Селянське ополчення в 1848—49 рр. 1 страница

Протиавстрійське повстання мадярів змобілізувало проти себе не тільки загрожену в своїх основах двоєдину монархію, але й увесь не-мадярський світ, що найшовся в межах «країв корони св. Стефана». Запротестували проти мадярської гегемонії хорвати, словаки, румуни, а південні словяне, під проводом Єлячіча станули на прю з мадярами, зі зброєю в руці. Рівночасно на мадярському пограниччю в Стирії, Долішній Австрії, Моравії та Істрії зорганізувалися добровольчі куріні, що мали охороняти ті краї перед інвазією мадярських повстанчих ватаг. В тій то концентраційній самооборонній системі, не забракло й організації українських сіл. Прикордонні округи — сяніцький, самбірський, стрийський, станиславівський та коломийський, змобілізували українське селянство в ополченські, напів військові відділи, що їх завданням було — спинювати натиск мадярських повстанців на Галичину, та не допустити до обєднання їх з повстанчими загонами поляків з цього боку Карпат.

Напади мадярських повстанців на прикордонні галицькі місцевости, почалися вже в листопаді 1848 р. але де далі, вони ставали частіші та нагальніші. Регулярні військові частини, яких більшість вимаршерувала з краю до Італії, не всилі були забезпечити Галичини й тому уряд попав на думку використати для тієї мети українських, прикордонних селян. Селяне, що в польсько-мадярській, повстанчій спілці бачили останню спробу рятунку панів-дідичів перед демократизацією устрою, пішли з запалом на заклик австрійських «крайсгавптманів» і виставили цілу низку озброєних загонів, що з нараженням здоровля й життя обороняли карпатське пограниччя перед мадярською інвазією. Вистане завважити, що один тільки станиславівський округ виставив 17.810 ополченців, озброєних в старі кремяні рушниці, списи, коси й сокири. Дальші напади мадярських повстанців на Галичину, що в зустрічі з австрійськими регулярними військами йшли від перемоги до перемоги, натрапили на рішучий опір українських селян і їм то мусів австрійський уряд завдячувати, що повстанче полумя не огорнуло собою й Галичини. У спогадах сучасника, в 15. ч. «Зорі Галицької» з 1849 р.:

«Знаєте вже про те — читаємо там — що в цілому нашому краю, в горах і попід гори, зорганізований ляндштурм (краєва оборона). В кожному селі, що належить до ляндштурму мусить бути кождий від 20—50 літ озброєний і на даний знак має збиратися на визначене місце; у кожному селі є один командант, а кілька, або кільканацять сіл мають свого надкоманданта і творять один ляндштурмовий округ. До округа Богородчан належить більше чим 10 сіл, що можуть поставити більше чим 5.000 людей. Нині (17 січня) посходилися вони всі озброєні в списи й коси та ждуть на генерала, що має їх переглянути. Досить значний відділ війська творять міські хлопці. Хоча слота, сніговиця з дощем, всі оживлені та веселі. Приявний при тому окружний комісар оповідав, що в горах, на делятинському гостинці, стоїть, крім ляндштурму, 1.000 стрільців-гуцулів з гарматою, вилитою нашим Дуткевичем. Тому почуваємося досить сильні, щоби ставити опір кожному напорові з боку Мадярщини».

З іншого допису «Галицької Зорі», що появився вже при нагоді розвязання організації селянської самооборони довідуємося, що «оборона була поділена на округи, з одним надкомандантом в окружному центрі. Такі округи складалися з 10-14 сіл. Кожне село мало свого команданта і старшин, відповідно до скількости озброєних людей, а також десятників і сотників. Кожне село висилало до окружного центра одного або двох озброєних людей, т. зв. ордонанс, щоби, як будуть які осібні прикази від команданта, повідомляти командантів у селі. В кожному селі була також варта, що стримувала проїзших, а незнайомих питала за паспортами. Крім цього, від самої границі, від села до села, були розставлені стовпи тривоги, пообвивані соломою й запускані смолою й живицею. На випадок наближування ворога їх запалювали, а озброєні селяне збіралися на призначені місця.

Кожне село становило осібний відділ; більші мали свої прапори, в містах мали й барабани. Був навіть відділ кінноти».

