Проблеми транскордонної єврорегіоналізації.

Регіоналізація, єврорегіоналізація виступає як протидія глобалізації і в той же час як фактор її прискорення через формування й об'єднання регіонів планети.

Проте, все ж, більшість економістів вважає, що в цілому на макрорівні глобалізації протистоїть процес реґіоналізації, який нараховує сьогодні більше сотні різних типів регіональних утворень. При цьому регіональні інтереси, з одного боку, можуть суперечити глобалізаційним процесам, породжувати протекціонізм, а з другого, сприяючи розвитку національних економік, посилюють гармонізацію регіонів зі світовим співтовариством на основі зовнішньоекономічних зв'язків.

У кінці XX і на початку XXI ст. усе більше спостерігається діалектичне поєднання глобалізації світового господарства й одночасного посилення впливу регіонального чинника на світову економіку і політику. Хоча глобалізація і реґіоналізація виступають як два протилежні процеси. Взяти хоча б Євросоюз. Його створення як структурної форми прямої взаємодії адміністративних утворень європейських держав, поява нових інститутів співробітництва прикордонних територій є лише окремими прикладами підвищення ролі міжрегіональних зв'язків у світових політико-економічних процесах.

Сьогодні реґіоналізація впливає на хід економічних процесів не лише на світовому, але й на національному та корпоративному рівнях. Функціонування глобальних компаній, їх ефективність прямо залежать від надійності та міцності зв'язків з економічними і політичними інститутами у реґіонах базування. У рамках єдиної світової економіки чинники виробництва вже не лімітують розвиток транснаціональних корпорацій. Особисті контакти з покупцями, постачальниками, органами регіональної влади все більшою мірою визначають головний момент успіху, насамперед, швидкість безперервного вдосконалення роботи й оновлення підприємства. За таких умов реґіоналізм перестає бути своєрідним двигуном глобалізації. Більше того, підсилення регіональних економічних зв'язків відносно ізолює це угрупування від решти країн світу.

Проте сьогодні маємо ряд прикладів вищої форми інтеґрації — між групами регіонально інтеґрованих економік — між Північною і Південною Америкою або Західною Європою і Східною Азією. Це і є локомотивом сучасної глобалізації. Прикладом цьому може служити єврореґіоналізація.

Єврорегіон — транскордонне регіональне утворення на теренах Європи, що сформувалося в межах суміжних одиниць адміністративно-територіального поділу двох і більше країн на основі реалізації спільних програм і угод, підписаних на рівні органів місцевого самоврядування.

Головною місією стратегії держави в умовах глобалізації є створення сприятливих умов розвитку економіки та зростання добробуту мешканців кожного реґіону, а також всебічний розвиток людини як особистості, підвищення якості її життя, сталий еколого орієнтований економічний розвиток і збереження культурної спадщини, збереження національної ідентичності з одночасною інтеґрацією в європейську та світову спільноти.

У 2003 р. було створено Інститут регіональних та євроінтеграційних досліджень "Євро Регіо Україна". Ця незалежна дослідницька організація, яка виконує комплексні дослідження та аналіз, надає консультативні послуги з таких основних напрямків, як місцевий і регіональний розвиток, ефективне врядування, транскордонне співробітництво, європейська інтеґрація та співпраця.

Що стосується євроінтеґраційного напряму діяльності досліджень "Євро Регіо Україна", то він включає як реалізацію ініціатив щодо розробки програм інформування громадськості окремих українських міст щодо ЄС та європейської інтеграції на основі польського досвіду, так і суто дослідницькі проекти.

У рамках згаданого проекту здійснювались дослідження в трьох напрямках: 1) співпраця між Україною та країнами — кандидатами на вступ до ЄС у галузі економіки і торгівлі; 2) контакти між людьми та прикордонна співпраця між Україною та країнами — кандидатами на вступ до ЄС у контексті розширення ЄС; 3) розширення ЄС та прикордонний контроль з боку України: нові проблеми безпеки.

Для України особливо актуальним є вибір цивілізованих форм європейського співробітництва на різних рівнях, зокрема в межах єврореґіонів. З таких позицій досліджено механізми функціонування, проблеми і перспективи розвитку єврореґіонів у Європейському Союзі та в Україні в умовах глобалізації.

Проте стратегія в умовах глобалізації без відповідної реакції на рівні держави і конкретного реґіону може бути зведена до мінімуму. Глобалізацією потрібно управляти, щоб країна, конкретний регіон могли б увійти у світові спільноти з якнайменшими втратами.

