Герой, що не зміг врятувати Батьківщину

Третього травня 1924 р., рано-вранці, у Києві, в садибі Володимира Шемета, був знайдений повішеним Микола Міхновський. Величезне, майже двометрове тіло з неприродно зігнутою шиєю та схиленою головою важко висіло на гілці старої яблуні, ледь не торкаючись ногами української землі.

Стояла весна 1924 року – вже друга весна, коли до лісу після зимівлі не сходились козаки з хуторів та сіл. Визвольні змагання українців укотре зазнали гучного фіаско. Влада російського народу закріплювалась вже й у віддалених селах та хуторах.

Десь у лісах Черкащини ще огризались рештки загонів Чорного Ворона, Садового, Шпильового, Коваленка, братів Блажевських, лісовими стежками Волині рейдували терористичні групи отамана Петра Філоненка, а на Поділлі з’являлись боївки Якова Орла-Гальчевського. Але це вже були відділи помсти, а не легіони борців за українську державність.

Впали вже герої національної революції Петро Болбочан, Василь Чучупак, Ларіон Завгородній, Мефодій Голик-Залізняк, Іван Луценко, доктор Гелев, брати та сестра Соколовські. Сиділи по тюрмах Андрій Гулий-Гуленко, отамани Чорний-Куреда, Нагірний-Савченко, Юрій Горліс-Горський. Легалізувавшись, перейшли до цивільного життя отамани Мамай-Щириця, Лютий-Черевик, інші прийшли з “повинною” і прийняли лицемірну “амністію”. На еміграції марили Україною Павло Скоропадський, Симон Петлюра, Михайло Омелянович-Павленко, Ілько Струк, Іван Полтавець-Остряниця, Іван Лютий-Лютенко. З таборів інтернованих у Польщі та Румунії розсіювались по світах тисячі українських революціонерів. Капітулював, повернувшись з еміграції в окуповану Батьківщину, колишній символ української державності Михайло Грушевський. Зламався національний герой України генерал-хорунжий Юрко Тютюнник, почавши викладати ворогові тактику партизанської боротьби. Пішов працювати в совєтські установи отаман Сава Чалий-Куцяк.

Народ, підрізаний і вбитий у землю, в очікуванні неминучого Голодомору зживався з совєтською владою.

Микола Міхновський, який бачив усе це, бачив, як котиться у прірву його Батьківщина, для воскресіння якої він віддав понад 30 років свого п’ятидесятилітнього життя, з жалем і щемом підводив риску під життям.

Автор гасла “Самостійна Україна – від Сяну по Кавказ”, який покликав до життя тисячі українських героїв – отих же Болбочанів, Залізняків, Лютих, Вовгур, Орликів – і тим штовхнув їх на неминучу смерть, борець, який запалив національне багаття в душі Симона Петлюри, повернувшись із Кубані в столицю всеукраїнського румовища, зрозумів: йому життя немає. Не відбулося.

Українська еміграційна преса, яка загалом шанобливо ставилася до пам’яті про Миколу Міхновського, віддала йому належне. На його святому прикладі служіння Батьківщині десятиліттями виховувались покоління української молоді – в Канаді, США, Аргентині, Бразилії, Австралії... А оскільки непросто виховувати молодь на прикладі самовбивника, то таємничу смерть Міхновського записали на рахунок ҐПУ.

Дійсно, напередодні трагічної розв’язки його викликали до Київського ҐПУ і, протримавши декілька годин, відпустили. Це, очевидно, й дало підставу біографам стверджувати, що Міхновського вбито чекістами.

Свідчення сина Володимира Шемета, в якого проживав свої останні дні Микола Міхновський, – Ждана Володимировича Шемета, спростовують версію українських істориків. Ждан Шемет зас-відчив 1, що його батько знайшов у кишені покійного записку: “Волію вмерти власною смертю!”

Так! Микола Міхновський сам поставив крапку у своєму житті.

Це був не розпачливий вчинок слабкої людини.

Це був мужній вчинок героя, що програв.

Це було харакірі українського самурая.

Вже з юнацьких літ Микола Міхновський задумувався над питанням: “На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи науку, літературу, промисловість… і, нарешті, найголовніше: чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони?..” 2.

Не дивно, що вже дев’ятнадцятилітнім Микола Міхновський вступає до щойно створеного нелегального Братства тарасівців, енергійно розбудовує його найчисельнішу групу – київську, розробляє основні теоретичні та організаційні засади братства, яке вже тоді, в 1892 р., стало на шлях боротьби за “повну автономію України”...

У січні 1898 р. Микола Міхновський переїжджає до Харкова, де відкриває власну адвокатську контору. В січні 1900 р. він бере участь у створенні першої української політичної самостійницької організації – Революційної української партії, організовує у Харкові Установчий з’їзд, пише програму РУП, яку видає окремою книжечкою під назвою “Самостійна Україна”.

“Наш нарід перебуває у становищі зрабованої нації”, – констатує Міхновський. Виникає питання, говорить він, чи національне визволення можливе для українського народу, який і досі переживає “довгий і важкий антракт” у своїй історії, коли українцеві й далі “невільно признаватися до своєї національности, коли любити Вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником”? Невже “придбане кривдою” за давністю злочину набуло “законного” нового власника? Невже “над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: “Смерть політична, смерть культурна для української нації”?

Як відповідь на ці страшні запитання Микола Міхновський піднімає – наперекір історичній течії – жовто-блакитний прапор, на якому виклично пише великими літерами: “Одна, єдина, непо-дільна, вільна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”.

Це гасло Міхновський публічно виголосив у березні 1900 року під час вшанування пам’яті Тараса Шевченка у Полтаві та Харкові.

Малоросійська інтелігенція, вихована на російській культурі, сприйняла цей маніфест самостійництва вкрай вороже. Незадоволення почалось і в самій РУП, від імені якої Міхновський і видрукував цю програму. Автора звинуватили у шовінізмі, надмірному радикалізмі, в “оріґінальнічаніі”.

Попри вихор звинувачень, Микола Міхновський наприкінці 1900 р. від імені тієї ж РУП написав “Одвертий лист до міністра Сипяґіна”, який завершувався словами: “Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би і захиталася ціла Росія. Українська нація мусить добути своє визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крови”.

В 1902 р., коли в Революційній українській партії почали перемагати соціалістичні та автономістські тенденції, Міхновський разом із небагатьма однодумцями виходить із РУП і на початку 1904 року засновує Українську народну партію, для членства якої пише “10 заповідей”. Ось вони – святі українські заповіді.

“1. Одна, єдина, неподільна, від Карпатів аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна – республіка робочих людей.

2. Усі люди – твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди – се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас.

3. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.

4. Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників –і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай України своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш” 3.

Ще 19 лютого 1900 р., під час своєї першої історичної промови на тему необхідності збройної революційної боротьби за права українського народу, Микола Міхновський “із запалом говорив про потребу терористичної акції” 4. Логічно, що він став на шлях організації бойового українського підпілля.

