Революція 1848 – прогрес. 50-і збудовано 6 підприємств: 2 сірникові фабрик, 2 маштнобуд., шкіряний завод + паровий млин(розвиток харчової пром.). Парові двигуни мали 2 заводи. 60-70-час переважання невеликої промисловості: брак підприємців, брак капіталу, гроші вкладали в с/г, зхукр промисловість позбавлена урядом пільг, вел залізниці і рифи, продукція не мала ринків збуту, все займала продукція із зх.. Краще розвивалася в умовах відсутності жорсткої конкуренції: борошномельна, спирто-горілчана, нафтова, лісопильна, соляна пром. Але: виробництва напівфабрикатів. 80-і активний розвиток в Карпатах лісопильної пром.: в основному експорт деревини, ввозили готові вироби. Лісохімія: 3 60-х рр. – 3 лісохім заводи. Високі ціни держави на сіль – «соляний голод». Переоснащення нафтодобувної і озокеритної промисловості:припинились добування нафти ручним способом, зростання добування – спорудження залізниць.
Промисловість на західноукраїнських землях мала свої особливості розвитку. Промисловий потенціал цих територій виступав сировинним придатком австро-угорської економіки. У промисловому секторі західноукраїнських земель домінував іноземний капітал – австро-угорський, німецький, французький, англійський. Національний український капітал був пов’язаний з торгово-промисловими об’єднаннями, зокрема на Галичині – «Крайовий союз кредитовий», «Союз спілок для збуту худоби».
Наслідком такого становища промислового сектора економіки західноукраїнських земель були сповільнені темпи його розвитку у порівнянні з промисловістю наддніпрянської України. Промисловий переворот у західній Україні розпочався в останній чверті ХІХ ст. Теплова енергетика впроваджувалася повільно. На Буковині від початку 70-х рр. було 18 механічних двигунів, у Закарпатті наприкінці ХІХ ст. – 219 парових двигунів.
Структура промислового виробництва у західних регіонах була суттєво здеформована. На першому плані знаходились добувні галузі промисловості. З середини ХІХ ст. у Галичині розвивається нафтова промисловість. Перехід від примітивних методів буріння до сучасних технологій глибинного буріння відбувся наприкінці 80-х рр., внаслідок чого збільшилася продуктивність праці. Обсяги нафтовидобутку суттєво зросли: у 1874 р. – 21 тис. т, 1900 – 326 тис. т нафти. Нафту з Галичини вивозили до Німеччини та інших європейських країн. Центром нафтовидобутку був Борислав, де працювали 3 тис. осіб, більшість з яких поляки. Умови праці були вкрай важкі («галицьке пекло»), вони були описані І.Франком у повісті «Борислав сміється».
Австрійський уряд свідомо деформував економіку українських провінцій, забороняючи будівництво місцевих нафтоперегонних заводів, українська нафта перероблялася на заводах Австрії та Угорщини. Цьому була підпорядкована і митна політика уряду: на неочищену нафту мито було значно нижче, ніж на вивезені нафтопродукти. Таким робом підвищувався нафтодобуток і гальмувалася переробка нафтопродуктів на місцях.
З добувних галузей у західноукраїнських землях розвивалася озокеритна, буровугільна, соляна, лісопильна промисловість. У 1890 р. у східній Галичині було 56 парових і 77 водяних лісопилень. На Закарпатті перший паровий лісопильний завод виник у 1869 р. в Ужгороді.
Більшість заготовленої на Закарпатті деревини оброблялася на деревообробних заводах Угорщини, звідки експортувалася за кордон. З Галичини та Північної Буковини деревина вивозилася до Австрії, Німеччини, Англії, Італії, Франції, Туреччини тощо.
Відсталою, з низьким рівнем технічного оснащення, залишалась харчова промисловість – борошномельна (через високі мита на борошно, які запровадила Німеччина), цукрова, горілчана, пивоварна, тютюнова, а також цегельне, сірникове, ткацьке виробництво тощо.
У порівнянні з наддніпрянською Україною західноукраїнські землі безнадійно відставали у сфері важкої промисловості. У 1890 р. у східній Галичині діяло 4 металургійних підприємства в той час, як у 1870 р. – 7, та ж сама картина спостерігається у машинобудівній галузі: у 1856 р. було 10 машинобудівних підприємств, а в 1890 р. – 13. На Буковині ця галузь лише виникала. Негативна динаміка у промислово-виробничій сфері пояснювалася курсом австрійської адміністрації на розвиток добувної промисловості, тобто свідомою політикою деформації економіки українських провінцій, закріплення за ними статусу сировинного придатку до економіки чільних націй імперії – німецької та угорської.