У глобальній економічній системі не залишилось можливостей для стихійних ринкових відносин між державами. Питання полягає в тому, як у глобально функціонуючому світовому виробничо-господарському механізмі зберегти державну національну економіку; як впливатиме на економіку України та інших держав сформований на Заході величезний європейський ринок, об'єднання ринків Азії, Америки, Близького Сходу.

Чим вищий рівень глобалізації економіки, тим сильнішими стають її дрібні учасники. Проте в кінцевому підсумку процеси глобалізації в економічній, інформаційній, культурній сферах тісно пов'язані з процесами національної ідентифікації. Адже відродження національної свідомості є захисною реакцією суспільства на руйнівний вплив відцентрових сил, пов'язаних з глобалізацією (розрив традиційних зв'язків усередині країни, деградація неконкурентоспроможних виробництв, загострення проблеми безробіття тощо). Крім того, триває складний і багатоплановий процес, який можна було б охарактеризувати як новий регіоналізм: формування макрорегіональних просторів на тлі геоекономічного розмежування світу, примноження соціально-економічних коаліцій, зокрема, міждержавних і неурядових організацій.

Міждержавні організації утворюються на основі офіційних урядових угод між країнами. Якщо угода укладається тільки між двома державами, то такі міждержавні угоди називаються двосторонніми або білатеральними; вони ще не творять організації у звичайному розумінні. Якщо узгодження є багатостороннім, то дії країн носять інституційний характер, і організація формується як інституційна одиниця міжнародних відносин.

Неурядові організації утворюються на основі індивідуального або колективного членства суб'єктів, які не є офіційними представниками своїх урядів.

Регіональні транскордонні організації об'єднують країни, розташовані в якомусь певному регіоні, як правило, компактно, в територіальній близькості. Таких організацій чимало: Європейський Союз (ЄС), Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА). Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН) та інші, про які йшлося вище.

Виходячи із цих реальних світових процесів, напрошується висновок, що реґіоналізація виступає як реакція на негативні прояви глобалізації, як засіб збереження політичного контролю, насамперед, в економічній сфері.

З другого боку, регіональна інтеграція підштовхує процес глобалізації через формування інтеграційних об'єднань країн, що набуває економічної і політичної інтеграції, як ЄС. Ці та інші (нові) регіональні форми співробітництва, згадані вище (суперрегіони), сьогодні структуризують світову економіку як глобальну.

Єврорегіон типу ЄС — це суперрегіон, окреслена цілість.

Єврорегіон у межах ЄС будується і функціонує на взаємодовірі щодо співпраці, насамперед, транскордонної. Йдеться про взаємообмін культурними надбаннями між сусідами, нівелювання різниць у господарському розвитку.

Єврорегіони — це своєрідний трамплін у процесі європейської інтеграції. Таку роль відіграли єврорегіони у Західній, Північній і Південній Європі на зламі 60-х і 70-х років XX ст. Те ж маємо і з початку 90-х років XX ст. між кордо- нами держав Середньої і Східної Європи — між державами — членами ЄС і кандидатами до Союзу.

Зі вступом Польщі до Європейського Союзу Україна як держава-сусідка отримує нові перспективи розвитку економіки, політики. Разом із тим з'явилась і ціла низка проблем, в основному навколо державного кордону у зв'язку з запровадженням візового режиму.

Прикордонні регіони відіграють специфічну роль у реалізації провідних тенденцій світового розвитку, а саме в лібералізації зовнішньої торгівлі та в різкому збільшенні транскордонного товарообігу, активізації міждержавного переміщення населення.

У світлі реалізації курсу на розбудову єдиної Європи проблематика транскордонної взаємодії регіонів набуває нового звучання. Річ у тім, що наявність "проблемних" територій, низький рівень розвитку яких відображає результати господарювання минулих періодів, гальмує процес поступового "опрозорення" внутрішньоєвропейських кордонів і формування гомогенного соціально-економічного простору. До таких регіонів належать, насамперед, ті регіони, що в силу свого геополітичного та геоекономічного розташування є віддаленими від промислових центрів і потерпають від уповільнення свого загального соціально-економічного розвитку.

