Культура і більшовицький режим. Згортання українізації

Наприкінці 1920-х – у 1930-х роках одночасно з форсованою індустріалізацією і колективізацією сільського господарства, реконструкцією всієї економіки здійснювалися зміни і в культурі, відбувалася, як це офіційно тоді говорилося, „культурна революція”. Але саме на розвиткові культури найбільш болюче позначився вплив тоталітарної системи. Демократичні інститути або ліквідовувались, або їх можливості зводились нанівець. Усе економічне, політичне, суспільне і культурне життя підпорядковувалось авторитарній владі адміністративних органів, наверху піраміди яких стояв Сталін. Проводилися арешти інтелігентів і судові процеси над ними, інспіровані і фальсифіковані органами ДПУ. У тюрми і виправно-трудові табори було кинуто багато представників як технічної, так і гуманітарної інтелігенції. Разом з діячами науки, освіти і культури були репресовані і більшість партійних, державних, військових і громадських діячів, зокрема тих, що багато уваги приділяли розвиткові української культури, - Г.Гринько, О.Шумський, В.Затонський, П.Любченко та ін. Тюрми, табори, непосильна праця в них, знущання, розстріли – такою стала доля значної частини української інтелігенції у 1930-х роках. Це був непоправний удар по культурному генофонду українського народу, який серйозно загальмував розвиток освіти, науки і культури. Воістину, як писав В.Сосюра, це стало „розстріляним безсмертям”.

Одночасно з тим, що багато інтелігентів потрапили за тюремні грати або були фізично знищені, режим, встановлений Сталіним і його прислужниками, зумовляв повне підпорядкування діяльності вчених, педагогів, письменників, художників, усіх працівників культури диктату адміністративно-бюрократичного апарату, будь-яка вільна творчість виключалась.

Сталін вів лінію на обмеження прав союзних республік, посилювався апарат і диктат центральних відомств, зокрема адміністрування в управлінні культурними процесами. Особливо це помітно на згортанні політики українізації. У 1930-х роках сфера вживання української мови в державних установах і партійному апараті, на виробництві, в діловодстві, в друкованих працях дедалі більше звужувалась. Якщо в 1930 р. в Україні рідною мовою було видано 6394 назви книг, то в 1939 р. тільки 1895.

Йшов наступ і проти мов інших національностей, які проживали в Україні. Як відомо, в Україні, крім українських і російських, у 1920-ті роки були відкриті і працювали болгарські, німецькі, польські, молдавські, вірменські, єврейські, грецькі, чеські, татарські школи. Але у червні 1938 р. у звітній доповіді ЦК на XIV з’їзді КП(б)У перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов заявив, що так звані „національні” школи насаджували польсько-німецькі агенти, буржуазні націоналісти, і ці всі школи були закриті.

Згортання українізації і розвитку інших національних мов відбувалося за прямими вказівками Сталіна і його найближчих помічників. Про це, зокрема, свідчить телеграма за підписами Сталіна і Молотова, надіслана ЦК КП(б)У і місцевим партійним та державним органам у грудні 1932 р. У цій телеграмі вони рішуче засуджували роботу з українізації районів за межами УСРР, в яких переважало українське населення. Місцеві органи влади цих районів категорично зобов’язувались „негайно зупинити подальшу українізацію в районах, перекласти всі українізовані газети, книги і видання російською мовою і до осені 1933 р. підготовили перехід шкіл до викладання російською мовою”. Зрозуміло, що така вказівка Сталіна і Молотова сприймалася як пряма директива до припинення українізації взагалі.

Негативний вплив на розвиток культури взагалі і української зокрема справило нігілістичне ставлення Сталіна і його найближчого оточення до культури минулого. Як і в інших республіках, в Україні в 1930-ті роки було по-варварському знищено багато безцінних пам’яток історії і культури, зокрема в 1934 р. в Києві було зруйновано пам’ятку ХІІ ст. – Михайлівський Золотоверхий собор. Було вилучено з уживання праці багатьох відомих діячів науки і культури, таких як М.Драгоманов, М.Костомаров, М.Грушевький, В.Винниченко, Олександр Олесь та ін.

Як і в інших сферах життя, з кожним роком посилювалася бюрократизація управління культурою, дедалі більшу владу зосереджували у своїх руках адміністративні установи, роль громадських організацій діячів культури зводилась нанівець або вони просто були ліквідовані.

На українську культуру все більше поширювався директивний стиль управління, вільні дискусії та критичне мислення опинялись під забороною. А неможливість вільної творчості вела до деформації самої суті культури, збіднення її змісту, змушувала інтелігенцію пристосовуватися до неправедних вимог бюрократичного апарату, ідеологічно обґрунтовувати й оспівувати особу Сталіна і створену більшовиками тоталітарну систему. У значної частини інтелігенції виховувалося підлабузництво, страх, соціальна пасивність, вивітрювалося відчуття честі й гідності та посилювалася готовність підкорятися властям замість боротьби проти зла, розросталося розходження між словом і ділом.

