Антинародна політика і терор окупантів не могли зламати волі західних українців до соціального і національного визволення. Їх революційно-визвольний рух виливався у різні форми, серед яких найважливішими були масові робітничі і селянські страйки, демонстрації, мітинги, збройні виступи.
У 1921—1923 рр., у час післявоєнної економічної кризи, великими були страйк залізничників у Західній Україні в лютому-березні 1921 р., у ході якого українські залізничники вимагали звільнити політичних в'язнів і скасувати мілітаризацію кордонів, загальний страйк нафтовиків Галичини, який почався 18 травня 1921 р. і був підтриманий робітниками інших професій. 5 листопада 1923 р. було оголошено загальнодержавний політичний страйк, у ході якого лише у Львівському воєводстві страйкувало 45,8 тис. робітників.
Широким був партизанський рух селянства. У 1921 р. він охопив Дубнівський, Рівненський, Сарненський, Островський, Ковельський і Володимир-Волинський повіти на Волині, гірські райони Прикарпаття. Партизанські загони громили поміщицькі маєтки й господарства польських колоністів, осадників, руйнували лінії зв'язку, залізничні колії, розправлялися з місцевими окупаційними властями. Восени 1922 р. під керівництвом С.О.Мельчука, П.М.Шеремети та І.Г.Цепка у Заліщицькому повіті Тернопільського воєводства активно діяла, одночасно з іншими, партизанська група "Червона двадцятка". Проти партизанів окупанти кинули військові частини. У боях І. Цепко загинув, а П. Шеремета та С. Мельничук потрапили в полон і за вироком військового суду у місті Чорткові були страчені.
Широкого розмаху набувала боротьба проти дискримінаційної політики польських властей щодо української мови і культури, проти полонізації української школи, утисків у діяльності товариств "Просвіти", "Рідної школи" та ін. З особливо різким осудом зустріла українська громадськість повне спольщення Львівського університету. У 1919 р. його ректорат за схвалення уряду ліквідував в університеті всі українські кафедри, які існували за часів Австро-Угорщини, викладання всіх дисциплін переводилося на польську мову, викладачі-українці усувалися від роботи. Було оголошено, що навчатися в університеті можуть тільки піддані польської держави, які відбули військову службу в польській армії. На знак протесту українські вчені, передусім члени Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка, організували з 20 вересня 1919 р. систематичні наукові курси, які в 1921 р. були реорганізовані в український таємний університет на зразок західноєвропейських. Він мав три факультети: філософський, правничий і медичний. Першим ректором університету було обрано професора, відомого літературознавця й письменника В.Щурата. Матеріальне забезпечення університету здійснювали самі студенти. У 1922/23 навчальному році в університеті навчалося 1014 студентів, діяли 65 кафедр. Через переслідування властей і брак коштів у червні 1925 р. на засіданні сенату університету було оголошено про зупинення його діяльності.
У 1924—1929 рр. революційно-визвольний рух західноукраїнських трудящих, хоч і з меншим розмахом, тривав. У Західній Україні в 1924—1925 рр. відбулося 154 страйки, які охопили 47 тис. робітників, а в 1926-1928 рр.—247 страйків, у яких взяли участь 59 тис. чол.
У Закарпатті в 1924—1928 рр. відбулось 49 страйків, в яких взяли участь близько 8 тис. робітників. Не раз страйкували й робітники Північної Буковини та придунайських українських земель.
Відбувалися масові політичні демонстрації й мітинги, під час яких трудящі рішуче протестували проти окупаційного режиму, позитивно відгукувалися про Радянську Україну, де тоді проводилася нова економічна політика й українізація. Серед них особливо виділялася першотравнева демонстрація 1924 р. у місті Заболотові Станіславського воєводства, в якій взяли участь понад 5 тис. робітників і селян. На Закарпатті в першотравневих демонстраціях 1924 р. взяло участь 40 тис. робітників і селян, у першотравневій демонстрації 1926 р. в Чернівцях, що відбувалася під гаслом боротьби за робітничо-селянську єдність, понад 10 тис. трудящих.
З кінця 1925 р. в Західній Україні розпочалися масові демонстрації й мітинги безробітних, які вимагали роботи й державної допомоги. Такі демонстрації й мітинги відбулися в Дрогобичі, Львові, Бориславі, Перемишлі, Самборі та інших містах. 31 березня 1926 р. зі співом "Інтернаціоналу" на вулиці міста Стрия вийшли 2 тис. безробітних. Вони проголошували: "Хочемо хліба й праці!", "Хай живе робітничо-селянський уряд!" За наказом властей війська стріляли у демонстрантів. 13 чоловік було вбито, кілька десятків поранено.
У Південій Бессарабії найбільшим виступом проти румунських окупантів було Татарбунарське повстання 16-22 вересня 1924 р. Очолив його Південревком, керували яким комуністи. Повстання почалося в селі Татарбунарах (тепер райцентр Одеської області), де влада перейшла до рук ревкому, потім охопило ряд населених пунктів Акерманського, Ізмаїльського, Кагульського і Бендерського повітів. У ньому взяли участь близько 6 тис. чол. —українців, росіян, молдаван, болгар, гагаузів. У ході запеклих боїв переважаючими силами урядових військ, до яких входило 10 полків регулярної армії та інші підрозділи, повстанці зазнали поразки. Багато з них загинуло, 500 чоловік було віддано до суду.
У 1929-1932 рр., коли різко погіршилось становище народних мас, масового характеру набули виступи селян проти надмірних податків, примусових екзекуцій за борги, проти злиднів і голоду. У вересні-жовтні 1930 р. у Львівському, Терно-пільському, Станіславському і Волинському воєводствах розгорнувся масовий повстанський рух селян. За цей час тут сталося 180 виступів. Польський уряд вдався до "пацифікації", під час якої каральні загони зруйнували, спалили й погра-бували 800 сіл, 1700 найактивніших селян заарештували, а тисячі закатували.
Великим спалахом селянського гніву було повстання у Ліському повіті Львівського воєводства в 1932 р. У ньому взяли участь понад 30 тис. селян і сільськогосподарських робітників. Усе частішими й масовішими ставали страйки. У 1934-1938 рр. в Західній Україні відбулося 1118, а на Закарпатті — 97 страйків, що було більше як удвоє в порівнянні з 1929-1932 рр.
Одним з найбільших був виступ робітників Львова у квітні 1936 р. 14 квітня поліція розігнала демонстрацію безробітних. Було вбито робітника Владислава Козака. У день похорону В.Козака 16 квітня на вулицях міста відбувалась 10-тисячна антифашистська демонстрація. Поліція стріляла в демонстрантів, вони почали споруджувати барикади, спалахнули вуличні бої. Було вбито 46 і поранено понад 300 чол., заарештовано близько 3 тис. чол.
Карпатська Україна
Після мюнхенської змови Англії та Франції з Гітлером у 1938 р. влада центрального уряду Чехословаччини послаб-ла. 6 жовтня 1938 р. Словаччина проголосила автономію в складі Чехословач-чини. Празький уряд змушений був надати автономію Підкарпатській Русі, як офіційно тоді називалося Закарпаття. У маніфесті "Підкарпаття — незалежна держава!", виданому Першою Українською центральною народною радою в Ужгороді, говорилося: "Від сьогодні на нашій Землі буде володарювати наш народ без чужого опікунства. З цього історичного факту радіє увесь український народ".
Перший уряд Підкарпатської Русі очолив голова Автономно-землеробського союзу, шкільний учитель за фахом Андрій Бродій, проугорськи налаштований політик. Тому 27 жовтня Бродія усунули від влади. Прем'єр-міністром став доктор теології, голова української Центральної Народної Ради Августин Волошин (1874-1945). Він народився у верховинському селі Колечик у сім'ї священика, вчився у богословській семінарії в Ужгороді, згодом на теологічному факультеті, у вищій педагогічній школі у Будапешті. З 1900 р. професор, а в 1917—1938 рр. директор учительської семінарії в Ужгороді. З кінця XIX ст. активний учасник українського культурного та національно-визвольного руху, за що його прозвали батьком українського національного відродження на Закарпатті, редактор єдиної в Угорщині української газети "Наука" (1897-1918), згодом "Свобода" (1920-1938). У 1918-1920 рр. відіграв значну роль у політичному визначенні Закарпаття як член-засновник Руської Народної Ради в Ужгороді, а потім голова Руської (Української) Центральної Народної Ради, посол чехословацького парламенту. У подіях 1938—1939 рр. на Закарпатті А.Волошин став центральною постаттю. Августин Волошин користувався великим авторитетом серед закарпатських українців. Під його керівництвом восени 1938 р. почалась розбудова української держави на Закарпатті.
