Національно-культурне відродження на українських землях у складі Російської імперії

Поняття ″українське національно-культурне відродження″ відображає процес становлення й розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця XVIII – початку ХХ ст. Взагалі національне відродження було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя. За власне відродження, починаючи з межі XVIII – ХІХ ст., так чи інакше боролись усі слов’янські народи (за винятком росіян). Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях наприкінці XVIII ст. Мета цього процесу полягала в консолідації української нації та відтворенні української державності. Отже, українське відродження стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого – необхідністю протидії русифікаторській політиці російського царизму.

З другої половини XVIII ст. у межах Російської імперії Україна втрачає рештки політичної самостійності. Ліквідація Гетьманщини (1764 р.), зруйнування Запорізької Січі (1775 р.), скасування автономної козацької адміністративно-політичної системи на Слобожанщині та Лівобережжі й юридичне оформлення на цих територіях у 1783 р. загальноросійського кріпосного права, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України, а Австрійською – Галичини й Буковини (70 – 90-ті рр.) поклали край автономії України. Українські губернії стали типовою провінцією Російської імперії, відбувалася їх русифікація. Колишня козацька старшина отримала дворянські привілеї, землеволодіння, як і дворянство в цілому, вона вестернізувалася, сприймала європейські манери та спосіб життя. Елементи традиційної української народної культури – фольклор, казки, традиції, звичаї збереглися тільки на селі. У таких умовах головна роль у справі збереження й розвитку культури переходить до інтелігенції. Значні її сили знаходились в опозиції до царської влади й піддавали її критиці. Завдяки освіченості посилюється національна самосвідомість української інтелігенції. Незважаючи на малочисельність, вона значно вплинула на підвищення національної свідомості українського народу.

У формуванні національної ідеї певну роль відіграв романтизм, адже саме він передбачав наявність інтересу до минулого того чи іншого народу, його національних традицій, історії, культури.

Велику роль у розбудженні національної свідомості серед українського освіченого громадянства відіграла ″Історія Русів″ – перша своєрідна політична історія України. Цей твір з’явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 р.). Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основну увагу у творі приділено періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Формуванню національної ідеї сприяла також чотиритомна ″Історія Малої Росії″ Д. Бантиш-Каменського (1822 р.). Великою популярністю серед сучасників користувалася п’ятитомна ″Історія Малоросії″ М. Маркевича (1842 – 1843 рр.).

Поява праць з історії України стимулювала посилення цікавості елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики та мовознавства із загального масиву історичних знань. Початок української етнографії поклав Г. Калиновський, який видав у 1777 р. у Петербурзі ″Описание свадебных малороссийских обрядов″. 20 років потому (1798 р.) з’являється перша енциклопедія українознавства ″Записки о Малороссии″ Я. Маркевича, у якій стисло викладалися відомості про Україну, її природу, історію, населення, мову й поезію.

У 1819 р. М. Цертелєв опублікував у Петербурзі ″Попытку собрания старых малороссийских песен″ – збірку українських історичних дум. Повніше й систематичніше дослідження української етнографії під назвою ″Малороссийские народные песни″ склав 1827 р. М. Максимович – майбутній перший ректор Київського університету. Справу М. Максимовича продовжив І. Срезневський. У 1831 р. він видав ″Український альманах″ – збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поетами-романтиками, а в 1833 – 1838 рр. – шість випусків ″Запорожской старины″. У 1834 р. І. Срезневський опублікував статтю ″Взгляд на памятники украинской народной словесности″, лейтмотивом якої була теза про те, що українська мова – не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє. Український професор Московського університету О. Бодянський присвятив свою магістерську дисертацію (1837 р.) порівнянню російських та українських народних пісень. Етнографів цікавили усі аспекти народного життя – від особливостей одягу та устрою житла в різних регіонах до назв предметів народного побуту.

Значний внесок у розвиток української літератури зробили байкарі П. Гулак-Артемовський та Є. Гребінка, прозаїк Г. Квітка-Основ’яненко, поет Т. Шевченко та інші, які повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури.