Але хоча панування тоталітарної системи, бюрократичного апарату гальмувало і значною мірою деформувало розвиток культури, припинити його не могло. Не можна було загасити прагнення широких народних мас до культури, до знання, до світла. До того ж економічні і соціальні перетворення, будівництво великих сучасних підприємств з новітнім устаткуванням і технологією вимагали значного підвищення освітнього та культурного рівня робітників і підготовки нових загонів висококваліфікованих спеціалістів. На цій основі наприкінці 1920-х – у 1930-х роках продовжувалася робота з ліквідації неписьменності і малописьменності, з розвитку народної освіти, підготовки спеціалістів у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, з піднесення культурно-освітньої роботи.

 

Ліквідація неписьменності

Першочерговим завданням у галузі культури була ліквідація неписьменності і малописьменності. Оскільки ця робота проходила не досить інтенсивно, ВУЦВК і РНК УСРР 3 липня 1929 р. прийняли постанову „Про заходи з ліквідації неписьменності серед дорослої трудящої людності УСРР”, де ставилось завдання ліквідувати неписьменність осіб віком від 14 до 35 років, яких у 1928 р. налічувалось в Україні 5 млн. чол., протягом двох-трьох років. До ліквідації неписьменності залучалися всі письменні. Був висунутий лозунг: „Кожний письменний – навчи неписьменного!”

Широкий наступ усієї громадськості на неписьменність давав свої наслідки. На початок 1939 р. письменними були 85,3% населення віком від 9 років і старше, але, все ж таки, неписьменними залишалися ще близько 15%.

 

Розвиток шкільної освіти

Поряд з ліквідацією неписьменності одним з найважливіших завдань культурного будівництва було надання дітям загального початкового навчання та піднесення народної освіти. За постановою ЦК КП(б)У від 23 серпня 1930 р. „Про запровадження обов’язкового загального початкового навчання, в Україні” вводилося загальне обов’язкове чотирирічне навчання для всіх дітей і підлітків віком від 8 до 15 років. Зусиллями органів народної освіти, які у 1927 – 1933 рр. очолював М.Скрипник, і громадськості на кінець першої п’ятирічки в Україні було здійснено загальне початкове навчання і республіка наблизилась до завершення загального семирічного навчання. У 1932/33 навчальному році п’ятими класами семирічки було охоплено 92% дітей, які закінчили початкову школу.

XVІІ з’їзд ВКП(б) (січень – лютий 1934 р.) поставив завдання „здійснення загального обов’язкового політехнічного навчання в обсязі семирічки”, а ХVІІІ з’їзд (березень 1939 р.) – „здійснення загального середнього навчання в місті і завершення на селі і в усіх національних республіках загального семирічного середнього навчання...”. Хоча ці завдання не були повністю виконані, зроблено було багато, причому Україна випереджала в цій справі інші республіки. З переходом до проведення в життя семирічної і повної середньої освіти постали складні питання: про структуру школи, шкільний режим і обсяг та характер знань, що їх мала давати школа учням. Оскільки у той час утвердилася тоталітарна система, усі ці питання розв’язувалися за директивами зверху, за постановами ЦК ВКП(б) і РНК СРСР. За цими постановами запроваджувалася єдина система народної освіти: початкова школа (4 класи), неповна середня (7 класів) і середня (10 років). Змінювались програми і підручники з усіх предметів, що викладалися в школі, вони ставали теж однотипними для всіх шкіл, їх автори мусили трактувати всі проблеми тільки в руслі марксистсько-ленінської ідеології.

Розширювалась мережа шкіл та їхня матеріальна база, збільшувалась чисельність учнів і вчителів. За 1929 – 1941 рр. в УСРР було збудовано і введено в дію 4619 шкіл. Усього шкіл у 1940/41 р. було 30881. Кількість учнів збільшилася з 2448 тис. у 1927/28 р. до 6687 тис. у 1940/41 р. Учителів у школах республіки працювало у 1927/28 р. 70 тис., у 1940/41 р. – 251 тис.

Але наростаюча атмосфера загальної підозри, вишукування „ворогів народу” в умовах України, передусім українських буржуазних націоналістів, привели до згортання процесу українізації школи. Так, уже в 1937/38 навчальному році кількість учнів, що навчалися українською мовою, зменшилася до 82,4%. Перестали діяти і більшість шкіл з викладанням мовами національних меншостей. Було репресовано багато вчителів, особливо викладачів української мови і літератури, працівників Наркомосвіти УСРР.

