Схоластичний характер філософії Середньовіччя. Проблема універсалій. Вчення Фоми Аквінського

Релігійна спрямованість середньовічної філософії

Наступним історичним етапом, який хронологічно слідує після античності, є Середньовіччя. Його історичні рамки – VI — рубіж XIII і XIV століть. Хоч філософії Середньовіччя починається формуватись за часів античності, але вони відрізняються один від одної низкою принципово важливих параметрів, що мають економічний, соціальний, духовний та інший характер.

В суспільстві принципово змінюється характер світоглядних орієнтирів.

Античний світогляд

1. Політеїзм (багатобожжя).

2. Боги є частиною природи або уособленням природних стихій.

3. Вихідні якості богів: сила, могутність.

4. Боги впорядковують та оздоблюють світ.

6. Людина спирається у своїх вчинках на знання.

7. Головне життєве завдання людини — здійснення подвигу.

10. Панування натуралістичного світосприйняття.

Середньовічний світогляд

1.Монотеїзм (єдинобожжя).

2, Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу.

3. Вихідна якість Бога—любов до людини.

4. Бог творить світ із нічого.

6. Людина в усьому покла​дається на віру в Бога.

7. Головне життєве завдання людини – спасіння душі.

10. Панування символічного світосприйняття.

Середньовічна філософія, зберігаючи свою власну форму, змушена займатись проблемами, які їй нав’язує релігія. Її змістовне поле наповнюється тематикою релігійного характеру. Якщо виходити з того, що предметом філософії є відношення «людина — світ», то в середньовічній філософській думці це відношення набуває іншого виду: відношення «людина — Бог». Предмет філософування різко звужується.

Можна стверджувати, що філософія Середньовіччя – це релігійна філософія як за замістом, так і за характером обґрунтування нею своїх положень та висновків. На багато століть вона стає «служницею теології».

В середньовічній ієрархії знання вищу ступінь займала саме теологія – «наука про Бога», систематизований виклад, обґрунтування і захист християнського віровчення. За нею йшла філософія, покликана доказами розуму пояснювати догмати віри і розповсюджувати їх серед віруючих. Нижчу ступінь в цій ієрархії займали конкретні науки.

В уявленнях середньовічних філософів людина складається з трьох начал: душі, духа і тіла. Основне начало – це дух, який в людині є свого роду «іскрою божою», перетворюючи її в духовну істоту, здатну контролювати свою тілесну природу.

Християнство із самого початку своєї історії увійшло у взаємодію з філософією, і цей зв'язок протягом усього Середньовіччя визначав­ся формулою «Філософія є служницею теології».

Схоластичний характер філософії Середньовіччя. Проблема універсалій. Вчення Фоми Аквінського

В середньовічній філософії виділяють три основні етапи:

– апологетика;

– патристика;

– схоластика.

Апологетика – це філософія раннього християнства. Така назва пов’язана з тим, що філософські твори у даний час були спрямовані на захист і виправдання християнського віровчення та діяльності християн (мали характер апологій).

Етап патристики починається у першій половині IV ст. Він представлений творчістю так званих отців церкви. Своє завдання вони бачили в тому, щоб відстоювати канони християнської віри.

Третій етап функціонування філософії Середньовіччя – етап схоластики (IX–XIV ст.). Тут вона сягає свого розквіту. Основна ідея середньовічної схоластики – раціональне обґрунтування релігійних догм методами логічних доказів. Сьогодні слово «схоластика» ототожнюється з беззмістовним міркуванням, формальним знанням, відірваним від життя.

Батьком схоластики називають І. Еріугену (810–877 рр.). Його основне положення – справжня релігія є справжньою філософією і навпаки; сумніви, які висуваються проти релігії, заперечують і філософію. І. Еріугена стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія – з теологією.

Ще один представник схоластики – А. Кентерберійський (1033–1109 рр.) увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога: якщо Бог є суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його неіснування було б недоліком буття, а, отже, недосконалістю.

