Лексика, обмежена сферою вживання

Під лексикою, що обмежена сферою вживання, зазвичай розуміють діалектизми, професіоналізми, жаргонізми. Всі ці слова перебувають за рамками літературної мови, т.б. вони не входять в нормативний словник сучасної мови і, як наслідок, можуть бути незрозумілими читачеві. У зв’язку з цим така лексика майже завжди (навіть якщо повністю зрозуміла) сприймається читачем як особливо відзначена, що виділяється на загальному нейтральному тлі, тому можна говорити про її експресивність.

Питання про можливості й особливості використання цієї лексики багаторазово дискутувалося і вченими-філологами, і самими письменниками. Справжні художники слова використовують її вправно, так, щоб не затруднити сприймання тексту, а навпаки, сприяти його глибокому розумінню й підвищенню його естетичної вартості. Кількість слів, обмежених сферою використання, повинна бути в тексті помірною, кожне звернення до цих слів повинне бути викликане вагомими причинами.

Існують відповідні способи введення цієї лексики в текст (пояснення за допомогою синонімів, опис названої реалії і т.ін.), хоча досить часто письменники використовують ці слова і без усякого розкриття значення, що теж може бути досить виправданим. Ми спостерігаємо це або в тих випадках, коли слово, хоча й нелітературне, але розповсюджене досить широко й відоме більшості читачів, або ж тоді, коли автор і не розраховує на повне розуміння значення слова, а використовує його для створення певного стилістичного ефекту.

Діалектизми досить часто використовуються письменниками у двох напрямах. Слова, що не мають синонімів в літературній мові та називають предмети місцевого побуту (етнографізми), слугують для позначення відповідних реалій. Вони менш експресивні і стильовий ефект від їх використання полягає у тому, що створюється певний місцевий колорит, читач ніби занурюється в атмосферу того побуту і відчуває себе учасником подій, що відбуваються. Слова, синонімічні літературним, як правило, знаходимо в мові героїв, вони допомагають створити живі образи, свідчать про приналежність героїв до певного середовища, про недостатній рівень володіння літературною мовою.

Та цим можливості використання діалектизмів не обмежуються. Вони можуть служити письменникові для вираження свого відношення до зображуваного, можуть передавати різні емоції автора чи героїв (іронію, позитивне чи негативне відношення тощо), бути засобом стилізації.

Розглянемо приклади:

1. Колоритні характерологічні діалектизми:

“‑ Ой їмостечку, біг би вас укрив від усякої прички! Ану-то підладайте цесу ватру своєв ручков: маєте руку щасливу, то й через вас біг дасть

маржинки. Ади, примножит...”

Г. Хоткевич

2. Авторське ставлення до зображуваних реалій:

Котивсь зеленими царинками, безстрашно забирався у темний ліс, де гаджуги кивали над ним галузками, як ведмідь лапами. Ледве помітний в лісовім зелі, збирав квіти и косичив ними свою крисаню, а утомившись, лягав десь під сіном, що сохло на остривах.

М. Коцюбинський

 

Термін “професіоналізм” може мати широке та вузьке значення. У вузькому смислі це неофіційна, не літературна назва чого-небудь, що пов’язане з відповідною професією. В широкому – і офіційні й неофіційні спеціальні, обмежені у використанні професійні назви. Під час аналізу художніх текстів більший смисл має друге розуміння, тому що відсутність їх у словниках створює для читача утруднення, а тому у тексті й виділяються всі спеціальні найменування.

Мета використання професіоналізмів у художньому тексті майже така ж, що і при використанні діалектизмів. Їх можна знайти у мові героїв, в авторському повіствуванні. Більшість цих слів не має синонімів в літературній мові і вибір для письменника полягає в тому, що він може поміщати в текст професіоналізми або обходитись без них. В тих випадках, коли питання вирішується на користь цих слів, автор намагається створити ефект занурення читача в професію героя, в її атмосферу, її закони, особливості, проблеми – в якийсь незвичайний і таємничий світ, що може поглибити розуміння образу героя і, крім того, сам по собі надзвичайно цікавий:

“Перчин сів за стіл, широко розставивши лікті над схемою... Ось тут він розташував лічильник Черенкова, під ним знизу містилась посріблена посуда з дистильованою водою, далі світлозбираючийконус, вкритий окисом марганцю, а на невеликій віддалі від нього фотопомножувач і посилювальна схемана електронних лампах.

Н. Рибак

Використання жаргонізмів обмежене їх закріпленістю за певною соціальною групою, об'єднаною спільністю інтересів. Словник жаргонів дуже рухомий, часто поновлюється; його елементи можуть мати більшу або меншу розповсюдженість, використовуватись на обмеженій території, у вузькому колі осіб чи надзвичайно широко. В художніх творах знаходимо слова із жаргонів школярів, студентів, декласованих елементів і т.ін. Більшість жаргонізмів має відповідники в літературній мові; тому часто вони використовуються для мовної характеристики, хоча, разом з тим, допомагають нам уявити й життя певного кола людей, прийняті в ньому правила, звичаї, існуючий інтелектуальний чи культурний рівень тощо.

В якості жаргонізмів можна розглядати й термінологію, пов'язану з іграми (карти, дитячі, спортивні), оскільки гравці об'єднуються не за професійною ознакою, а "за інтересами".

Наведемо приклади:

 

1. "Кладу чистого, потім ріжу в самісінький кут, а він стоїть, як телепень, вухо чеше".

В.Марусяк

2. "Ми змовкли. З кімнати з чотирьох боків чувся гвалт гравців: "П'ять без козирної, дуплетом всередину…"

"Підкручуєш?"

"Нема карти!"

"Ваша гра. Та-ак, куплено. Так і буде, як купили".

А. Свидницький

 

Запозичена лексика

Запозичена лексика в сучасній українській мові може бути забарвленою функціонально-стилістично або експресивно, а може бути й нейтральною. Під час аналізу художнього тексту нашу увагу привертає лише забарвлена лексика: її ми повинні виявити в тексті й встановити мету її використання. Не завжди легко визначити, чи має іншомовне слово в українському тексті певну виразність чи воно сприймається читачем так само, як загальне нейтральне українське тло.

Простіше буває з функціонально забарвленою лексикою: її забарвлення може бути встановлене за допомогою словника або завдяки спробам уявити слово в різних функціональних стилях. Серед них багато старослов'янізмів (піїт, сущий, глас, словеса), що мають високе книжно-поетичне забарвлення й традиційно використовуються в стилях 19 ст. Такі слова, як правило, мають українські синоніми, тому їх легко визначити в тексті, мета їх використання завжди очевидна. Неважко також встановити книжне забарвлення наукових та політичних термінів.

Якщо слово не має закріпленого у мові функціонального забарвлення, його використання може бути як експресивним, так і нейтральним. В значній мірі це залежить від часу запозичення слова та ступеня його всебічного (фонетичного, лексичного і граматичного) засвоєння. Так, давньогрецьці запозичення миска, мак, піп, театр нами вже давно не сприймаються як іншомовні, а такі нові запозичення як дисплей, комп'ютер, кемпінг ‑ ще не повністю засвоєні лексично і зберігають відтінок чужого для українських текстів, відповідно, можуть бути досить експресивними. Процес повного засвоєння є досить тривалим, у зв'язку з цим експресивність змінюється і тому завжди необхідно намагатись визначити те положення, яке слово займало в мовному середовищі на момент створення художнього твору.

Слід враховувати, що сама по собі лексична одиниця може бути досить засвоєна і невиразна, але в тексті набуває експресивності завдяки великій кількості інших запозичень, або тому, що автор спеціально використовує її як особливо відзначену (наприклад, на загальному зниженому стилістичному тлі у мові малоосвіченого героя).

 

Використання синонімів, антонімів, омонімів

Поки що ми не розглядали використання в художньому тексті особливо визначні лексичні одиниці. Однак слова існують в мові не ізольовано, а у зв’язках різного роду. Так, явища синонімії, антонімії та омонімії являють собою об’єднання слів в системи по відношенню подібності чи відмінності. Письменник може звертатись до цієї ознаки мови, використовуючи її з певною метою – для кращого вираження смислу чи для створення експресивності тексту, або для того та іншого одночасно. При цьому він використовує декілька взаємопов’язаних елементів системи зразу. Уявлення про відношення, що існують між цими елементами в мові, є й у читача, саме воно допомагає йому зрозуміти творчий задум автора. Таким чином текст передає додаткову семантичну та стилістичну інформацію.