 

Культурно-освітня робота

У залученні народних мас до надбань культури, розгортанні культурно-освітньої роботи велика роль належала клубам, сельбудам, хатам-читальням, червоним куткам, бібліотекам, музеям, радіо, кіно, пресі, книзі, театрам тощо. Наприкінці 1920-х – у 1930-х роках мережа культурно-освітніх закладів розширювалась. Якщо в 1927 р. в Україні діяло 11,3 тис. клубних установ, то в 1940 р. – 25 тис. При клубах працювало багато драматичних, хорових, музичних та інших самодіяльних гуртків, які охоплювали сотні тисяч учасників, читались лекції, проводились бесіди, диспути тощо. Чисельність масових бібліотек збільшилася з 8,1 тис. у 1927 р. до 22,3 тис. у 1940 р., їх книжковий фонд зріс відповідно з 16,5 млн. до 36,7 млн. примірників.

Видавалися книги, газети, журнали, поповнювалися ними бібліотеки. Але у 1930-х роках видавнича діяльність в Україні звужувалася, зокрема зменшувалась кількість видань українською мовою. У 1928 р. в Україні було видано 5695 назв книг, у 1940 р. – 4836.

Особливо жорстокого удару від тоталітарної системи зазнали журнали, передусім гуманітарні, зокрема художні, літературні. У 1928 р. в Україні виходило 326 журналів, у 1940 р. – 251. Якщо в 1928 р. українською мовою видавалося 232 журнали, то в 1934 р. тільки 153. Видання газет українською мовою теж зменшувалося.

Дедалі більше у побут входило кіно і радіо. Кількість кіноустановок збільшилася з 1860 у 1927 р. до 5822 у 1940 р., причому близько 70% вже були звуковими. У 1940 р. в Україні діяли 10 радіомовних станцій: у Києві, Харкові, Дніпропетровську та в інших містах, працювали 1,3 млн. радіоточок, було 250 тис. радіоприймачів.

Отже, наприкінці 1920-х – у 1930-х роках збільшувалась мережа культурно-освітніх установ, своєю діяльністю вони охоплювали дедалі ширші маси трудящих, які залучались до культурних надбань. Але багато з цих установ розміщувалися в непридатних приміщеннях, не мали підготовлених кадрів культпрацівників, необхідного устаткування, інструментів тощо. Їх діяльність повністю підпорядковувалась волі адміністративного апарату, пропаганді марксистсько-ленінських догм, возвеличування Сталіна як „вождя і батька всіх народів”.

 

Підготовка спеціалістів

З початку 1930-х років розширювалася підготовка спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою, зокрема інженерно-технічних працівників, розгорнулася уніфікація вищої і середньої спеціальної освіти та реорганізація її за галузевим принципом. Інститути стали вищими спеціальними навчальними закладами, технікуми – середніми. Замість широкопрофільних вузів створювалися галузеві, вузькопрофільні інститути. У 1930 р. при найбільших технічно оснащених підприємствах були відкриті заводи-втузи, в яких готувалися інженерно-технічні працівники без відриву від виробництва. На Україні перші заводи-втузи виникли при Харківському електромеханічному заводі, Штерівській електростанції, Кадіївській шахті №1 тощо. Але дуже швидко виявилася нераціональність існування дрібних вузькопрофільних, слабо оснащених інститутів, і вони були об’єднані у багатопрофільні вузи.

З вересня 1933 р. відновили роботу університети в Києві, Харкові, Одесі. У системі педагогічної освіти було встановлено два типи навчальних закладів: чотирирічні педагогічні інститути, які готували вчителів для середньої школи, і дворічні учительські інститути, що готували вчителів для неповної середньої школи.

Внаслідок реорганізації уже на кінець другої п’ятирічки склалася стабільна система вищої школи. У 1927 р. в Україні було 38 вузів, у яких навчалися 28,6 тис. студентів, у 1940 – 173 вузи і 196,8 тис. студентів. Середніх спеціальних закладів у 1927 р. було 146, навчалися у них 29,3 тис. учнів, у 1940 р. – 693 заклади і 196,2 тис. учнів.

У першій половині 1930-х років при зарахуванні до вузів витримувався класовий принцип, за якого переважне право мали робітники і трудящі селяни, для яких установлювався ліміт прийому. З метою підготовки робітничої і селянської молоді до навчання у вузах розширювалася мережа робітничих факультетів і курсів. За постановою ЦВК і РНК СРСР від 29 грудня 1935 р. обмеження при прийомі у вузи та технікуми, зв’язані з соціальним походженням, були скасовані, але в дійсності зберігались. У зв’язку з розвитком середньої освіти і створення середніх шкіл для дорослих, де діти робітників і трудящих селян діставали середню освіту, робітфаки все більше втрачали своє значення і в 1940 р. були ліквідовані.

Для комплектування студентських колективів вузів і технікумів найбільш підготовленими абітурієнтами з 1933 р. були введені вступні екзамени з профілюючих дисциплін. З початку 1930-х років розгорнулось удосконалення навчального процесу – ліквідовано бригадно-лабораторний і комплексний методи навчання, що не забезпечували студентам потрібних знань, підвищено роль лекцій, семінарських і лабораторних занять, вводилися складання іспитів і індивідуальна оцінка знань студентів, обов’язкове проходження ними виробничої практики. Запроваджувалися нові навчальні плани і програми, проводилася робота з написання та видання підручників та навчальних посібників.