У 1904 р., коли Росія святкувала 250-ліття “приєднання Малоросії”, УНП на знак протесту вирішила підірвати у Харкові пам’ятник співцю Російської імперії Пушкіну. У Києві та Одесі планувалося висадити у повітря пам’ятники російським імператорам. Акцію у Харкові успішно здійснила підпільна бойова структура УНП “Оборона України”. На місці понівеченого пам’ятника Пушкіну були розкидані відозви із закликом до боротьби “за своє національне визволення”.

Минуло якихось 15 – 17 років, і мрії, які висловив Микола Міхновський у Полтаві і Харкові навесні 1900 року, раптом набули реальних обрисів: прогриміла Лютнева революція, і корона російського самодержавства закотилася в музейні сховища. Вікові пута спали, і до українців несподівано посміхнулась воля.

Вже 15 березня 1917 р. Міхновський збирає своїх однодумців і проголошує створення Центральної Ради, яка виразно задекларувала свій самостійницький характер. Дізнавшись про це, малоросійська інтелігенція, об’єднана в Товариство українських поступовців та соціалістичні партії, почала творити й свою Центральну Раду, але на засадах федерації, тобто збереження цілісності Росії...

Перед Миколою Міхновським постала дилема: або продовжувати разом з однодумцями розбудовувати Українську Центральну Раду з метою якнайшвидшого проголошення Української держави і наразитися на звинувачення у розколі “українського табору”, або з’єднатися в ширшу спілку – на компромісних засадах – в надії переконати опонентів приєднатися до ідеї створення Української держави.

На жаль, був обраний другий варіант. 29 березня 1917 р. дві Центральні Ради злилися...

Вже під час написання першої спільної відозви виникли серйозні розходження: Міхновський переконував соціалістично-автономістську більшість негайно проголосити Українську державу, відкликати з російської армії всіх українців і розпочати творення української національної армії. Його опоненти заперечували: “Навіщо нам (своя) армія? Від кого нам захищатися? Царського режиму, що поневолював український народ, вже немає, а працюючий московський народ є щирим приятелем працюючого українського люду” 5.

“Московському працюючому людові” Микола Міхновський довіряв так само, як і “московській буржуазії”. В питанні України вони були єдині: “Нєт, нікогда нє било і нє можєт бить!”

Ще задовго до падіння російського самодержавства у статті “Справа українського робітництва в програмі УНП” Міхновський остерігав український народ, що панування “московського пролетаріату” над українським народом буде ще важчим і безмірно жорстокішим, аніж панування “московської буржуазії” 6.

Щоб зрозуміти, яка прірва розділяла самостійників школи Міхновського і соціалістичну інтелігенцію школи Грушевського, згадаймо одкровення Володимира Винниченка про ставлення українських соціалістів до ідеї самостійної Української держави.

“Ми (українські соціалісти) стали частиною, – органічною, активною, живою, охочою частиною – єдиного цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що ми матимемо в Росії? Де по всьому світі є такий широкий, демократичний, всеохоплюючий лад? Де така необмежена свобода слова, зібрань, організацій?..

Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути... Що ж до самостійності, то ми навіть уважали небезпечною для революції ідею сепаратизму, бо вона могла розбити революційні сили всієї Росії” 7.

Побачивши, що в дискусіях із русофілами лише марнується дорогоцінний час Національної революції, Микола Міхновський повністю віддався творенню українського війська, щоб потім доконаним фактом військової сили довести свою правоту.

Немає змоги оповісти сьогодні про величезну роботу, яку провів Микола Міхновський, організовуючи Українську армію. Скажу лише, що у співпраці з Братством самостійників він творить два перші полки Української армії – ім. Гетьмана Богдана Хмельницького та ім. Гетьмана Павла Полуботка, організовує Військовий клуб ім. Гетьмана Павла Полуботка, друкує десятки тисяч летючок зі зверненням до військових формувати національні частини для боротьби за Самостійну Україну, організовує багатолюдні зібрання військових-українців, зокрема, історичний Перший всеукраїнський військовий з’їзд.

Українське вояцтво з ентузіазмом відгукнулось на ідеї Миколи Міхновського: воно виявляло готовність зі зброєю в руках здобути незалежність Батьківщині – автономістів серед них майже не було.

Керівництво Центральної Ради швидко зрозуміло, яку небезпеку дня них несе військовий з’їзд, керований самостійниками, і в останню хвилю вирішило очолити “небезпечний процес”...

Настав день 18 травня 1917 року. Понад 700 делегатів зібралися в головній аудиторії Педагогічного музею на Перший всеукраїнський військовий з’їзд. Вони представляли українські військові організації, товариства та частини всіх російських армій фронту й запілля, Балтійського і Чорноморського флотів. Делегати представляли 1.580.702 українських вояків російської армії 8.

Вже на початку з’їзду виникла пристрасна дискусія.

Володимир Винниченко запропонував обрати головою з’їзду Симона Петлюру, завзятого на той час пацифіста. Делегати-самостійники запропонували обрати на голову з’їзду поручика Міхновського.

“Проти цієї пропозиції негайно виступив Володимир Винниченко, який почав палко запевняти, що начебто Міхновський, як адвокат, є “паном”, а не сином простого народу, що він “має маєток, є дідичем і хоче завести старі порядки, панщину і т. д.”, що він... сидить весь час у Києві, (а) “в окопах, де під вогнем ворога мучиться вояк, якого їдять воші, який мерзне і голодує – він ніколи не був” 9.

Цинізм Винниченка, слід визнати, був довершеним. Письменник-демагог, до речі, сам призовного віку, добре знав, що Микола Міхновський не пішов на фронт з ідейних міркувань, бо віддавна був ворогом Росії. Отож, інкримінувати Міхновському небажання захищати “матушку-Росію” могла тільки безмежно підла людина.

Використав Винниченко і той факт, що на одному з перших масових віч у Києві Міхновський запропонував до резолюції вимогу, щоб Тимчасовий уряд Росії звільнив із заслання митрополита Андрея Шептицького. Винниченко навів це як “доказ”, що Міхновський – прихований католик, який хоче “при помочі католицького митрополита Шептицького завести весь український православний народ у ярмо польських католиків” 10.

“Дискусія над питанням обрання голови з’їзду набирала все пристраснішого характеру...” 11. Ось спогади свідка – делегата Певного:

“Так ото ж, братця, як вийде Винниченко! Та як почне, як поведе! Так як його послухаєш, то вся земля навколо нього, скільки оком скинеш, ніби твоя власна стала. Земля селянам, а фабрики робітникам! – так говорить, так говорить – ніби купчу тобі на всю землю подарував. Настоящий, можна сказать, демократ: всім догодить хоче!

А по ньому Міхновський, поручик! Так цей – куди там Винниченку! Цей тільки Україну, братця, знає! Так і говорить – Україна, значить, для українців! Господи! Мов із “Кобзаря” тобі відчитує! А всі слухають – аж дух затаїли. Не тільки люди – каміння слухає! А про тих, про москалів, як почне говорити, так ніби і сліду по них не лишить! Україна і більш нічого. Така, як самі захочемо! Це вам, братця, людина! Наша людина! Настоящий тобі козак-характерник! З ним хоч і на смерть любо!” 12.