Синоніми – це слова, що об’єднані в групи за відношенням подібності, схожості, але в той же час обов’язково мають різницю (в семантичному та стилістичному забарвленні). Саме поєднання подібного та відмінного і дають можливість художникам слова використовувати синоніми в тексті досить ефективно та з допомогою різноманітних засобів. Під час аналізу використаних у творі синонімів ми повинні чітко уявляти, що їх об’єднує і що роз’єднує. Семантичні (ідеографічні) синоніми розрізняються відтінками значення, і їх використання спрямоване в першу чергу на уточнення смислу, хоча й не без експресивності: будь-який повтор (в даному випадку називання за допомогою різних слів однієї реалії) виразний. Стилістичні синоніми мають різне функціонально-стильове забарвлення, відповідно, їх одночасне використання експресивне, без сумніву, так як наявність слова, що стоїть поряд, нейтрального чи забарвленого, підкреслює стилістичне забарвлення іншого компонента. І, природно, надзвичайно виразні семантико-стилістичні синоніми, що розрізняються двома параметрами одночасно.

Якщо письменник підкреслює семантичну спільність синонімів, то читач отримує максимально точну уяву про предмет, слова доповнюють одне одного, уточнюються та конкретизуються деталі. Якщо наша увага акцентується на тому, що розрізняє синоніми, підвищується експресивність їх використання.

Тому під час аналізу тексту варто зрозуміти, який із засобів використання синонімів вибраний у даному випадку.

Важливо пам’ятати, що синоніми можуть бути мовними і контекстуальними. Об’єднуючи в тексті слова так, що вони стають синонімами, письменник тим самим підкреслює якісь сторони значення слів, в той же час ніби нехтуючи іншими. Це призводить одночасно й до більш точного вираження значення й до створення експресивності (так як все незвичне експресивне).

Крім названих вище загальних цілей використання синонімів у кожному випадку існують конкретні цілі, котрі пов’язані з приналежністю слів до якоїсь частини мови, з ситуацією їх використання тощо.

Приклади:

1. “Двоє п’яненьких кумів – з отих людей, з небораків, що звуть їх неминайкорчма або ж непролийкапля, зустрілись на той час під старою березою”

М. Ільченко

(емоційно цікавий випадок поєднання словотворення та синонімії)

 

2. “Прийшов і Герман Гольдкремер, найповажніший у усіх присутніх обивателів”

І. Франко

(контекстуальна синонімія)

3. “Він нагадує тих, кого колись іменували піжонами, стилягами ”.

Д. Шовкопляс

(зіставлення на лексико-семантичному рівні)

4. “Куди голову прихилити? Хтось, мабуть, на жарти, раїв іти в університет. Молодий Шавкун задумався... Одначе не пішов в університет, а потяг пішки додому, до себе в Хитуни”.

Панас Мирний

(синонімія ускладнена полісемією)

5. “Я люблю слово “ ковбой ”, але “ конюх ” у мене викликає алергію”.

Д. Чорногуз

(лексична синонімія в суб’єктивному сприйнятті слів)

 

Антоніми об’єднуються в систему за принципом протиставності значення. У той же час їх семантика має відповідну схожість, інакше системні відношення були б неможливі. Існує багато способів використання антонімів у художньому тексті. В одних випадках на перший план виступає протилежність значень, в інших – те спільне, що є в семантиці слів. Антоніми в тексті завжди експресивні, тому що будь-який контраст виразний. Вони допомагають з’ясувати смислову сторону висловлювання при співставленні різних предметів чи ознак одного предмета, показують зміни, що відбулися у часі, різницю у сприйнятті будь-чого різними суб’єктами. Надзвичайно виразним є прийом, коли одному предмету приписують протилежні ознаки одночасно. Таке відображення, з одного боку, викликає враження несумірності, незвичності явища, а з іншого – підкреслює діалектичний характер описуваного. Цей принцип лежить в основі оксюморона – об’єднання в якості граматично пов’язаних слів з антонімічними коренями (майбутні, колишні).

Як і синоніми, антоніми можуть бути контекстуальними, в таких випадках відбуваються відповідні зрухи у семантиці слів і на перший план стає те, що в даному випадку необхідне письменнику.