Збільшувалася чисельність і підвищувався науковий та методичний рівень професорсько-викладацького складу вузів і технікумів. У 1934 р. було встановлено вчені ступені доктора і кандидата наук, наукові звання професора і доцента, почесні звання заслуженого діяча науки, техніки і мистецтва, що стимулювало підвищення кваліфікації і педагогічної майстерності викладачів. Наприкінці другої п’ятирічки у вузах республіки працювало близько 10 тис. викладачів, серед них 1224 професори і 2521 доцент. Викладацьку роботу вели такі відомі вчені і педагоги, як О. Білецький, І.Буланкін, Л. Булаховський, М. Крилов, О. Нагорний, О. Палладін, Є. Патон, Л.Писаржевський, М. Птаха та ін.

Будувалися приміщення для вузів і технікумів, у них встановлювалися нове устаткування і прилади, збільшувалися бібліотечні фонди, поліпшувалися матеріально-побутові умови студентів. Зокрема споруджувалися студентські гуртожитки, а то й цілі житлові квартали, такі як „Гігант” у Харкові. Зважаючи на пролетаризацію навчальних закладів, у яких навчалися в переважній більшості робітники, колгоспники і діти трудової інтелігенції, ВУЦВК і РНК СРСР постановою від 13 січня 1934 р. встановив з 1934 р. безплатність навчання в усіх вузах, втузах і технікумах України. На кінець 30-х років близько 90% студентів республіки одержували стипендію.

Випуск спеціалістів із вузів і технікумів збільшувався. У роки першої п’ятирічки вузи республіки підготували 48 тис. спеціалістів, а в роки другої п’ятирічки – 70 тис. У 1940 р. в Україні працювали 513,1 тис. спеціалістів, у тому числі з вищою освітою 217, 7 тис., з середньою спеціальною освітою 295,4 тис. Була створена нова радянська інтелігенція.

Наука

Суперечливо розвивалася наука в Україні наприкінці 20-х – у 30-х роках. З одного боку, зміцнювалася матеріальна база наукової роботи, вчені вносили значний вклад у розвиток народного господарства і культури. З другого боку, гальмуючий вплив на діяльність учених справляла тоталітарна система, масові репресії, що зумовлювало деформації в розвитку науки.

Держава збільшувала асигнування на наукові дослідження. У 1925 – 1926 р. бюджет усіх наукових закладів республіки становив 17 млн. крб., у 1933 р. – 35,6 млн. крб., у 1937 р. – 79,4 млн. крб. У 1928 р. в Україні налічувалося 138 науково-дослідних закладів, у яких працювало 3653 науковців, у 1932 р. – відповідно 208 закладів і 5701 науковців, у 1940 р. – 323 закладів і 19,3 тис. науковців.

Наукові дослідження розгорталися в науково-дослідницьких і вищих навчальних закладах. Головною науковою установою залишалася Всеукраїнська Академія Наук. З метою зміцнення зв’язку науки з практикою соціалістичного будівництва у 1934 р. Академію Наук було переведено з системи Наркомосвіти у безпосереднє відання РНК УСРР. Своєю постановою від 21 лютого 1936 р. РНК УСРР перейменував Всеукраїнську Академію Наук в Академію Наук УСРР і затвердив новий її статут, в якому вказувалося, що Академія Наук України є вищою науковою установою республіки, яка об’єднує найвидатніших учених країни, а її основним завданням є всебічне сприяння загальному піднесенню теоретичних і прикладних наук, активна участь у розвитку української соціалістичної культури.

Матеріально-технічна база і наукові кадри Академії Наук УСРР розширювалися і зміцнювалися. Її бюджет у 1937 р. становив 19 млн. крб. проти 848 тис. у 1928 р. За 10 років, з 1930 р. по 1940 р., він збільшився у сорок разів. Склад Академії Наук постійно розширювався за рахунок обрання нових академіків, а з 1934 р. – і членів-кореспондентів. У травні 1928 р. президентом Академії Наук УСРР був обраний видатний учений-патофізіолог і громадський діяч О.Богомолець.

До початку 1930-х років у складі Академії Наук УСРР було багато переважно дрібних наукових установ: кафедри, інститути, комісії, кабінети, лабораторії тощо. З 1930 р. почалася перебудова структури академії. Основними організаційними ланками ставали комплексні інститути. Крім академічних інститутів, в Україні діяв Український інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ), який у 1931 р. був реорганізований у Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН), що об’єднувала інститути суспільствознавчого профілю. У 1936 р. ВУАМЛІН було ліквідовано, а його інститути, в тому числі й Інститут історії України, були переведені в систему Академії Наук. У 1940 р. в Академії Наук УРСР діяли чотири відділення: суспільних, фізико-математичних, біологічних і технічних наук.

