Соціально-політичні небезпеки

Лекція 6. Тема 5.

Соціально-політичні небезпеки, їхні види та характеристики. Соціальні та психологічні фактори ризику. Поведінкові реакції населення у НС.

План

1. Типи політичних культур

2. Соціально-політичні небезпеки.

2.1 Соціально-політичні конфлікти

2.2 Тероризм. Види тероризму.

2.3 Технологічний тероризм. Антитерористичні критерії оцінки уразливості та підвищення стійкості роботи об’єктів підвищеної небезпеки.

3. Сучасні інформаційні технології та їх вплив на людину.

3.1 Вплив інформаційного чинника на здоров’я людини та безпеку суспільства.

4. Соціальні фактори, що впливають на життя та здоров’я людини.

5. Психологічна надійність людини та її роль у забезпеченні безпеки.

 

 

Типи політичних культур

В залежності від типу політичної системи розрізняють тоталітарну, авторитарну і демократичну культури.

В тоталітарній культурі домінують такі ознаки:
- дихотомичность (подвійність) сприйняття світу, яке проявляється в протиставленні "своїх" і "чужих". В якості "чужих" виступають інші класи, нації, раси та ідеологічні противники. "Чужі" сприймаються як вороги;
- відсутність терпимості (толерантності) до іншої думки, способу життя;
- заперечення компромісу і ставка на силове вирішення конфліктів;
- сакралізація (від лат. sacro - освячувати, оголошувати священним) вождів, створення їх культів. У масовій свідомості вожді втрачають властивості живих людей і набувають символічних рис, стають носіями харизми;
- домінування в суспільній свідомості міфів, наприклад про комуністичний рай, «русский мир», духовність офіційної церкви;
- фанатичне служіння ідеям, відчуття єдності з владою.

Для авторитарної культури характерна відсутність активної підтримки влади, остання втрачає сакральність. В основі авторитарної культури лежать або патріархальна, або вірнопідданська орієнтація населення.

Характерні ознаки демократичної політичної культури:
- толерантність до інакомислення, визнання за інакодумцями права відстоювати свою точку зору;
- схильність до пошуку компромісу як головного засобу вирішення конфліктів;
- згоду (консенсус) стосовно базових ліберальних цінностей: автономність особистості, невідчужуваності її прав.

Частіше за все в країнах спостерігається суміш політичних культур. Але завжди можна виділити домінуючу. Домінуюча політична культура визначає соціально - політичні небезпеки, які більш притаманні даному суспільстві.

Соціально-політичні небезпеки

2.1. Соціально-політичні конфлікти

Конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — це «зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх інтересів в умовах протидії» Суб'єктами конфлікту можуть виступати індивіди, малі й великі групи людей, їхні різноманітні організації.

Соціальний конфлікт — це зіткнення інтересів соціальних спільнот. Виникаючи як зіткнення передусім економічних інтересів соціальних спільностей, соціальні конфлікти обов'язково охоплюють сферу реалізації політичної влади, політики; набуваючи політичного характеру, вони проявляються як соціально-політичні конфлікти.

Не всяке зіткнення інтересів породжує конфлікт їх носіїв. Конфлікт виникає тоді, коли дії сторін, що конфліктують, спрямовані на досягнення несумісних цілей або таких, що взаємовиключають одна одну. При цьому кожна зі сторін прагне контролювати і спрямовувати дії іншої сторони.

У соціальній і політичній структурі суспільства конфлікти характеризуються рівнем, масштабами, гостротою, сферою виникнення та іншими параметрами. В політологічному аспекті найбільш значущими з них є ті, що одночасно охоплюють усі рівні соціальної і політичної структур, зачіпають максимально можливу в конкретних умовах кількість учасників, мають загальний характер. Такі конфлікти обов'язково пов'язуються з проблемами державної влади, її зміцнення або підриву, тобто мають політичний характер. До них належать, зокрема, міжкласові, міжетнічні, релігійни та міжрегіональні конфлікти.

 

Міжкласові конфлікти проявляються в різних формах класової боротьби.

За К. Марксом і Ф. Енгельсом, класова боротьба є основним змістом і рушійною силою історії. Всю історію суспільства, починаючи з появи приватної власності на засоби виробництва, виникнення класів, вони подали як історію неперервної боротьби класів з протилежними інтересами — експлуатованих проти експлуататорів. Ця боротьба завжди вела до її найвищого прояву — соціальної революції, в результаті якої здійснюється перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої, прогресивнішої. Найбільшої гостроти класова боротьба досягає за капіталізму, коли пролетаріат веде боротьбу проти буржуазії. Розвиток цієї боротьби призводить до соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату як засобу знищення класів взагалі і переходу до суспільства без класів.

Досвід розвитку міжкласових стосунків у XX ст., особливо у другій його половині, дає можливість зробити висновок, що марксистська теорія класової боротьби має методологічне значення для пізнання закономірностей розвитку класового суспільства, формаційного суспільного розвитку взагалі. Проте вона абсолютизує конфронтаційний характер відносин між класами і роль класової боротьби як рушійної сили суспільного розвитку.

Класова боротьба є рушійною силою історії на доіндустріальних етапах суспільного розвитку. Класичний капіталізм створив такі важкі умови існування робітничого класу, які однозначно зумовлювали його боротьбу проти буржуазії, штовхали на повалення самого капіталізму, що, зрештою, й відбулося в низці країн. Але реалізація цієї теорії в цих країнах призвели до масового фізичного знищення населення цих країн, зубожіння, повної втрати демократичних свобод, зупинку розвитку суспільства.

В сучасному індустріальному суспільстві соціально-економічне становище робітничого класу істотно поліпшилось, натомість різко загострилися відносини між суспільством і природою, з'явились засоби масового знищення, виникла загроза існуванню всього людства. Домінуючими в суспільному розвитку стають не класові, а загальнолюдські інтереси. Це породжує об'єктивну межу для класової конфронтації, спонукає уникати найгостріших форм прояву й розв'язання міжкласових конфліктів — повстань, громадянських війн, революцій. На перший план висуваються завдання досягнення в суспільстві соціальної злагоди, пошук компромісних форм і засобів розв'язання міжкласових суперечностей. Рушійною силою суспільного розвитку стає солідарність усіх соціальних спільностей, а не їх конфронтація.

Проте це не означає, що в суспільстві з ринковою економікою зникли міжкласові суперечності, а класова боротьба залишилася даниною історії. Наявність у суспільстві класів власників засобів виробництва і найманих працівників, зайнятих на підприємствах, що є приватною власністю, означає існування суперечності в їхніх інтересах. Прибуток, який є формою доходу власників, і заробітна плата як форма доходу найманих працівників перебувають в обернено пропорційній залежності: чим більша частка заробітної плати в доході підприємства, тим менша в ньому частка прибутку, і навпаки. Звідси прагнення власників до максимізації прибутку за рахунок заробітної плати і прагнення найманих працівників до збільшення заробітної плати за

рахунок прибутку, зіткнення їхніх інтересів.

Ця суперечність є головною соціально-економічною суперечністю капіталістичного суспільства, джерелом багатьох соціально-політичних конфліктів, які в ньому відбуваються, — революцій, повстань, страйків тощо. Класичному капіталізму знадобилося понад століття, щоб надати проявам цієї суперечності, соціальному протистоянню цивілізованих форм, перейти від повстань і революцій до соціального партнерства і злагоди.

В розвинутих капіталістичних країнах важливим засобом розв'язання суперечностей та упередження конфліктів між інтересами найманих працівників і підприємців є політика соціального партнерства, яку проводять профспілки та об'єднання підприємців. Вона передбачає, зокрема, залучення робітників до участі в управлінні підприємствами, прибутках, створення сприятливих умов для праці, відпочинку, професійного зростання працівників. Арбітром у міжкласових конфліктах виступає держава, яка законодавчо регламентує трудові відносини на підприємствах, регулює рівень доходів найманих працівників і підприємців, розвиває систему соціального забезпечення тощо.

Досвід розвинутих капіталістичних країн щодо регулювання міжкласових відносин має велике значення для колишніх соціалістичних країн, у яких у процесі переходу до ринкової економіки формуються класи з відмінними інтересами, отже, виникатимуть і міжкласові конфлікти.

Історичний досвід свідчить, що в розв'язанні міжкласових конфліктів, виборі шляхів і засобів суспільних перетворень перевагу слід віддавати еволюційному шляху перед революційним.

Еволюційний шлях характеризується поступовістю суспільних перетворень. Засобом їх здійснення стають реформи, в проведенні яких акцент робиться не на забезпеченні радикальності і всебічності, а на послідовності, доведенні перетворень до кінця. Велике значення при цьому надається забезпеченню всезагальної підтримки перемін, досягненню згоди в суспільстві щодо їх здійснення. Наслідки й розмах політичних і соціальних перетворень, які настають у ході реформ, можуть бути такими ж, як і в революції, однак їх істотна відмінність від революції полягає в поетапності змін, наявності проміжних ланок у процесі перетворень, ненасильницькому характері їх здійснення.

Досвід суспільних перетворень у колишніх соціалістичних країнах свідчить, що руйнівними за своїми соціально-економічними наслідками можуть бути й так звані радикальні реформи, якщо вони здійснюються непослідовно, без належного наукового обгрунтування, у формі соціальних експериментів, за методом спроб і помилок, на догоду лише певним соціальним і політичним силам і не мають загальної підтримки в суспільстві.

Радикальні суспільні перетворення звичайно супроводжуються політичними міфами, які висувають заінтересовані в цих перетвореннях соціальні й політичні сили з метою ідеологічного обгрунтування. Такими міфами можуть бути, наприклад, обіцянки забезпечити світле майбутнє для всього людства, заможне життя за ринкових умов, побудови суспільства загального благоденства тощо.

Середній клас як основу соціальної і політичної стабільності суспільства. Суспільством середнього класу є суспільство достатку, тобто таке, абсолютна більшість членів якого має належний рівень матеріальної забезпеченості, незалежно від володіння засобами виробництва. Лише суспільство достатку може бути соціально й політично стабільним. І навпаки, суспільство з низьким життєвим рівнем більшості його членів не може бути стабільним. За наявності в ньому, з одного боку, незначного прошарку багатіїв, які наживаються за рахунок решти, а з другого — абсолютної більшості, яка злидарює, суспільство стає поляризованим, політично нестабільним і соціально вибухонебезпечним. Саме таким є нинішнє українське суспільство, соціального вибуху в якому останнім часом вдавалось уникати лише завдяки винятковому терпінню і благорозумності народу.

Міжетнічні конфлікти

Не меншої, ніж міжкласові, а нерідкоще більшої гостроти можуть набувати міжетнічні (етнополітичні) конфлікти. Глибинні причини цих конфліктів кореняться в історії етнічних спільностей та відносин між ними, національній свідомості, психології, традиціях, ідеологічних стереотипах, які переходять з покоління в покоління. Найчастіше причиною міжетнічних конфліктів стає войовничий націоналізм. Він проявляється в тенденції до суверенізації великих і малих етнічних спільностей з метою створення незалежної державності. Однак прагнення тієї чи іншої етнічної спільності до самовизначення та утворення власної державності нерідко суперечить інтересам інших етнічних спільностей, зокрема щодо збереження єдності й територіальної цілісності поліетнічної за складом держави, що породжує міжетнічні конфлікти.

Спричиняє конфлікти й суперечність між формально проголошеним у державі принципом рівності всіх етнічних спільностей і фактичною їх нерівністю, пов'язаною з неоднаковими можливостями задоволення матеріальних, культурних і політичних потреб.

У кожній країні міжетнічні суперечності проявляються по-різному, неоднакові їх масштаби, гострота й наслідки. Проте за наявності таких відмінностей міжетнічні конфлікти мають деякі спільні риси, певну логіку свого розвитку, яка виявляється, зокрема, в порядку висунення вимог. Конфлікти часто починаються з постановки та обговорення проблеми національної мови, культури. В подальшому вимоги переходять, як правило, в політичну площину, переростаючи у статусні домагання. Нарешті, боротьба за особливий статус набуває форми територіальних претензій. Під час цієї боротьби відбувається оживлення архаїчних уявлень і вимог про історичну виправданість таких претензій. Спотворені архаїчні ідеї насичують конфлікт історичним змістом, який кожна з конфліктуючих сторін використовує для обгрунтування своєї позиції. Подібні історичні аргументи найчастіше неможливо ні підтвердити, ні заперечити.

Так, починаючись із безневинних, на перший погляд, закликів на захист мови, культури, продовжуючись під гаслами «збереження етнічної чистоти» тієї чи іншої спільності, відновлення «історичної справедливості» стосовно неї тощо, міжетнічні зіткнення нерідко переростають у широкомасштабні криваві конфлікти, під час яких вже не до мови й культури. Про таку логіку розгортання міжетнічних конфліктів свідчать не тільки численні історичні події, а й нинішній міжетнічний розбрат у колишніх радянських республіках та між ними, криваве роз'єднання Югославії, мало не щоденні міжетнічні зіткнення в низці африканських країн.

Оскільки міжетнічні спільності, як правило, компактно розселені на певних територіях, то нерідко суперечності й конфлікти між ними набувають міжрегіонального характеру.

 

Міжрегіональні конфлікти можуть виникати й через помилкову політику центральних властей щодо розвитку окремих регіонів, необгрунтовані прагнення регіональної еліти до набуття тим чи іншим регіоном особливого, привілейованого статусу в державі, через відмінності в політичних настроях населення регіонів, рівнях їхнього економічного розвитку тощо.

Головне завдання національної і регіональної політики держави полягає в тому, щоб своєчасно виявляти міжетнічні та міжрегіональні суперечності, робити все можливе для запобігання конфліктам, особливо у гострих, руйнівних формах.

 

2.2 Тероризм. Види тероризму

Історія сучасного тероризму сягає своїм корінням у глибину віків,однак «загадка» тероризму, його різні форми далекі від вирішення.
Історія переконливо доводить, що і представники влади, і кримінальні елементи в боротьбі за свої інтереси постійно зверталися до терористичних методів. Попередники нинішніх терористів заклали основи, починаючи з яких тероризм став приймати свого сучасного вигляду.
Необхідно знати, що будь-який терористичний акт містить у собі три елементи: терориста, його жертву (об'єкт нападу), а також осіб, які служать об'єктом впливу. Одна з головних цілей терористичного акту - психологічне від дії на індивідів, які не є безпосередньо жертвами цього злочинного діяння.

Атмосфера страху - необхідний елемент практично всіх різновидів тероризму.

В даний час як терористичні повинні розглядатися будь-які акти збройного захоплення об'єктів незалежно від того - були пред'явлені політичні вимоги або переслідувалися цілі кримінального характеру.

Тероризм на об'єкті, що охороняється - це акт незаконнного втручання в його діяльність, політично і кримінально мотивований, спрямований на усунення тих чи інших осіб, знищення чиєїсь власності, дестабілізацію обстановки, залякування урядів, соціальних груп, окремих людей, або на отримання матеріальних вигод. Ці дії можуть здійснюватись як на об'єкті, що охороняється, так і на прилеглій до нього території.

Сучасний тероризм виступає у формі: міжнародного тероризму
(терористичні акти, що мають міжнародний масштаб); внутрішньо політичного тероризму (терористичні дії, спрямовані проти уряду,будь-яких політичних угрупувань всередині країн, або мають мету дестабілізації внутрішньої обстановки); кримінального тероризму, переслідує чисто корисливі цілі.

1. Національний тероризм, який має на меті паралізувати діяльність центральних і місцевих органів влади і досягнути політичної чи економічної відокремленості.

2. Кримінальний тероризм.

Діапазон цілей, на досягнення яких він спрямований, дуже різноманітний. Кримінальний світ за допомогою терористичних актів намагається заважати проведенню відповідної політики в державі, розслідуванню і розгляду справ у суді, залякувати свідків, потерпілих, представників правоохоронних органів. Окремо слід виділити і тероризм в самому кримінальному середовищі - розбирання між різноманітними організованими угрупованнями. Цілей і тут задосить: розподіл сфер впливу, знищення конкурентів у легальному і нелегальному бізнесі, захоплення влади в кримінальному середовищі.

3. Релігійний тероризм пов'язаний або з боротьбою прихильників однієї релігії (або секти) в рамках спільної держави з прихильниками другої, або із спробою підірвати і повалити світську владу та встановити владу релігійну, або з тим і іншим одночасно.

4. Політичний тероризм, який здійснюється у вигляді вбивств державних і громадських діячів або представників влади з метою залякування влади.

5. Світоглядний тероризм. Фізичне знищення і залякування з метою впровадити свої погляди на якісь дії (наприклад аборти, вбивство лікарів, що здійснюють аборти).

До наведеної вище класифікації не входить державний терор. Терор, який проводить держава проти своїх громадян (Радянський Союз, Червони кхмери в Кампучії, Північна Корея).

2.3 Технологічний тероризм

Технологічний тероризм це злочини, що вчиняються з терористичною метою із застосуванням ядерної, хімічної, бактеріологічної (біологічної) та іншої зброї масового ураження або її компонентів, інших шкідливих для здоров'я людей речовин, засобів електромагнітної дії, комп'ютерних систем та комунікаційних мереж, включаючи захоплення, виведення з ладу і руйнування потенційно небезпечних об'єктів, які прямо чи опосередковано створили або загрожують виникненням загрози надзвичайної ситуації внаслідок цих дій та становлять небезпеку для персоналу, населення та довкілля; створюють умови для аварій і катастроф техногенного характеру. (Закон України «Про боротьбу з терроризмом» від 20.03.2003 № 638-ІV)

Антитерористичні критерії оцінки уразливості та підвищення стійкості роботи об’єктів підвищеної небезпеки: надійність охорони об’єкту, неможливість потрапити на об’єкт стороннім особам; поділ об’єкту на зони в залежності від ступеня небезпечності обладнання; перевірка і нагляд за персоналом; спостереження за приміщеннями та персоналом об’єкту.