“Основою війни є біологічний закон боротьби за існування, – виголошував із трибуни Микола Міхновський, – а цей закон... находить свій вислід виключно в національних конфліктах. Є нації-пани і нації-раби. І теперішню війну викликали нації-пани із-за сварки, що постала між ними на ґрунті національного змагання... Коли воювати, треба знати, за що ми воюємо. Сьогодні перед нами у всій великості засіяв ідеал волі рідного народу, ідеал воскресіння, одної великої нероздільної України від Дону по Сян” 13.

Бурхливі оплески вкрили виступ Миколи Міхновського.

Одразу слово попросив Володимир Винниченко. Він заявив, що стоїть на діаметрально протилежних позиціях. “Не пани-нації, – говорив письменник-соціаліст, – почали війну, а просто пани...”

“Винниченко представив у своїй промові часи княжої та гетьманської Української держави, як часи важкого гніту “українського працюючого люду”, ганьбив українських князів, гетьманів та історичних українських діячів... і закликав українське вояцтво змагати не до побудови окремої від Росії Української держави, в якій “пани-капіталісти” знову захочуть смоктати кров з українського народу, а до встановлення в братній співпраці з російським працюючим людом соціалістичного ладу в “новій, демократичній російській республіці” 14.

“Хто продав волю народу? – запитував Винниченко і відповідав – шляхта!.. Хто закріпостив його, як не козацька старшина...” 15. Далі в такому ж примітивно-більшовицькому дусі Винниченко натякнув, що Міхновському треба “знову держави”, щоб закріпачити народ...

Це була кульмінація не тільки з’їзду. Вирішувалась доля українського війська, а отже, й Української держави. Від того, хто очолить цей з’їзд, залежало, в який бік піде українська історія. В результаті було запропоновано компромісне рішення: не обирати голову з’їзду, а сформувати збірну президію.

За допомогою цього т. зв. компромісного рішення, автономісти досягли свого: з шести членів президії лише один був самостійником – Микола Міхновський. Саме тому вдалося відбутися мовчанкою на пропозицію Міхновського проголосити на з’їзді Самостійну Україну – як ціль революції і війни. А клич Міхновського творити українську національну армію, як головну підвалину держави, заступлено кличем “українізації армії”, тобто творенням окремих українських військових частин в рамцях всеросійської армії, беззастережно підпорядкованих всеросійському військовому командуванню 16.

Все ж таки під тиском делегатів з’їзд ухвалив доволі радикальні рішення. Наприклад, зведення всіх українізованих одиниць на Південно-Західний та Румунський фронти, тобто на територію України, або ж прилеглі до неї землі. З’їзд проголосив також, що Чорноморський флот належить Україні, та, демонстративно ігноруючи заборону російського військового командування, затвердив створення Першого українського козачого ім. Гетьмана Богдана Хмельницького полку. Але все ж таки ці рішення з’їзду були злагідженим варіантом планів самостійників...

Одним із трагічних наслідків перемоги автономістів на Першому всеукраїнському військовому з’їзді було те, що наприкінці травня, після віча коло пам’ятника Богданові Хмельницькому, на фронт відійшли 1500 українців-солдатів зі своїми прапорами. “Так, назбирані самостійниками, щоб боротися за Україну, 1500 вояків, збаламучені автономістами, відійшли на фронт боротися... за Московщину” 17!

Братство самостійників, до якого на початку червня вступив Микола Міхновський, 27 червня прийняло рішення розрубати гордіїв вузол української меншовартісності і використати “той дорогоцінний скарб, що ним є розбуджена стихія національних почувань українських народних мас”. На нараді самостійники прийняли рішення збройно виступити, щоб перебрати в українські руки владу й проголосити у Каневі, на могилі Тараса Шевченка, Самостійну Україну.

В дискусії про кінцеву мету збройного виступу погляди розділились. Одні вважали, що збройним виступом треба усунути автономістів від влади, оголосити військову диктатуру в формі гетьманату на перехідний період, запропонувати мир німцям і відкликати українізовані частини з фронту на Батьківщину.

Інші вважали, що такий план спричинить ворожнечу в українському таборі, врешті, Руїну, отже, переворот треба спрямувати лише проти росіян, Центральну Раду залишити в ролі уряду, доповнивши її самостійниками. Поставивши росіян на коліна, українські революціонери розраховували довести автономістам, що ті бояться безсильного опудала...

В цей час, 16 липня, у Петрограді підняли повстання більшовики. Кращої нагоди, щоб скинути російське ярмо, годі було й чекати...

17 липня 1917 р. полуботківці виставили низку ультимативних вимог до Центральної Ради і Тимчасового уряду: “Ми, українці-козаки, – йшлося в їхньому зверненні, – не хочемо мати свободи лише на папері, або пів-свободи. По проголошенні 1-го Універсалу 2-го Універсалу ми не визнаємо! – ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом”...

Центральна Рада відкинула самостійницькі вимоги полку ім. Гетьмана Павла Полуботка і вкотре закликала від’їхати на фронт захищати “матушку-Росію”. У відповідь на це в ніч на 18 липня полуботківці вирушили зі свого збірного пункту.

Свідком цього історичного виступу був майбутній отаман Юрко Тютюнник, який пізніше згадував, що “рух мовчазної колони робив грізне враження”. Тютюнник вибіг на вулицю і пішов поруч з колоною, “якій не було видно кінця”. Тютюнник розпитував, “куди йдуть козаки”. “На мої запити або зовсім не відповідали, – згадував він, – або говорили коротко і рішуче: “Йдемо кацапів бить... Йдемо допомагати Центральній Раді творити наше життя” 18.

А ось згадка іншого очевидця, українського письменника Федора Дудка:

“В повітрі було тихо, сонце світило яскраво. Заповідався чудовий погідний день. Я дійшов до Бессарабки й повернув був на Хрещатик, коли раптом увагу мою звернув якийсь мовчазний похід маси людей на Васильківській вулиці. На чолі того походу запримітив я велике жовто-блакитне знамено... Похід... сильно вразив мене якоюсь відмінністю, небуденністю, непохитністю більше за всі інші походи. Був це глибоко мовчазний зосереджений рух маси людей, що мав якусь певну, заздалегідь намічену, важну ціль – і ця його певність, рішучість і мовчазна урочистість передалися глядачеві. Так могли йти люди тільки в бій, на діло, якого кінцем смерть або перемога.

Рішучість і зосередженність цієї маси людей на цілі, що до неї вони йшли, була так різко позначена на їхньому руху, що в цій лаві людей, в цьому потоку окремих людських тіл не помічалося окремих постатей. Це був живий моноліт, скований єдністю наміру й цілі. Таких походів ні перед тим, ні потому я ніколи в своєму житті не бачив. Він на ціле життя лишив у мене незатерте, глибоке враження.

Я стояв, мов окаменілий, і дивився. Таке враження, як на мене, зробив цей рух і на масу інших людей, що були в той час на вулиці. Всі зупинялися й мовчки дивилися на цю сіру, рішучу, одностайну, похмуру масу війська, що без команди, мовчки сунула ряд за рядом, різко вибиваючи крок на вуличному каменю й не оглядаючися ні на людей, ні на сонце, ні на погідність чудового ранку. Блискуча щетина багнетів на сильно затиснених в руках крісах без слів промовляла, що це не парад, а данина на вівтар своєї Батьківщини й свого обов’язку. Хто були ці люди, звідки вони, як називалась та похмура боєва маса вояків – я не знав. Я тільки бачив, що це було справжнє військо й що на чолі того війська майорів боєвий жовто-блакитний український прапор.

