Визначити особливості школи і педагогічної думки у Візантії.

У 395 р. Римська імперія розпалася на Західну і Східну (Візантійську). Проіснувавши більш тисячі років, вона занепала в 1453 р. під ударами турецьких завойовників. Візантія — пряма спадкоємиця еллінсько-римської культури й освіченості. Однак соціальні групи, що знаходилися при владі, не проявляли особливого інтересу до античної культурної спадщини. Більш того, в історії Візантії були періоди, коли влаштовувалися жорстокі гоніння на прихильників античної освіченості. Наприклад, у 529 р. імператор Юстиніан розпорядився закрити Академію Платона в Афінах — одне з важливих вогнищ греко-латинської педагогічної традиції. Після того, як Юстиніан заборонив розплачуватися з вчителям-риторам і граматикам, у більшості міст Візантії школи античного типу закрилися. Після хрестових походів і короткого існування Латинської імперії у Візантії з ХІІІ ст. посилюється західний вплив. Однією із особливостей візантійської культури і педагогічної думки було те, що вони формувалися на різнорідній етнічній основі (греко-римляни й інші народи Середземномор’я, Закавказзя. Малої Азії, Криму, Балкан). Домінував, однак, грецький етнос, що користувався особливою підтримкою держави і церкви. Тому культура і виховання у Візантійській імперії насамперед були греко-язичними. Інша особливість полягала в тому, що педагогічна думка Візантії слідувала одночасно й античній, і християнській традиціям. Ідеалом49 освіченого візантійця вважалася людина з греко-римською класичною освітою і християнським православним світоглядом. Подібний ідеал сформувався як перехідний від античного до середньовічного. Рівень освіченості в середньовічній Візантії був дуже значний і помітно перевершував аж до XIV в. рівень освіченості в Західній Європі. Соціальних обмежень на одержання освіти не існувало. Школи мали право відвідувати усі, хто міг і хотів учитися. Примітною рисою громадського життя був високий соціальний статус освічених людей. «Освіченість — найбільша з чеснот», — говорив один з імператорських указів. Наявність освіти була неодмінною умовою для чиновників і членів церковних установ. У Візантії, на відміну від більшості середньовічних держав (особливо в ранній період їхнього розвитку), була відсутня монополія церкви на освіту. Світська влада в особі імператора диктувала умови і хід розвитку шкільної справи. Але на відміну від античної традиції, наприклад, римської, релігія займала провідне місце в шкільному навчанні і вихованні. Навчальний день школяра починався з молитов. От одна з них: «Господи Ісусі Христі, розчини вуха й очі серця мого, щоб я зрозумів слово твоє і навчився творити волю твою».

В історії освіти і педагогічної думки Візантії кілька етапів. На першому етапі (ІV-ІХ ст.) помітний вплив ідеології раннього християнства і традицій античної освіченості. Етап ІХ-ХІІ ст. відомий як найвищий підйом освіти. Його початок зв’язаний з діяльністю Костянтина VII Багрянородного (913-959): були відкриті нові навчальні заклади і з’явилися різні праці енциклопедичного змісту. Костянтин заохочував діяльність учених по організації освіти. Але в ХІІІ-ХV ст. освіта і педагогічна думка виявилися в глибокій кризі. Традиційно важливу роль грало у Візантії домашнє навчання і виховання. Для основної маси населення — це був спосіб одержати початкове християнське виховання. Діти за допомогою батьків освоювали трудові навички. Батьки-ремісники могли також навчити письму і лічбі. Діти з заможних семей освоювали грамоту й одержували книжну освіту. Останню хлопчики 5-7 років опановували під доглядом учителя-наставника. У повчаннях дітям, що дійшли до нас, підкреслені важливість і необхідність книжкової освіти: «Читай багато і дізнаєшся багато». Система освіти (енкікілос пайдеусіс) складалася з трьох рівнів: елементарної, середньої і вищої. Першим рівнем навчання були школи грамоти, де діти одержували елементарну освіту (пропедіа). Елементарне навчання існувало фактично повсюди. Воно починалося в 5-7-літньому віці і тривало 2-3 роки. У програмах, формах, методах, засобах навчання поєднувалися античні і нові риси. Властивій античній школі свитки, пергамент, папірус, стило були поступово замінені папером, пташиним чи очеретяним пером. Як і в античні часи, грамоті навчали буквено-складовим методом з обов’язковою хоровою50 вимовою вголос. Панували мнемонічні прийоми навчання, що цілком зрозуміло, оскільки розмовна мова того часу значно відрізнялася від класичної грецької, яку вивчали в школі і на якій викладалися навчальні тексти, доповнені Псалтирем і житіями святих. Особливих змін у методах навчання лічбі в порівнянні з античною епохою не відбулося. Як і раніше вчили за допомогою пальців і абаки. У програму шкіл грамоти входив також церковний спів. Недбайливих школярів карали різками. Крім шкіл грамоти існували початкові навчальні заклади, у яких викладали винятково Біблію і твори батьків церкви. У таких школах навчалися діти особливо релігійних батьків. Для більшості учнів навчання завершувалося елементарною освітою. Деякі продовжували одержувати освіту в навчальних закладах підвищеного типу. Освіта вище початкової (педіа чи энкікліос педіа) давали граматичні школи. Вони могли бути церковними і світськими (приватними і державними). Поступово навчальні заклади, де давалася освіта вища початкової, зосередилися в столиці імперії — Константинополі. В ІХ-ХІ ст. там нараховувалося до десяти відповідних навчальних закладів. Вчителі й учні здебільшого не належали до духовного стану. Навчалися діти починаючи з 10-12 років до 16-17-літнього віку, тобто 5-6 років. До першої третини Х в. у кожній школі звичайно був один учитель (пайдатес чи дидаскол). Йому допомагали кілька кращих учнів-репетиторів (екрітуа). Викладачі об’єднувалися в професійні гільдії. Думка гільдій обов’язково враховувалося при призначенні нових учителів. Між викладачами існувала домовленість не переманювати учнів. Дидасколи одержували плату від батьків учнів. Заробітки були досить скромними. До нас дійшов документ ХІ ст., де вчитель, посилаючись на бідність, просив патріарха перевести його в більш багату школу. Поступово структура середніх шкіл зробилася більш складною. У школі працювали вже групи викладачів на чолі з прокатеменосом. Напрямки їхньої діяльності санкціонувалися представниками імператорської влади. Фактично всі діти світської і церковної знаті вчилися у граматичній школі. Мета навчання полягала в оволодінні «еллінською наукою» (пайдейя), що вважалася вступом до вищої філософії — богослов’я. Шкільна програма являла собою варіант програми «семи вільних мистецтв» і складалася з двох четвериць. У першу четверицю входили граматика, риторика, діалектика і поетика. В другу — арифметика, геометрія, музика, астрономія. Основне число учнів обмежувалося засвоєнням предметів першої четвериці. Серед методів навчання були популярні змагання школярів, зокрема, у риториці. Рутинне навчання виглядав так: учитель читав, давав зразки тлумачення, відповідав на питання, організовував дискусії. Школярі училися цитувати по пам’яті, складати перекази, коментарі, описи (екфрази), імпровізації (схеди). Для оволодіння мистецтвом ритора були потрібні досить широкі знання.51 Школярі вивчали поеми Гомера, твори Есхіла, Софокла, Евріпіда, Аристофана, Гесіода; Піндара, Феокріта, Біблію, тексти батьків церкви. У Х ст. з програм виключили латинь і усе, що було пов’язано з «варварським» Заходом. Отже, учням потрібно багато читати. Література була найважливішим джерелом освіти. Звичайно школяреві необхідно було самому розшукувати необхідні книги. Наприкінці навчального тижня вчитель і один зі старших учнів перевіряли знання учнів. Тим, хто не процвітав, покладалося фізичне покарання. Вінцем освітньої системи були вищі навчальні заклади. Частина з них була створена ще в античну епоху в