Прикордонні регіони — це території, на яких проживають спільноти людей, тісно пов'язаних різнобічними стосунками, але розділених кордонами. Незалежно від політичних систем країн, до яких належать ці спільноти, суміжні території стикаються з ідентичними соціально-економічними, соціально-культурними, політичними і законодавчими проблемами. Отже, основний принцип міжнародного транскордонного співробітництва полягає в тому, щоб створювати в прикордонних зонах такі зв'язки і такі договірні відносини, які б уможливлювали спільний пошук рішень, а, отже, й взаємовигідне розв'язання наболілих проблем. Специфічний характер зв'язків у рамках прикордонних спільнот, їх регіональна індивідуальність вимагають розуміння з боку національних і загальноєвропейських владних органів. Відтак у Європейському Союзі вважають, що підтримка міжреґіональних об'єднань демонструє взаєморозуміння і солідарність на практиці. Транскордонне співробітництво на рівні реґіонів — це вагомий аргумент у суперечках з приводу нівелювання самобутності країн Західної Європи в процесі європейської інтеґрації на користь доводів спільного європейського дому.

Держави, що укладають міжнародні угоди про співробітництво прикордонних реґіонів, беруть на себе такі зобов'язання: визнають, що прикордонні спільноти наділені повноваженнями (у межах внутрішньодержавних законодавчих систем) самостійно регулювати свою діяльність; що в разі необхідності повноважні органи прикордонних реґіонів мають право укладати законні домовленості з прикордонними спільнотами, розташованими на території іншої держави, яка підписала відповідний договір.

Подібні угоди з позиції міжнародного публічного права свідчать про перерозподіл влади між центральним урядом і прикордонними спільнотами, тобто тут не йдеться про нові механізми міждержавного співробітництва.

Для сприяння розвитку територій муніципального та провінційного рівня при Раді Європи було створено незалежну структурну одиницю — Конгрес місцевих і регіональних влад Європи (КМРВЄ). Прийняття в 1994 р. статуту КМРВЄ, засідання якого відбуваються в Страсбурзі (Франція), конкретизувало розуміння самого поняття "регіон", котре тлумачиться як "вочевидь єдина територія, на якій існує спадкоємність і самобутність заради стимулювання культурного, економічного і соціального прогресу".

Новим етапом західноєвропейської інтеґрацїї є практичне втілення концепції "Європи регіонів", яка передбачає створення наднаціональних органів регіонального управління. Так, у Дортмундській декларації Економічного форуму регіонів Європи (червень 1996 р.) наголошується: ефективність партнерства залежить від поширення меж територіального економічного співробітництва у великій Європі. Україна як член Ради Європи не може залишати поза увагою подібні міжнародні акти.

Транскордонна єврореґіоналізація неодноразово висвітлювалась у монографіях, зокрема проблема організаційно-фінансового забезпечення та система управління міжнародною діяльністю територій в Європі та Україні.

Європейський Союз здійснює фінансову підтримку транскордонного співробітництва шляхом використання ряду ініціатив, програм та проектів, а саме: INTERREG, PHARE СВС, TACIS СВС, PHARE CREDO, CADSES, MEDA, LACE. Україна користується з допомоги за програмами TACIS СВС та CADSES.

Систему фінансування ТКС забезпечили безпосередні інституції ТКС — єврореґіони, фінансування яких здійснюється незалежно всіма членами єврореґіонів. Усі єврореґіональні партнери акумулюють кошти на незалежних рахунках національних асоціацій. Кошти на діяльність єврореґіонів та реалізацію проектів надходять з таких джерел: членських внесків; дотацій; дарів; інших фінансових джерел, включаючи вітчизняні фонди підтримки та фонди ЄЄ. З членських внесків кошти йдуть на утримання структур єврореґіону, національних секретаріатів, а також, частково, на оплату робочих груп. Проте, основними джерелами фінансування є кошти структурних фондів та ініціатив ЄЄ.

Фінансову підтримку за напрямом сприяння розвитку транскордонного співробітництва отримують, передусім, проекти щодо розбудови комунікаційної інфраструктури, охорони довкілля, інституційного розвитку та формування громадянського суспільства. Україна має всі шанси отримати значно більшу фінансову допомогу при відповідній організації підготовки заявок у міжнародні фінансові структури.

ЄФРР — європейський фонд регіонального розвитку; національні кошти формують центральні, регіональні, комунальні та інші громадські кошти;

технічна допомога 1 — кошти для проведення заходів, управління та контролю; технічна допомога 2 — кошти на інші поточні витрати.

