Б) «…All I can say is that I just love you…»
Війна – суцільне лихо для людства і для кожної окремої людини, яку вона зачепила, але більше того і посеред руїни завжди знаходилося те, заради чого варто було жити… І вмирати. В далеких містах і селах ВБ солдатів чекали їх наречені, дружини. Часто солдати так і не встигали одружитися на тих, кого любили і чиї фото завжди носили в нагрудних кишенях своїх кителів. Основна інформація про любов на війні здобута нами знову-таки із солдатських листів, де вони освідчуються в своїх почуттях і обіцяють обов’язково повернутись.
В одній з таких «переписок» Лейтенант Слек пише своїй коханій Дорі, що зробив дуже нерозумно, що під час війни робити пропозицію руки і серця. Лист офіцер написав у відповідь на послання самої Дори, яка говорить, що останнім часом все частіше думає про Сесіла Слека, який може загинути і більше ніколи не повернутися. Попри те, що він шкодує про свій вчинок він зазначає, що дуже любить свою другу половинку. Лейтенант пояснює Дорі свій вчинок, який зробив будучи пораненим і направленим додому. Бравий офіцер немов юнак намагається передати свої найщиріші почуття. Історія завершилася щасливо. Лейтенант і Дора одружилися в 1919 році, після закінчення війни і повернення офіцера додому. http://www.telegraph.co.uk/history/world-war-one/10561261/First-World-War-love-letters-from-the-trenches.html
Це всього на всього одна історія кохання. А скільки було інших? Не таких як ця. Нещасливих. Сотні тисяч британських солдат не повернулися додому. Часто солдати гинули раніше ніж лист доходив додому. Часто рідні, радіючи новому листу не підозрювали, що читають рядки, написані мертвою людиною. Це і дійсно правда… Як би не цинічно це звучало, але у відкритій сутичці першої світової солдат жив біля п’яти хвилин.
Траплялися і інші «любовні колапси». Всім нам відомі випадки, коли дівчина не дочекалася свого обранця із лінії війни. Є такий випадок і серед наявних у нас джерел. Деяка особа з імям Ейві у листі пише до Джона Бейтмена «…I have been endeavouring to pluck up sufficient courage to write and tell you that everything must be over between us…». Можна лише передбачити, якого потрясіння зазнав згаданий солдат. Бо ж лист настиг його в часи бойової служби. Тобто поверх постійного напруження нервів внаслідок війни він дізнається і про іншу втрату – втрату зв’язку з «великою землею». Листа відповіді на жаль ми не маємо, залишається лише надіятися, що у цього бійця в подальшому все склалося добре. http://www.telegraph.co.uk/history/world-war-one/10561261/First-World-War-love-letters-from-the-trenches.html
В нашому розпорядженні є ряд інших цікавих листів, які дають нам інформацію про душевні переживаня як самих воїнів, так і тих, хто їх чекав удома.
По справжньому кумедні рядки про любов написав солдат на ім’я Дік. Лист дуже короткий і його варто відтворити повністю. «…Dear Molly,
A Happy Christmas. I am sending this to my aunt to forward to you as I do not know the address. Please tell me your [sur]name as I have forgotten it…». [1]За веселими словами життєва мудрість і філософія солдата. Для них життя – лише мить. Саме тому солдати наскільки щирі і безпосередні. В душі у них росте покалічена дитина, яка живе лише сьогоднішнім днем. Статистика невмолимо вказує на надто коротке життя бійців там – на передку.
Іншу кумедну ситуацію бачимо з листа «пані С…» (справжнє ім’я невідоме). В листі леді попрохала командира частини свого чоловіка, щоби він «…to grant him a leave of absence, namely, because of our sexual relationship…».[2] Далі вона аргументовує своє прагнення тим, що не може зрадити своєму чоловікому. На заключення пані додала «…I will then be able to carry on until we are victorious…».[3] [i]
Втративши віру у все священне і те, чого учили в дитинстві, вояки британської армії знаходили втіху у жінках. Їхня любов завжди була щирою і відданою, оскільки людина, якій лишається жити так мало не стане розтрачувати свій час на тих, хто по-справжньому цього не заслуговує. Можливо і дійсно варто завжди пам’ятати про те, що ми не вічні і любити тих, хто поряд. Віддавати усе, без залишку.
В) Релігія
З листка щоденника сержанта Йозефа Брукса ми можемо зрозуміти, що питання віри у солдат займало далеко не останнє місце. Це не дивно, оскільки ніхто не знав, коли йому прийдеться зустрітися із Богом, а війна – брудна справа. Британський унтер офіцер описує випадок, коли у напівзруйнованій церкві після обстрілів та битв в часи різдва проводили Мессу. Зі слів сержанта собор виглядав наступним чином – «…This Church was terribly shelled, and was within the range of rifle fire, as was clearly proved by the condition of the wall facing the trenches, and no effort had been made to clear the wreckage, as to attempt this would have been fraught with danger…»[4]. Зі слів бійця ми бачимо, що в церкві, розрахованій на 300 чоловік мало сміливість з’явитися лише 30 чоловік. При тому, що Брукс був єдиним солдатом серед цих осіб. (http://www.bobbrookes.co.uk/bernard.htm) Sgt Bernard Joseph Brookes
Але знов-таки зі слів офіцера можна побачити, що фактично з обох боків фронту війну вели віруючі християни (католики і протестанти), а ті хто не вірили швидко переглядали свої переконання знову. Показово, що з джерела помічаємо, що хрести (на храмах, при дорогах, на кладовищах) немов би були безсмертними. По-справжньому здивувала сержанта оказія на кладовищі, де попри те, що усе було понищено, а могили розрито і поплюндровано артилерією, вхідний хрест лишався цілим. Ясна справа це додавало в загальну картину атмосфери відчаю, але разом з тим і надію на Господнє благословення, що для солдат було неоціненною духовною втіхою. Зі слів Брукса розп’яття не боялися обстрілів і навіть наймасивніші з них залишалися стояти попри страшні артудари. Автор описує випадок, коли його друг, який не вірив у Бога, побачивши, як на майже повністю знищеній церкві возвишається цілий хрест видав "…there must be something in it…"[5]. Загалом солдати у повній мірі відчули на собі всю силу цитати із Священного Писання: "…God's ways are not as our ways…"[6].
Ці та інші пункти та розповіді ми отримали від сина бравого сержанта Брукса, який і опублікував оцифровану версію його записів, а також додав багато цікавих історій, які чув безпосередньо від вуст солдата ВБ. (http://www.bobbrookes.co.uk/bernard.htm) Sgt Bernard Joseph Brookes
Немовби в підтвердження слів про «непохитні хрести» маємо листок від щоденника Бійця англійського експедиційного корпусу Томаса Фредеріка Літтера. У своєму зошиті за 6 червня 1916 рік він пише наступні слова «I found it absolutely ruined a church at one end had been badly battered and the walls all smashed and the roof gone, one side of the tower standing only, but a noticeable fact was that a crufic [розп’яття?] in a most conspicuous place remained untouched…»[7] Віруючі солдати і дійсно знаходили в цьому духовну розраду. Кожен солдат, незалежно від віросповідання бажав вірити в те, що в цьому світі над людьми є щось вище і вічне. Те, що не можуть зруйнувати ні артобстріли, ні кулі, ні час.
Скоріш за все Йозеф Брукс та Літтер були знайомі, оскільки їх свідчення дуже схожі. Крім того останній із згаданих бійців армії ВБ Згадує, що деякий капрал Брукс 10 червня 1916 року був поранений у праве зап’ястя і був «єдиною втратою» за згаданий день. Ось цитата із щоденника «we had one casualty, this being the Corporal Brooks who was hit in the right wrist…».[8] На жаль ми не маємо ніяких записів самого Йозефа станом на той самий день.
http://www.first-world-war.co.uk/thediary.htm Томас Фредерик Літтер
[9]
[1] «Дорога Моллі. Щасливого Різдва. Я посилаю це через свою тітку для тебе, бо я не знаю твоєї адреси. Будь ласка повідом мені своє прізвище, так як я забув його…»
[2] «…Надати йому відпустку у зв’язку з нашими сексуальними відносинами…»
[3] Тоді я матиму можливість почекати, поки ми не переможемо.
[4] Церква була жахливо обстріляна, що було видно по стіні, яка виходить на траншеї і ніхто не зробив нічого, щоби прибрати обломки, так як це було пов’язано з небезпекою…»
[5] «… Мусить в цьому щось бути…»
[6] (перефраз.) «… Шляхи Господні несповідимі…»
[7] Я знайшов повністю зруйновану церкву з одного боку розбиту цілком, стіни усі знищені, а дах упав. Стояла лише башта, але цікавим був факт, що розп’яття на найпомітнішій точці лишилося цілим…»
[8] «…Ми маємо втрату. Це був капрал Брукс, який отримав рану правого зап’ястя…»
[9]