Про перегляд ополченців у Богородчанах, пише в своїх спогадах сучасник подій о. А. П. Шанковський:

«На правому крилі уставилося поверх 300 гуцулів з рушницями через плечі, на маленьких гірських кониках. Коло них уставлено 600 піших гуцулів і підгірян, озброєних власними гвінтівками, кремяними крісами та стрільбами, відібраними від польської гвардії. Далі стояло, в трьох рядах, до 8.000 селян, поділених уже не на сотні, а на громади, а кожним таким відділом проводив селянин, вислужений жовнір. На лівому крилі уставилося біля 400 кінних селян з рівнин, озброєних у коси й списи». Два тижні по перегляді відбувся святочний вимарш ополченців з Богородчан. Головну увагу звертала на себе гармата на жовто-синій ляфеті з обслугою, одягнутою в сині кабати з жовтими вилогами, сірі шаравари та баранкові шапки з жовтими верхами.

По капітуляції мадярських повстанців (13 серпня 1849) перед російським генералом Рідігером, ополченська організація прикордонних селян сталася зайвою. Сповнивши своє призначення вповні, вона ще якийсь час відбувала пограничну сторожу й щойно в пізну осінь 1849 р. була розвязана. Селяне склали зброю й розійшлися по хатах у переконанню, що не тільки сповнили свій обовязок перед державою, але й заманіфестували свій український патріотизм.

 

Перша українська військова формація в Галичині

 

В універсалі з 1 січня 1849 р. писала Головна Руська Рада м. і.: «Мир вам братя! Але... хто хоче спокою, хай бере за зброю! Коли в сусіда.хата горить, годі у власній спати! Бутні мадяри, забажали нараз піднестися коштом пониження злучених з ними словянських народів. Підняли бунт проти свого монарха й царя нашого й примусили його виступити збройною силою, в обороні слабших, своєї поваги й цілости та слави Австрійської Держави. За нашою стіною розгорілася страшна війна. А пожар той для нас тим небезпечніший, що й на нашому обістю вже тліє. Бо й у нас, як знаєте, є такі, що задумують подібний неспокій. Багато з них пішло за гори, помагати мадярам. А колиб вони, що неправдоподібне, перемогли, то вернуться до нас. А щож тоді буде з нашим спокоєм? Тому треба завчасу подумати й так, як це зробили інші народи, що межують з мадярами, поставити полк українських добровольців, щоби обсадити наші гори, не ждучи аж страшний вогонь, що розгорівся в наших сусідів, обійме й наші хати».

Така була провідна думка мобілізаційного універсалу Головної Руської Ради, що своєчасно зрозуміла, що без мілітарної сили нема забезпеки для здобутків її політичної й культурної праці. Полк українських добровольців, організований ніби в допомогу монархії проти мадярської революції, був насправді подуманий, як орган національної самооборони, а при сприятливих умовах національної армії. Так бодай зрозуміли заходи Ради наші політичні противники.

Коли пізніше, по сформуванню першого добровольчого куріня, Головна Руська Рада почала заходи над формацією другого куріня, тогочасний губернатор Галичини гр. Голуховскі писав дня 28 квітня 1849 р. до ради міністрів: «Не можу поминути завваги, що формування дальших українських курінів слід признати згори недопустимим, бо я довідався, що українці носяться з невисловленим ще дотепер отверто заміром виєднати ступнево цісарский дозвіл на помноження корпусу до 10.000 людей. Не заперечуючи льояльности українців, вважаю це надто сміливим, а навіть небезпечним для держави кроком, щоби, без потреби, дозволяти на помноження корпусу, оживленого національними, в остаточній консеквенції сепаратистичними змаганнями, корпусу, що бувби наче збройною репрезентацією народу».