Наприкінці 1920-х – у 1930-х роках учені України провели багато важливих наукових досліджень і зробили значний вклад у розвиток фізико-математичних, хімічних, біологічних, медичних, технічних та інших наук. Велику увагу приділялось розв’язанню проблем реконструкції промисловості, сільського господарства, всієї економіки. У науково-дослідних інститутах і вузах розроблялися нові технологічні процеси, конструювалися нові механізми і машини, зокрема врубові вугільні комбайни, трактори, зернозбиральні комбайни тощо. Науковці Інституту металу у Харкові і Дніпропетровську успішно розв’язували проблеми реконструкції металургійної промисловості. При Київському політехнічному інституті у 1929 р. за ініціативою Є.Патона була створена кафедра інженерних споруд і при ній зварювальна лабораторія, яка у 1932 р. була реорганізована в Інститут електрозварювання АН УСРР. Колектив цього інституту розробив новий ефективний спосіб автоматичного дугового зварювання під флюсом. Цей спосіб уперше у світовій практиці був застосований на Дніпробуді і при спорудженні Магнітогорського металургійного заводу.

Світове значення мали дослідження вчених України в галузі фізичних і математичних наук. Одним із найзначніших центрів теоретичної фізики в СРСР і всьому світі незабаром після його заснування у 1928 р. в Харкові став Український фізико-технічний інститут (УФТІ), першим директором якого був І.Обреїмов. У 1931 – 1932 рр. в цьому інституті працював видатний учений І.Курчатов. Блискучих наукових результатів світового рівня досягла кріогенна лабораторія під керівництвом Л.Шубникова. А.Вальтер, Г.Латишев, О.Лейпунський, К.Синельников у 1932 р. вперше в країні розщепили ядро атома літію. В УФТІ і вузах Харкова у 1932 – 1937 рр. працював фізик-теоретик Л.Ландау, під керівництвом якого були проведені видатні дослідження з квантової електродинаміки, фізики твердого тіла і фізики низьких температур.

У галузі математичних наук велике значення мали дослідження Д.Граве, Г.Пфейффера, М.Кравчука, М.Лаврентьєва. В Інституті математики АН УСРР засновник наукової школи математичної фізики М.Крилов і його учень М.Боголюбов створили новий напрям у математиці – нелінійну математику.

Значні успіхи вчені України мали в галузі біологічних та інших наук. За методом, розробленим В.Воробйовим, було забальзамовано тіло Леніна. Високу оцінку дістали праці О.Палладіна з біохімії м’язової діяльності і нервової системи, О.Богомольця у галузі патології і питань довголіття, Д.Воронцова з фізіології нервової системи і електрофізіології. Важливі дослідження в галузі сільського господарства здійснили Є.Вотчал, М.Холодний, А.Сапегін, В.Юр’єв та ін., які вивели нові сорти пшениці, кукурудзи, ячменю, вівса, зробили значний вклад у вивчення фізіології, анатомії та екології рослин, мікробіології тощо. Медичну науку новими положеннями збагатили В.Філатов, М.Старжеско, В.Чаговець, В.Іванов та ін.

Отже, вчені України самовіддано працювали на благо своєї Вітчизни. Але величезним гальмом на шляху розгортання їхньої творчої діяльності стала тоталітарна система. Передусім, внаслідок сталінського беззаконня і масових репресій було фізично знищено або усунено від наукової праці багато талановитих учених, розгромлено ряд наукових колективів, закрито немало наукових журналів та інших видань. По сфальсифікованих судових процесах „Шахтинська справа”, „Спілка визволення України”, „Український національний центр” та інших було заарештовано і засуджено до страти або тюремного чи табірного ув’язнення сотні й тисячі вчених. Жертвами неправедних репресій стали відомі вчені: математик М.Кравчук, фізик Л.Шубников, геолог М.Світальський, генетик І.Агол та багато ін.

Найбільш масового винищення зазнали наукові працівники суспільних і гуманітарних наук, значна частина яких була звинувачена в націоналізмі й підготовці до повалення радянської влади та інших контрреволюційних діях. Загинули академіки й професори: фахівець з історії літератури і літературознавства В.Перетц, філософ С.Семковський, літературознавець С.Єфремов, історики М.Яворський, Й.Гермайзе та ін. До допитів і слідства з обвинуваченням у тому, що він начебто є керівником контрреволюційного „Українського національного центру”, був притягнутий академік М.Грушевський, і тільки смерть у 1934 р. врятувала його від подальших знущань і репресій.

