Сто двадцять сім років по тому 13 страница

- Сподіваюсь, - перервав відьмак, - дістатись до Новіграда, відтак агуара покаже нам, на що вона здатна.

- А якщо…

- Краще, якби обійшлось без якщо.

Здійнявся вітер. Залопотіли вітрила.

- Небо темнішає, - вказав Аддаріо Бах. – Здається, я навіть чув далекий грім.

Слух не підвів краснолюда. Минуло лише кілька хвилин, і загриміло знов.

Цього разу почули всі.

- Надходить шторм! – крикнув Пудлорак. – На відкритому плесі нас переверне догори дном! Мусимо втікати, сховатись, захиститись від вітру! До вітрил, хлопці!

Відштовхнув рульового, сам став до штурвалу.

- Тримайтесь! Всі тримайтесь!

Небо над правим берегом набуло темно-синього кольору. Раптом налетів вихор, шарпнув дерева на схилі ріки, розтривожений ліс зашумів. В кронах великих дерев аж загуло, деревця поменше зігнулись майже навпіл під натиском стихії. Злетіли в повітря хмари листя і гілляччя, здійняло вгору навіть шматки стовбурів. Сліпучо жахнуло, майже одразу прокотився приголомшливий гуркіт грому. Наступної миті гримнуло вдруге. І втретє.

Незабаром почули наростаючий шурхіт, що сповіщав наближення дощу. І майже одразу вперіщила злива. За стіною води неможливо було хоч щось розгледіти. «Пророк Лобода» гойдався й гарцював на хвилях, раз у раз накреняючись все загрозливіше. На додачу до всього корабель почав тріщати. Геральтові здавалось, що тріщала кожна дошка. Кожна дошка жила своїм власним життям і, здавалось, кожна ворушилась взагалі незалежно від інших. Виникло таке побоювання, що шлюп попросту розлетиться на друзки. Відьмак повторював собі, що це неможливо, що конструкція судна передбачає плавання по водах набагато більш бурхливих, що вони, врешті-решт, на річці, а не в океані. Повторював це собі раз-у-раз, спльовуючи воду і міцно вчепившись у канат.

Важко оцінити, як довго це все тривало. Однак, нарешті, хитавиця зменшилась, вітер ущух, а тучна злива, що спінювала воду, змінилась дощем, потім мрячкою. Тоді вони побачили, що маневр Пудлорака вдався. Капітан зміг укрити шлюп за островом, вкритим високим лісом, де шторм не міг дістатись до них. Скидалось на те, що грозова хмара вже почала віддалятись, злива вщухла.

Над водою піднялась імла.

 

 

*

З шапки Пудлорака, яка вимокла вщент, капала вода, стікала по його обличчю. Незважаючи на це, капітан шапку не знімав. Вочевидь, ніколи її не знімав.

- Якого біса! – Змахнув краплю з носа. – Куди ж це нас занесло? Чи це якась віднога? Або стариця? Вода тут майже стояча…

- Однак, нас несе за течією. – Фіш плюнув у воду і придивився до мокротиння. На ньому вже не було солом’яного бриля, під час бурі його, певно, зірвало вітром.

- Течія слабенька, але вона є, - повторив. – Ми в протоці між островами. Тримай курс, Пудлорак. Зрештою, нас має винести на фарватер.

- Фарватер, - капітан схилився над компасом, - має бути на півночі. В такому разі, нам потрібно звернути в праву відногу. Не в ліву, а в праву…

- Де ти тут взагалі відноги бачиш? – Запитав Фіш. – Дорога одна. Тримай курс, кажу.

- Щойно тут були дві відноги, - стояв на своєму Пудлорак. – Але, може, то мені вода в очі потрапила. Або це все через кляту імлу. Ну добре, нехай течія нас сама несе. От тільки…

- Що знов?

- Компас. Напрямок взагалі не той… А ні, ні, все добре. Не роздивився. На скельце накрапало з шапки. Пливемо.

- Пливемо.

Імла то ставала густішою, то рідшала, вітер повністю вщух. Стало дуже тепло.

- Вода, - промовив Пудлорак. – Чуєте? Тхне якось інакше. Де ми?