Про слушність таких підозрінь говорить ледви не все, що було звязане з організацією першого куріня українських добровольців, формально прозваних «руськими стрільцями». В першу чергу однострій. Згідно з пляном Ради, кожний доброволець мав дістати рушницю і багнет. «Одіжжю буде гарно вшитий, короткий гірський сірачок з українсько-народніми, жовто-синіми вилогами, червоні або сині штани, ходачки й крисаня; до того ташка й ремінь з ладівницею». В практиці цей однострій не відбіг далеко від первісного пляну. Крім сірої гуцульської крисані з перами на лівому боці, носили наші перші стрільці складані шапки з дашком і жовтим обрамуванням. Кабат мали червоний (старшини — бронзовий) з синім стоячим ковніром і синіми «рогальками» на раменах, запинаний одним рядом золотих гузиків. Штани сині, з жовтими, шнуровими лямпасами. Підперізувалися стрільці звичайним військовим ременем, а ремені ладівниць, що перехрещувалися на грудях, були, з гуцульська, цяцьковані металевими набивками. Замісць плаща носили стрільці короткий сірак з синім обрамуванням, синіми, плетеними гузиками і такимиж, шнуровими петлями. Замісць первісне задумуваних «ходачків», носили стрільці черевики. Рядовики носили кріси з довгими багнетами, старшини білі щаблі.

На загал, в однострою «руських стрільців» не було натяків на історичну традицію. Його відрубність від австрійського зясовувалася, крім вилогів, у деяких елєментах селянської, головнож гуцульської ноші.

Мобілізаційний універсал Ради, опублікований по українськи, з німецьким контекстом, був разом з поученнями розісланий до всіх окружних Рад і деканатів. Рівночасно у Львові почала свою працю «Комісія для утворення полку добровольців», що подбала про лєгалізацію своїх агенд львівською генеральною командою, міністерством війни й нарешті цісарською, надвірною канцелярією. Дня 10 березня вийшла з цісарської канцелярії відручна грамота про дозвіл на організацію добровольчого куріня та усталений для нього «народній однострій».

Вже дня 16 лютня 1849 р. стан зголошених добровольців виносив 1.600 а в дні 6 квітня було їх 3.460. Розпоряджаючи такою кількістю зголошених, генеральна команда у Львові приділила до куріня старшин, переважно українців, і вислала їх для формування сотень по окружних містах — Бережанах, Коломиї, Станиславові, Стрию й Самборі. Рівночасно формувалася одна сотня у Львові, де зібралися всі сотні куріня вже з початком травня.

З 3.460 добровольців вибрано 1.410, то є дещо більше, як третину зголошених і створено з них курінь у шість сотень, під начальним проводом майора Ватерфліта. Старшинський корпус творили в більшості українці: поручн. Гнідий в львівській, сотн. Барусевич і поручн. Матникевич у бережанській, надпор. Кривоносюк і пор. Столярчук у самбірській, пор. Ярмулевич і пор. Білинський в коломийській, пор. Родакевич у станиславівській та пор.-сотник Бондяк у стрийській сотні.

Дня 8 червня представився старшинський корпус куріня Головній Руській Раді. Крилош. Куземський виголосив при тій нагоді відповідну промову, а майор Ватерфліт запропонував Раді, щоби вона подбала про прапор і музику для куріня. Нажаль короткий тривок куріня не позволив зреалізувати ні одного ні другого. З проєктованого прапору залишилася тільки лента, вишита власноручно матірю цісаря Франца Йосифа, архикнягинею Софією, яка наспіла до Львова щойно в грудні й зберігається тепер у збірках Народнього Дому у Львові. Тимчасом курінь вирушив зі Льова вже б вересня, а 3 січня 1850 р. був уже в поворотній дорозі з галицько-угорського пограниччя. Справа музики,також припинилася на перших організаційних кроках.

Пробувши до 6 вересня у Львові, вирушив курінь в напрямі Кошиць на Мадярщині. Та до яких-небудь воєнних операцій курінь уже не був ужитий. Мадярське повстання було здавлене російськими військами майже рівночасно з вимаршем стрільців зі Львова. Куріневі довелося тільки асистувати при остаточному замиренню краю; вже в січні він був у поворотній дорозі з Угорщини, а дня 26 січня принесла «Зоря Галицька» вістку про розвязання куріня. Наші політичні противники подбали вже про те, щоби не тільки не допустили до дальшого існування цієї військової формації, але й по її розвязанні, неоправданими шиканами, відстрашити добровольців від подібної акції в майбутньому. Звільнених зі стрілецького куріня добровольців позабирали відтак силою до правильного війська і то, як писала «Зоря» — «не оглядаючись на жінки, дрібні діти й господарство» колишніх добровольців. Була це пімста наших політичних противників, що по безуспішному зриві й кооперації з мадярами, заграли тепер в дутку австрійської льояльности. Вони то не допустили до організації другого куріня стрільців у цвітні 1849 р. вони теж, позаймавши впливові становища в краєвому й центральному уряді, вспіли на довший час осідлати розбурхану українську стихію.

Всеж таки організація й короткий тривок куріня українських стрільців, з власним уладом, одностроєм і власними завданнями, оживив на галицькому грунті давно забуту традицію українського мілітаризму й був передвістником організації Українських Січових Стрільців, що в 1914-1918 рр. промостили своїми багнетами шлях до відродження Української Державности.

1848 рік на Буковині й Закарпаттю

Куди слабшим відгомоном, як по Галичині, прокотилися революційні події 1848 р. по Буковині. Правда, й тут життя заворушилося, а звільнене з панщизняної неволі селянство прийшло до голосу. Воно то, устами своїх парляментарних послів, заявилося проти відокремлення української частини Буковини від Галичини й домагалося усунення румунської супремації над цілістю краю. Але румуни були політично більш підготовані й подібно як поляки в Галичині мали більше доріг до ціли, як українці, що всю свою надію поклали на... цісарську справедливість. Щойно народовецький рух 60-их рр. у Галичині вспів розбурхати сонне плесо українського життя на Буковині. Григорій та Ісидор Воробкевич і Осип Федькович, оце репрезентанти того життя й носії культурно-національного обєднання маленької Буковини з рештою України. Позатим Буковина має в білянсі всеукраїнського національного руху одну безсумнівну заслугу — в ній розвинулося москофільство найслабше.

На Закарпаттю, що пережило бурхливі моменти мадярського повстання й австро-московської пацифікації, зявився в 1848 р. «чоловік провидіння» Адольф Добрянський; він мав усі дані на те, щоби створити нову добу в історії країни, але для цього забракло йому витревалости в раз обраній політичній лінії. Як один з низки українських патріотів, що особисту карієру й національну політику сперли на посторонній допомозі уряду, Добрянський був зразу завзятим австрофілом. Підчас мадярського повстання він утік до Галичини, а вернув на Закарпаття щойно з військом царя Миколи, як австрійський комісар при московській армії. Осмілені авторитетом «двох царів», закарпатські українці, вислали до цісаря депутацію, яка домагалася виділення українських територій в окремі комітати, заведення української мови в урядах і школах, заснування в Ужгороді української академії й т. п. Льояльне становище українців і їх протимадярські домагання були тоді по нутру австрійському урядові й він старався зробити все можливе, щоби скріпити український елємент на Закарпаттю. Уряд пішов по лінії українських домагань, але попсував справу сам Добрянський. Ставши наджупаном чотирьох українських комітатів Закарпаття, він, замісць ширити національну свідомість і розбудовувати українську культуру, почав класти підвалини під москвофільство Закарпаття. Його особисті нахили та вражіння, яке серед мас зробила царська армія, приборкавши мадярів, зробило своє. Закарпаття, що скорше від Галичини пробудилося, тепер скорше й послідовніше як Галичина покотилося по похилій площі москвофільства. Скористали з цього мадяри, як тільки прочуняли від перших пацифікаційних ударів. Добрянський втратив своє керівне становище в краю, а українське громадянство Закарпаття опинилося на поліційному індексі. Це мало свої катастрофальні наслідки. Створене Добрянським москвофільство пішло в підземелля, а на поверхні життя залишилася тільки та інтелігенція, що вспіла проміняти свою австрофільську орієнтацію на мадярофільську. З того теж часу, мало не до самого вибуху світової війни в 1914 р. національне життя Закарпаття завмерло, а коли й давало про себе знати, то тільки в формі проводжених на ньому москвофільських експериментів.

 

 

НАРОДНИЦТВО І УКРАЇНОФІЛЬСТВО

Українське «народництво»

 

Смерть царя Миколи І, що не могучи перенести поразки в т. зв. кримській війні, отруївся, була гаслом до заведення ліберальнішої системи в управі Росією. Цар Олександер II мусів піти на шлях суспільних реформ, з яких найважнішою було скасування кріпацтва. Почалося з амнестії для політичних вязнів і засланців, а в їх числі для членів Кирило-Методіївського брацтва. Куліш, Костомарів, Білозерський та Шевченко знову сходяться, а хоча не на рідному, а петербурському грунті, то молодечі думки про волю й освіту для народу не покидать «братчиків» ні на хвилину. Ореоля мучеництва за святу справу й слава геніяльного поета, окружає тепер Шевченка й зєднує йому однодумців навіть серед московського громадянства. Гасло визволення селян з кріпацтва проповідуване Шевченком, стає гаслом дня; підтримують його вагу й безпоседні «Народні Оповідання» Марка Вовчка (Марії Марковички), що саме тоді зійшла як нова зоря на горизонті українського письменства. Тургенєв перекладає «Оповідання» на російську мову й вони стають не тільки грімким обвинуваченням старого суспільного ладу, але й основою могутнього напрямку серед української й московської інтелігенції, т. зв. «народництва».