Гніздами націоналістичної контрреволюції з усіма випливаючими з цього плачевними наслідками було оголошено немало науково-дослідних, зокрема академічних, і навчальних закладів, таких, як Інститут української мови, комісія словника живої мови, науково-педагогічне товариство, медична секція ВУАН та ін. Були ліквідовані науково-дослідний інститут української культури ім. академіка Д.Багалія (1934 р.), Інститут червоної професури (1937 р.), Інститут демографії (1938 р.) тощо. У 1936 р. припинило своє існування Українське товариство істориків-марксистів. Було закрито журнал історичної секції ВУАН „Україна” (1932 р.), журнал Істпарту ЦК КП(б)У „Літопис революції” (1933 р.), журнал „Під марксистсько-ленинським прапором”, що його видавав ВУАМЛІН (1936 р.), та інші наукові видання. Праці вчених, оголошених „ворогами народу”, були вилучені з обігу і стали недоступними масовому читачу. З кожним днем все більше утруднювався доступ до архівних фондів, публікацію історичних джерел та спогадів учасників революції і громадянської війни було майже припинено, тематика і обсяг досліджень з історії, філософії, економіки, літературознавства та інших суспільних і гуманітарних наук обмежувалась і звужувалась.

У таких умовах протягом 30-х років розвиток суспільних та гуманітарних наук був загальмований і деформований, внаслідок чого вчені цього профілю дали наукових розробок набагато менше, ніж могли, причому вони здебільшого змушені були свої положення і висновки обов’язково узгоджувати зі сталінськими догмами і вимогами бюрократичного адміністративного апарату. Найбільш згубний вплив на наукову творчість, передусім на розвиток суспільних і всіх гуманітарних наук, справив лист Сталіна до редакції журналу „Пролетарська революція” „Про деякі питання історії більшовизму” (1931 р.) і Короткий курс історії ВКП(б) (1938 р.), який був оголошений „енциклопедією марксизму-ленінізму”.

 

Література і мистецтво

Непоправного удару більшовицька тоталітарна система завдала літературі і мистецтву України. Були загнані за грати в’язниць і таборів сотні й тисячі талановитих письменників і митців, більшість яких зазнали там мученицької смерті. Із 193 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України, які були прийняті до Спілки одразу після першого з’їзду письменників України у 1934 р., 97 було репресовано. Усього ж протягом першого пореволюційного десятиріччя в творенні української літератури брали участь 1070 чол. Із них наприкінці 1920-х – у 1930-і роки було репресовано, за неповними даними, близько 500 літераторів. Пішли в небуття письменники Василь Бобинський, Микола Вороний, Олесь Досвітній, Григорій Епік, Микола Зеров, Мирослав Ірчан, Майк Йогансен, Григорій Косинка, Микола Куліш, Іван Кулик, Іван Микитенко, Сергій Пилипенко, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер’ян Поліщук, Михайло Семенко та багато ін.

Одночасно з письменниками жертвами більшовицьких репресій стало багато митців – художники, композитори, музиканти, режисери, артисти та ін. Були знищені блискучий режисер і актор Лесь Курбас, художники М.Бойчук, І.Врона, І.Падалка, В.Седляр, Ю.Михайлів, композитор П.Толстяков та багато ін. Воістину це було „розстріляне покоління!”

Викосивши цвіт художньої інтелігенції, масові, небачено жорстокі репресії знекровили українську літературу й мистецтво, на багато років паралізували й деформували духовне життя республіки. У таких гнітючих умовах високий злет української літератури й мистецтва 1920-х років був перерваний, і їхній розвиток у 1930-х роках став немічним, утратив динамічність, розкованість, позбувся вільного характеру творчості, підпорядковувався директивам адміністративного апарату, оспівуванню особи „великого вождя й учителя, батька всіх народів” Сталіна.

Під згубним впливом тоталітарної системи й культу особи Сталіна наприкінці 1920-х – у 1930-х роках продовжували свою творчу працю письменники й митці України, яких не захопили репресії. У постанові ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. „Про перебудову літературно-художніх організацій” було поставлено завдання ліквідувати розрізнені пролетарські літературно-художні організації, які стали уже вузькими і гальмували серйозний розмах художньої творчості, і „об’єднати всіх письменників, що підтримують платформу радянської влади і прагнуть брати участь в соціалістичному будівництві, в єдину спілку радянських письменників”. Аналогічні зміни мали бути проведені по лінії інших видів мистецтва.

На першому Всеукраїнському з’їзді радянських письменників України, який працював 17 червня – 12 серпня 1934 р. спочатку в Харкові, а потім у Києві, було створено єдину Спілку радянських письменників України. Перебудова творчих спілок за єдиним зразком за умов посилення тиску адміністративного апарату вела до уніфікації і стандартизації культурного життя, підпорядкування творчого процесу волі чиновників.