Імла розійшлась, і вони побачили густо порослі береги, вкриті трухлявими стовбурами дерев. На місці сосен, ялин і тисів, які росли на островах, тепер буяли чагарникові берези й високі болотні кипариси з конусоподібним стовбуром. Стовбури кипарисів оплітали ліани кампсису, чиї соковито червоні квіти були єдиним яскравим акцентом серед гнильно-зеленого кольору болотяної рослинності. Поверхню води вкривала ряска, сама ж вода була аж густою від водоростей, які «Пророк» розсував носом і тягнув за собою наче шлейф. Глибінь була каламутною і випускала зловонний, гнильний запах, із дна на поверхню здіймались великі бульби. Пудлорак й досі власноруч стояв біля штурвала.

- Можемо тут сісти на мілину, - занепокоївся раптом. – Гей, там! Хтось із лотом, хутко на ніс!

Пливли, їх несло слабкою течією, серед того ж болотяного пейзажу. І гнильного смороду. Матрос на носі монотонно покрикував, виголошуючи глибину.

- Пане відьмаче, - Пудлорак схилився над компасом і постукав по скельцю, - хотів би, щоб ви глянули на це.

- На що?

- Спочатку подумав, що в мене скельце запріло… Але якщо голка не здуріла, то ми пливемо на схід. Виходить, ми вертаємось. Туди, звідки припливли.

- Але це неможливо. Нас несе за течією. Ріка…

Замовк.

Над водою звішувалось величезне, частково викорчуване дерево. На одній із сухих гілок стояла жінка в довгій вузькій сукні. Стояла нерухомо і дивилась на них.

- Штурвал, - тихо сказав відьмак. – Штурвал, капітане. Під отой берег. Подалі від цього дерева.

Жінка зникла. А по гілці промайнув великий лис, промайнув і зник у гущавині. Звір здавався повністю чорним, білим був лише кінчик пухнастого хвоста.

- Відшукала нас. – Аддаріо Бах теж помітив. – Лисиця нас відшукала…

- До біса…

- Тихо, ви обоє. Не сійте паніку.

Пливли. З сухих дерев, що росли вздовж берегів, на них споглядали пелікани.

 

Інтерлюдія

Сто двадцять сім років по тому

- Тамтой, за пагорбом, - вказав батогом купець, - то вже Івало, паняночко. Півстає, не більше, не вспієш і оком змигнути, як вже будеш там. Я на роздоріжжі звертатиму до Марібора, на схід, тож доведеться нам розпрощатися. Бувай здорова, най тебе боги в дорозі спрямовують і оберігають.

- І вас нехай оберігають, добрий пане. – Німуе зіскочила з підводи, забрала свій вузлик і решту поклажі, відтак зробила незграбний реверанс. – Дякую вам дуже за те, що підвезли мене. Тоді, в лісі… Дякую вам дуже…

Проковтнула слину, щойно згадавши чорний ліс, вглиб якого завів її гостинець два дні тому. Щойно згадавши великі, страшні дерева з покрученим гілляччям, сплетеним високо вгорі над пустою дорогою. Дорогою, на якій була зовсім сама, сама-одна як перст. Згадавши той жах, який охопив її. І бажання розвернутись назад і втекти. Повернутись додому. Облишити безглузду ідею самотужки вийти у великий світ. Викинувши взагалі з голови цю дурну думку.

- Заради бога, не треба вдячності, було б за що, - розсміявся купець. – Допомога в дорозі – звичайна людська річ. Бувай!

- Бувайте. Щасливої дороги!

Якийсь час постояла на роздоріжжі, дивлячись на камінний стовп, до блиску відполірований дощами й вітрами. Подумала, що він мусить тут стояти з давніх-давен. Хто знає, може з тих часів вже минуло більше століття? Може цей стовп пам’ятає Рік Комети? Армії королів Півночі, які йшли під Бренну, на битву з Нільфгаардом?

Як і щодня, повторила вивчений напам’ять маршрут. Як чародійську формулу. Як заклинання.

Вирва, Гуадо, Сібелл, Бругге, Кастерфурт, Мортара, Івало, Доріан, Анкор, Горс Велен.

Містечко Івало ще здалека давало про себе знати. Галасом і смородом.