Значні імпульси від літературно-громадського руху першої половини ХІХ ст. дістала й освіта. На початку ХІХ ст., крім російських початкових шкіл, продовжували існувати ″дяківські″ школи, що утримувались на кошти батьків, але кількість їх порівняно з другою половиною XVIII ст. значно зменшилась. У 1804 р. у губернських та деяких повітових містах відкриваються гімназії з чотирирічним навчанням, в інших повітових – дворічні ″повітові школи″. У губернських школах-гімназіях спочатку навчалися чотири роки, а згодом – сім. Тут викладали іноземні мови, як правило, французьку, німецьку, грецьку, латину, Закон Божий, історію. Проміжне становище між гімназіями та університетами посідали ліцеї: Рішельєвський в Одесі (1817 р.), Крем’янецький (1819 р.), Ніжинський (1820 р.).

Одночасно із загальноосвітніми в Україні діяли й професійні навчальні заклади. У кадетських корпусах у Полтаві (1840 р.) і Києві (1852 р.) з дітей дворян виховували офіцерів. У Єлисаветграді працювала медична школа, у Києві – фельдшерське училище, у Миколаєві – артилерійське й штурманське училища, у Севастополі – морська школа. У 1851 р. біля Харкова відкрилась землеробська школа, що готувала агрономів.

Характерними рисами освіти першої половини ХІХ ст. були: превалювання релігійного виховання дітей, політика русифікації, рутинні засоби навчання.

Історичним успіхом у розвитку освіти на початку ХІХ ст. стало заснування на східноукраїнських землях університетів. Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано 1805 р. у Харкові коштом місцевого дворянства й купецтва за ініціативою вченого В. Каразіна. На довгий час Харківський університет став осередком патріотичної думки. Він відігравав велику роль у згуртуванні наукових сил, зацікавленні їх здобутками західноєвропейської науки, новими західноєвропейськими напрямами в літературі, але ці досягнення відновлювалися на українському грунті.

У 1834 р. у Києві було засновано університет св. Володимира. На думку імператора Миколи І, Київський університет мав стати центром русифікаціїі й монархізму, але він став одним з головних осередків українського руху, не виправдавши надій царських урядовців.

Національно-культурне відродження сприяло зростанню національної самосвідомості. Це обумовило розширення національного руху і його учасники усвідомлювали необхідність не тільки розвитку української мови та культури, а й політичних змін у державі. З цією метою в умовах посилення процесу русифікації виникло Кирило-Мефодіївське товариство (1846 – 1847 рр.). Їм було запропоновано ідеологію українсько-слов’янського відродження, здійснено спробу осмислити та визначити місце й роль українського народу в світовому історичному контексті.

Період після скасування кріпацтва позначений помітним пожвавленням у політичному, суспільному й культурному житті. Представники науково-педагогічної та творчої інтелігенції в культурно-національному русі починають виступати не поодинці, а разом. Відсутність демократичних свобод у царській Росії змушували українську інтелігенцію об’єднуватися в громади.

Перша громада виникла в Києві у 1859 р. Члени громад вважали своїм покликанням і обов’язком ведення культурно-просвітницької роботи, розгортання культурницької діяльності. Вони організовували просвітницькі гуртки й недільні школи, готували й видавали посібники й популярні книжки. Громадівці вивчали історію та етнографію України. Їх об’єднувала ідея народності, служіння пригнобленим і приниженим народним масам.

Значну роль в діяльності громад відігравав перший український суспільно-політичний і літературно-мистецтвознавчий журнал ″Основа″, що виходив у Петербурзі в 1861 – 1862 рр. Головним питанням, яке найбільше дискутувалося на сторінках ″Основи″, було національне. У полеміці з російською, польською, німецькою, єврейською реакційно-шовіністичною пресою ″Основа″ обстоювала програму всебічного розвитку національної культури, вимагала створення в Україні широкої мережі шкіл, запровадження в них навчання корінного населення рідною мовою, вказувала на першочергове значення систематичного видання цією мовою науково-популярної літератури.

Але навіть така досить поміркована діяльність викликала негативну реакцію царського уряду, що вбачав у ній вияв ″українського сепаратизму″. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видає таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і педагогічних публікацій. Української мови, згідно із заявою міністра, ніколи не було, нема й не може бути. Що ж до ″малоросійського наречия″, то ним дозволялось друкувати лише твори художньої літератури. Слідом за цим громади було розпущено, ″Основу″ закрито, а багато українських діячів заслано до віддалених районів імперії. Хвиля реакції майже на десятиріччя перервала громадівський рух. Лише на початку 70-х рр. громади поступово почали відновлюватися. У Києві В. Антонович, М. Драгоманов, В. Русов, М. Подолинський та М. Зібер таємно утворюють ″Стару громаду″, що об’єднала біля сімдесяти досвічених учасників громадівського руху. Легальним осередком діяльності київської ″Старої громади″ стає засноване в Києві 1873 р. Російське географічне товариство. Під егідою товариства починається видання архівних матеріалів з української історії, засновується музей, бібліотека. 1875 р. ″Стара громада″ придбала газету ″Киевский телеграф″, перетворивши її на свій орган.

Роль координації творчих пошуків між ученими відіграли численні наукові товариства, які виникли у 70 – 90-х роках: Харківське математичне товариство, Київське фізико-математичне товариство, історичне товариство Нестора Літописця, історико-філологічні товариства при Харківському, Новоросійському (заснований 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею) університетах, Ніжинському історико-філологічному інституті та ін.

Але й цей спалах активності тривав недовго. Царський уряд вдається до ще більш жорстоких заходів, щоб придушити українофільський рух. 1876 р. імператор Олександр ІІ під час відпочинку в німецькому містечку Емс видає наказ, згідно з яким цілком заборонялось публікувати та ввозити книги, писані українською мовою. Українською мовою категорично заборонялось користуватись не лише в школах, а й навіть на театральній сцені. ″Київський телеграф″ було закрито, київську громаду заборонено.

Особливого розвитку в пореформений період набули природничі науки. Світове визнання здобув доробок науковців, які працювали в Україні. Математик О. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Хімік М. Бекетов став одним із засновників нової науки – фізичної хімії. Зоолог І. Мечников заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. Разом з мікробіологом М. Гамалією 1886 р. в Одесі він заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. Фізіолог І. Сеченов став засновником російської фізіологічної школи, а фізик М. Авенаріус – школи молекулярної фізики. У другій половині ХІХ ст. відбулися значні зрушення і в сфері гуманітарних наук. На нові рубежі виходить історична наука. Саме в 40 – 90-х рр. процес збирання, систематизації та публікації історичних матеріалів та джерел вступив у вирішальну фазу – було створено Київський центральний архів (1852 р.), опубліковано 35 томів ″Архива Юго-Западной России″ (1859 – 1914 рр.), протягом 1863 – 1892 рр. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів ″Актов, относящихся к истории Южной и Западной России″. Така потужна джерельна база дала змогу розширити проблематику історичних студій, посилити аргументованість тверджень та концепцій, збільшити кількість наукових праць з історії.

Одним з видатних істориків того періоду був М. Костомаров. Своїми дослідженнями ″Богдан Хмельницький″, ″Руїна″, ″Павло Полуботок″ він фактично заклав основи наукової розробки історії України другої половини XVII – початку XVIII ст. Розгортають свою наукову діяльність В. Антонович, М. Драгоманов, М. Грушевський.

Особлива увага приділялася дослідженням у галузі мовознавства. Численні праці з історії української мови, літератури й фольклору написав П. Житецький. Важливий внесок у дослідження локальних (етнонаціональних) й універсальних (культурно-антропологічних) аспектів мови зробив професор Харківського університету О. Потебня. Він рішуче засуджував горезвісний Емський указ, різко критикував представників панівної нації, які вважали, що перехід поневолених націй на мову гнобителів ніби ″залучає″ перші до культури та цивілізації.

Друга половина ХІХ ст. подарувала Україні цілу плеяду видатних письменників. Перлинами першої величини сяють у цей час таланти І. Франка, П. Куліша, Л. Глібова, Л. Українки, П. Мирного, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, П. Грабовського та ін. Характерними рисами розвитку української літератури другої половини ХІХ ст. були: 1) різноманітність художніх напрямів (романтизм, натуралізм, реалізм); 2) наявність індивідуальних стилів письменства (етнографічно-побутовий, аналітично-психологічний, соціально-філософський); 3) розвиток нових тем та проблематики; 4) демократизація та гуманізація літератури; 5) політизація літературної творчості.

За умов жорстокої цензури, що панувала в Російській імперії, література за своїм завданням була більше ніж література. Вона набрала ознак чи не єдиної сфери, де здійснюється спроба спасіння світу за допомогою духу й слова.

У другій половині ХІХ ст. значних успіхів досягає українське професійне театральне мистецтво. І це попри те, що український драматичний театр по суті був під забороною. 1881 р. царат дозволив ставити п’єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою й схвалені генерал-губернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати ″спеціально малоросійський театр″. Цензура обмежувала тематику українських п’єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати колишні ″вольності″ українського народу, його боротьбу за незалежність. 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив діяльність українських театральних труп на території п’яти підвладних йому губерній. Ця заборона діяла десять років. Таким чином, театральним діячам України ″дозволялося″ творити у надзвичайно важких умовах.

1882 р. М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До її репертуару увійшли ″Наталка Полтавка″ І. Котляревського, ″Назар Стодоля″ Т. Шевченка, ″Чорноморці″ М. Старицького, ″Сватання на Гончарівці″ й ″Шельменко-денщик″ Г. Квітки-Основ’яненка та ін. У 1883 р. директором трупи став М. Старицький. Склад трупи, до якої входили М. Садовський, Н. Жаркова, М. Заньковецька, Л. Манько, О. Віріна та інші, поповнився такими талановитими акторами, як Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, М. Маньківський, а репертуар – новими постановами (″За двома зайцями″ М. Старицького, ″Запорожець за Дунаєм″ С. Гулака-Артемовського та ін.). Український театр другої половини ХІХ ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності.

Розвиток літератури та театру другої половини ХІХ ст. надав потужного імпульсу процесові творення національної музики. Основоположником української класичної музики став М. Лисенко – композитор, педагог, диригент, громадський діяч. 1904 р. він заснував музично-драматичну школу, яку в 1913 р. було реорганізовано в консерваторію. Як композитор, він створив близько тисячі різноманітних творів в усіх музичних жанрах.

Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини ХІХ ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. На розвитку художнього життя в Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живописі позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок (″передвижники″), що виникло 1870 р. у Росії. Членами його було багато українських митців. В Одесі, Харкові, Києві відкривалися малювальні школи (згодом училища). До передвижників належав М. Ге. Симпатії публіки завоювали його картини ″Тайна вечеря″, ″Петро І і царевич Олексій″, ″Христос перед Пілатом″, ″Розп’яття″. О. Литовченко, уродженець Кременчука, відомий циклом своїх історичних картин: ″Стрілецький бунт″, ″Іван Грозний показує свої скарби англійському послові″ та інші. Типовим представником ″ідейного реалізму″ 70-х рр. був М. Ярошенко. Серед його картин: ″В’язень″, ″Невський проспект″, ″Курсистка″. Представниками побутового жанру були Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський, К. Костанді, М. Пимоненко, історичного жанру – С. Васильківський, О. Сластіон, О. Мурашко.

Характерними рисами розвитку архітектури другої половини ХІХ ст. були великі масштаби забудови; застосування нових технологій та матеріалів (бетон, залізо, залізобетон тощо); панування еклектики. У цей період архітектори створили ряд будівель, які не просто прикрасили українські міста, а й стали справжніми пам’ятниками архітектури. Це оперний театр і Володимирський собор у Києві, оперний театр і приміщення нової біржі в Одесі.