Ряди війська густою лавою проходили ряд за рядом. Дивне, не видане ніколи до того явище: дехто з козаків, тримаючи рушницю на плечі з гостро наїжаченим багнетом, ступав по камені – босий. Але це не тільки не зменшувало враження, воно його сильно збільшувало.

Частина була дуже велика. В ній було не менше 5 тисяч людей. В останніх лавах ішли козаки без рушниць. Дехто – в подертих черевиках чи ботинках на босу ногу, більшість – зовсім босі.

Вже значно пізніше довідався я, що той похід незнаної мені частини, який так сильно вразив мене, був історичним походом української стихії, що демонструвала свою живучість, свої права на не залежне від нікого існування й свою готовність до чину” 19.

Заарештувавши начальника київської міліції Лепарського та московського коменданта міста, полуботківці захопили телеграф, Державний банк, зайняли Печерську фортецю, арсенал та артилерійські склади, захопили всі районні відділи міліції, роззброїли міліціонерів та юнкерів, поставили сторожу коло урядових установ, розгромили помешкання коменданта російського гарнізону Києва україножера-демократа Оберучева, який утік за місто, зайняли інтендантські склади і розігнали висланий проти них 2-й запасний батальйон.

За кілька годин полк ім. Павла Полуботка опанував Київ.

Як не згадати тут слова ініціатора виступу полуботківців Миколи Міхновського:

“Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров’ю наших предків, що полягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов нації до Вітчизни та її свободи і ненависть до насилля над нами... Наша нація вступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу...

Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято у нас теж силою... Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні, і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!” 20.

Здавалось, справу вирішено. Не зробили лише одного, але найголовнішого: не була виарештувана Центральна Рада... Замість того, щоб арештувати міністрів-соціалістів, полуботківці пройшли повз будинок Центральної Ради і піднесено вітали це сонмище зрадників: “Слава Українській Центральній Раді!”...

І тут на них чекав найболючіший удар: замість сподіваної радості українські герої зустріли холодну ворожість тих, кому хотіли передати всю повноту влади.

Винниченко віддав наказ Юрію Капкану силою полку ім. Богдана Хмельницького, створеного Миколою Міхновським, роззброїти полуботківців. Капкан оголосив себе комендантом міста і вранці почав підступно “змінювати” на зайнятих об’єктах стомлених полуботківців, які навіть не могли запідозрити богданівців у зраді.

Тим часом за наказом новоспеченого коменданта Юрія Капкана було звільнено всіх заарештованих росіян. Їм повернули зброю...

Завдяки зрадницькій політиці Винниченка і Грушевського повернувся до міста україножер Оберучев і наказав російським юнкерам оточити казарми полку ім. П. Полуботка. 21 липня росіяни почали обстріл полуботківців з гармат і рушниць...

Центральна Рада ж через пресу ширила ганебно-підлі чутки про виступ полуботківців як про “бунт дезертирів, які боялися йти на фронт” і намагалися таким чином “врятувати свою шкуру”...

Керівники повстання, бачачи безвихідне становище, дали згоду, щоб полк ім. Гетьмана Павла Полуботка, пішов на фронт і відзначившись, намагався “при першій нагоді залишити фронт” і пробиватися в Україну 21. Таким чином українські герої хотіли змити із себе тавро боягузів...

На фронті їх відразу кинули в м’ясорубку. Полуботківці – найсвідоміші українські військові кадри, українські державники школи Міхновського – зазнали страшних втрат... Станом на 9 лютого 1918 р. полк ім. Павла Полуботка становив 5 чоловік...

Що ж до Миколи Міхновського, то як свідчить у “Спогадах” Павло Скоропадський, Керенський “на прохання Петлюри” заслав його – під ескортом військової жандармерії – на Румунський фронт. Там, “ізольований від усього українського політичного життя”, і пробув Міхновський до Жовтневого перевороту...

Як не дивно, але саме Жовтневий переворот звільнив з ув’язнення організаторів виступу полуботківців.

Що ж до богданівців, то їх було тяжко покарано – 26 липня 1917 р. їхній полк слідом за полуботківцями був відправлений на фронт. Біля станції Пост-Волинський, що в 6 км від Києва, їхній ешелон був несподівано, із засідки, розстріляний “російськими кірасирами”... “Було вбито 16 козаків, 30 чоловік поранено, всі інші заарештовані, побиті...” 22.

Абсолютно справедлива, як на мірку росіянина, плата за допомогу...

Микола Міхновський вертається з фронту, перебирається на Полтавщину і, згідно із завданням Братства самостійників, спільно з братами Шеметами творить структури партії хліборобів-демократів – єдиної української партії, яка не мала у своїй назві “сакраментальної літери “С”, тобто не була соціалістичною...

Потім був період співпраці з Гетьманом Павлом Скоропадським.

У своїх “Спогадах” Павло Скоропадський зазначав, що всі, кого він прохав дати характеристику Міхновському, застерігали, щоб Гетьман у жодному разі не запрошував Міхновського на якусь посаду в уряді, бо той за кілька днів, мовляв, розжене весь уряд.

Гетьман не міг зрозуміти: чому до Міхновського таке майже однодушне негативне ставлення? Сам він “в Міхновському нічого погано не бачив”, окрім “його крайньо шовіністичного українського напрямку” 23. Попри все це, Гетьман серйозно розглядав Міхновського як кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра Української Держави.

Йому імпонували антисоціалістичні погляди Міхновського і визнання ним приватної власності на землю. Не забув Гетьман і того промовистого випадку, коли – ще в часи його командування корпусом – до нього з’явилися два офіцери, помічники Міхновського Павелко і Лук’янов, і запропонували від імені Військового клубу ім. Павла Полуботка “прийняти командування всіма українськими частинами”. У “Спогадах” Скоропадський зазначав, що обидва офіцери обожнювали Миколу Міхновського і вважали його “майбутнім українським Бісмарком”.

Не забув Павло Скоропадський, що Українська хліборобсько-демократична партія “зіграла велику роль у справі скинення (Центральної) Ради: вона перша нанесла їй серйозний удар”.

Гетьман мав на увазі випадок, коли на початку квітня 1918 р. з Полтавської губернії до Києва прибуло декілька сотень селян, членів Української хліборобсько-демократичної партії, які рішучо вимагали відміни 3-го Універсалу, який ліквідував приватну власність на землю. “Поява непідробних селян, – писав Павло Скоропадський, – людей землі, людей переконаних, які не соромились ясно висловлювати свою думку стосовно порядків, які тоді у нас існували, викликало сильне враження у Києві... З однієї сторони всі противники (Центральної) Ради підняли голову… з другого боку, в колах Ради з’явилась ще більша розгубленість, адже вже не можна було говорити, що весь народ санкціонував 3-й Універсал” 24. Скоропадський зазначав, що ці “селяни були найпереконаніші українці-самостійники школи Міхновського. Створення України і дрібна земельна власність були їхнім девізом, все інше вони відкидали” 25...

Врешті, Гетьмана переконали не призначати Міхновського Прем’єр-міністром, і він запропонував Міхновському посаду дорадника...

Українська хліборобсько-демократична партія Шеметів та Міхновського була чи не єдиною, яка не вступила до Національного союзу, який готував заколот проти Гетьмана. Більше того, Міхновський намовляв і соціалістів-самостійників вийти з Національного союзу.

Протигетьманське повстання і наступне зречення – 14 грудня 1918 р. – Павла Скоропадського відкрило шлюзи кривавій російській повені: 1919 став роком, коли Красна та Добровольча армії нестримним потопом залили Україну. Директорія, яка примусила Гетьмана зректися влади, сама не змогла стати владою. “В колах Директорії – безлад і прострація... – писав Дмитро Донцов. – В Директорії якесь божевілля... На міністрів призначено хлопчаків” 26... А полк(овник) Болбочан зазначав: “Україна повинна перед цілим світом червоніти за свій такий уряд, котрий очевидячки веде (Україну) до загибелі. На одній нараді представників Пол­тавщини і Харківщини в Полтаві авторитетний представник українського громадянства, звертаючись в бік соціалістів-революціонерів, сказав: “Подивіться, що з себе уявляють наші міністри. Як не кретин, то падлець” 27.

5 січня 1919 р. Міхновський разом із Дмитром Донцовим та Шеметом двічі зустрівся з Євгеном Коновальцем. “В усім, що ми почули, бри-ніла якась тривога... – згадував Дмитро Донцов. – Унтертон був: нема з ким будувати державу. У Коновальця вирвалося характерне: “З соціалістами держави не збудувати!” 28.

Після зречення Гетьмана і приходу до влади соціалістичної Директорії Микола Міхновський гарячково шукає нових шляхів врятування України. Хто? Хто може повернути зброю проти губителів України?!

І Міхновський знаходить таку постать: командувач Лівобережним фронтом Армії УНР Петро Болбочан. Противник соціалізму. Ворог демократизації армії. Самостійник. Вольова, мужня, рішуча людина. Досвідчений військовий командир.

Міхновський їде до нього в Кременчук.

Розмова могла бути лише одна: негайне встановлення військової диктатури як єдино можливого шансу врятувати українську державність.

Але...

В дорозі Міхновський захворів на тиф.

Петро Болбочан, який цінував Міхновського за патріотизм і організаційний талант, страшенно шкодував, що “не був знайомий з хліборобами-демократами бодай ще в Полтаві. Якби хлібороби-демократи і такі люди, як Міхновський, тоді допомогли мені, то я певний, що багато дечого ще можна було врятувати!” 29.

І справді, хлібороби-демократи разом із Союзом хліборобів-власників на спільній нараді вирішили надати термінову допомогу полковнику Болбочану. Вони запропонували – “щоб відбитися від більшовиків і зробити лад у державі” – влити до війська Болбочана “три тисячі доброго, добірного війська, а за якийсь час і сорок тисяч” 30.

Але двом визначним українцям, Міхновському і Болбочану, співпраця яких могла врятувати Батьківщину, не судилося зустрітися: рудий ворохобник Омелько Волох безпідставно заарештував Петра Болбочана і відправив до Києва, а хворого Міхновського в лікарні заарештували чекісти...

Все ж таки Міхновському вдалося видертися з рук більшовиків...

Спустошений перманентними невдачами, виснажений фізично і психічно, розчарований в українській еліті, яка виявила свою повну нездатність, Микола Міхновський у рік розквіту українського повстанства, в рік шаленого вибуху озброєної національної стихії виїжджає на Кубань... Те, чого він домагався все своє життя, сталося: український народ піднявся на боротьбу – не економічну, а расову – проти іноземної окупації, а якщо по-сільському –“проти кацапів, жидів, китайців і латишів”. Мільйони українців, до сердець яких дійшло слово Тараса Шевченка і Миколи Міхновського, піднялися на боротьбу за українську державність... А Микола Міхновський пішов з арени бойових дій... І поселився на Кубані...

Коли денікінці під тиском Красної армії евакуювалися морем, Міхновський спробував скористатися нагодою і емігрувати, але його, як “ворога Росії”, на корабель не взяли...

Врешті, після майже п’ятилітньої відсутності, він повертається до окупованого більшовиками Києва.

Можна здогадатися про його психічний стан, коли він побачив на українському обійсті впевнено порядкуючого ворога.

І Микола Міхновський приймає останнє в житті рішення. Перед тим як здійснити його, пише записку Сергію Шемету: “І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам’ятає. Ваш Микола”.

Тепла і для когось романтична ніч з другого та третє травня 1924 року стала останньою для нього.

“Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам’ятає. Ваш Микола”.

Мені здається, що це вітання тихо бринить в повітрі. Для тих, хто пам’ятає його.

І вдячно схиляє голови перед українським Героєм, який, попри надзусилля, не зміг врятувати Батьківщину.

Чи зможемо зробити це ми?!

Роман КОВАЛЬ,

президент Історичного клубу

“Холодний Яр”

Примітка

Тут і далі дати подаються за новим стилем.

Джерела

1. Хлібороб. – № 2. – 1998.

2, 20. Міхновський М. Самостійна Україна. – Видання Ю. Колларда. – 1948.

3. Мірчук П. Відродження великої ідеї. – Київ: Українська видавнича спілка, 1999.

4, 9, 17, 19, 21. Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань (1917 – 1918 рр.). – Торонто: Гомін України, 1970.

5, 6, 10, 14, 16. Мірчук П. Микола Міхновський – апостол української державності. – Філадельфія: Т-во Української студіюючої молоді ім. Миколи Міхновського, 1960.

7. Винниченко В. Відродження нації. – Київ – Відень, 1920.

8. Вісник Українського військового генерального комітету. – № 1. – 1917.

11. Кіевская Мысль. – 19 травня 1917 р.

12. Календар Червоної Калини. – Львів, 1937. –52 с.

13, 15. Вісник Союзу визволення України. – Ч. 156. – С. 402.

18. Тютюнник Ю. Революційна стихія // Дзвін. – № 8. – Львів, 1991.

22. Лазуренко С. Розстріл “богданівців” // Бюлетень УНДС. – Ч. 29. – 1958.

23, 24, 25. Скоропадський П. Спогади. – Київ – Філадельфія, 1995.

26, 28. Донцов Д. Рік 1918. Київ. – Торонто, 1954.

27, 30. Штендера Я. Засуджений до розстрілу. – Львів: Червона Калина, 1995.

29. Андрієвський В. Микола Міхновський //Визвольний шлях. – Лондон, 1974. – Ч. 6. – С. 611.