Ліс закінчився на роздоріжжі, а далі, аж до перших будівель, був тільки голий і наїжачений пнями зруб, що простягався ген-ген за небокрай. Звідусіль бухав дим, рядами стояли і коптили залізні бочки, реторти для випалювання деревного вугілля. Пахло живицею. Чим ближче до міста, тим більшим ставав галас, наростав дивний металічний лязкіт, від якого земля відчутно здригалась під ногами.

Німуе увійшла в містечко та аж заклякла від подиву. Джерелом гуркоту і тремтіння землі була найдивніша машина, яку їй колись траплялось бачити в своєму житті. Великий і череватий мідний казан з гігантським колесом, обертання якого призводило до руху поршень, що аж виблискував від мастила. Машина сичала, диміла, пирскала окропом і бухкала парою, якоїсь миті видала з себе свист, свист настільки пронизливий і жахливий, що Німуе аж присіла. Однак, хутко опанувала себе, навіть, підійшла ближче і з зацікавленням придивилась до ременів, за допомогою яких шківи пекельної машини приводили в рух пили тартака, які розтинали пні з неправдоподібною швидкістю. Поспостерігала би довше, але в неї розболілись вуха від чахкання і висвисту пил.

Перейшла через місточок, річка під ним була каламутна і гидотно смерділа, течія несла трачиння, кору й шапки піни.

Містечко Івало ж, до якого саме увійшла, тхнуло як одна велика вбиральня, вбиральня, в якій на додачу до всього цього паскудства, хтось замірився смажити над вогнем протухле м'ясо. Німуе, яка попередній тиждень провела серед лук і лісів, почало бракувати повітря. Містечко Івало, яке завершувало черговий етап маршруту, мало би стати для неї місцем перепочинку. Тепер розуміла, що затримається тут лише заради конче необхідних справ і ні на мить довше. І не закарбує собі Івало в пам’яті на добру згадку.

На ринку, як зазвичай, продала козубку грибів і цілющих корінців. Справа пішла хутко, вже мала в цьому досвід, знала, на що є попит і до кого треба йти з товаром. Під час продажу вдавала з себе трохи пришелепкувату, завдяки чому не мала проблем зі збутом, торговки наввипередки поспішали ошукати шелепу. Заробляла мало, але швидко. А час мав значення.

Єдиним джерелом чистої води в цій місцевості була криниця на невеличкій і людній площі, тож, аби наповнити флягу, Німуе мусила відстояти довжелезну чергу. Покупка провіанту на подальшу путь пішла вже хутчіше. Зваблена ароматом, придбала у ятці також кілька пиріжків із начинкою, які при детальному огляді видались їй доволі підозрілими. Сіла біля прилавку з молочною продукцією, аби з’їсти пиріжки, допоки ще хоч якось годились до споживання без серйозної шкоди здоров’ю. Бо скидалось на те, що довго вони в цій стадії не затримаються.

Навпроти розташовувалась корчма «Під Зеленою…», відірвана нижня дошка вивіски враз перетворювала назву на загадку і кидала інтелектуальний виклик, Німуе досить швидко цілковито занурилась у спроби розгадати, що також, крім жаби і трави, може бути зеленим. Із роздумів її вирвала голосна дискусія, яку на сходах корчми вели місцеві завсідники.

- «Пророк Лобода», кажу вам, - просторікував один. – Цей бриг із легенди. Корабель-привид, який більш ніж століття тому зник без вісті, з усією командою. Що згодом він з’являвся на річці, коли мало статись якесь нещастя. З привидами на борту з’являвся, багато хто бачив. Теревенили, що залишатиметься привидом доти, доки хтось не відшукає саме затоплене судно. Ну і врешті-решт відшукали.

- Де?

- У Приріччі, на стариці, серед багнищ, в самому серці болота, яке осушали. Весь порослий трясовиною і багном. І мохом. Коли всі ті водорості та моховиння пообдирали, то побачили напис. «Пророк Лобода».

- А скарби? Скарби знайшли? Скарби там мали бути, в трюмі. Знайшли?

- А хто його знає. Священики, кажуть, вилучили рештки судна. Нібито це реліквія.

- От нісенітниця, - з відрижкою проказав інший завсідник. – В казочки вірите, наче діти. Знайшли якесь старе корито, а вони одразу: привид, скарби, реліквія. Все це, кажу вам, гівно собаче, легенди віршомазів, дурні плітки й бабські байки. Гей, ти там! Дівчинко! А ти хто будеш? Чия ти?