Та оскільки російське «народництво» мало суто соціяльний характер, то його українська відміна мала ще й яскраву національну закраску. В однаково тяжкому положенню, як суспільно-економічне становище українського селянства, була його мова та історична традиція, й рятуючи перше треба було йти назустріч другому. Україна демократична, як співав Шевченко «без холопа й без пана», Україна запоріжського козацтва, стала тепер ідеалом українських народників, що так ще недавно захоплювалися Україною великих князів та гетьманів. Місце старих літописів і дворянських документів зайняла тепер народня поезія, козацькі думи, як еманація старого українського демократизму.

Зразу осередком народницького руху стає Петербург. Тут живе Шевченко, тут працює Костомарів і Куліш, що на кошти українських багатіїв Тарновського й Галагана закладає друкарню й налаштовує видавничу справу. «Записки о Южной Русі» та перша й одинока в своїм роді історична повість «Чорна Рада» — Куліша, твори письменників українського відродження (Котляревського й Квітки) та сучасних (Шевченка, Марка-Вовчка), перші українські проповіди о. Василя Гречулевича, були літературним викладниками того українського народництва. Нарешті вдається українській кольонії в Петербурзі створити перший літературно-науковий місячник «Основа». А хоч він удержався всього тільки два роки (1861—62) то його вага для українського руху першорядна. Окрасою журналу були в першу чергу твори Шевченка, Костомарова, Куліша й Марка-Вовчка, але на її сторінки попадали й праці співчуваючих українській справі москалів. В «Основі» почали свою літературну й наукову працю такі українські письменники, як Антонович, Руданський, Кониський, Свидницький та інші.

Особливо характеристичною для тогочасних настроїв була «Моя сповідь» Володимира Антоновича. Цей польський шляхтич з роду й виховання започаткував своєю «Сповідю» поворот ополяченої української шляхти до народу, з якого вона вийшла, стався батьком і носієм т. зв. «хлопоманства».

«Сповідь» В. Антоновича

«Судилося мені — писав Антонович у «Сповіди» — родитися шляхтичем на Україні. Дитиною були в мене всі навички паничів і довго я тримався всіх станових і національних неприхильностй тих людей, поміж якими виховався. Колиж прийшов час моєї самосвідомости, я розважно оцінив своє становище в краю; я зважив усі недостачі його, всі змагання громади, серед якої доля мене постановила й побачив, що моральне її становище не має виходу, коли вона не відцурається своїх думок, своїх бундючих замірів на край і національність. Я впевнився, що ті поляки-шляхтичі, що живуть на Україні, перед судом власної совісти, мають тільки два виходи: або полюбити народ, серед якого вони живуть, перейнятися його інтересами й вернутися назад до тієї національности, що її колись відцуралися їх предки, та запопадливою працею і любовю, по спроможности, спокутувати те лихо, що заподіяли народові, який вигодував стільки поколінь вельможних зайд, і котрому ці зайди, за його піт і кров віддячували огидливістю, наругами, негіошануванням його віри, звичаїв, моральности й особи. Колиж на такий крок бракуватиме в поляків сили, то слід їм перебратися на польську землю, заселену польським народом на те, щоб не додавати зі себе в краю ще більше дармоїдів та лякатися сумних докорів самому собі за те, що і я зайда, плянтатор, живу з чужої праці, заступаю стежку до розвитку тому народові, до якого хати я заліз некликаний, непроханий, та ще й належу до того табору, що дбає про припинення розвитку народу-автохтона. Але я вибрав перший вихід. Бо хоча я був попсований шляхетським вихованням, звичаями й мріями, але мені легше було відректися від них, ніж від того народу, серед якого я зріс, який я знав, котрого важку недолю я бачив на власні очі. Цей народ я полюбив більше, ніж власні шляхоцькі навички й мрії. Я... стався «перевертнем».

