Утворення Генерального Секретаріату

Із проголошенням у Першому Універсалі автономії України Центральна Рада ставала законодавчим органом державної влади. Для здійснення виконавчих функцій Комітет (Мала Рада) Центральної Ради 15 червня 1917 р. на закритому засіданні створив перший український уряд – Генеральний Секретаріат, до якого входили вісім генеральних секретарів і генеральний писар. Із них п’ять були українськими соціал-демократами: В.Винниченко – голова Генерального Секретаріату та генеральний секретар внутрішніх справ, С.Петлюра – генеральний секретар військових справ, В.Садовський – генеральний секретар судових справ, І.Стешенко – генеральний секретар освіти. До партії українських есерів належали П.Христюк – генеральний писар і М.Стасюк – генеральний секретар продовольчих справ, до партії соціалістів-федералістів – С.Єфремов – генеральний секретар фінансових справ, Х.Барановський був позапартійним. Голова Генерального Секретаріату Володимир Кирилович Винниченко народився в 1880 р. у селі Великий Кут Херсонської губернії (нині Кіровоградська обл.) у бідній селянській сім’ї. У 1901-1902 рр. навчався на юридичному факультеті Київського університету. Підключився до революційного руху, брав участь у діяльності Революційної української партії (РУП), потім в УСДРП, був одним із секретарів її ЦК. За революційну діяльність був арештований, сидів у в’язниці. З 1907 р. перебував у еміграції, під час Першої світової війни деякий час жив у Москві, співробітничав у журналах “Дзвін” (1913-1914) і “Украинская жизнь” (1912-1914). З 1902 р. друкував свої художні твори та швидко став визнаним письменником. Генеральний секретар військових справ Симон Васильович Петлюра народився у 1879 р. у передмісті Полтави Кобиляці, в сім’ї візника. Навчався в бурсі, потім у Полтавській духовній семінарії, звідки був виключений з 6-го класу за конфлікт із ректором під час концерту, куди був запрошений український композитор М.Лисенко. Член Революційної української партії, а після її реорганізації в 1905 р. – УСДРП. Вів активну революційну діяльність, редагував газету УСДРП “Слово”. Жив на Кубані, у Львові, Києві виступав зі статтями в пресі. Потім переїхав до Петербурга, а з 1909 р. – до Москви. Працював бухгалтером у транспортному товаристві, з 1912 р. редагував журнал “Украинская жизнь”. Був членом ЦК УСДРП. Під час війни в 1916 р. став членом Земського союзу та працював помічником уповноваженого цього союзу на Західному фронті. Коли розпочалась українізація армії, Петлюра був обраний головою Українського комітету Західного фронту, прибув на Перший Всеукраїнський військовий з’їзд як делегат цього комітету, а після обрання на з’їзді членом Українського військового генерального комітету залишився у Києві.

Угода з Тимчасовим урядом

Тяжке становище в країні, яке дедалі погіршувалось, масові демон-страції 18 червня в Петрограді й інших містах, невдалий наступ на Південно-Західному фронті змусили Тимчасовий уряд шукати угоди з Центральною Радою. За таких умов 28-30 червня між керівництвом Центральної Ради і міністрами Тимчасового уряду – О.Керенським, М.Терещенком та І.Церетелі, що прибули до Києва, відбулись переговори, у результаті яких було досягнуто компромісу. Цей компроміс оформився у проекті постанови Тимчасового уряду “Про національно-політичне становище України” та в Другому Універсалі Центральної Ради, які мали бути оголошені одночасно. 2 липня в Петрограді відбулося засідання Тимчасового уряду, на якому міністри Терещенко та Церетелі звітували про поїздку до Києва. Міністри – кадети Шаховський, Шингарьов і Мануйлов на знак протесту проти угоди з Центральною Радою вийшли з уряду, що стало початком урядової кризи. Але більшістю уряд схвалив постанову “Про національно-політичне становище України”, текст якої за підписами Керенського, Терещенка та Церетелі 3 липня телеграмою на ім’я Винниченка було передано до Києва. Уряд визнавав Генеральний Секретаріат вищим органом управління в Україні. Склад його затверджувався урядом за погодженням із Центральною Радою, яка мала поповнитися представниками національних меншин. Постанова визнавала формування українських військових частин, але без порушення єдності російської армії і лише з дозволу військового міністра. Остаточно питання про національно-політичний устрій України та про вирішення земельного питання мали розв’язати Всеросійські Установчі збори.