Схоласти стверджували, що істинне знання має два рівні – надприродне знання, яке дається людині у Божому одкровенні, та природне (земне), що відкривається людиною через зусилля її розуму. Щодо першого то воно міститься у текстах Біблії. Друге (природне) знання міститься у філософських текстах давньогрецьких мислителів Платона і Аристотеля. Потенційно у перших і других текстах, як навчали схоласти, вже дана «вічна істина» у її досконалості та повноті. Щоб актуалізувати цю істину, зробити її наявною для людини, необхідно за допомогою логіки вивести із названих текстів усю сукупність логічно бездоганних висновків (умовиводів). Таки чином, схоластика значною мірою є логічно витонченим тлумаченням текстів – передусім Святого письма, а також творів філософського спрямування, які можна використати для обґрунтування постулатів віри/

Однією з актуальних проблем середньовічної філософії, яка з усією силою заявила про себе в релігійно-філософських дискусіях схоластів, була проблема універсалій. Її суть – як існує загальне. Ця проблема сформувалась у філософії ще в античні часи. У Платона загальні поняття – самостійні сутності, що існують до одиничних речей. У Арістотеля загальне – це форма, що проявляє себе в одиничних речах, і яку ми можемо мислити, але яка окремо від речей не існує.

З одного боку загальні поняття (універсалії), наприклад, «будинок», «стіл», «лев», «людина» тощо, не позначають окрему одиничну річ, оскільки тоді вони були б не загальними поняттями, а іменами речей. З другого боку, очевидно, що універсалії не позначають і якусь множину.

Одна частина середньовічних схоластів вважала, що загальне існує реально. Їх називали реалістами. Інша твердила, що загальне представлене лише в свідомості, тобто номінально. Відповідно таких філософів та теологів почали називати номіналістами.

Середньовічні реалісти стверджували, що єдина і водночас справжня основа буття речей — це загальні ідеї божественного розуму; вони постають як єдино справжня реальність. Номіналісти відстоювали позицію, що загальні ідеї — це лише імена («номіна»), якими людина позначає спільне в різних речах. Тому реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони є результатом божественного творіння світу.

Отже, поза людським пізнанням загальне не існує. Позицію реалістів активно захищав А. Кентерберійський. Палким прихильником номіналізму був У. Оккам (1300–1349).

Середньовічним філософом, який намагався згладити суперечності між реалістами та номіналістами, був Фома Аквінський (1225–1274). Він по праву вважається найвидатнішим філософом і теологом європейського Середньовіччя.

Докладно вивчивши філософію Арістотеля, Фома Аквінський прийшов до висновку про спорідненість стилю мислення античного філософа з теологічними підходами до розв'язання тогочасних проблем у межах схоластики. Створив всеохоплюючу філософсько­теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень. Вчення Фоми Аквінського досить часто характеризують як концепцію «симфонії розуму та віри».

На думку цього середньовічного теоретика, існують істини, які люди здатні осягати за допомогою власного розуму, а також такі, що перевершують можливості розуму. Вони даються людині лише в божественному откровенні і стосуються питань творення світу, спасіння, безсмертя душі тощо. Є також істини, котрі можна розуміти як за допомогою розуму, так і з допомогою віри.

Отже, «симфонія» передбачає підпорядкування висновків розуму висновкам віри. Виходячи з таких міркувань, Фома Аквінський поділяв усі знання і науки на три групи: теологію об'явлення, природну теологію, філософію.

Фома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення. Ідеї, на його переконання, можуть існувати «до речей» (у божественному промислі – це була позиція «реалістів»), «у речах» (як їх сутність та необхідність – це позиція «концептуалістів»), «після речей» (як результат людського пізнання – це позиція «номіналістів»). Отже, і в цьому питанні філософ проводив позицію своєрідної «симфонії». Те ж саме – і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі.

Учення Фоми Аквінського в 1879 р. було проголошено офіційною філософською доктриною католицької церкви.