Теоретико-правові проблеми визначення рекомендаційних фінансово-правових норм.

Найбільш поширеним серед допоміжних способів правового регулювання є спосіб рекомендацій. Разом з тим, даний спосіб неоднозначно сприймається вченими. Основою для виникнення правових рекомендацій безумовно слугує правова норма. Виділення рекомендаційних правових норм в системі правового регулювання було предметом наукового обговорення в 60-х – середині 80-х років минулого століття. Одним з перших прихильників визнання рекомендацій в якості правових норм був П.Е. Недбайло. В той же час С.С. Алексєєв та А.Б. Пєшков однозначно висловлювалися проти включення рекомендацій в систему правових норм і, відповідно, в число способів правового регулювання. На думку зазначених вчених, рекомендаційні норми не можуть бути названі правовими, оскільки позбавлені такої важливої для правових норм ознаки як обов’язковість.

Норма права, яка містить рекомендацію, безумовно не має обов’язкового значення для суб’єктів, але у випадку її прийняття (виконання* забезпечується заходами державного примусу. Рекомендаційна норма надає право учаснику правовідношення вибрати на свій розсуд той чи інший варіант поведінки, якщо суб’єкт вибирає варіант, що рекомендується державою, досить часто він одночасно також набуває якісь додаткові вигоди чи заохочення. У випадку, коли суб’єкт ігнорує запропоновану рекомендацію і самостійно вибирає варіант поведінки, жодних негативних наслідків у вигляді правових санкцій для нього не наступає.

Можна побачити деяку спільність правових рекомендацій з правовими зобов’язаннями та дозволами. В тому випадку, коли норма права зобов’язує суб’єктів розглянути рекомендацію і в обов’язковому порядку прийняти по ній рішення, рекомендаційна норма набуває рис зобов’язуючої; рекомендація, яка дозволяє суб’єктам на свій розсуд приймати рішення про використання рекомендованого способу близька до правового дозволу. Тому, Е.М. Нургалієва вважає, що рекомендаційні норми, в залежності від їх змісту, можна розглядати як різновид дозволів чи зобов’язань.

На думку В.Л. Кулапова, рекомендаційна норма являє собою правило поведінки, що вказує на бажаний розвиток суспільних відносин, які відносяться до компетенції суб’єкта, дозволяють йому врахувати свої місцеві умови, можливості резерви. Даний вчений виділяє декілька специфічних характеристик рекомендаційних норм. По-перше, рекомендаційні норми являються загальнообов’язковими, абстрактно-вираженими правилами поведінки, оскільки в них відображена не сама конкретна поведінка, а виражена в більшій чи меншій мірі абстрактності модель, масштаб, зразок можливої поведінки керованих суб’єктів. По-друге, адресуючи рекомендаційну норму керованому органу, нормотворчий орган регламентує не тільки основне суспільне відношення, але і свій взаємозв’язок з адресатом норми з приводу особливостей її реалізації. Специфіка такого роду організаційно-допоміжних відносин, встановлених рекомендаційною нормою, виражається в тому, що нормотворчий орган, враховуючи компетентність керованого органу у вирішенні врегульованого питання, вказує лише на бажаність пропонованої поведінки. Тим самим адресат норми отримує можливість самостійно враховувати ті специфічні умови, в яких він функціонує і без врахування яких неможливе ефективне виконання поставлених перед ним завдань, здійснення властивих йому управлінських якостей.

На відміну від рекомендаційної, дозволяючи (правонаділяюча* норма надає суб’єкту право вибору варіанту поведінки, не надаючи переваги жодному з можливих варіантів. Іншими словами, державі однаково, які дії суб’єкт здійснюватиме в рамках дозвільної норми, якщо тільки ці дії не порушують меж законності. Встановлюючи рекомендаційну норму, держава також надає суб’єктам правовідносин повну свободу дій, але при цьому демонструє пріоритетну, бажану, виходячи з її інтересів форму даних дій.

Прослідковуються також відмінності і між рекомендаційними та зобов’язуючими нормами. Наприклад, якщо за порушення зобов’язуючої норми неминуче наступає правова санкція у вигляді несприятливих наслідків для суб’єкта-порушника, структура рекомендаційних норм має усічений склад – в ній відсутні правові санкції. Це означає, що відступ від рекомендаційної норми не створює жодних негативних правових наслідків для суб’єкта. Безумовно, відступ від рекомендації держави може потягнути негативні соціальні, економічні, політичні чи інші наслідки, оскільки діючи всупереч рекомендованому варіанту поведінки суб’єкт може зіштовхнутися з певними складностями в здійсненні своїх функцій, підтриманні власного стійкого фінансового стану, однак в даному випадку оцінка діяльності суб’єкта буде здійснюватися за іншими, але не правовими параметрами.

Аналіз діючого законодавства показує, що більшість рекомендаційних норм використовується для регулювання публічно-правових відносин. Це пояснюється як мінімум двома причинами. По-перше, демократизацією фінансових правовідносин, відхід від принципу жорсткого адміністрування в сфері управлінських відносин. По-друге, рекомендації необхідні тільки у відносинах з підпорядкованими, нерівноправними суб’єктами, діяльність яких вимагає детальної регламентації. Суб’єкту, який знаходиться в підпорядкуванні надається певна свобода дій у виборі варіантів поведінки, але одночасно вказується модель найбільш прийнятної поведінки для держави. Відповідно, в диспозитивних відносинах рекомендаційні норми зустрічаються достатньо рідко.