- Своя власна. – Німує вже була навчена, як відповідати на подібні питання.

- Відкинь волосся, покажи-но вухо! Бо на ельфійське кодло надто вже скидаєшся! А нам тут ельфійські напівкровки не потрібні!

- Облиште мене, я ж вам не заважаю. Скоро знов вирушу в дорогу.

- Ха! І куди це?

- В Доріан. – Німуе також була навчена завжди називати метою свого шляху лише черговий відрізок дороги, і в жодному разі, ніколи й нізащо не видавати кінцевого пункту своєї подорожі, адже це викликало тільки шалений регіт.

- Ого-го! Перед тобою великий шмат дороги.

- Тому не забарюсь і зараз вирушаю далі. А вам ще скажу, шановні панове, що жодних скарбів «Пророк Лобода» не перевозив, легенда про це нічого не говорить. Судно зникло і стало привидом, бо було закляте, а його капітан не дослухався мудрої поради. Відьмак, який був там, радив, аби корабель розвернули, аби не запливав у річкову відногу, аж поки він не зніме закляття. Читала про це…

- В тебе ще молоко на губах не обсохло, - відповів перший завсідник, - а вже така розумна? Твоя справа, дівко, хату мести, біля печі поратись і гачі прати, от що. Читала вона, ви таке бачили?

- Відьмак! – фиркнув третій. – Байки, ніщо інше, як самі байки!

- Якщо з тебе така вже мудрагеля, - втрутився третій, - то й про наш Сойчиний Ліс певно знаєш. Що, ні? То розкажу тобі: в Сойчиному Лісі є якесь приспане зло. Але раз на кілька років воно прокидається, і тоді біда тому, чий шлях проходить повз той ліс. А твоя дорога, якщо дійсно прямуєш в Доріан, прямісінько простеляється через Сойчиний Ліс.

- А чи ж там ще якийсь ліс залишився? Всі дерева в околиці дочиста вирубали, тільки самі пеньки стирчать.

- Ти диви, яка мудрунка, шмаркачка знахабніла. Ліс на те і ліс, щоби його рубати, нє? Шо вирубали, то вирубали, шо залишилось, то залишилось. А в Сойчиний Ліс навіть лісоруби бояться носа потикати, настільки там лячно. Сама побачиш, коли туди дістанешся. Гляди тільки, щоб не обісцялась із переляку!

- Ну то я краще піду собі.

Вирва, Гуадо, Сібелл, Бругге, Кастерфурт, Мортара, Івало, Доріан, Анкор, Горс Велен.

Я – Німуе верх Вледир ап Гвін.

Прямую в Горс Велен. До Аретузи, школи чародійок на острові Танедд.

 

 

Колись ми могли набагато більше. Ми могли наводити ілюзії чарівних островів, показувати танцюючих у небі драконів тисячним натовпам. Могли створювати видимість величезного війська, яке наближається до стін міста, і всі городяни бачили цю армію однаково, аж до деталей екіпірування та написів на корогвах. Але це були величні, незрівнянні лиси стародавніх часів, які заплатили життям за своє чудотворство. А в цілому, наш рід з тих пір сильно деградував – мабуть, через постійну близькість до людей.

Віктор Пелевін, Священна книга перевертня

Розділ п’ятнадцятий

- Оце файнесенько ми через тебе вшелепались у біду по самі вуха, Пудлораче! – сатанів Явіл Фіш. - Вплутав ти нас в історію! Вже більше години кружляємо по відногах! Я чув про ці багнища, про них ходить недобра слава! Тут гинуть і люди, і кораблі! Де ріка? Де фарватер? Чому…

- Та стули ти, в біса, пельку! – вибухнув капітан. – Де фарватер, де фарватер! В дупі, от де! Такий розумака? Будь-ласка, випала оказія це довести! Знов розтока! Якою дорогою мушу плисти, пане мудрагелю? Ліворуч, за течією? Чи праворуч, може поясните?

Фіш чмихнув і повернувся до нього спиною. Пудлорак крутнув штурвал і скерував шлюп у ліву відногу.

Матрос із лотом закричав. За якусь мить, вже набагато голосніше, закричав Кевенард ван Вліт.

- Від берега, Пудлорак! – заричав Петру Коббін. – Право на борт! Далі від берега! Далі від берега!

- Що таке?

- Змії! Не бачиш? Зміїїїї!

Аддаріо Бах вилаявся.

Лівий берег весь кишів зміями. Гади звивались серед очерету й прибережних водоростей, плазували по напівзанурених під воду пнях, сичали, звішуючись з гілок понад водою. Геральт розпізнав мокасинових і гримучих змій, жарараків, бумслангів, гадюк ланцюгових, деревних і шумливих, бачив також арієту, чорну мамбу та інших, назви яких були йому невідомі.

Весь екіпаж «Пророка» в паніці відсахнувся від лівого борту, волаючи на різні голоси. Кевенард ван Вліт прожогом вбіг на корму, скрутився калачиком за спиною відьмака і затрусився всім тілом, немов у пропасниці. Пудлорак закрутив штурвалом, шлюп почав змінювати курс. Геральт поклав руку йому на плече.

- Ні, - сказав. – Тримай, як було. Не наближайся до правого берега.

- Але змії… - Пудлорак вказав на гілляку, до якої наближались, вона вся була обвішана гадами, які голосно сичали. – Впадуть на палубу…

- Немає ніяких змій! Тримай курс. Подалі від правого берега.

Ванти грот-щогли зачепились за гілку, яка звішувалась над водою. Кілька змій обвились навколо линв, кілька, серед яких були дві мамби, впали на палубу. Піднісшись вгору і засичавши, кинулись в атаку на людей, що з’юрмились на правому борті судна. Фіш і Коббін помчали на ніс, матроси з голосним криком, поспішили на корму. Один стрибнув у воду, яка поглинула його так швидко, що не встиг і зойкнути. На поверхні почали розповзатись темні клуби крові.

- Жагниця! – Відьмак вказав на хвилю і темний силует, що зникав у глибині. – На відміну від змій, вона реальна.

- Ненавиджу гадів… - заскиглив Кевенард ван Вліт, скрючившись під бортом. – Ненавиджу змій…

- Немає ніяких змій. І не було взагалі. Ілюзія.

Матроси кричали, протирали очі. Змії зникли. Як з палуби, так і з берега. І сліду від змій не залишилось.

- Що це… - простогнав Петру Коббін. – Що це було?

- Ілюзія, - повторив Геральт. – Агуара знайшла нас.

- І?

- Лисиця. Творить ілюзії, аби нас збити з пантелику. От тільки цікаво, коли це почалось. Буря, вірогідно, була справжня. Але перед нами дійсно були дві відноги, капітан добре бачив. Агуара приховала один з рукавів під ілюзією і сфальсифікувала дані компасу. Створила також ілюзію змій.

- Відьмацькі казочки! – Фиркнув Фіш. – Ельфійське марновірство! Забобони! З якого це дива лис має такі здібності? Сховати відногу, обдурити компас? Показати плазунів там, де їх нема? Нісенітниці! Кажу вам, це все від води! Нас отруїли випари, отруйні болотні гази й міазми! Через них і виникли всі ці злуди-заблуди…

- Це ілюзія, яку створила агуара.

- За недоумків нас маєш? – крикнув Коббін. – Ілюзії? Які ілюзії? Це були справжнісінькі змії! Всі ж бачили, чи не так? Чули сичання? Я навіть відчув їхній сморід!

- Це була ілюзія. Змії були несправжні.

«Пророк» знов зачепився вантами об навислі гілки.

- І це мана, так? – промовив один із матросів, простягаючи руку. – Злуда? Ця змія несправжня?

- Ні! Стривай!

Гігантська арієта, яка звішувалась з гілки, засичала так, що аж кров застигла в жилах; атакувала блискавично, вдарила, встромивши ікла в шию моряка раз, потім ще раз. Матрос пронизливо скрикнув, заточився, впав, забився в конвульсіях, ритмічно стукаючись потилицею об дошки палуби. На губах його виступила піна, з очей почала сочитись кров. Вмер ще до того, як встигли до нього підбігти.

Відьмак накрив тіло шматком парусини.

- До дідька, народ, - промовив. – Будьте обачні! Не все тут омана!

- Увага! – заволав моряк, що стояв на носі. – Увааагааа! Перед нами водоверть! Водоверть! Заводь знов розгалужувалась. Ліва віднога, та, в яку їх несла течія, нуртувала і клекотіла в шаленій водоверті. Вируючий вихор збивав піну, наче суп у казані. У вирі обертались, з’являючись і зникаючи, пеньки та гілляки, навіть одне ціле дерево з розложистою кроною. Матрос із лотом кинувся навтьоки з носа, решта почала верещати. Пудлорак зберігав спокій. Крутив штурвал, скеровуючи шлюп у праву спокійну відногу.

- Уфф, - обтер чоло. – Вчасно! Була б із нами велика халепа, якби нас затягнуло в ту водоверть. Ох, би нас покрутило…

- Водоверті! – крикнув Коббін. – Жагниці! Алігатори! П’явки! Не треба ніяких ілюзій, ці болота кишать жахіттями, гадами, всілякою отруйною мерзотою. Недобре, недобре, що ми тут заблукали. Тут безліч…

- Кораблів згинуло, - закінчив, вказуючи, Аддаріо Бах. – Це вже дійсно правда.

Згнилий і зруйнований, занурений по самий фальшборт, порослий водоростями, оплетений ліанами й обліплений моховинням, застряг на правому березі ріки угрузлий в багнище кістяк судна. Споглядали його, поки «Пророк», якого несло за слабкою течією, пропливав повз.

Пудлорак штурхнув Геральта ліктем.

- Пане відьмаче, - промовив стиха. – Компас й досі як скажений. Якщо вірити стрілці, ми змінили курс зі східного на південний. Якщо то все не лисячі витівки, то це недобре. Ніхто не досліджував ці болота, але відомо, що простягаються на південь від фарватеру. В такому разі, нас несе просто в самісіньке серце багниськ.

- Але ж ми дрейфуємо, - зауважив Аддаріо Бах. – Вітру нема, нас несе течія. А течія означає сполучення з рікою, з водним шляхом Понтара…

- Необов’язково, - заперечно похитав головою Геральт. – Чув про ці заводі. Мають змінний напрямок водної течії. Все залежить від того, чи зараз приплив чи відплив. І не забувайте про агуару. Це також може бути ілюзією.

Береги й надалі вкривали густі зарості болотних кипарисів, з’явились також череваті, цибулиноподібні біля кореня болотні рослини. Було багато засохлих, мертвих дерев. З їхніх трухлявих стовбурів та гілок звішувались густі бороди моховиння тілландсії, яка сріблясто вилискувала на сонці. На гілках чатували чаплі, які проводжали «Пророка» поглядом незворушних очей.

Моряк на носі закричав.

Цього разу її побачили всі. Знов стояла на гілці дерева, що висіла над водою, стояла рівно і нерухомо. Пудлорак без нагадування вхопився за румби штурвала, направляючи шлюп ближче до лівого берега. А лисиця раптом загавкала, голосно і проникливо. Загавкала знов, коли «Пророк» пропливав повз.

По гілці промайнув великий лис і зник у гущавині.

 

 

*

 

- Це було застереження, - сказав відьмак, коли галас на палубі вщух. – Застереження і вимога. А радше – наказ.

- Аби ми звільнили дівчинку, - розважливо довершив думку Аддаріо Бах. – Все ясно. Але звільнити її ми не зможемо, бо вона мертва.

Кевенард ван Вліт заквилив, вхопившись обома руками за голову. Мокрий, брудний і нажаханий, вже не був схожим на купця, який міг собі дозволити власний корабель. Був схожим на хлопчисько, якого впіймали на крадіжці слив.

- Що робити? – Застогнав. – Що робити?

- Я знаю, - раптом озвався Явіл Фіш. – Прив’яжемо мертву дівку до бочки й викинемо за борт. Це затримає лисицю, вона муситиме оплакати щеня. А ми виграємо час.

- Сором, пане Фіш, - голос чинбаря несподівано став твердим і впевненим. – Не годиться так із небіжчиками поводитись. Це не по-людськи.

- Так кажеш, ніби це людина була? Ельфійка, а на додачу до цього ще й наполовину звір. Кажу вам, ідея з бочкою – файна думка…

- Ця думка, - сказав Аддаріо Бах, неквапом вимовляючи кожне слово, - могла прийти в голову тільки абсолютному ідіоту. І призвела би до смерті всіх нас. Якщо віксена зрозуміє, що вбили дівчинку, прийде наша черга помирати.

- Не ми вбили щеня, - втрутився Петру Коббін так хутко, що розлючений і червоний наче рак Фіш не встиг парирувати. – Не ми! Це зробив Парлагі. Він винен. Наші руки чисті.

- Слушна думка, - підтвердив Фіш, звертаючись не до ван Вліта і відьмака, а до Пудлорака і матросів. – Парлагі винен. Най лисиця йому і мститься. Всадовимо його разом із трупом у човен і хай собі дрейфує. А ми тим часом…

Коббін і кілька матросів підтримали пропозицію схвальними вигуками, але Пудлорак одразу ж стишив їх.

- Я цього не дозволю, - сказав.

- Я також. – Кевенард ван Вліт сполотнів. – Пан Парлагі може і завинив, може і правда, що його вчинок заслуговує на покарання. Але покинути, віддати на смерть? Ні, так не піде.

- Його смерть або наша! – Заверещав Фіш. – Що ми можемо вдіяти? Відьмаче! Ти захистиш нас, коли лисиця опиниться на палубі?

- Захищу.

Запала тиша.

«Пророк Лобода» продовжував дрейфувати серед затхлої смердючої води, від якої здіймались великі бульби, тягнучи за собою довгі пасма водоростей. З прибережних дерев на них споглядали чаплі та пелікани.

 

*

Моряк, що стояв на носі шлюпу, попередив їх покриком. За мить скрикнули всі. Дивлячись на трухлявий, порослий водоростями і моховинням кістяк корабля. Того самого, який бачили годину тому.

- Плаваємо по колу, - констатував факт краснолюд. – Це петля. Лисиця впіймала нас у пастку.

- У нас лише один вихід. – Геральт вказав на ліву відногу і вируючу там водоверть. – Проплисти крізь це.

- Крізь цей коловорот? – гаркнув Фіш. - Взагалі розум стратив? Нас же розірве!

- Розірве, - підтвердив Пудлорак. – Або переверне. Або затягне на болото, де нас спіткає доля того загиблого корабля. Ви лише гляньте, як у тій коловерті кружляють дерева. Як видно, цей вир надзвичайно потужний.

- Справді. Видно. Бо це, певно, ілюзія. Я вважаю, що це чергова ілюзія агуари.

- Певно? Ти – відьмак, але не можеш точно розпізнати?

- Слабшу ілюзію розпізнав би легко. Ця – неймовірно сильна. Але мені здається, що…

- Здається йому. А якщо помиляєшся?

- У нас немає іншого виходу, - буркнув Пудлорак. – Або крізь водоверть, або будемо плавати по колу…

- До всирачки ми тут будемо плавати, - додав Аддаріо Бах. – доки не сконаємо.

 

*

Дерево, яке кружляло у коловороті, раз-у-раз виринало і простягало з води свої віти, які скидались на розчепірені руки потопельника. Водоверть клекотіла, вирувала, збиваючи піну і розкидаючи навсібіч бризки. «Пророк» раптом весь пішов ходором і швидко понісся вперед, його затягувало силою коловерті. Пошарпане виром дерево з гуркотінням вдарилось об борт, розбризкуючи піну. Шлюп почало кидати у різні боки, хитати і крутити щоразу швидше й швидше.

Всі горлали на різні голоси.

І раптом все вщухло. Вода заспокоїлась, розгладилась, поверхня стала рівна, як долоня. «Пророк Лобода» спокійно дрейфував серед берегів, порослих болотним зіллям.

- Ти мав рацію, Геральт, - відкашлявся Аддаріо Бах. – Все-таки це була ілюзія.

Пудлорак довго дивився на відьмака. Не проронив ані слова. Врешті-решт, зняв шапку. Маківка голови, як виявилось, в нього була лиса, наче коліно.

- Записався до річкового плавання, - прохрипів нарешті, - бо жінка просила. На річці, казала, безпечніше. Безпечніше, ніж у морі. Не буду хвилюватись, казала, оскільки я тут у будь-якому разі випливу.

Повернув шапку на місце, похитав головою, міцніше вхопився за румби штурвалу.

- Чи це все? – заквилив з-під кокпіта Кевенард ван Вліт. – Чи тепер ми, нарешті, в безпеці?

Ніхто не відповів на його питання.

 

*

 

Вода була густою від водоростей і ряски. Серед берегового деревостану почали помітно переважати кипариси, з багна і з прибережної мілини густо стирчали їхні пневматофори, дихальне коріння, деякі з них сягали висотою сажені. На порослих трясовинням острівцях грілись черепахи. Кумкали жаби.

Цього разу спершу почули її, а вже затим побачили. Голосне, різке гавкання, як проскандоване попередження або загроза. З’явилась на березі в лисячій постаті, на поваленому порохнявому пні. Загавкала, високо закидаючи голову. Геральт дочув у її голосі дивні нотки, зрозумів, що серед погроз там був і наказ. Але наказувала вона не їм.

Вода під штурпаком раптом пішла піною, з якої виринуло чудовисько, величезне, повністю вкрите візерунком з брунатно-зеленої краплеподібної луски. Виконуючи лисячий наказ, монстр забулькотів, захлюпав, і стрімко поплив, збиваючи воду, прямісінько на «Пророка».

- Це також… - проковтнув слину Аддаріо Бах. – Це також ілюзія?

- Не зовсім, - заперечив Геральт. – Це багник! – Крикнув Пудлораку і матросам. – Вона причарувала і натравила на нас багника! Остені! Хапайтесь за остені!

Багник виринув біля самого судна, так близько, що вони побачили пласку, порослу водоростями голову, вирячені риб’ячі очі, гострі, конічної форми зуби у великій пащеці. Монстр знавісніло наніс удар в борт, раз, другий, так, що весь «Пророк» задрижав. Коли підбігли з остенями, він утік, пірнув, аби за мить з плюскотом винирнути за кормою, поруч зі стерновим пером. В яке вчепився зубами і смикнув так, що затріщало.

- Відірве стерно! – вереснув Пудлорак, силуючись вперіщити чудовисько остенем. – Відірве стерно! Хапайте фал, піднімайте перо! Відіпхніть падлюку від стерна!

Багник гриз і шарпав стерно, ігноруючи крики та удари остенями. Перо тріснуло, в зубах потвори залишився шмат дошки. Або вирішив, що цього буде достатньо, або лисячі чари втратили силу, але він пірнув і зник у глибині.

Чули, як з берега доносилось гавкання агуари.

- Що ще? – заверещав Пудлорак, вимахуючи руками. – Що вона ще нам зробить? Пане відьмаче!

- Боги… - заголосив Кевенард ван Вліт. – Пробачте, що не вірив у вас…

Пробачте, що ми вбили дівчинку! Боги, врятуйте нас!

Несподівано відчули на обличчях подих вітру. Гафель «Пророка», який до цього часу печально висів, тепер залопотав, бом заскрипів.

- Стає просторіше! – Вигукнув з носу шлюпа Фіш. – Туди, туди! Широке плесо, безсумнівно, ріка! Пливи туди, шкіпере! Туди!

Річище вже почало розширюватись, за зеленою стіною очерета замаячило щось на кшталт плеса.

- Вдалось! – Закричав Коббін. – Ха! Ми виграли! Вибрались з багнищ!

- Перша відмітка! – Заверещав матрос з лотом. – Перша відміткаааа!

- Стерно на борт! – Заричав Пудлорак, відштовхнувши стернового і власноруч виконуючи власний наказ. – Мілинааааа!

«Пророк Лобода» розвернувся носом у бік наїжаченої пневматофорами відноги.

- Куди! – Горланив Фіш. – Що ти робиш? Пливи на плесо! Туди! Туди!

- Неможна! Там мілина! Застрягнемо! Допливемо до плеса цією відногою, тут глибше!

Знов почули гавкання агуари. Але її саму не побачили.

Аддаріо Бах смикнув Геральта за рукав.

На трапі ахтерпіка з’явився Петру Коббін, він волочив за комір Парлагі, який ледве тримався на ногах. Моряк, що йшов слідом за ними, ніс дівчинку, загорнуту в плащ. Ще четверо стали поруч, пліч-о-пліч, щільною стіною, розвернувшись лицем до відьмака. В руках тримали топірці, остені, залізні гаки.