Александрії, Афінах, Антіохії, Бейруті, Дамаску. Вищі навчальні заклади мали певну спеціалізацію. Так, в Афінах і Антіохії упор робився на вивченні риторики, у Бейруті — на вивченні права, в Александрії — на вивченні філософії, філології і медицини. У 425 р. у Константинополі при імператорі Теодозії II була заснована вища школа — Аудиторіум (від лат. audire — слухати). З IX в. її стали іменувати Магнавра (Золота палата), за назвою одного з приміщень імператорського палацу. Школа перебувала в повному підпорядкуванні в імператора; ніякого самоврядування не існувало. Викладачі вважалися державними службовцями, одержували платню від імператора і складали особливу замкнуту корпорацію. Число викладачів доходило до трьох десятків. Серед них були грецькі і латинські граматики, ритори, філософи і юристи. Існували своєрідні кафедри тих чи інших наук, що очолювали консули філософії, голови риторів і ін. У IX в. школою керував один з найвизначніших педагогів свого часу Лев Математик. Він зібрав у Магнаврі еліту викладацького корпуса. Спочатку навчання велося латинською і грецькою мовами. З VII — VIII ст. викладання велося винятково класичною грецькою мовою. У XV в. знову стало обов’язковим вивчення латинської мови, у програму були включені нові іноземні мови, з часом навчання набувало спеціальну спрямованість, усе більше перевага віддавалася юридичній освіті. Провідним напрямком у константинопольській вищій школі було освоєння античної спадщини. У пору розквіту в Магнаврі вивчалися філософія Платона і неоплатоників, інші класичні грецькі тексти. Крім того, обговорювалися твори християнських богословів, насамперед, Василя Кесарійского й Іоанна Златоуста. У програму входили метафізика як метод пізнання природи, філософія, богослов’я, медицина, музика, історія, етика, політика, юриспруденція. Заняття проводилися у формі публічних диспутів. Ідеальним випускником вважався енциклопедично освічений суспільний і церковний діяч. Крім Магнаври, у Константинополі діяли інші вищі школи, що перебували у безпосередньому підпорядкуванні в імператора: юридична, медична, філософська, патріарша. У будинках заможних і іменитих візантийців існували гуртки-салони,52 своєрідні домашні академії. Вони групувалися навколо інтелектуалів- меценатів і авторитетних філософів. Найбільшу популярність мали гуртки патріарха Фотія (IX в.), Михайла Псьолла (XI в.), Андроника II Палеолога (XIV в.) і ін. Останній сучасники іменували «школою всіляких чеснот і ерудиції». Підсилювалася роль (аж до XIV в.) монастирів у розвитку вищої освіти. Монастирські вищі школи відносять до ранньохристиянської традиції. Спочатку це були релігійно-педагогічні громади. Головним предметом вивчення була Біблія. На основі біблійних текстів учили граматиці, філософії. Тексти спільно читали, потім переписували і тлумачили. Голова школи іменувався «тлумачем». Навчалися в такій школі близько трьох років. Монастирські школи керувалися певними статутами. Один з подібних статутів, у якому регламентувався порядок навчання і виховання ченців, був створений Феодором Студитом (786-826). Антична педагогічна традиція у Візантії була особливо впливова в IV-V ст. Її розвивали неоплатоніки з Афінської Академії і вищих шкіл у Малій Азії, Сирії, Олександрії (Плутарх Афінський, Прокл, Порфирій, Ямвлих, Едессей Каппадокійський, Амоній, Сімплікій й ін.). Неоплатоніки вважали, що виховання і навчання повинні бути орієнтовані на вищий духовний світ, на неминучі ідеї. Вектор виховання спрямовувався насамперед на самовдосконалення, на пізнання власної душі. Подібне пізнання пропонувалося здійснювати через «божественне осяяння» і «Екстаз» шляхом концентрації уваги й інтенсивних молитов. Поступово, однак, посилювалася християнська традиція педагогічної думки. Візантійські богослови протягом VI-XV ст. запропонували ряд ідей, що склала основи релігійного виховання і навчання. Ці ідеї вплинули на весь православний середньовічний світ.