Слідом за Антоновичем стало таких «перевертнів» більше.

 

«Громади» на Україні

 

Вслід за першою українською «громадою» в Петербурзі, почали творитися анальогічні гурти з такимиж завданнями скрізь по Україні — в Києві, Чернигові, Харкові, Полтаві та інших українських містах.

Звичайно починали справу студенти висілих та середині шкіл, а там приставало до гурту й старше громадянство. Діяльність «громад» була більш за все культурницька, хоча тут і там попадають спроби політичного характеру. «Громадівці» дбали про народню освіту, шкільництво, поширення української книжки й дорогою відчитів, концертів та драматичних вистав, старалися ввійти в безпосередній звязок з масами. Самі вони, як «народники» з душі й переконання, пробували виявляти це й назверх. Тому одягалися по народньому, співали українські пісні та заводили звичку й поміж собою розмовляти по українськи. Та головною працею громадівців і співчуваючого їм громадянства була пропаганда розкріпачення селян.

 

Знесення кріпацтва

 

Вже в рік по вступленню на престіл заявив цар Олександер II представникам дворянства, що він думає взятися за постепенне але неминуче скасування кріпацтва. Мають селяне розкріпачитися самі, краще це зробити тим, що мають владу. На прикінці 1856 р. утворився при царському уряді потайний комітет, що мав підготовити реформу селянської справи, «повільну, без крутих і різких переворотів, по докладно й дбайливо обміркованому пляні». Першими з дворян, що заявили готовість добровільно порозумітися з селянами, були дідичі литовсько-білоруських губерній. Видно, що натиск з долу й вплив «народницької» пропаганди, позначився в тих губерніях найрізкіше. Цар приняв заяву білорусько-литовських панів до відома й звелів заснувати по губернських столицях спеціяльні комітети для обміркування метод реформи. В 1858 р. справа скасування кріпаччини зробилася питанням дня й проводилася явно-славно по всім губернським комітетам і головному в Петербурзі. Нарешті дня 19 лютня 1861 р. Державна Рада приняла й оголосила дорогою царського маніфесту закон про знесення кріпацтва. Воля дісталася селянам не даром. Подібно як у Галичині, селяне мусіли заплатити за землю, на якій, колись працювали на панів, а тепер мали працювати на себе. При цьому, колись поміщицьку а тепер селянську землю, оцінено дуже високо й селянам довелося заплатити за неї майже вдвоє стільки, що вона була варта. На Україні розділено землю в той спосіб, що на голову припадало 2—6 десятин землі, але ціла маса селян, що досі працювала по панських дворах, як прислуга, опинилася без земельного наділу. Позатим, нібито звільнених селян поставлено під особливу опіку адміністрації й звязано свободу їхніх рухів з волею громади, до якої вони належали. Не знесено теж понижуючої кари різками, якої вже не було для інших суспільних кляс. Все те викликало невдоволення, навіть чинний спротив серед селянства та неприхильні урядові настрої серед радикальної інтелігенції. Селяне зрозуміли, що їх обманено, повної волі не дано, а землю за дорогі гроші продано. На тому грунті змоглася суспільно-революційна пропаганда «народників» та настороженність уряду, вслід за якою пішли реакційні репресії.

Національний характер українського народництва насторожив проти себе не тільки московську владу, але й спочуваюче йому дотепер московське громадянство. Бож як не ліберальні були вони під суспільним оглядом, то під національним вони були такіж ряні обрусителі, як і найскрайніші реакціонери. Словянофільство в їхньому розумінню було тільки покришкою для русофільства, а мрія Пушкіна про те, що «всі словянські ріки повинні влитися в московське море» була основою їх світогляду. Вже з 1861 р. починається нагінка на українство й то збоку його дотеперішних «союзників». Як москалі так і поляки, без огляду на свою партійну приналежність, почали доказувати, мовляв українство це ніщо, як відміна польщини чи московщини, українці це ніякий народ, але польське або московське племя й підтримувати розвиток української культури, це все одно, що йти на руку «Германській інтризі», що завзялася на поляків чи москалів і т. д. Що вже говорити про поляків чи москалів, а то й жиди на Україні підняли крик проти «українського сепаратизму».