Єдиним офіційно дозволеним творчим методом для радянських письменників, митців, художньої інтелігенції було визначено так званий „соціалістичний реалізм”. Термін „соціалістичний реалізм” і теоретичне обґрунтування його були остаточно ухвалені на Першому з’їзді письменників СРСР (серпень 1934 р.). Діячі інших ділянок мистецтва (театр, образотворче мистецтво, кіно, музика) теж були у 1930-х роках об’єднані в „єдиних творчих спілках”, слідом за письменниками визнали соціалістичний реалізм за основний творчий метод у мистецтві. Згідно з ухваленням І з’їзду письменників СРСР „соціалістичний реалізм вимагає від митця правдивого історично конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку. При цьому правдивість й історична конкретність художнього зображення дійсності мусять сполучатися із завданням ідейної переробки і виховання трудящих в дусі соціалізму. Соціалістичний реалізм забезпечує митцям виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів”. Насправді ці засади в конкретних обставинах 1930-х років, та й у пізніші десятиріччя, тлумачилися дуже тенденційно. „Правдиве” зображення дійсності „в її революційному розвитку” означало, що література і мистецтво повинні були стати художньою ілюстрацією політики більшовиків, видавати бажане за дійсне. Дійсно правдиве зображення радянської дійсності таврувалося як „антирадянська пропаганда й агітація” з відповідними трагічними наслідками для митця.

Відповідно до змін, яких зазнав у своєму розвитку радянський режим, можна розрізняти кілька етапів і в історії соціалістичного реалізму, при аналізі яких легко помітити, що твердження, ніби він „забезпечує виключну можливість виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів, жанрів”, не відповідає дійсності.

На першому етапі існування соціалістичного реалізму (1934 – 1941 рр.) у прозі й образотворчому мистецтві ці можливості були звужені до виробничого жанру: ілюстрування індустріалізації й колективізації (в образотворчому мистецтві ще й портрети та пам’ятники «вождям», передусім Сталіну); у поезії – до прославлення партії й вождя („Партія веде” П.Тичини, „Пісня про Сталіна” М.Рильського); у музиці – величальні на честь партії і Сталіна пісні й кантати тощо.

У класичних рамках соціалістичного реалізму написані найвідоміші у 1930-х роках поетичні збірки „Чуття єдиної родини”, „Сталь і ніжність” П.Тичини, „Київ” і „Літо” М.Рильського, „Нові поезії” і „Люблю” В.Сосюри, поема-трилогія „Безсмертя” М.Бажана, „Змужніла молодість” І.Кулика, „Лірика бою” П.Усенка, „Батьківщина” А.Малишка тощо. Індустріалізація, життя виробничих колективів, їхня праця дістали своє художнє втілення у прозових творах „Перешихтовка” І.Кириленка, „Народжується місто” О.Копиленка, „Міжгір’я” Івана Ле, „Нові береги” Г.Коцюби, „Кварцит” Олеся Досвітнього, „Інженери” Ю.Шовкопляса, „Магістраль” А.Шияна, „Повість наших днів” П.Панча.

Про життя українського села, перебудову його на колективістських засадах йшлося у романах А.Головка „Мати” і „Бур’ян”, І.Кириленка „Весна”, О.Десняка „Удай-ріка”. Події Жовтневої революції і громадської війни відображено в творах П.Панча „Облога ночі”, Ю.Яновського „Вершники”, С.Скляренка „Шлях на Київ”, А.Шияна „Гроза”. Проблемам навчання і виховання молоді були присвячені твори І.Микитенка „Ранок”, О.Копиленка „Десятикласники”, А.Макаренка „Педагогічна поема” тощо.

Розвивалося театральне мистецтво. Кількість театрів в Україні збільшилась з 74 у 1927 р. до 140 у 1940 р. Великим успіхом серед глядачів користувалися вистави Київського українського драматичного театру ім. І.Я.Франка, Київського театру опери та балету ім. Т.Г. Шевченка, київського російського драматичного театру ім. Лесі Українки, Харківського українського драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка, Харківського театру опери та балету ім. М.В.Лисенка, Харківського російського драматичного театру ім. О.С.Пушкіна тощо. В театральних колективах працювали видатні режисери, актори і співаки А.Бучма, І.Козловський, М.Литвиненко-Вольмегут, І.Паторжинський, М.Крушельницький, І.Мар’яненко, Н.Ужвій, Г.Юра, Ю.Шумський, О.Середюк, М.Донець, Б.Гмиря та багато інших. У репертуарі театрів поряд з українською, російською і світовою класикою значне місце займали й п’єси радянських драматургів – „Диктатура”, „Дівчата нашої країни” і „Соло на флейті” І.Микитенка, „Майстри часу” І.Кочерги, „Дума про Британку” Ю.Яновського та ін., написані виключно в рамках соціалістичного реалізму.

Стали відомими пісні, симфонічні та інші музичні твори композиторів Г.Верьовки, А.Лебединця, Л.Ревуцького, В.Косенка, К.Богуславського, П.Ковицького, М.Вериківського, Г.Майбороди, К.Данькевича та ін. У класичних зразках соціалістичного реалізму Б.Лятошинський створив оперу „Щорс”, О.Рябов – оперету „Весілля в Малинівці”.

Утім високою майстерністю виділялися хорова капела „Думка”, Державна капела бандуристів, жіночий театралізований хоровий ансамбль.

Зразком батального твору стала картина М.Самокиша „Перехід Червоної Армії через Сиваш”, за яку він був удостоєний сталінської премії СРСР. Псевдоромантиці громадянської війні були присвячені полотна „Переможці Врангеля” Ф.Кричевського, „Котовський ліквідує банду Матюхіна” Ф.Кличка, „Проводи партизана” О.Нестеренка тощо. Всі вони були призвані звеличувати і увіковічувати перемогу більшовиків у громадській війні і однобічно зображали цю величезну трагедію в житті українського народу.

Зразком лакування дійсності 1930-х років можуть бути картини, де зображено будівництво соціалізму (К.Трохименка „Кадри Дніпробуду”, О.Шовкуненка „Доменний цех”, М.Буравчека „Дорога у колгосп”, Г.Світлицького „Колгосп у цвіту” тощо).

Нові праці у 1930-ті роки були створені в галузі монументальної і монументально-декоративної скульптури, М.Манізер створив пам’ятники Т.Г.Шевченку, що були встановлені в Харкові у 1934 р., у Києві в 1939 р.

У роки перших п’ятирічок при широкому розгортанні будівельних робіт активну творчу роботу вели архітектори. За їхніми проектами було забудовано багато міських районів, споруджено немало будівель промислового, адміністративного, комунального і культурного призначення. Найвидатнішими архітектурними пам’ятками кінця 1930-х років стали будинок Ради Міністрів Української СРР (архітектори І.Фомін і П.Абромосов, 1935 – 1938 рр.) і будинок Верховної Ради УСРР (архітектор В.Заболотний, 1936 – 1939 рр.) у Києві.

Наприкінці 1920-х – у 1930-ті роки на Україні розвивалося кіномистецтво. Особливо плідно працювали кінорежисери і оператори О.Довженко, Д.Демуцький, І.Кавалерідзе, М.Топчій. Кіномитці групувались навколо Київської та Одеської художніх кінофабрик та фабрики кінохроніки. Становлення радянського кіно пов’язано з виходом таких фільмів, як „Броненосець Потьомкін” (1925 р.) С.Ейзенштейна і „Мати” (1926 р.) В.Пудовкіна. Значним здобутком українського кіномистецтва стали фільми О.Довженка „Звенигора” (1928 р.), „Арсенал” (1929 р.) і „Земля” (1930 р.). Фільм „Земля” було визнано одним з 12 найкращих фільмів усіх часів і народів.

Новий етап у розвитку кіномистецтва настав на початку 1930-х років у зв’язку з появою звукового кіно. Першими звуковими фільмами в Україні були документальна стрічка „Симфонія Донбасу” (1930 р.) Д.Вертова та художня „Іван” (1932 р.) О.Довженка. У наступні роки на екрани вийшли фільми „Коліївщина” і „Прометей” І.Кавалерідзе. Класичним зразком соцреалізму у кіномистецтві 1930-х років може бути фільм О.Довженка „Щорс”, удостоєний сталінської премії 1941 р. Історична дійсність у цьому фільмі, на догоду Сталіну, Довженком повністю спотворена.

Отже, наприкінці 1920-х – у 1930-х роках в Україні культурне будівництво розгорталося, причому воно йшло головним чином ушир, лінією дедалі більшого залучення народних мас до освіти і культури. В основному була ліквідована неписьменність, розширювалась система навчальних і науково-дослідних закладів, було упроваджено загальне початкове навчання, зроблено значний крок уперед у здійсненні загальної семирічної і середньої освіти, в активізації культурно-освітньої роботи, підготовці спеціалістів, розвитку наукових досліджень. Було створено низку талановитих мистецьких творів.

Величезної шкоди розвиткові культури завдала тоталітарна система. Сотні й тисячі працівників народної освіти, науки, літератури і мистецтва були репресовані, багато з них позбавлені життя. Внаслідок розповсюдження нігілістичного ставлення до культурної спадщини, пропагування вульгарно-соціологічних теорій було по-варварському зруйновано величезну кількість чудових пам’яток минулого, зокрема культових споруд – монастирів, церков, костьолів, поміщицьких будинків тощо. Авторитарний стиль керівництва, грубе, некомпетентне втручання адміністративних органів у наукову і творчу діяльність інтелігенції, численні обмеження, заборони і гоніння, яких зазнавали самостійно мислячі учені, письменники, педагоги, митці, накладали свій згубний вплив на освіту, науку, на всю культуру. Вони підпорядковувались ідеологічному диктату тоталітарної системи і прославлянню сталінського тиранічного режиму, що негативно впливало як на творчість самих діячів культури, так і на духовний та моральний стан усього суспільства.