Микола Міхновський

САМОСТІЙНА УКРАЇНА

Кінець XIX віку визначився з’явищами, що характеризують новий зворот в історії людськости. Ці з’явища свідчать за те, що п’ятий акт великої історичної трагедії, званої “боротьбою націй”, вже начався і закінчення наближається. Ті з’явища – це уоружені повстання зневолених націй проти націй-гнобителів. На наших очах відбулися криваві повстання Вірмен, Критян-Греків 2, Кубанців і, нарешті, Боерів 3. Коли ще поглянути на ту більше чи менше гостру боротьбу в її перших фазах, яку провадять зрабовані народи Австрії, Росії та Туреччини проти націй-панів, на той смертельний антагонізм, який існує поміж німцями і французами, англічанами і росіянами, коли зважити, яку страшну масу регулярного війська утримують ворожі поміж собою нації, то стане зовсім очевидним, що все світове національне питання вже зовсім достигло, хоч і далеко стоїть до необхідного, дійсного та справедливого розв’язання. Проте шлях до розв’язання єдино можливий, певний і хосенний 4показали нації, що вже повстали проти чужого панування, в якій би формі політичного верховенства воно не виявлялося, і цей шлях є противний Гаазькій конференції.

Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває у становищі зрабованої нації.

Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріяльного гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности є метою, – тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин.

Отаке виникає питання: чи визволення національне можливе для нас?

П’ятий акт драми ще не наступив для нашої нації. Вона переживає ще й досі довгий і важкий антракт у своїй історії: за коном щось діється, йде якась пильна праця, від часу до часу грюкотить грім, але завіса ще не піднялася. Антракт, власне, починається з 1654 року, коли Українська республіка злучилася з московською монархією політичною унією. З того часу українська нація політично і культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республіканська свобода нівечиться, надія знесилюється, гине, але потім знов відроджується, з-під попелу старовини виникає ідея нової України, ідея, що має перетворитись у плоть і кров, прибрати конкретні форми.

З часу Переяславської конституції минуло сьогодні 247 років, незабаром Росія справлятиме 250-літній ювілей цієї події.

Коли доводиться нам іти на свої збори під допитливими поглядами цілої фалянги правительственних шпіонів, коли українцеві не вільно признаватись до своєї національности і коли любити Вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання, яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче зі своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон з 17 травня 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізуваних ренегатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи її науку, літературу, промисловість і так далі? І, нарешті, найголовніше: чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?

Чи становище царського правительства відносно нас є становище права чи насилля? Відомо гаразд, що ми власновільно прийшли до політичної унії з Московською державою і заступником її – царським правительством. Ця власновільність, на думку наших неприхильників, забороняє нам нарікати на несправедливість того, що нам діється, бо ми ніби самі того хотіли, самі обрали собі те правительство. Це твердження примушує нас розглянути природу і характер угоди з 1654 року.

Держава наших предків злучилася з московською державою “як рівний з рівним” і як “вільний з вільним”, каже тогочасна формула, цебто дві окремі держави, цілком не залежні одна від другої щодо свойого внутрішнього устрою, схотіли з’єднатися для осягнення певних міжнародніх цілей.

Виникає питання, чи по злуці цих двох держав обидві вони зникли, а на місце їх почала існувати третя держава, наступниця тих двох? Чи, навпаки, не дивлячись на злуку, обидві держави існують поруч себе? І коли так, то який вплив мала злука на обидві держави з погляду міжнароднього права?

Сучасна наука міжнаціонального права вчить, що держава може бути як простою, так і складною. Вона каже, що дві або кілька держав можуть стати між собою до злуки і сформувати “спілку держав” (“Staatenbund”). Спілка держав – це така форма злучення, при якій шановання і підлягання спільним інституціям не тільки не виключає внутрішньої і надвірної самостійности злучених держав, але навпаки, оберігання тієї самостійности стає метою злучених держав. Держави – члени спілки – зберігають право міжнародніх зносин поруч із заступництвом цілої спілки. Усі вони мають право поокремо зав’язувати конвенції та посилати послів, аби тільки їх міжнародні зносини не мали на меті шкодити інтересам цілої спілки або окремих членів. Така спілка цілком можлива не тільки поміж державами, що мають однаковий політичний устрій, але й з різними формами державного устрою, і не перестає існувати навіть тоді, коли в одній із держав зміняється форма правління, або вимирає пануюча династія. Цим особливо “спілка держав” відрізняється від так званої “реальної унії держав”, яка може існувати тільки поміж монархічними державами, раз у раз може перекротити 5своє існування, або вимерла династія. Спілка держав виникає із взаємної згоди держав, що стають до спілки. Зразком “спілки держав” можуть бути Північноамериканські Злучені Держави, Швейцарська 6спілка і найбільша – Германська Спілка.

Як же злучилася держава Московська з державою Українською? Шляхом погодження, а погодження це вилилося у формі т. зв. “переяславських статей”.

Переяславський контракт так формулював взаємні і обопільні відносини держав (наводимо головніші пункти, надаючи їм характер сучасних висловів):

1. Власть законодатна і адміністраційна належиться гетьманському правительству без участи і втручання царського правительства.

2. Українська держава має своє окреме самостійне військо.

4. Суб’єкт неукраїнської національности не може бути на уряді в державі Українській. Виїмок становлять контрольні урядники, що доглядають певність збирання данини на користь московського царя…

6. Українська держава має право обирати собі голову держави по власній уподобі, лише сповіщаючи царське правительство про своє обрання…

13. Незломність стародавніх прав як світських, так і духовних осіб і невтручання царського правительства у внутрішнє життя Української республіки.

14. Право гетьманського правительства вільних міжнародних зносин з чужими державами.

Аналізуючи ці постанови Переяславської конституції, приходимо до висновку, що в ній є всі ті прикмети, які характеризують “спілку держав”. Таким чином, головніший закид, який роблять нам наші суперники, пильнуючи довести нам безвиглядність наших стремлінь, закид, ніби ми ніколи не складали держави і через те не маємо під собою історичної підстави, – є тільки випливом неуцтва й незнання ані історії, ані права. Через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшими зусиллями пильнує вилитися у форму держави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удільні часи, де окремі галузи 7нашої нації складали окремі держави, то перед нами виникає і Литовсько-Руське князівство, де геній нашого народу був культурним фактором, і найголовніше – Галицько-Руське королівство – спробунок 8злучити докупи усі галузи, усі гілки нашого народу в одній суцільній державі, спроба, повторена далеко пізніше Богданом Хмельницьким і ще раз – Іваном Мазепою.

Таким чином, Українська держава в тій формі, у якій вона сформована й уконституйована Хмельницьким, є справді державою з погляду міжнаціонального права. Суперечники 9наші ще закидають нам і те, що Українська республіка, сформована Переяславською умовою, не була самостійною державою, бо платила “данину” царському правительству. Коли й так, то все ж навіть з їх погляду Українська республіка була напівнезалежною державою на зразок Болгарії, колись Сербії та інших балканських держав. Але півнезалежні держави відзначаються тим, що не мають права міжнародних зносин з надвірного боку – тим часом Переяславська конституція надавала це право Українській державі. Як же, проте, розуміти ту “данину”, що платила Українська республіка московській монархії? Годі розв’язати це питання з погляду сучасної науки міжнароднього права, бо вона не знає і не уявляє собі такої держави, яка б, маючи атрибути самостійної, платила “данину”; як з другого боку не може припустити, щоб півнезалежна держава користувалась правом засилати послів.