Загострив положення вибух польського повстання в 1863 р. Польська повстанча агітація, хоч і не мала особливого успіху серед правобережних українців, а навіть спровокувала поворот частини спольщеної шляхти до українства, все таки насторожила проти нього уряд та поліцію. Вслід за паперовими напастями московських публіцистів, посипалися на українців куди дошкульніші урядові репресії. Московський публіцист Катков підняв крик, що як попустити українському рухові, то скорше чи пізніше треба буде мобілізувати військо проти українських сепаратистів. Його крик підхопили поменчі газетярські підголоски, а за ними все московське громадянство зайнялося полумям нечуваного шовінізму. З усіх усюдів посипалися доноси на українських діячів, мовляв вони, під покрищкою культурницької праці, готуються до «відколення України від Росії». Даремне бився в груди Костомарів, даремне заявляли такі люди, як Антонович, Рильський, Житецький, Чубинський, що вони «вживають всіх своїх сил тільки на те, щоби дати народові освіту й громадське усвідомлення». Українські «громади» порозвязувано, членів поарештовано, а багатьох, по довгих слідствах і судах, позасилано до північних губерній Росії. Короною репресій був славний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва з 1863 р., яким заборонено видавати популярні книжки українською мовою, мовляв — «не було, нема й бути не може ніякої української мови».

Хто з українських діячів злякався й «навернувся», хто пішов у підземелля, а хто звернув увагу на Галичину, що відзискавши в 1860 р. конституцію стала захистом для дальшого культурно-національного українського життя.

«Жвавий український рух тим способом раптом припинено й пригноблено саме серед його розмаху. Але це мало той наслідок, що він з Росії перекидається до Галичини; перший оце раз за стільки віків, починається поворотний культурний рух зі східньої України на західню, тим часом як перед тим, під натиском польського панування, живіші елементи з західньої України відпливали на схід» (М. Грушевський).

 

Шевченко

 

Велика популярність Шевченка, як геніяльного поета а почасти громадського діяча, не йшла в парі з належною оцінкою його ваги для України. Загально підкреслювалося Шевченкове народолюбство й словяно- а навіть польонофільство, ненависть до кріпацтва й патріотизм, а доволі рідко говорилося про нього, як про першого й найбільш безкомпромісового ідеольога української, державної самостійности. Кирило-методіївське брацтво, до якого належав молодий Шевченко було еманацією національно-політичного світогляду, на який здобулася в 40-х роках духова верхівка тогочасного українства. Костомарів, як звязковий поміж Харковом і Києвом, прийшов до кирилометодіївців з словянофільськими ідеалами лівобережних масонських льож і тайних товариств, але під політично-національним оглядом він чимало завдячував Шевченкові. Вже в перших своїх поемах «Сон» та «Кавказ», що їх Шевченко читав Костомарову, був ясно, хоча й поетично сформулований ідеал політичної незалежности України. Той самостійницький елємент, що пробивався в енунціяціях кирило-методіївців, це власне вклад Шевченка в програму першого політичного угрупування на Україні. Протягом свого важкого життя Шевченко міняв чи пристосовував свої погляди до ріжних питань, але ідеал державної самостійности України присвічував йому на кожному кроці, в кожній його думці, слові й ділі.

«І власне з того боку поезія Шевченка має для нас епохальне значіння: вона зробила з темної етнографічної маси націю, вона розбила назавжди можливости існування українського руху як «южно-рускаво» провінціоналізму. Не геніяльний стиль та форма, але політичний зміст поезії Шевченка зробив його національним пророком» (Ю. Охримович).

В противенстві до своїх попередників що як і він плакали на румовищах українського минулого, Шевченко не то що шукав за причинами упадку нації, але находив дороги і засоби для її подвигнення. Пасивність своїх попередників заступив Шевченко активністю борця-революціонера. Уроджений під селянською, до тогож кріпацькою стріхою, під впливом ідеольогії «Історії Русів» і польської визвольницької поезії (Міцкевич) Шевченко дуже скоро найшов місце своїй самостійницькій ідеольогії на перехрестю думок і почувань як до ворогів так і прихильників України в минулому й сучасному, зрозумів теж, чим слід надхнути своїх земляків-однодумців «живих і ненароджених, в Україні й не на Україні сущих».