Саморегуляція психічна (лат. regulare – упорядковувати, налагоджувати) – система психічної самодії з метою свідомого управління особистістю своїми психічними станами відповідно до вимог ситуації і доцільності. Психічна саморегуляція може здійснюватися на неусвідомлюваному рівні механізмами підтримки внутрішнього гомеостазу і адаптивної поведінки (наприклад, ситуація небезпеки викликає стан напруженості, тривоги, стресу, готовності діяти) і бути свідомим, довільним процесом на основі освоєння спеціальних методів мобілізації внутрішніх резервів, які в буденному житті залишаються незатребуваними.
В основі психічної саморегуляції лежить систематичне тренування психосоматичних реакцій і центральних нервових процесів, що дозволяє виробляти первинний комплекс специфічних навичок довільної зміни поточних психофізіологічних і психічних станів. Для всієї різноманітності методик психічної саморегуляції. загальними і обов’язковими прийомами є: стани м’язового розслаблення (релаксація); управління ритмом дихання; вироблення і активізація позитивних, світлих уявлень і чуттєвих образів (зорових, слухових, тактильних та інших); розвиток здібності до концентрації і децентрації уваги; спілкування з собою як активізація регулюючої і програмуючої сили мислимого і вимовленого вголос слова.
Розрізняють декілька рівнів психічної саморегуляції:
1. Регуляція рівня психічної активності особистості за рахунок інформаційно-енергетичного потоку (реакція “відреагування” як посилення рухової або психічної активності); катарсис (очищення, емоційно-енергетичне відреагування на естетичну інформацію); зміна притоку нервової імпульсації (регуляція м’язового і психічного тонусу); ритуальні дії (спосіб дії на психіку через відповідну організацію зовнішніх умов для зміни психічної активності).
2. Емоційно-вольовий рівень психічної саморегуляції життєдіяльності включає спрямованість особистості на підвищення стресостійкості, зняття емоційної напруги і психофізичного стомлення, вироблення позитивних установок, підвищення ефективності пізнавальної діяльності за рахунок тренування уяви, інтуїції, пам’яті, уваги, мобілізацію сил організму для виживання в екстремальних умовах життєдіяльності.
3. Психічна саморегуляція мотиваційних складових життєдіяльності особистості – сили мотивації, усвідомленості, смислової насиченості, інтегрованості мотиваційних тенденцій тощо.
4. Самокоректування особистості в плані самоорганізації, самоствердження, самоактуалізації, самодетерміації, самовдосконалення. Діалог з собою може відбуватися у формі самосповіді, самопереконання, самонаказу, самонавіяння, самопідкріплення тощо [19].
Структура Я, як основний елемент характеру, виконує головні регулятивно-інтеграційні функції, серед яких можна виділити два основні типи: інтроцентричні (орієнтовані на здійснення особистих завдань і цілей) й екстероцентричні (орієнтовані на здійснення завдань і цілей, не пов’язаних безпосередньо з власними). На думку І. Якубіка, регулююча роль структури Я полягає в тому, що вона “складає джерело мотивації до дій, спрямованих на захист, підтримку і розвиток власної особистості”. Відповідно до описаної ролі Я виділяються чотири типи регуляції поведінки [25, с. 217]:
· егоцентричний;
· аллоцентричний (спрямованість на задоволення потреб, захист інтересів і розвиток інших людей);
· соціоцентричний (перевага цілей соціальних груп, суспільних установ);
· альтруїстичний (відмова від власних цілей і завдань ради виконання чужих).
Аналіз концепції характеру в контексті ієрархічного підходу неминуче пов’язаний з дослідженнями саморегуляції як психофізіологічного компоненту волі, наполегливості як риси, що лежить в основі вольових дій і, нарешті, власне волі як категорії, використовуваної при дослідженні тих життєвих процесів, які рухають нами в певному напрямі або до конкретної мети зараз. Зупинимося на короткому описі двох останніх характеристик: наполегливості й волі.
Перш за все розмежуємо поняття “свободи волі” (що має, скоріше, філософсько-світоглядний відтінок), “волі особистості” (що включає також наполегливість) як характеристики життєвої активності і “вольової поведінки” як зумовленої ситуативними чинниками дії людини. Після цього зосередимо свою увагу на диспозиціональному аспекті проблеми.
Вивчення наполегливості показало складний характер цієї змінної.
Є. Вебб, застосувавши факторний аналіз, виявив зв’язаний патерн ознак, куди увійшли надійність, тактовність і наполегливість, що розуміється як стійкість мотивів.
Г. Айзенк виявив негативну кореляцію з високим рівнем значущості між веббівським фактором і рівнем нейротицизму. У подальших дослідженнях характеристики наполегливості, вимірюваної зазвичай експериментальним шляхом (загальний час рішення задачі, або часова наполегливість, і кількість спроб рішення, або “стійкість до згасання”), зіставлялися з тестами інтелекту, шкільними оцінками, самооцінками учнів і експертними оцінками.
Виділений симптомокомплекс значущих факторів збігався у своїй змістовній інтерпретації з незалежно складеними описами наполегливості, що включають: фізичну витривалість, відповідну “прагненню і здатності переносити дискомфорт”; “опірність дискомфорту заради досягнення мети” і стабільність характеру, а також престижну орієнтацію. Цілісний фактор наполегливості, як випливає з його змісту, розпадається, таким чином, на два підвиміри – фізичну й інтелектуальну наполегливість.
Вивчення валідності загального фактора наполегливості (r = 0.90) показало обґрунтованість як теоретичного конструкта, так і адекватність вимірювальних процедур. Можна чекати, що наполегливість як диспозиціональна змінна буде змістовно пов’язана з таким темпераменталь-ним показником, як предметна ергічність, що характеризується жаданням діяльності, постійним прагненням до напруженої розумової і фізичної праці, високою працездатністю. Наполегливість виступає в цьому випадку більш узагальненою ознакою в порівнянні з високим рівнем саморегуляції, з одного боку, і виявляється передумовою волі як більш інтегральної характеристики – з іншого [12].
Роботи з галузі вивчення волі з позицій диференціально-психологічного аналізу практично відсутні. Проте вкажемо на декілька положень, що мають важливе значення в зв’язку з цим. У класичних дослідженнях вольові прояви інтерпретувалися як динамічні (зараз би ми сказали – формально-динамічні) параметри, наприклад [12]:
· детермінуюча тенденція, необхідна для розриву асоціативного зв’язку (Ach, 1910);
· подолання тенденцій поля, як наслідок порушення рівноваги “індивід–середовище” (Lewin, 1935);
· система образів потреб і усвідомлювана схема мотивів, які лежать в основі уявлень людини про власні динамічні сили (Nuttin, 1984);
· тенденція організовувати власне Я (Self) так, щоб здійснювався рух до заданої мети, в заданому напрямі (May, 1974).
Відзначимо також, що поняття волі завжди пов’язане з поняттям усвідомленого вибору, тоді як наполегливість більше визначається через параметри надання переваг, а саморегуляція розглядається у зв’язку із стратегіями зняття невизначеності.
Відмінності в інтенсивності вольових устремлінь відображають як відмінності в здатності людини робити самостійний вибір, так і специфіку “спрямовуючої і регуляторної функції”, що балансує, координує і конструктивно використовує “решту видів активності й енергії людини, не пригнічуючи жодної з них” (Assagioli, 1974).
