Україна в складі імперій. Загальна характеристика розвитку культури

У кінці XVIII – на початку ХХ ст. українські землі входили до складу Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій, що як і всі імперії, були великими територіальними конгломератами. Населення цих держав складалося з різних народів, що етнічно та культурно відрізнялись один від одного. Відсутність української державності, наявність російсько-австрійських кордонів, що роз’єднували українську територію, політика обох урядів, інтеграція української еліти в імперські структури ускладнювали й гальмували процес консолідації української нації, розвитку її культури.

У ХІХ ст. культура України (як і культури інших європейських держав) знаходилась під впливом ідей романтизму та реалізму.

Романтизм як художня течія в літературі та мистецтві почав формуватися наприкінці XVIII ст. Цей культурний рух став реакцією суспільства на Велику французьку революцію й пов’язане з нею Просвітництво. У пошуках гармонійної особи мислителі ХІХ ст. йшли безпосередньо за філософією Просвітництва, яка вбачала в естетичній формі засіб подолання користолюбства, виховання громадянських чеснот, шляхетності душі. Важливою рисою культури цього сторіччя є відкритий зв’язок творчості видатних митців із суспільно-політичним життям, а одним з найголовніших завдань творчості визначних літераторів, філософів, художників, музикантів стає пізнання людини та пошуки виходу з трагічної суперечності між особистістю та соціальним середовищем.

В основі мистецтва романтизму лежить протиставлення прозаїчного буржуазного світопорядку й духовної свободи особистості героя, його сильних почуттів та ідеалістичних поривань з вбогою дійсністю. Свобода творчого самовиявлення особистості понад усе цінувалася в культурі романтиків. Вони приділяли особливої уваги творчій інтуїції, поет оголошувався пророком, перед яким відкриваються найвищі таємниці буття, недоступні звичайній людині або розуму вченого. Романтизм передбачає потяг до незвичайного та екзотики, проникнення в глибини людської душі, інтерес до минулого, до ранніх етапів національного життя, фольклору, національних традицій, історії мови й культури.

Реалізм як художній метод передбачає правдиве відображення не лише деталей, а й типових характерів у типових обставинах. Художня культура реалізму визрівала в надрах романтичного методу. Заперечуючи повсякденне життя як об’єкт художнього висвітлення, романтики не збиралися цілком від нього абстрагуватися й нерідко зверталися до нього у своїх творах. На виникнення реалізму вплинули також суспільний критицизм Просвітництва й раціональність класицизму. Література цього напряму, прагнучи бути правдивою, пізнати суть, схильна до викривання. Остаточна перемога реалізму припадає на середину ХІХ ст.

Ідеї, народжені європейською культурою, поширились і в Україні. Вони збагатили українське культурне й національне відродження ХІХ ст., основними чинниками якого були ідеї Просвітництва, Великої французької революції, слов’янського відродження, пам’ять про минуле України.

ХІХ ст. позначене інтенсивним процесом зародження й розробки філософії національної ідеї в багатьох європейських народів. Так, Й. Фіхте в ″Промовах до німецької нації″ започаткував теоретичну розробку німецької національної ідеї, у Франції Ж. Мішле в трактаті ″Народ″ обґрунтував французьку ідею, в Італії Дж. Мадзіні сформулював принцип: ″кожній нації – своя держава″. У Чехії біля джерел філософії національної ідеї стояли Я. Колар, Ф. Палацький, Т. Масарик, Словакії – Л. Штур, Болгарії – П. Хілендарський. У Польщі розробка польської ідеї була почата ″Книгами польського народу й польського пілігримства″ А. Міцкевича. Він дав стимул розвиткові традиції так званої національної філософії, репрезентованої А. Цешковським, Б. Трентовським та ін.

Першим наголосив на тому, що людська цивілізація існує не в загальних та універсальних, а в конкретних національних проявах, німецький філософ Й. Гердер. Він вважав, що за своєю сутністю та історією люди – це насамперед члени певної національної спільності. Й. Гердер вважав, що національна мова й фольклор мають велике значення й зосередив увагу на самобутній культурі селянства. Думки Й. Гердера знайшли схвальний відгук особливо серед інтелігенції країн Східної Європи.

Слово ″інтелігенція″ у широкому розумінні означало людей, які мали вищу освіту. Але в більш вузькому значенні під інтелігенцією малися на увазі люди, які з ідеологічних переконань присвятили себе справі покращення культурного, соціального й політичного становища мас. Інтелігенція сприймала життя з точки зору ідей та ідеологій, а не конкретних суспільних прав, привілеїв і повинностей, як це спостерігалося до її появи в інших соціальних груп. Представники інтелігенції критикували існуючий стан речей і вважали, що вони дивляться на суспільство в цілому, враховуючи інтереси всіх.

Розробка філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження була складовою частиною загальнослов’янського руху. Я. Грицак відзначає, що європейські романтики поставили слов’янський фольклор у центр тогочасного інтелектуального життя, бо слов’янські народи більше за інших зберегли консервативні, патріархальні риси й були найближчими до незіпсованих цивілізацією народного побуту й культури. Й. Гердер говорив про початок доби слов’ян у Європі. Таку ж думку висловлює й О. Забужко: ″Культуризація історії″ відбулася в філософській думці ″неісторичних″ народів і швидше, і раніше, ніж у державних, оскільки національний рух виступав її потужним каталізатором″.

Національна ідея виникає тоді, коли народ помічає свою єдність, свої традиції, власну історію, розглядаючи їх як грунт для самовизначення. Щодо українського народу, то глибинний грунт цієї ідеї було закладено ще в культурі Київської Русі, але теоретично усвідомлення й розробка української ідеї, як і взагалі національної ідеї в історії європейських народів, розпочинаються, по суті, у ХІХ ст. Отже, те, що філософія національної ідеї формується у ХІХ ст., зовсім не означає, що раніше народи не знали про існування етнічних відмінностей. Єдиної думки щодо поняття модерної нації в сучасній науці немає. Проте переважна більшість західних та вітчизняних дослідників погоджується з тим, що існування нації неможливе без суб’єктивного почуття єдності, яке визначається по-різному: ″колективною солідарністю″, ″почуттям спільності″, ″національною свідомістю″, ″активною позицією її членів, їхньою волею бути суверенним політичним колективом″ та ін. І варто погодитися з думкою О. Струкевича, що події третьої чверті XVII ст. на українських землях важко кваліфікувати інакше як національно-визвольну революцію. І якщо навіть погодитися з тим, що сучасна українська нація сформувалася в модерні часи як так звана ″мала″ нація, але відбувалося це з іменем Богдана Хмельницького та Визвольної війни на вустах, то вже цього достатньо, аби назвати ті події національними. Зовнішня загроза з боку Кримського ханства, експансія Польщі та Москви також виступали каталізатором державотворення та націогенези.

Українське національне відродження ХІХ ст. базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі.

Процес українського національного відродження в сучасній історичній науці, як правило, поділяється на три етапи:

1) період збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII – 40-і рр. ХІХ ст.) – вчені та ентузіасти збирають мовні, фольклорні, літературні й історичні залишки етнокультури даного народу;

2) українофільський або культурницький етап (40-і рр. ХІХ ст. – кінець ХІХ ст.) – закладаються читальні, театри, бібліотеки, музеї, школи й видання для поширення знання про національну спадщину, яку вже зібрано або яка далі збирається;

3) політичний етап (кінець ХІХ ст. – 1917 р.) – формуються партії та інші організації, що уможливлюють участь у політичному процесі.

Перебіг усіх трьох етапів характеризується невпинною боротьбою діячів національної культури за право вільного розвитку великого творчого потенціалу українського народу, якому є чим пишатися, є що розвивати і що сказати світові.