Чинники впливу на формування освітньої політики

Дослідники проблем модернізації вітчизняної освіти приділяють увагу дослідженням чинників впливу на процеси формування та здійснення державної політики в галузі освіти, зокрема їх класифікації.

У зв’язку з цим процеси формування й здійснення освітньої політики на кожному етапі розвитку суспільства мають певні особливості, які детермінуються співвідношенням соціально-економічних умов та суспільно-політичних відносин, що, власне, і впливає на визначення змісту, пріоритетних цілей освітньої політики, вибір методів і засобів їхнього досягнення. Сукупність цілей та завдань держави, що практично реалізуються нею в освітній сфері, відтворюють сутність держави та її соціальне призначення.

Розглядаючи чинники формування ринку освітніх послуг, О. Карпюк класифікує їх у такий спосіб:

1) за рівнем впливу людини (суб’єктивні чинники: демографічний, політико-правовий, соціально-психологічний, інфраструктура та кон’юнктура ринку, політико-правові, соціально-економічні; об’єктивні чинники: природно-географічний; регіонального розвитку, розвиток ринкових відносин та підприємництва, інновації, науково-технічний прогрес, інтернаціоналізація та глобалізація освіти);

2) за рівнем впливу на ринок освітніх послуг (зовнішні чинники: інтернаціоналізація освіти, глобалізація в контексті економіки, технологій та соціокультурного середовища, науково-технічний прогрес; внутрішні чинники: соціально-економічний розвиток країни, розвиток інновацій, ринкових відносин, регіональний розвиток, демографічний, інфраструктура, політичні, природно-географічний);

3) за характером впливу (позитивні; негативні);

4) за функціональною ознакою (соціально-економічний, політико-правовий, соціально-психологічний чинники; глобалізація та інтернаціоналізація, демографічний чинник та регіональний розвиток; інновації; розвиток ринкових відносин) [4].

Російські вчені Г. Мухаметзянова, В. Смірнов, О. Клюєва [5] встановлюють класифікацію чинників суто в освітянському сенсі, а також розкривають зміст виявлених чинників. А саме:

Соціальний клімат у суспільстві – це загальний рівень стабільності або напруженості, стан зайнятості населення, соціальна структура та соціальне розшарування, характер національно-етнічних проблем та взаємовідносин.

Економічні чинники – це насамперед стан економіки держави, її фінансової системи, які через рівень добробуту в суспільстві впливають на зростання освітніх потреб громадян, зумовлюють більші або менші можливості для фінансування бюджетної, а також освітньої сфери. Високий рівень загального економічного розвитку, високорозвинені ринкові відносини створюють сприятливі умови для наповнення бюджету держави, що позитивно позначається на фінансуванні системи освіти.

Політичні чинники – це курс внутрішньої та зовнішньої політики держави. Конкретні політичні дії та ситуації також утворюють загальне тло освітньої діяльності, для якої вкрай бажана спокійна, конструктивна, творча соціально-політична ситуація в суспільстві.

До правових факторів відносять характер чинних законодавчих актів та правових норм. Саме вони окреслюють рамки правового поля освіти, встановлюють «правила гри» на ньому.

Соціально-психологічні та етичні чинники – це загальний морально-психологічний клімат у суспільстві, спосіб і стиль життя різних прошарків населення.

Екологічні чинники: стан довкілля, яке впливає на здоров’я майбутніх і сучасних суб’єктів освіти, що значно підвищує вимоги до профілактичної та оздоровчої спрямованості діяльності освітнього закладу. Крім того, сам характер географічного й історичного середовища має велике значення як освітній чинник. Освіта може зробити певний внесок, щоб поліпшити екологічну ситуацію через екологічну освіту й виховання всіх суб’єктів освіти, які беруть активну участь у природоохоронній діяльності, пропагуючи здоровий спосіб життя.

Демографічні чинники – характер народжуваності, типовий склад сімей – також значно впливають на ситуацію в освіті. Якщо не вивчати тенденцій у цій галузі, більшість освітніх закладів та система освіти загалом через деякий час можуть залишитися без контингенту учнів або, навпаки, опинитися в ситуації, коли бракуватиме навчальних місць.

Культурні, духовно-ідеологічні чинники – стан культури в державі, рівень духовного здоров’я та культурних запитів населення є тлом для прояву освітньої активності людей, її спрямованості.

Галузеві чинники: стан і тенденції змін системи освіти в державі й світі, нові ідеї, концепції, зразки кращого освітнього досвіду, що впливають на стан освіти в державі.

Інституціональні чинники – це наявність розгалуженої мережі спеціалізованих соціальних інститутів, установ і організацій, із якими могли б співпрацювати освітні заклади у виконанні своїх завдань, ще один елемент значущого соціального середовища освіти.

У процесі формування державної політики в галузі освіти України, прийняття відповідних законодавчих та інших нормативно-правових актів, безперечно, враховувалися внутрішні й зовнішні, об’єктивні та суб’єктивні чинники, які впливали на подальший розвиток освіти.