Характерним є використання антонімів для текстів-роздумів, де вони допомагають авторові побудувати ланцюжок логічно пов’язаних думок, співставляючи та протиставляючи предмети та їх ознаки.

Широко розповсюджені випадки одночасного використання синонімів та антонімів, за допомогою такого прийому письменнику вдається максимально повно розкрити смислову сторону тексту: встановлення відразу усіх можливих в мові зв’язків слова допомагає виділити в його семантиці необхідні деталі та відтінки. При цьому часто проявляється смисл не одного слова, а всіх використаних елементів системи, тому що вони взаємно доповнюють та уточнюють один одного. Розглянемо деякі випадки:

1. “Як людина мисляча, він розуміє, де добро, де зло, де правда, де брехння ” (використання декількох пар) В.Лізен

2. Кувалась тут у більшовицькім гарті

Свобода-правда проти кривди-зла!

(словотворення й антонімія) В.Терещенко

3. “Називай чорне білим, біле чорним. Нині так роблять”.

(антонімія і семантичний словопорядок) Ю.Мушкетик

4. “Я швидко ступаю по дзвінкій тиші”

(оказіональне керування й оксюморон) Ю.Кравчук

При використанні паронімів (слів не тотожних, але близьких за звучанням) виникає подібний ефект:

1. “Премія буде наша. Ігра стоїть свічок”.

Д. Чорногуз

(фразеологія і паронімія)

2. “Далеко звідсілля, десь за бурхливим океаном, є чудова країна, звали її п’ятдесят років тому Б атагонією. <…> Буржуї гнобили робітників, а шляхетні іспанці – румяношкірих батагонців. Над б атагонськими робітниками від сходу до заходу сонця свистіли батоги”

Я.Галан

(індивідуальне словотворення та етимологізація з натяком на патронімічну назву дійсно існуючої країни Патагонії).

 

Тропи

 

 

Слово може мати пряме значення, як-от у вислові “ залізна лопата ”. Тут означення залізна вказує лише на матеріал, з якого зроблено лопату. У вислові ж “ залізна воля ” воно набуває непрямого, переносного значення. Тут слово залізна означає – міцна, як залізо, тобто така, яку важко порушити, зламати (до речі, ці слова тут ужиті теж у переносному значенні – зламати волю людини не можна, а можна примусити людину поступитися в чомусь), так само як важко зламати чи зігнути залізний предмет. Таку ж рису характеру підкреслює епітет залізний у реченні: “весь він такий – залізний: ніколи не мерзне, нічого не боїться і – мовчить” (Г. Тютюнник). Розглядати слово чи вислів можна лише в контексті. Поза ним важко зрозуміти, в якому значенні – прямому чи переносному воно вжите. Приміром словосполучення

“залізна рука”. На перший погляд, воно вжите в переносному значенні (залізною рукою навести лад). Але ж воно може стояти і в такому контексті: не майдані стояв пам’ятник – солдат з автоматом у залізних руках. Тут слово залізні виступає у прямому значенні.

Такі слова, які вжиті в непрямому, переносному значенні й викликають певні асоціації в читача, називаються тропами.

Ще античні теоретики ораторського мистецтва виділяли особливі лексичні засоби створення експресії – тропи. Майже всі тропи побудовані на співставленні явищ, що мають будь-яку подібність. Подібність може бути очевидною або завуальованою, схованою в асоціаціях, котрі виникають під час опису предмета.

Видів тропів є багато. Найпоширенішими з них є епітет, порівняння, алегорія, метафора, гіпербола та інші. Вони досить часто зустрічаються і в звичайній розмовній мові, збагачуючи її, роблячи її виразною, яскравою. Але в мові художнього твору тропи використовуються значно частіше, служать засобом підкреслення, виділення певної істотної риси, ознаки, якості, розкриття зображуваного предмета, речі, явища чи події.

Тропи бувають: 1) простими (епітет, порівняння); 2) складними (метафора, метонімія, алегорія, гіпербола тощо).

Епітет – це художнє означення, що підкреслює якусь, переважно визначальну суттєву властивість чи рису предмета й викликає до нього певне ставлення. Властивість епітета – викликати в уяві певні яскраві картини, емоційно впливати на читача – зумовлюється його багатозначністю, тими асоціаціями, які виникають у читачів.

