Запровадження християнства як державної релігії: передумови, заходи, значення.

Причини запровадження християнства.
Розгляд кожного історичного питання прийнято починати, перш за все, з розгляду причин та приводів певної події. Це є дуже важливим, тому що, якщо ми не знаємо чинників, які впливали на зародження проблеми, як ми можемо судити про проблему в цілому?
Отже, якими були причини для запровадження християнства на Русі?
Знамените «хрещення Русі», яке започаткувало православну цивілізацію на теренах України, було викликано цілим комплексом факторів:
Політичні передумови: Прагнення Володимира зміцнити державу і її територіальну єдність. Спроба досягти цієї мети за допомогою створення єдиного пантеону язичницьких богів на чолі з Перуном не призвела до подолання племенного сепаратизму та посилення княжої влади. Надії Володимира в даному випадку покладались, очевидно, на те, що бог блискавок вважався головним в дружинному середовищі. Але тільки єдинобожжя могло згуртувати державу і освятити авторитет одноосібної княжої влади.
Міжнародні фактори: тільки християнизація могла дати Русі «перепустку» до родини європейських народів, а язичництво прирікало на ізоляцію та ворожість з боку християнізованих сусідів, які ставилися до язичників як до нелюдей. До того ж треба мати на увазі, що остаточний розкол християнства на католицьку та православну гілки стався лише в 1054 році.
Соціальні фактори: Наростаюча соціальна неоднорідність, а також мінливі духовні запити еліти суспільства створювали умови для переходу до більш складної світоглядної системи.
Особисті міркування Володимира та деякі епізоди з його життя. Він, напевне, брав на увагу хрещення своєї бабусі Ольги, яка залишила по собі добру пам`ять. Не виключено, що деякі епізоди його гріховного життя, наприклад, братовбивство під час боротьби за владу, насильство, багатоженстов, в підсумку змусили його замислитися про духовне очищення, про таке діяння, яке могло б залишити про нього добру пам`ять. Але, скоріш за все, він діяв виходячи з прагматичних міркувань. Справа в тому, що запровадження християнства було зумовлено одруженням Володимира із сестрою візантійського імператора, Анною. Це надзвичайно підвищувало його авторитет, а отже, зміцнювало і княжу владу.
Важливою вважається і так звана проблема «вибору віри», від вирішення якої залежав весь хід руської історії. Християнство не було єдиним варіантом. Реальна ситуація пропонувала і інші альтернативи: іудаїзм, іслам, буддизм, не кажучи вже про численні секти типу маніхейства, павликіанства, богомільства. Отож, питання було в тому, якій з цих релігійних систем віддати перевагу. Цей процес відображений у літописному епізоді “ вибору віри ” – досить своєрідному документі тієї епохи. Релігійний акт 988 р. є центральним епізодом в редакції “Повісті временних літ ”, що дійшла до нас. “Сказаніє про Володимирове хрещення ” носить складний характер та розпадається на декілька епізодів, не з’єднаних органічно одне з одним. Під 986 р. розповідається про прибуття у Київ місіонерів від чотирьох найбільш значних монотеїстичних церков, авторитет яких був забезпечений відповідними політичними організаціями (це спеціально підкреслено у тексті): ісламу – від Волзької Булгарії; католицизму – від Німеччини, іудаїзму – від Хазарії, православ’я – від Візантії. Місія мусульман, латинян та іудеїв провалилася. Найбільш Володимиру сподобалася розповідь грецького проповідника, але не спонукала його прийняти остаточне рішення. Під наступним, 987 р. розміщена розповідь про посольство, яке направив київський князь у Волзьку Булгарію, Німеччину та Візантію для ознайомлення з богослужіннями та обрядами трьох релігійних систем. Повернувшись додому, посли негативно відізвалися про обряди магометан та латинян, натомість із захватом розповідали про “ красу церковну ”, яку вони побачили у Константинополі. Вони рішуче закликали князя до східного християнства, висуваючи у числі інших і такий аргумент: “ Аще лихъ бы закон Гръчкъыи, то не бы баба твоя Олга прияла крещения, яже бъ мудръиши всих человъкь». Володимир дав себе переконати та спитав: “ Где будем крестится? ” – “ Где захочешь ”, відповіли посли.