Але угорський уряд диктатора Хорті став претендувати на частину Словаччини і Закарпаття. Англія і Франція не заперечували. Тоді 2 листопада 1938 р. за рішенням арбітрів — міністрів закордонних справ Німеччини й Італії Ріббентропа й Чіано, що зібралися у Відні, від Чехословаччини було відторгнуто й передано Угорщині південні райони Словаччини й частину Закарпаття з містами Ужгородом, Мукачевим і Береговим. До Угорщини переходило близько 1,5 тис. км. кв. території Закарпаття (з усієї території 12,6 тис. км. кв.), де мешкало 173 тис. чол. населення з 725 тис. населення Карпатської України. Оскільки Ужгород і Мукачево були окуповані Угорщиною, то столицю з Ужгорода було перенесено в Хуст. За розпорядженням уряду 30 грудня 1938 р. закарпатська автономія мала називатися Карпатська Україна.
У січні 1939 р. у Закарпатті під керівництвом А.Волошина була створене "Українське національне об'єднання (УНО)", яке й стало головним організатором створення карпатської української суверенної держави.
12 лютого 1939 р. було проведено вибори до сейму Карпатської України. У ньому взяли участь 92,5% населення, з них за Українське національне об'єднання на чолі з А.Волошиним проголосували 86,1% тих, хто брав участь у голосуванні.
14 березня, скориставшись розпадом Чехословаччини у зв'язку з виходом з її складу Словаччини, А.Волошин проголосив самостійність Карпатської України. Було сформовано новий тимчасовий уряд, прем'єр-міністром якого він залишився.
15 березня у Хусті зібрався сейм і прийняв закон, який встановлював, що:
“1. Карпатська Україна є незалежна Держава.
2. Назва Держави є Карпатська Україна.
1. Карпатська Україна є республіка з Президентом, вибраним Сеймом на чолі Карпатської України.
2. Державна мова Карпатської України є українська мова.
3. Барви Державного прапора Карпатської України є синя і жовта, причому барва синя — горішня, а жовта — долішня.
4. Державним Гербом Карпатської України є дотеперешній герб: медвідь у лівім колі й чотири сині та три жовті смуги у правому півколі, і тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому зубі.
5. Державний гімн Карпатської України "Ще не вмерла Україна".
6. Цей закон обов'язує зараз од його прийняття”.
Президентом Карпатської України сейм обрав Августина Волошина.
Але 14 березня, з санкції Гітлера, на Карпатську Україну за наказом регента Угорщини М.Хорті почали наступати угорські війська чисельністю 40 тис. чол. з артилерією, танками, літаками. Їм на відсіч виступили всі чесні патріоти. Головною силою національної оборони стала Карпатська Січ — воєнізована організація, яка мала бути регулярною армією, до якої вступали робітники, селяни, гімназисти і семінаристи. У Карпатській Січі налічувалося за різними даними від 5 до 15 тис. вояків, озброєних легкою стрілецькою зброєю, які вчинили рішучий опір переважаючій чисельно й добре озброєній армії хортистської Угорщини. Сили були надто нерівні, і наприкінці березня Карпатська Україна була окупована Угорщиною.
Під час захисту республіки загинуло за різними джерелами від 2 до 6,5 тис. патріотів. Трагічною була й доля А.Волошина. Він емігрував за кордон і після мандрів поселився у Празі, де читав лекції в Українському Вільному Університеті. У травні 1945 р. співробітники Смершу 4-го Українського фронту у Празі заарештували Волошина. Він був відправлений до Москви, поміщений у Лефортівську тюрму, потім переведений до Бутирської тюрми, де після четвертого допиту на 52-й день після арешту помер, як зазначено в архівній справі, від паралічу серця.
* * *
Отже, протягом усього міжвоєнного періоду (1921-1939 рр.) народні маси західноукраїнських земель не припиняли боротьбу за соціальне та національне визволення. Вона відбувалася як в легальних, так і в нелегальних формах. Небажання правлячих кіл Польщі, Румунії, Чехословаччини надати українцям соціальні та національні права, економічний застій зумовлювали радикалізацію національно-визвольного руху в краї. Одночасно голодомор 1932-1933 рр., масові репресії, згорнення українізації в УСРР помітно зменшили прорадянські настрої західних українців, силу набирав націоналістичний рух.
РОЗДІЛ 6