Приміром, А.Малишко, згадуючи матерів, які не діждалися своїх синів з війни, вживає несподіваний і насичений почуттями й думкою епітет тернові матері. Цей епітет викликає уявлення про щось страдницьке, трагічне, хоча відразу й важко пояснити – чому. Коли ж вдуматися в його приховану сутність, встановити, які асоціації він викликає, то можна дійти висновку, що враження це від біблійного образу тернового вінка, який поклали Ісусові Христу на голову, коли його, знущаючись, вели на Голгофський хрест на страту. За Біблією, Христос страждав за людство, рятуючи його своїми руками. Так і солдатські матері страждають, віддавши найдорожче, власних синів, рятуючи народ від загибелі й неволі. Крім того, епітет терновий споріднений з народними висловами тернисті шляхи, тернова доля, пов’язаними з різними труднощами, перешкодами, що у свою чергу викликає уявлення про колючки на терновому кущі. Дехто бачить ніжний цвіт цієї рослини, який зіставляється з чистою материнською любов’ю й ніжністю. Ще хтось пригадує слова з пісні “чорні очка, як терен, як, терен” або “цвіте терен, цвіте терен, листя опадає”, що викликають у кожного свої, власні спогади, асоціації. Нарешті тут простежується і зв’язок з терновими хустками, що їх носять селянські матері. Так, кожен по-своєму сприймаючи цей яскравий, насичений, навдивовижну точний і свіжий епітет, вибудовує власне уявлення про те величне й трагічне, що судилося солдатським матерям.

Змальовуючи образ рідної землі, М.Рильський називає її медовою, ‑ “а земля лежить медова” – і в уяві читача постає найвірогідніше, пізнє літо або рання осінь, коли бджоли збирають меди, а люди – врожай, коли достигають яблука в садах, дині на баштанах, коли земля щедро дякує трудівникам за їхню працю. Інколи, особливо в усній народній творчості, до певного слова додаються постійні епітети: сизий орел, ясен місяць, синє море. Часто вживаються вони і в літературі, зокрема в поезії Т. Шевченка.

Епітет може бути не тільки граматичним означенням, а й виражатися прислівником, іменником-прикладкою, цілим словосполученням: гаряче кохати; усе життя перейшов, танцюючи, Оксана згадала рідне село, вкрите біло-рожевим цвітом вишень.

Порівняння є троп, у якому один предмет, явище, подія зіставляються з іншими за спільними ознаками. Порівняння найчастіше складається з двох частин, з’єднаних сполучниками наче, як, немов. Воно теж викликає певні емоції, дає змогу глибше зрозуміти ознаку, якість предмета чи дії.

Інколи порівняння, втім, як і інші тропи, ґрунтуються на асоціаціях, які важко навіть пояснити, лежать вони десь у сфері підсвідомого й сприймаються виключно у певному контексті. Таке порівняння знаходимо у вірші В.Стуса:

 

Наснилося, з розлуки наверзлося,

з морозу вклякло, з туги – аж лящить.

Над Прип’яттю світання зайнялося –

І син біжить, як горлом кров біжить.

 

Може здатися, що порівняння син біжить, як горлом кров біжить, штучне, надумане – справді, що є спільного з тим, як біжить хлопчик, і як біжить горлом кров? Але в жахітливому контексті, що визначається ключовими словами розлука, мороз, туга, навіть коли не відомо, що писані ці рядки у страхітливих умовах гулагівських таборів, порівняння це передає – на інтуїтивному рівні – і глибінь батьківської любові, й біль розлуки, й тривогу за долю сина. Воно звучить в унісон з трагічними обставинами, в яких перебуває поет, і вражає своїм емоційним напруженням, точною передачею його душевного стану, почуттів і переживань. У цьому геніальному порівнянні більше глибини, точності та сили впливу, ніж у деяких широких описах.

Порівняння бувають простими, коли один предмет зіставляється з іншим, який лише називається: хлопець, стрункий, мов явір; очі темні, як нічка; ясні, як день; співає неначе соловейко. Поширені, або розгорнені порівняння – це коли події, предмети чи явища зіставляються на основі широких описів, що викликають ряд асоціацій. “Над шляхом біліла його хатинка, мов йшла кудись із села й зупинилася спочити” (М. Коцюбинський). “Колумб... єдиний серед нас цивільний. Такими уявляються мені запорожці: здоровий, кремезний, з тих, що двох парубків за шкірку підніме, тихо стукне лобами й так само тихо на землю поставить” (О.Гончар).

За формою порівняння бувають простими й заперечними. Прості будуються у стверджувальній формі: дівчина, як зоря; заперечні – у формі заперечного зіставлення: Ой, то ж не зоря, дівчина моя...

Епітети й порівняння – це прості тропи, вони лише уточнюють, поширюють наші уявлення про предмет чи дію. Складні ж тропи ґрунтуються на перенесенні ознак, властивостей інших форм взаємозв’язку з одного предмета на інший. Найпоширенішим видом складних тропів є метафора.

Метафорою називається образний вислів, у якому ознаки чи властивості одного предмета чи дії переносяться на інший на підставі подібності між ними. Наприклад: засніжені гірські вершини червоно палали в промінні призахідного сонця. Тут, зрозуміло, йдеться не про те, що гірські вершини справді горіли вогнем. Тут одна з ознак полум’я – червоний колір, переноситься на облиті червоним промінням сонця гірські вершини, через що й здається, що вони палають. Ця метафора близька до порівняння. Але, на відміну від нього, є одночленною. В ній зіставляються дві картини – освітлені сонцем вершини і червоний колір полум’я – а від другого (полум’я) береться лише одна ознака (колір) і переноситься на першу (червоні гірські вершини).

Часом у метафорі ознаки, прикмети живих істот, найчастіше людей, переносяться на неживі предмети:

 

Підійшов вечір.

Засвітив зорі.

Прослав на травах тумани

І, на вуста поклавши палець, ‑

Ліг.

(П. Тичина)

Або:

Сміється сонце з небозводу,

Кудись хмарки на конях мчать.

(П. Тичина)

 

Такі метафори називаються уособленням або персоніфікацією. Близьким до метафори тропом є метонімія. Суть її полягає в заміні одного предмета, явища іншим на основі зв’язку між ними. Скажімо, часто можна почути: я читаю Гончара, ми вивчаємо Шевченка. Очевидно, йдеться тут про вивчення творів, які написав Гончар або Шевченко. Або: майдан вибухнув оплесками, вигуками “Слава!” Зрозуміло, що мовиться не про майдан, а про людей, які зібралися на майдані – і в цьому полягає зв’язок між ними, який і дає змогу замінити одне поняття (люди, що зібралися на майдані) іншим (майдан).

Окремим видом метонімії є синекдоха, яка полягає в заміні однини множиною чи навпаки, або частини – цілим. Наприклад: “А Гвинтовка глянув у вікно да й гукнув на свої слуги:

‑ Хлопці! Бийте празьких личаків!...” (П.Куліш).

Тут слово личаки вжите замість вислову “бідноту, взуту в личаки”, тобто на підставі зв’язку між ними, адже тільки біднота взувалася в личаки, не маючи можливості купити чоботи. Так само заможних городових козаків, старшину називали “кармазинами”, бо вони носили контуші з дорогого червоного сукна, з кармазину. Тому в романі “Чорна рада” часто використовується синекдоха – кармазини або кармазинники, замість панство, старшина: “‑ К дияволу кармазинів!” – загукала громада”; “Так ми тільки тоді кумпанія кармазина, як треба виручати їх з-під кормиги лядської?”.

Синекдохою є й заміна множини одниною: “віками шаблею й власною кров’ю боронив козак рідну землю”. Йдеться, очевидно, не про одного козака, а про всіх козаків, які захищали вітчизну.

Алегорія, яку деякі вчені вважають різновидом метафори, ‑ це відтворення в образах тварин, предметів, явищ природи тощо, людських характерів, стосунків між людьми. Типовим прикладом алегорії є байка. Так, у байці Л.Глібова “Вовк та Ягня” розповідається про те, як хижий вовк з’їв беззахисне ягня. Але читач прекрасно розуміє, що насправді в цих образах виведено всевладного пана й безправних людей – кріпаків, бідноту, яких пани могли безкарно утискувати, гнобити, знущатися з них.

Алегоричний характер мають часом ліричні твори, як-то “Досвітні вогні” та “Contra spem spero” Лесі Українки, “Борвій” М.Старицького, “Каменярі” І. Франка. Так, Леся Українка пише: