Суб’єкти екологічного права: природоохоронна правосуб’єктність і екологічні права й обов’язки юридичних і фізичних осіб.

Суб´єктами екологічного права є різноманітні фізичні та юридичні особи, а також держави і тварини. Суб’єкт права має характерні ознаки: він наділений юридичними правами та обов’язками. Суб’єктом може бути тільки особа, що має самостійний розум і волю. Здатність мати екологічні права та обов’язки складає екологічну правоздатність. Здатність самостійно здійснювати екологічні права і обов’язки складає екологічну дієздатність. У сукупність правоздатність та дієздатність утворюють правосуб’єктність.Дискусійним є положення про Український народ як суб’єкта екологічних правовідносин. Народ може бути суб’єктом правовідносин тільки як нація, тобто народ організований у державу, яка і формує єдиний розум і волю такого суб’єкту. Тобто коли говорять про права чи обов’язки Українського народу – йдеться про правосуб’єктність держави.Специфічними суб’єктами правовідносин є тварини, які отримали правосуб’єктність згідно з Законом України „Про захист тварин від жорстокого поводження” від 21 лютого 2006 року. Вони наділені лише правоздатністю, але не дієздатністю: від їх імені і в їх інтересах мають виступати фізичні чи юридичні особи. Вони мають тільки природні права, що закріплені за ними зазначеним Законом: право на захист від жорстокого поводження, на евтаназію, на спілкування з собі подібними, на гуманне поводження з ними тощо.В екологічному праві існує також поняття спеціального суб’єкта – суб’єкта, що наділений специфічними правами й обов’язками, яких не мають інші суб’єкти права, наприклад, спеціальними суб’єктами є мисливці, державні екологічні інспектори, власники земель, вод, лісів тощо. Стаття 9. Екологічні права громадян України

Кожний громадянин України має право на:

а) безпечне для його життя та здоров'я навколишнє природне середовище;

б) участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь в прийнятті рішень з цих питань; { Пункт "б" частини першої статті 9 в редакції Закону N 254-IV (254-15) від 8.11.2002 }

в) участь в розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів;

г) здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів;

д) об'єднання в громадські природоохоронні формування;

е) вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) та вільне отримання, використання, поширення та зберігання такої інформації, за
винятком обмежень, встановлених законом; { Пункт "е" частини першої статті 9 в редакції Закону N 254-IV (254-15) від 28.11.2002 }

є) участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об'єктів та у проведенні громадської екологічної експертизи; { Пункт "є" частини першої статті 9 в редакції Закону N 254-IV (254-15) від 28.11.2002 }

ж) одержання екологічної освіти;

з) подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на
навколишнє природне середовище;

и) оскарження у судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо порушення екологічних прав
громадян у порядку, передбаченому законом. { Частину першу статті 9 доповнено пунктом "и" згідно із Законом N 254-IV (254-15) від 28.11.2002 }

Законодавством України можуть бути визначені й інші екологічні права громадян республіки.

 

Стаття 12. Обов'язки громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища

Громадяни України зобов'язані: а) берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища; б) здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів; в) не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів; г) вносити штрафи за екологічні правопорушення; { Пункт "г" частини першої статті 12 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2756-VI (2756-17) від 02.12.2010 } д) компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище. Громадяни України зобов'язані виконувати й інші обов'язки у галузі охорони навколишнього природного середовища відповідно до законодавства України. 21. Право власності українського народу на природні багатства: суб’єкти права державної, комунальної та приватної власності на природні об’єкти та їх ресурси.

Згідно зі статтею 13 Конституції земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її територіального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Формально ця стаття Основного Закону країни на конституційному рівні закріпила належність всіх природних ресурсів виключно одному власнику — Українському народу. Якщо керуватися лише цією статтею без урахування інших положень Основ­ного Закону країни, то можна дійти висновку про те, що передача земельних ділянок, водних об'єктів, лісових угідь та інших об'єктів природи у приватну власність в Україні не допускається.

При оцінці положення ст. 13 Основного Закону України слід виходити з того, що будь-яка конституція, в тому числі Конституція України, є політико-правовим документом, який містить не тільки правові норми, а й положення політичного та політико-правового характеру. До останніх належить і конституційне положения «зем­ля — власність Українського народу», яке можна кваліфікувати не як закріплення монополії власності на природні ресурси, їх належності одному суб'єктові, а як проголошення державою наміру встановити в інтересах Українського народу певні вимоги (обмеження) щодо набуття та реалізації права власності на землю та інші природні об'єкти фізичними та юридичними особами, органами місцевого самоврядування та органами державної влади. Такий висновок випливає зі змісту частини першої ст. 14 Конституцїї, де сказано, що «земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави», та із змісту останньої частини ст. 41, в якій передбачено, що «використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі». Отже, можна з певністю стверджувати, що Конституція України проголошує природні ресурси країни національним надбанням, правові межі володіння, користування та розпорядження яким з боку власників закріплені в законах України, зокрема в Законі «Про охорону навколишнього природного середовища», Земельному, Водному, Лісовому кодексах, Кодексі про надра, інших актах природоохоронного законодавства та Цивільному кодексі України.

Саме на соціально-політичне значения ст. 13 Конституції України вказує й перелік природних об'єктів, оголошених власністю Українського народу. Так, в цьому переліку зазначений такий природний ре­сурс, як атмосферне повітря, яке, як відомо, не є і не може бути об'єктом права власності. Крім того, з точки зору теорії права власності будь-який об'єкт, у тому числі об'єкт природи, може належати на праві власності одночасно лише одному суб'єкту. А згідно зі ст. 14 Конституції право власності на такий природний ресурс, як земля, може набуватися громадянами, юридичними особами та державою. Якщо ж землю вважати ще й об'єктом права власності Українського народу в такому самому смислі, то виходить, шо передана у власність громадянина земельна ділянка належить на такому самому праві ще одному власнику — Українському народу. Очевидно, що такий дуалізм суб'єктного складу права власності на природні ресурси може призвести до відхилення від основних постулатів правового регулювання суспільних відносин та внесення елементів невизначеності в правовий статус природних ресурсів як об'єкта права власності.

Крім того, слід взяти до уваги те, що на момент прийняття Конституції в Україні певна частина земельного фонду країни вже була приватизована, тобто передана у власність ряду фізичних та юридичних осіб. Нарешті, народ не може бути власником чи суб'єктом права власності на землю та інші природні ресурси, оскільки він взагалі не визнається доктриною цивільного права суб'єктом цивільних правовідносин. Так, згідно зі ст. 2 Цивільного кодексу (далі — ЦК) України учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

На наш погляд, такий вузол суперечностей може бути розплутаний шляхом визнання положения ст. 13 Конституції України не як норми, що встановлює власнісний статус природних ресурсів країни, а як норми, що проголошує всі природні ресурси надбанням (основним національним багатством) Українського народу, що перебуває під особливою охороною суспільства. Проголошення природних ресурсів надбанням Українського народу не виключає можливості приватизації окремих природних об'єктів відповідно до закону.

Сучасна концепція права власності закріплена в ЦК України. Згідно з нею здійснення права власності передбачає надання його суб'єктам певних прав та покладення певних обов'язків. Так, стаття 319 Кодексу надає власнику права володіти, користуватися, розпоряджатися своїм майном на власний розсуд, а також вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Водночас, власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних за­сад суспільства. Крім того, діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до ко­ристування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Нарешті, ст. 319 визначає, що особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

Аналіз зазначеної статті свідчить, що законодавець гнучко підійшов до визначення правового статусу власника. Залежно від об'єкта права власності його власник може бути наділений різним співвідношенням прав та обов'язків. Очевидно, що при визначенні правового статусу власників природних об'єктів публічно-правові норми мають домінувати над приватно-правовими нормами.

Слід зазначити, що ЦК України містить ст. 324 «Право власності Українського народу». Згідно з цією статтею земля, її надра, атмо­сферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в ме­жах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. Отже, спроба реалізувати в ЦК України положения ст. 13 Конституції України призвела до внесения до Кодексу статей із суперечливим змістом. Адже кожей суб'єкт права власності має бути визнаний і суб'єктом цивільних відносин.