Це дається 10пояснити тільки тоді, коли згідно з текстом конституції ми приймемо, що “данина” давалася не державі московській, а цареві московському, яко протекторові особливого роду, бо держава Українська від спілки з Московською виразно бажала тільки “протекції”, а не підданства. З цього погляду та “данина” має значення вкладу до спільної скарбниці, призначеної для міжнародних зносин спільної ваги. Такий характер стверджується ще й тим, що Українська держава не була завойована московською монархією або придбана дипломатичним шляхом, як Польща, а, злучаючись із московською монархією, не поступилася ані одним зі своїх державних або республіканських прав, і устрій московської монархії для Української держави був зовсім байдужний. Переяславська конституція була стверджена обома контрагентами: народом українським і царем московським на вічні часи.

Московські царі чи імператори не виповнювали своїх обов’язків по конституції 1654 року і поводяться нині з нами так, наче Переяславська конституція ніколи й не існувала. Вони чинять із нами так, наче наша нація зреклася своїх державних прав, віддалася на ласку російським імператорам і згодилася поділити однакову долю з росіянами, що самі обрали собі царів. Але наш нарід ні сам, ні через своє правительство ніколи не давав такої згоди і ніколи не зрікався прав, що належаться йому по Переяславській конституції. Через те Переяславська умова є обов’язкова для обох контрагентів: монархії московської і республіки Української на підставі засади, що ніяка умова не може бути знищена або змінена однобічною волею одного контрагента без виразно висловленої згоди другого. Через те “єдиная неділимая Росія” для нас не існує. Для нас обов’язкова тільки держава Московська, і всеро-сійський імператор має для нас менше ваги, ніж московський цар. Так каже право.

Та в дійсності ніякої ваги не має Переяславська конституція, всеросійські імператори є наші необмежені пани, а Переяславська конституція (є) тільки “історичним актом” та й годі.

Як же з погляду права відноситись до такого знущання над правом?

Коли один із контрагентів, каже право, переступив контракт, то другому контрагентові лишається на вибір: або вимагати від свого контрагента виконання контракту в тому розмірі й напрямку, в якому він був прийнятий обома ними, або, узнавши 11контракт зломаним у всіх його частинах, зірвати усякі зносини з контрагентом. І тоді вже є панування сили, але не вплив права.

Наші суперечники можуть відповісти нам, що хоч справді контракт був повернений унівець насиллям, облудою й підступом одного з контрагентів, але другий контрагент вже згубив не тільки право розпоряджатися своєю долею, але навіть право протестування, бо своїм довговіковим мовчанням він освятив неправні вчинки, і те, що було придбане кривдою, на підставі задавнення зробилось правним. Через те вже пізно відшукувати колишні права.

Але в тім розміркованні немає ані крихітки правди. Перше: не може бути придбане на підставі задавнення те, що захоплене грабіжницьким або злодіяцьким шляхом. Друге: розуміння про задавнення не може відноситися до зневолення свободи. Задавнення може мати вагу тільки в правних відносинах, але не в безправних, а (саме) такі відносини московської монархії до Української республіки.

У міжнаціональних відносинах задавнення може мати місце тільки відносно тих націй, що вже вимирають, що вже не мають життєвої сили, бо доки нація живе, доки відчуває себе живою і сильною, доти нема місця для задавнення. Але мимо того розмова про задавнення не може грати ніякої ролі, бо наш народ своїми повсякчасними протестами проти панування Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Методіївське братство, Шевченко, селянські повстання (18)80-их років і т. д.) перервав течію задавнення, давши напрям розв’язати суперечку про обов’язковість Переяславської конституції тим способом, який може уважатися єдино дійсним і серйозним, цебто силою. Та навіть коли б ми не бачили у нашій історії безупинних протестів, то й тоді наше власне існування є протест проти насилля не тільки над нами, але й над нашими предками, воно перериває течію задавнення, воно накладає на нас обов’язок розбити пута рабства, щоб ми – спадкоємці Богдана Хмельницького – по праву могли користуватись нашою спадщиною!

Але коли ми маємо досить правних підстав для повернення Переяславської конституції і визволення зрабованої волі, то чи так стоїть питання про фізичні і матеріяльні засоби для осягнення нашої мети?

Наші суперечники кажуть, що логіка подій, напрям і течія життя з непереможною силою пруть до повного вимирання, до повного винародовлення нашої нації.

Над нами висить чорний стяг, а на йому написано: “Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації?”

Це не є самі слова: зміст їм відповідає. Коли в Української держави відібрано право бути державою, то поодинокі члени колишньої республіки позбулися усіх елементарних політичних прав людини. Колишній український республіканець має менше прав, ніж нинішній найостатніший московський наймит. Правительство чужинців розпоряджається на території колишньої Укра-їнської республіки наче в завойованій свіжо країні, висмоктує останні сили, висмикує ліпших борців, здирає останній гріш із бідного народу. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годуються. Непокірливі тубольці погорджуються 12невимовно, а небезпечні з них засилаються на Сибір. Законами Російської імперії зневажається право совісти, погорджується право свободи особистої, гнобиться навіть недоторканність тіла. Колишній протектор української республіки перемінився нині на правного тирана, якому належиться необмежене право над життям і смертю кожного з українців. Царський закон з 17 травня 1876 року наложив заборону на саму мову спадкоємців Переяславської конституції, і вона вигнана зі школи й суду, церкви й адміністрації. Потомство Павлюка, Косинського, Хмельницького й Мазепи вже (по)збавлене права мати свою літературу, свою пресу: йому загадано 13 навіть у сфері духовій працювати на свого пана. Таким чином українська нація платить “данину” не тільки матеріяльними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців. І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробився чужинцем і не вміє української мови. Просвіта занедбана, культура знівечена і темрява панує скрізь по Україні, і через 247 років по Переяславській конституції “вільний і рівний” українець відіграє ще гіршу ролю, ніж колишній ілот 14, бо в ілота не вимагали принаймні інтелектуальної “данини”, бо від ілота не вимагали любови й прихильности до своїх гнобителів, бо ілот розумів свій гніт, українець же тільки відчуває його. Така-то є логіка подій і такі її наслідки. І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися докупи, ми згромадилися в одну сім’ю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народню душу, і хай навпаки 15логіці подій ми виписали на свому прапорі: “Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”. Чи не захоплюємося ми?

Чи не є цей ідеал наш однією з тих пишних, святих ілюзій, якими живе людськість, на які сподівається та які розпливаються зараз, скоро схочеш їх здійснити?

Може, наша пристрасна любов до України підказала нам думку безглузду, безпідставну?

І чи можемо ми надіятися на симпатії широкого суспільства українського?

І, головне, чи здійснення цього бажання буде хосенне для нашої нації? Здебільшого, як головний аргумент проти нашого права на національне існування, проти нашого права на самостійність державну, виставляють те, що ми не маємо історичної традиції, не маємо минулого.

На цьому аргументі не спиняємося через те, що помилковість його вже доведена нами попереду, теж і через те, що відсутність державно-історичної минувшини не може мати ніякого значення для другої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористуватися своїм “правом сильного”.