Перехід України до демократичного суспільства, правової держави та ринкової економіки потребували докорінного реформування системи освіти. Це виявлялося передусім у невідповідності освіти запитам особистості, суспільним потребам та світовим досягненням людства; у зміцненні соціального престижу освіченості та інтелектуальної діяльності; у спотворенні цілей та функцій освіти; бюрократизації всіх ланок освітньої системи.

З огляду на це було поставлено стратегічні завдання щодо відродження й розбудови системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян, формування освіченої, творчої особистості, виведення освіти в Україні на рівень розвинених країн світу.

Ураховуючи соціально-політичні та економічні чинники впливу на формування освітньої політики, на законодавчому рівні було закріплено гарантії держави педагогічним, науково-педагогічним працівникам та іншим категоріям працівників навчальних закладів, зокрема, забезпечення належних умов праці, побуту, відпочинку, медичного обслуговування, заохочення, гідної заробітної плати (ст. 57 Закону України «Про освіту»); повноваження центрального органу державної виконавчої влади в галузі освіти – Міністерства освіти і науки та міністерств і відомств України, яким підпорядковані навчальні заклади, а також повноваження місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в галузі освіти (ст. 12, 14 Закону України «Про освіту»); міжнародне співробітництво у державній системі освіти (ст. 64 Закону України «Про освіту»).

Загальне зменшення кількості дітей спричинило скорочення мережі загальноосвітніх навчальних закладів, зменшення середньої наповнюваності класів та шкіл, збільшення кількості загальноосвітніх навчальних закладів із малою чисельністю учнів, що призвело до скорочення педагогічного навантаження вчителів тощо. Найбільш гостро ця ситуація позначилася на сільських дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладах.

Руйнівний вплив демографічної ситуації на контингент і мережу навчальних закладів (особливо дошкільних та загальноосвітніх, розташованих у сільській місцевості) під час прийняття законів прямої дії «Про дошкільну освіту», «Про позашкільну освіту», «Про загальну середню освіту» змусили законотворців на законодавчому рівні закріпити норми й положення щодо їх створення, реорганізації та ліквідації. А саме: реорганізація або ліквідація загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості, заснованих на комунальній формі власності, дошкільних навчальних закладів, створених колишніми сільськогосподарськими колективними та державними господарствами, здійснюється лише за згодою територіальної громади (загальних зборів) села, селища, міста або на підставі результатів місцевого референдуму [7, с. 61].

Украй актуальним для України залишається врахування екологічних чинників, які впливають на формування та впровадження державної політики в галузі освіти. Чорнобильська катастрофа призвела до радіоактивного забруднення 50,0 тис. кв. км території України, на якій було розташовано 2294 населені пункти і проживало 2,6 млн. осіб, у тому числі 1 млн. дітей [9]. Екологічний вплив Чорнобильської катастрофи поставив державу перед необхідністю розв’язання цілої низки нових надзвичайних проблем, що стосуються практично всіх сфер суспільного життя, в тому числі й освітянських. З огляду на довготривалий характер наслідків аварії, необхідність координації дій багатьох державних і недержавних громадських організацій, а також значні кошти для реалізації державної політики щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи й захисту населення від її впливу було визначено пріоритети у фінансуванні заходів із їх ліквідації. Найвагомішу частку становлять видатки на соціальний захист громадян.

Соціальний захист громадян регулюється Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (28.02.1991 р., зі змінами та доповненнями, внесеними згідно із законами (всього разів 38 вносили відповідні зміни). Зазначеним законом на законодавчому рівні закріплено захист дітей, потерпілих від Чорнобильської катастрофи, – безоплатне харчування учнів, слухачів, студентів, вступ поза конкурсом до вищих навчальних закладів освіти, професійно-технічних закладів освіти та на курси для професійного навчання з обов’язковим наданням гуртожитку на час навчання тим, хто не має житла, і виплатою підвищеної стипендії.

Однак під час формування державної політики в галузі освіти України, особливо на законодавчому рівні, не завжди брали до уваги соціальний клімат у суспільстві, економічні, політичні, екологічні, демографічні та інші чинники.

Прикладом цього є закріплення на законодавчому рівні низки норм та положень, які не повною мірою враховували зовнішні і внутрішні, об’єктивні й суб’єктивні чинники. В умовах соціально-економічної кризи в освітянських законах були закріплені норми, які не мали фінансового забезпечення.

Зокрема, прийняття статей 57 та 61 Закону України «Про освіту» щодо встановлення середніх посадових окладів (ставок заробітної плати) педагогічним працівникам вищих навчальних закладів І–ІІ рівнів акредитації та інших навчальних закладів на рівні, не нижчому за середню заробітну плату працівників промисловості, і подвійної ставки заробітної плати для науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів ІІІ–ІV рівнів акредитації; забезпечення користування житлом з опаленням і освітленням для педагогічних працівників, які проживають у сільській місцевості; перегляд заробітної плати педагогічним та науково-педагогічним працівникам двічі на рік із щоквартальною індексацією з урахуванням рівня інфляції тощо.