Це тільки легенда, але очевидно, що за цією легендою ховаються факти, які зупинили вибір Русі саме на православній формі християнства. Це, в першу чергу, міцні культурні та економічні зв`язки з Візантією, наявність власної впливової православної общини. Крім того, князем, ймовірно, враховувалась ситуація на міжнародній арені, відношення церкви з державою, а також деякі догматичні розходження різних релігій. Наприклад, зазіхання папи римсього на світську владу, небажання католицької церкви враховувати місцеві особливості та її войовничість не могли не відштовхнути голову молодої держави від цієї форми християнства. Православна ж церква підпорядковувалась світській владі. Це відповідало східнослов`янській традиції, згідно з якою князь був і головою релігіозного культу. Крім іншого, православ`я було більш терпимим до місцевих традицій, та й Візантія на ті часи була центром цивілізації, наступницею великого Риму, найрозвиненішою і найкультурнішою країною Європи.
Процес християнізації.
За джерелами, які згадують охрещення Русі, ховається певний парадокс: візантійські пам’ятки виразно зафіксували навернення, наприклад, Аскольда та його дружини у 60-х роках ІХ ст., але майже не коментують офіційного запровадження християнства при Володимирі Святославичі (988). Натомість, руські літописи про прийняття нової віри Аскольдом взагалі “не знають”, зате підносять до рівня догмату роль Володимира-першохрестителя. Намагаючись пояснити цю “змову мовчання”, дослідники припускають, що белетризовано-барвиста історія “Володимирового хрещення” була внесена до літописних текстів аж через сто років після події – наприкінці ХІ ст. Своєю чергою, вона спиралася на кілька попередніх сказань 40-х років ХІ ст., котрі виникли як публіцистичні твори, що переслідували мету довести незалежність Руської церкви від Грецької.
Русь у баченні авторів сказань – це велика й могутня держава, рівна Візантії. Сам же Володимир уподібнений до імператора Константина Великого: той зробив християнство державною релігією Римської імперії, а цей офіційно проголосив християнство у власній державі. Відтак Володимирове хрещення трактувалося як сакралізований рубіж між передісторією – язичницькими часами, коли мешканці Русі були погани і невђголоси, і новою добою – християнською, що символізувала вихід з темряви на світло. Візантійській церкві у цій схемі відведена скромна роль пасивного взірця.
Але все ж таки, як насправді проходив процес християнізації та історичні процеси, які передували йому?
Отже, наприкінці X століття, оточена сусідами-християнами – поляками, чехами, болгарами, візантійцями – поганська Руська держава стояла на порозі перелому, який мав остаточно ввести її до кола християнської цивілізації, однак безпосереднім поштовхом стали причини політико-династичні. Восени 987 р. головнокомандувач східної візантійської армії Варда Фока проголосив себе імператором; невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному імператорові Василю ІІ Македонянину (976-1025) загрожувала катастрофа, і він звернувся за допомогою до київського князя, пославши до нього поcoльство взимку 987-988 р. Той погодився, але за умови, що Василю ІІ віддасть йому руку своєї сестри Анни; до угоди був внесений ще один пункт – Володимир зобов’язувався охреститися разом з усім народом своєї країни, «а вони народ великий» (як запише один з тогочасних східних авторів).
Навесні 988 р. 6-тисячна армія русів разом з військом імператора розбила збройні сили Фоки. Трон був таким чином врятований, але Василь ІІ не квапився віддавати багрянородну, тобто царственну від народження, сестру за варвара. Однак збройний похід Володимира на Херcoнес (Корсунь), коли місто було здобуте й сплюндроване, а до Константинополя надіслана погроза вчинити зі столицею імперії те саме, зробили візантійського володаря поступливішим. Тож, отримавши обіцяну багрянородну Анну, Володимир відбув з нею до Києва. Час і місце його оcoбистого охрещення дискусійні (за думкою О.Шахматова святий Володимир хрестився ще до 988 року, і, очевидно, у Києві. Існують також легенди щодо хрещення у Корсуні 988, які викладаються в літописних джерелах, але ми не можемо до кінця їм вірити), натомість примуcoве навернення киян, здійснене відразу після Корсунського походу, літопис упевнено датує 988 р., описуючи його так:
І коли прибув, повелів він поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями... Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: “Якщо не з’явиться хто завтра на ріці – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той противником буде...” А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду... а попи, стоячи, молитви творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається...
Щодо радості великої, то літописець, слід думати, перебільшив. Християнізація просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору.
Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів: на півдні – печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки; на північному заході – литва, ятвяги; на північному сході – чудь, меря, весь, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та ін. угро-фінські народи. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. “Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем”, - так говорили в той час про воєвод князя Володимира, які хрестили Новгород. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило - зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) – до Воскресіння Ісуса Христа і т.д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в “нижчі духи”. Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки.
Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на "біле" і "чорне". При церквах мешкали численні служителі: крім священика, були т.зв. "церковні люди" - ігумен, диякон (“біле духовенство”), а також просфірниці, паломники, лікарі, задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів. Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для “білого” духовенства, всі церковні люди могли мати сім'ї, члени яких також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління.
Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або “чорне” духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на відміну від церковних людей, жили передусім за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь від парафіян, давали обітницю безшлюбності. Життя перших київських ченців - Антонія, Феодосія Печерського та інш. - було винятково важким, наповненим виснажливою фізичною працею, самообмеженнями, молитвами. Пізніше з'являються справжні подвижники чернецтва - ченці-самітники, які здійснювали аскетичні подвиги: Даміан, Іван-Самітник, князь Святенник та інш. Систематичні пости стають нормою не тільки для ченців, але і для всіх віруючих. Їсти жирну їжу, наприклад, у Великий піст стало вважатися гріховним. У XIII ст. в Київській Русі було біля 50 монастирів, з них 17 - у самому Києві. Вищі посади в церковній ієрархії займає тільки "чорне" духовенство.
У 990-996 роках в Києві було споруджено на замовлення князя Володимира Святославича собор Богородиці. На його утримання князь дав десяту частину своїх прибутків і звідси походить ще одна його назва — Десятинна церква. Церкву будували візантійські майстри. Це був характерний для візантійської архітектури багатоверхий хрестово-купольний шестистовпний храм з трьома апсидами, оточений галереями. Оздоблений мармуром, різьбленими шиферними плитами, розписаний фресками. Зруйнований монголо-татарами у 1240 році.
Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного.
Наслідки запровадження християнства.
Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври деревяної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо. Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі.
Запровадження християнства мало позитивні наслідки для розвитку Київської Русі (і не тільки в культурному та духовному плані). Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської «сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток. Важко переоцінити значення того, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами католицької віри — поляками.
Значний поштовх також дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнослов’янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення зробило можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами. Християнська діалектика, активно використовувана давноруськимифілософами та публіцистами, стала основою для багатьох (іноді дуже цікавих)ідей. Це у свою чергу, слугувало поштовхом для швидкого прогресу у сферітворчого життя, що забезпечило розвиток давньорусської культури. Було бпомилкою вважати, що до 988 р. люди на Русі не знали науки, творчості,мистецтва, але бурхливий розквіт культури прийшовся на часи, колизатвердилася християнська релігія. В монастирських брамах концентрувалисяосновні кадри вчених того часу, письменників, публіцистів, художників,архітекторів. Судовий монастирський статут, який було введено на Русі удругій половині ХІ ст., зобов’язував ченців започатковувати у себебібліотеки, скрипторії, школи, іконописні майстерні, лікарні та іншізаклади. Серед монастирів у Київській Русі на першому місці був Києво –Печерський, який став, можливо, найвизначнішим центром давньоруськоїкультури. З ним пов’язана діяльність визначних публіцистів (ФеодосійПечерський, Іаков Мніх), істориків (Нікон Печерський, Ігумен Іван, НесторЛітописець), художників (Алімпій, Григорій), лікарів (Агапіт) та багатьохінших. Також функціонували культурні центри при архієрейських кафедрах.Найбільш відомим з них був Софійський гурток книжників, заснований у Києвіпри Ярославі Мудрому та очолюваний Іларіоном.
Важливим чинником в історії ранньої Русі був розвиток писемності тарозповсюдження грамоти. Як відомо, східонослов’янська писемністьсформувалася раніше від офіційної християнизації країни та незалежно віднеї, але використовувалася переважно у чисто практичних цілях. Принципововажливим етапом була поява книжковості у середині ІХ ст. Саме тоді Русьпочинає створювати свою церковну літературу та започатковує літописи. Наоснові археологічних знахідок (берестяні грамоти у Новгороді) можнаприпустити, що грамота у Київській Русі не була прерогативою одного тількидуховенства, вона охоплювала і феодалів і демократичні шари народу.
Церква активно сприяла розвитку давноруської архітектури та образотворчого мистецтва. Більшість кам’яних споруд, збудованих на протязі Х – ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним та станковим живописом. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку.