Даосизм як філософія китайського світосприйняття

Даосизм – одна з головних філософських шкіл. Її засновник – Лао-цзи, провідний мислитель VІ ст. до н. е., майже напівлегендарна особа. Ключові поняття його філософії такі:

- «Дао» – природний хід речей, природна закономірність, закон існування всього сущого, універсальний першопочаток буття і його завершальний момент, всезагальний шлях усіх речей, вічний космічний закон невипадковості випадковості;

- «де» – проявлене, іменоване «Дао», те «Дао», що вже відбулося, дія (подія), що сталася, той наслідок, що виявився результатом вдалого збігу обставин;

- «Інь»-«Ян» – два взаємозв’язані універсальні першоначала. Перше уособлює жіночий першопочаток, а також пасивність, темряву, слабкість, ніч, місяць і т. д. Друге – чоловічий першопочаток, а разом із ним – активність, світло, силу, день, сонце і т. д. Все в світі складається тільки з цих двох начал, а між собою різниться тому, що найменші частинки представляють собою різні комбінації «Інь»-«Ян».

Таким чином світ постає як такий, що перебуває у постійному русі, зміні. Однак жодна зміна не виникає хаотично, вона завжди є наслідком попередніх процесів. Що не виникло в одному історичному часі через несприятливий збіг обставин, може виникнути в іншому часі, за умови вдалого збігу обставин. Чорна полоса життя завжди чергується з білою. Якщо сьогодні людину спіткали проблеми, то сумувати не варто, навпаки – радіти, адже завтра на місце проблем прийде безтурботність, спокій.

Конфуціанство як філософія китайського способу людського співжиття

Конфуціанство – найвизначніша китайська філософська школа, філософія, що найбільш адекватно виражає дух китайського буття. Її зачинатель – Кон-фу-цзи (латинізований варіант Конфуцій) – сучасник Лао-цзи, провідний мислитель і фундатор китайської культури, виходець зі збіднілої аристократичної родини, на початках життєвого шляху – дрібний чиновник, далі учитель, фундатор школи.

Головна засада його вчення – суспільне життя має протікати у гармонії з природними ритмами, тобто у відповідності до «Дао». Різні соціальні касти не повинні ворогувати між собою, а мирно співіснували у рамках спільної заможної держави. Досягнути цього можна шляхом «виправлення імен», коли, не залежно від обставин, батько залишається батьком, син – сином, імператор – імператором…, і робить те, що мусить робити у першу чергу, відповідно до свого становища у суспільстві. Основою цієї філософії стали такі поняття:

- «і» – обов’язок. Кожен живе заради «і», так досягається всезагальна рівність і соціальна справедливість. Усі комусь служать, навіть імператор. Його «і» – вести народ шляхом Богів. «І» хлібороба – вирощувати хліб, вчителя музики – вчити дітей музиці і т. д.;

- «лі» – ритуал, норма, правило поведінки, протокол, усе те, що допомагає людині правильно зрозуміти і виконати своє «і»;

- «жень» (людинолюбство) – особлива здібність, чеснота, спрямованість на досконалість. Якщо є «жень», не потрібні закони, кари, примуси, достатньо «сорому». Якщо людина оступилась, спільнота, де панує «жень», соромить її, і вона виправляє свою поведінку. «Жень» – це єдина підстава, що дозволяє людині перейти з однієї касти в іншу, а також основа «золотого правила» людського співжиття («поводься з іншим так, як ти хотів би, щоб він поводився з тобою»).

Філософія Ван Чуна

Обидві класичні філософські системи стародавнього Китаю (особливо конфуціанство), викликали супротив з боку тих каст, що були потіснені кастою «Ю» (спочатку «Ю» мало значення близьке до українського «слабке єство». До цієї касти входили писарі, секретарі, експерти з церемоній, учителі музики та військового мистецтва, спеціалісти у царині металургії тощо. По мірі того, як каста піднімалася по соціальній драбині, значення «Ю» змінювалося, врешті воно укріпилося як знак приналежності до вищої касти, що ставився власним ім’ям). Найбільш радикальну філософську опозицію представляє вчення Ван Чуна (І ст. до н. е.). Головні його засади:

- людина повинна жити не для «і», а для себе, для власної насолоди і задоволення;

- немає жодних визначальний потойбічних чинників, «Дао» – відносне;

- людину не чекає нічого після її смерті.