Метою сучасної регіональної політики ЄС є, насамперед, сприяння структурній перебудові та розвитку відсталих регіонів; сприяння перебудові та розвитку депресивних регіонів, прикордонних районів; боротьба з довготривалим безробіттям; допомога молоді у вступі в трудове життя; сприяння проведенню реформ у сфері спільної аграрної політики з виділенням двох підцілей:

1) модернізації галузей, що обслуговують сільське гос­подарство (заготівля, переробка та збут сільськогосподар­ської продукції);

2) сприяння розвитку сільськогосподарських територій.

Динамічний розвиток прикордонного співробітництва становить одну із суттєвих особливостей сучасного етапу міжнародних відносин, що пов'язано з функціональним навантаженням прикордонних реґіонів у системі сільськогосподарських відносин.

Прикордонні регіони відіграють специфічну роль у реалізації провідних тенденцій світового розвитку, а саме в лібералізації зовнішньої торгівлі та різкому збільшенні транскордонного товарообігу, активізації міждержавного переміщення населення.

Сьогодні транскордонна політика України полягає у визначенні оптимальних векторів як зовнішньоекономічної стратегії в цілому, так і міжнародної, за прикладом Польщі та інших країн "десятки", економічної інтеграції в європейський простір, спираючись на фундаментальні теоретичні розробки та існуючу практику реалізації порівняльних і конкурентних переваг у світовому господарстві, їх втілення в міжнародних інтеґраційних проектах. Водночас потрібно враховувати реальний стан інтеґрації економіки України у світогосподарські процеси та регіональні структури, існуючі відносини стратегічного партнерства як відправну основу для надання додаткових імпульсів інтеграційним прагненням України, визначення пріоритетних напрямів та дієвих механізмів міжнародної інтеграційної взаємодії. Відштовхуючись від національних економічних інтересів, найприйнятнішою на цьому етапі, на думку вчених, є бігравітаційна інтеґрація вітчизняної економіки, що ґрунтується, насамперед, на наявності двох головних гравітаційних полів, з якими тісно взаємодіє господарський комплекс України — Європейського Союзу та Єдиного економічного простору (ЄЕП). Проте, порівняльний аналіз свідчить, що економічний потенціал ЄС як за головними кількісними, так і якісними параметрами істотно переважає відповідні показники країн ЄЕП. З огляду на вищенаведене, гравітаційне поле ЄС має потенційно більшу притягальну силу, ніж ЄЕП.

Конфігурація бігравітаційної інтеґрації економіки України виглядає таким чином: в регіональному угрупованні ЄЕП — зона вільної торгівлі, що передбачає ліквідацію торговельних бар'єрів між учасниками угоди і збереження власного торговельного режиму у відносинах з третіми країнами; в регіональному об'єднанні ЄЄ — преференційна зона, режим якої становить найнижчу практично передінтеґраційну фазу і передбачає надання партнерам певних пільг, таких як квоти на експорт певної продукції (текстиль, вироби металургійної промисловості), секторальне і транскордонне співробітництво (єврореґіони, європейські транспортні коридори), надання технічної допомоги тощо.

Таким чином, бігравітаційна модель економічної інтеґрації виходить з пріоритету національних інтересів, ефективної реалізації в регіональних об'єднаннях власних порівняльних та конкурентних переваг, залучення до України необхідних технологічних і енергетичних ресурсів, іноземних інвестицій. Реалізація цієї концепції дасть змогу Україні інтеґруватися в європейські структури не шляхом поглинання її економіки Європейським Союзом, а внаслідок наближення, взаємної адаптації господарських структур і формування в Європі нової інтеґраційної архітектури, що більшою мірою відповідає сучасним цивілізаційним цінностям і принципам міжнародного економічного і політичного співробітництва.

Тому Україна, яка прагне залучитися до європейських інтеґраційних процесів, має подбати, перш за все, про захист інтересів вітчизняних виробників, тому що в разі вступу до будь-якого інтеґраційного угруповання доведеться створювати рівні умови для всіх ринкових гравців (у багатьох, навіть стратегічних галузях економіки, спостерігається суттєве відставання рівня розвитку виробництва від світових стандартів). У разі приєднання до такого союзу держава мусить вести переговори про застосування максимально можливого пільгового режиму для них. А у процесах приватизації враховувати та захищати інтереси національних інвесторів.

Ряд дослідників наголошує на корисності подібної практики транснаціональних малих та середніх підприємств для країн із транзитивною економікою. Позитивної оцінки заслуговує практична спрямованість теоретичних підходів до вдосконалення зовнішньої стратегії суб'єктів малого підприємництва України.