгоспах та радгоспах. Тому в 1983 р. тільки 5,1% колгоспників та робітників радгоспів у республіці перейшли на колективний підряд. Відчужений від власності селянин втрачав почуття господаря, усвідомлював: скільки б він не працював, його становище мало зміниться. Економічні відносини в колгоспах та радгоспах залишалися невідрегульованими: гарантований мінімум оплати праці, який не залежав від кінцевих результатів виробництва, але дозволяв зводити кінці з кінцями, призвів до поширення тенденцій утриманства, байдужості до результатів своєї праці. Авторитарний стиль керівництва аграрним сектором передбачав тільки слухняних виконавців наказів, нехтував прагненням селян бачити кінцевий результат своєї праці, не було чіткої залежності заробітної плати від виконаної роботи. Стало необхідним і неминучим залучення до сільськогосподарських робіт під виглядом шефства: службовців, студентів, школярів, робітників. У 1970-х – на початку 1980-х років у республіці кожного п’ятого місцевого жителя притягували до роботи на селі. Ця праця була надзвичайно неефективною і запобігти кризі у сільському господарстві не могла. Темпи сільськогосподарського виробництва постійно падали. У 1966 – 1970-і рр. приріст сільськогосподарської продукції в УРСР складав 4,5% щороку, в 1971 – 1975 рр. вже тільки 3,9%, у 1976 – 1980 рр. – 1,5%, а в 1981 – 1985 рр. лише 0,5%, тобто менше, ніж приріст населення. Але найголовнішою причиною спаду була криза колгоспно-радгоспного ладу. На початку 1980-х рр. сільське господарство країни опинилося в такому стані, що стали необхідними невідкладні та радикальні заходи. Травневий (1982 р.) пленум ЦК КПРС схвалив Продовольчу програму СРСР. Розрахована до 1990 р., вона передбачала ряд заходів, спрямованих на забезпечення населення харчами, а промисловості – сировиною. Була створена єдина система управління сільським господарством та іншими галузями агропромислового комплексу на всіх рівнях. На виконання рішень травневого (1982 р.) пленуму була розроблена Продовольча програма УРСР, яку схвалив листопадовий (1982 р.) пленум ЦК Компартії України. У ній визначалися обсяги виробництва всіх видів сільськогосподарської продукції в республіці. Для керівництва агропромисловим комплексом як єдиним цілим була створена Комісія Пезидії Ради Міністрів з питань агропромислового комплексу УРСР, а в областях і районах – агропромислові об’єднання (ОАПО, РАПО). Але Продовольча програма залишилась невиконаною. Планом на одинадцяту п’ятирічку в УРСР передбачалося досягти виробництва зерна на рівні 51-52 млн. т., а фактично збирали пересічно на рік 39,3 млн. т. передбачалося збирати щороку не менше 57 млн. т цукрового буряка, а збирали не більше 53,9 млн. т. Щорічне виробництво м’яса в забивній вазі планувалося довести до 3,9 – 4,2 млн. т, а фактично ж виробляли не більше 3,7 млн. т. Щорічні надої молока мали становити 22,5 – 23 млн. т, а виробляли пересічно по 21,8 млн. т. Продовольча програма, що базувалася на старій колгоспно-радгоспній системі господарювання, була нездатна вивести сільське господарство із кризи. Адміністративно-командні методи керування економікою повністю вичерпали себе. У середині 1980-х років народне господарство УРСР, як і всієї країни, опинилося в кризовій ситуації. Країна стояла на порозі докорінних соціально-економічних змін.