Для нас далеко важніший другий аргумент – це закид, що нація наша безсильна, некультурна й інертна. Хіба може, кажуть нам, темна, незорганізована, розбита маса, не одушевлена ніякою ідеєю, творить історію при сучасних обставинах життя? Хіба та маса відчуває національний або політичний гніт? Горстка божевільних може тільки смішити, але не викликати симпатій навіть поміж інтелігенцією, бо ціла українська інтелігенція охоче, без протесту йде шляхом винародовлення, а за нею й культурніші одиниці з народу. Та й, врешті, хіба українська національність не є тільки різноманітністю російської?

Коли б навіть було доведено, що ми тільки різноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля. Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще дужче благає о помсту, бо то брата кров! Нехай вчені розшукають, хто був кому родичем, – ображене чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв’язки з російською нацією! Через те ми можемо обсуджувати тільки засоби і способи боротьби!

І так ми некультурні. Це, безперечно, правда: наша нація некультурна. Власне, культурність її історична, бо вона за(в)мерла на тім ступіню, на якім вона була ще в XVII столітті. Це правда, що нація наша в загальній культурності з часу Конституції 1654 року поступила дуже мало наперед, а з багатьох поглядів вона мусіла вернутись до нижчих форм життя – як політичного, так і соціяльного. Усі ті релігійно-культурні рухи, що були наслідком високої освічености й хвилювали наше суспільство у XVIІ віці, обіцяли статись джерелом не тільки свободи совісти, але й свободи політичної. Усі ці рухи були задавлені силоміць, були знівечені навіть елементарні політичні права, як право особистої свободи (панщина), і нація кинена в безодню темряви. Тоді була вбита стародавня культурність української нації, культурність так(а) інтенсивна, що кількома своїми проміннями вона змогла покликати до життя й могутности націю нинішніх наших господарів.

Еге! Нині наші маси некультурні, але в самім факті нашої некультурности знаходимо ми най-ліпший, наймогутніший, найінтенсивніший аргумент і підставу до того, щоб політичне визволення нашої нації поставити своїм ідеалом! Бо хіба можливий для нашої нації поступ і освіта доти, доки нація не матиме права розпоряджатись собою і доки темрява є спосіб держати нашу націю в неволі!? Доки ми не здобудемо собі політичних й державних прав, доти ми не матимемо змоги уладнати стан речей у себе дома до нашої вподоби, бо інтерес наших господарів є цілком супротилежний нашим інтересам, бо розплющення очей у рабів є небезпечне для панів. Цю останню задачу мусить узяти на себе національна інтелігенція. Це її право та її обов’язок.

А в історії української нації інтелігенція її раз у раз грала ганебну й сороміцьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але ніколи не служила свому народові, ніколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, ніколи не хотіла добачати спільности тих інтересів. На очах історії сильна, освічена і культурна інтелігенція України прийняла в XVI і XVII віках польську національність, і усі оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тимкевичі – плоть від плоті нашої і кість від костей наших! Тоді сильним і могутнім замахом український народ породив нову інтелігенцію. Ця друга прийняла російську національність протягом XVIII і XIX віків. І всі оті Безбородьки, Прокоповичі, Яворські, Прощинські, і всі оті Гоголі, Гнідичі, Потапенки, Короленки і “їм же ність числа” – усі вони наша кров. Народ знову лишиться без інтелігенції, інтелігенція покинула його в найгірші, найтяжчі часи його існування.

Чи можемо зрівняти війну, пошесть навіть, із оцим масовим відступництвом інтелігенції? І війна, і пошесті – вони косять без розбору і вчених, і темних, бідних і багатих, відступництво забрало цвіти нації – найкультурнішу її верству.

Це були такі дві страти, що годі знайти їм рівні в історії якої-небудь нації. Але український народ здобув у собі досить сили, щоб навіть посеред найгірших обставин політичних, економічних та національних витворити собі нову – третю інтелігенцію.

Еволюція українського інтелігента третьої формації ще не починалася, але характеристична його прикмета служення свому власному народові відбилася в ньому з повною силою. Отже, коли третя інтелігенція має органічні зв’язки з українською нацією, коли вона є заступником українського народу, єдино свідомою частиною української нації, то стерно національного корабля належить їй. Годі через те казати, ніби маса українського суспільства не має нічого спільного з останньою формацією своєї інтелігенції: українська інтелігенція є само суспільство в мініятурі, стремління суспільства – це стремління інтелігенції, пориви інтелігенції – це пориви й симпатії цілого суспільства.

А коли так, то ми стаємо око в око з питанням: “Коли українська інтелігенція є, коли вона заступник суспільства, коли вона бореться, то чому ми не чуємо про цю боротьбу, не бачимо наслідків її і навіть не відаємо й про те, за що, власне, бореться нова інтелігенція?”

Годі ось тут докладно відповісти на всі оті питання. Одно можна сказати, що первозвісника сучасного політичного українства – Шевченка – не зрозуміло ні його власне покоління, ані поблизькі до нього. Коли Шевченко своїми стражданнями й смертю освятив шлях боротьби за волю політичну, національну та економічну українського народу, то поблизькі до нього поко-ління з так званого українофільського табору на своїм прапорі написали: “Робім так, щоб ніхто ніде не бачив вашої роботи!” Ці покоління “білих горлиць” своїм псевдопатріотизмом деморалізували ціле українське суспільство у протязі півстоліття. Налякані стражданнями Шевченка, а почасти й прикростями, яких зазнали його товариші, ці покоління виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію льояльности, ці покоління своїм нечуваним сервілізмом 16, своєю безідейністю, своєю незвичайною інертністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молоді, що стояла на українсько-національному ґрунті. Ці покоління зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним 17! Ці покоління надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії. Ці покоління самі найліпше назвали себе українофілами, цебто людьми, що симпатизують Україні. Вони не хотіли навіть звати себе українцями. Тактика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від них одсахнулася, симпатій же старої України вони не змогли собі приєднати. Таким чином українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна вважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною і українофілами немає ніяких зв’язків – крім однієї страшної й фатальної зв’язі – своєю кров’ю заплатити за помилки попередників.

Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на свому прапорі ці слова: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Вона віддає себе на служення цьому великому ідеалові, і доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців йтимуть на війну. Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна вважається також відповідною, як і боротьба фізичною силою.

Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування.

Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити, як люди, як громадяни, як члени вільної нації. Нас багато – цілих 30 мільйонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб 1/30 частина усієї людности, ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна воювати з цілим світом!

Ми існуємо, ми відчуваємо своє існування і своє індивідуальне національне “Я”. Наша нація у своєму історичному процесі часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли, через що були в нас Берестечки і Полтава. Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров’ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов нашої нації до Вітчизни та її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу навесні, бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що, прокинувшись до життя, ламає свої кайдани.

Наша нація ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу. Але ми мусимо пам’ятати, що ми тільки оповіщуємо його силу, ми тільки його післанці. Цей великий – увесь народ український.

Але як партія бойова, партія, що виросла на ґрунті історії і є партією практичної діяльности, ми зобов’язані вказати ту найближчу мету, яку ми маємо на оці. Ця мета – повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року, з ро