Політичний і національний гніт

Зазначаючи соціально-економічний гніту, західні українці страждали також від політичного безправ'я і жорстокого національного гноблення. Уряди Польщі і Румунії забороняли масові організації трудящих, розправлялися з активними учасниками робітничого й селянського руху. Одночасно з цим польські та румунські правлячі кола, здійснюючи колоніальну політику, всіма силами намагалися денаціоналізувати українське населення, проводили різноманітні дискримінаційні заходи щодо українських робітників, селян та інтелігенції, позбавляли їх будь-яких національно-політичних прав, прагнули підірвати і витруїти з їх свідомості відчуття єдності з усім українським народом. Щоб полегшити денаціоналізацію українського населення, уряди Польщі і Румунії при адміністративному поділі не виділяли землі з українським населенням в окремі адміністративні одиниці, а навмисно об'єднували їх з територіями, населеними переважно поляками і румунами. У Польщі повіти Східної Галичини (49) і місто Львів входили до складу трьох воєводств — Львівського, Станіславського і Тернопільського, західноволинські землі — до Волинського воєводства. Поряд з цим ряд повітів з українським населенням були включені до Краківського, Люблінського і Поліського воєводств. При цьому, встановивши в Польщі єдину центральну владу, польський уряд повністю ліквідував навіть куцу автономію, що її мала Галичина за часів Австро-Угорської імперії. Ще в 1920 р. було скасовано галицький автономний сейм, розпущені самоврядувальні повітові ради, громадські (сільські) ради, замість них призначалися урядові комісари й старости, якими ставали поляки. Українцям був фактично закритий доступ на адміністративні пости в державних установах.

Румунський уряд замість окремих адміністративних одиниць, що історично склалися, таких, як Бессарабія, Буковина та ін., провів адміністративну уніфікацію, що не зважала на національний склад населення, створивши 10 цинутів (провініцій). Провінції ділилися на повіти (на Буковині 5 повітів), повіти на волості, волості на комуни, до комун входили по одному або два села. На чолі повітів стояли призначувані міністерством внутрішніх справ префекти, замість ліквідованого у селах самоуправління громад ставали теж призначувані "примарі". Всі вони були румунами.

Хоча Чехословацький уряд у 1920-х роках обіцяв надати Закарпатській Україні внутрішню автономію, своєї обіцянки не виконав.

Польський уряд поділяв населення Східної Галичини й Західної Волині на лемків, бойків, гуцулів, поліщуків, волинян та ін. і прагнув довести, що вони не українці. Переіменувавши Східну Галичину на Східну Малопольщу, він фактично заборонив українські назви сіл, залізничних станцій, міст. Імена, прізвища українців змінювалися на польський лад. Румунські окупанти твердили, що буковинські українці — це не українці, а "рутени" — обрусілі румуни, які буцімто "забули рідну мову".

Ставлячи за мету повністю денаціоналізувати західноукраїнське населення й придушити його революційно-визвольний рух, уряди Польщі і Румунії дедалі більше посилювали режим політичного терору. Розгони масових демонстрацій, арешти, катування і вбивства активістів ставали повсюдним явищем. У Польщі терор, зокрема так звані "пацифікації" (лат. pacificatio — втихомирення каральними засобами), під час яких поліція і війська, спеціальні каральні загони проводили масові арешти, катування й вбивства селян посилилися, коли в 1926 р. Пілсудський здійснив військовий переворот, установивши авторитарний режим. У 1933 р. на Поліссі у місцевості Береза Картузька було створено концентраційний табір для політичних в'язнів, у який було кинуто й тисячі учасників національно-визвольного і революційного руху на Західній Україні. Північну Буковину румунські власті тримали на військовому стані з невеликими перервами з 1919 до 1940 р., під час якого повсюдні арешти, суди війського трибуналу, вбивства були звичайним явищем.

Нечуваних гонінь зазнавала українська мова й культура. Польський уряд повністю ігнорував статтю VII Ризького мирного договору, за якою зобов'язувався надати особам російської, української та булоруської національностей, які перебувають у Польщі, на основі рівноправності національностей, всі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів. Українська мова не допускалася в державні установи, українські школи закривалися. Якщо в 1911/12 навчальному році в Західній Україні працювало 3622 українські початкові школи, то в 1939 р. їх залишилося 135. Із 138 загальноосвітніх державних середніх шкіл (гімназій і ліцеїв) у 1939 р. українських гімназій було тільки 5. До 70% дорослого населення Західної України було неписьменним. За часів польської влади в Західній Україні (у Львові) було чотири вищі навчальні заклади: університет, політехнічний інститут, академія ветеринарної медицини та академія зовнішньої торгівлі. У них викладання велося тільки польською мовою. При вступі до вузів для українців була встановлена процентна норма, внаслідок чого у Львівському університеті, наприклад, студентів-українців налічувалося менше 5%.

На Північній Буковині румунські власті уже до 1927 р. перевели на румунську мову викладання всі 218 українських початкових школи, які існували до окупації краю Румунією. Вони також закрили всі гімназії та професійні школи з українською мовою викладання, культурно-освітні українські товариства, заборонили ввозити українські книжки й музичні твори. Було заборонено користуватися мовою в судах, адміністративних установах, церквах, крамницях, у громадських місцях і на вулицях. Викладання в Чернівецькому університеті велося виключно румунською мовою, доступ до навчання в ньому українській молоді був майже закритий. Так, у 1939/40 навчальному році університет закінчили лише 4 українці, або 0,8% усіх студентів. Дискримінаційна політика румунських окупантів у галузі освіти зумовила те, що в 1940 р. на Північній Буковині 80% українського населення було неписьменним.

У Чехословаччині, яка була демократичною державою, українці Закарпаття не зазнавали такого гніту, як у Польщі й Румунії. Там відкривались українські початкові і "горожанські" школи, працювало кілька українських гімназій. Але і на Закарпатті понад 60% населення залишалось неписьменним.