Напрямки вдосконалення державного регулювання інноваційного підприємництва в Україні.

В перспективі для України представляється неминучим поєднання активного (генерувального) типу інноваційного розвитку, заснованого на продукуванні і реалізації на світових ринках власних інноваційних розробок, та імітаційного типу, що базується на освоєнні та адаптації зарубіжних інновацій, їх поступової інтеграції в національну інноваційну систему.

Слід зазначити, що економіка України представляє собою динамічне поєднання галузей, які дійсно можуть підтримати інноваційне зростання економіки, якщо забезпечити відповідний їх конкурентоспроможний розвиток у період до 2025 р. При цьому рівень попиту на зовнішньому і внутрішньому ринках на продукцію різних галузей національної економіки визначає перспективу їх подальшого розвитку.

Галузі, що вже вийшли зі своєю продукцією на світовий ринок (металургійний комплекс, аграрний сектор, хімічна і нафтохімічна промисловість) для закріплення на ньому, потребують підвищення ефективності виробничого потенціалу шляхом впровадження інноваційних технологій.

Інші галузі, що виробляють потенційно конкурентоспроможну на світовому ринку продукцію (наприклад, машинобудування), потребують державної підтримки для реалізації вказаного потенціалу. Також значної уваги з боку держави вимагає третя група галузей, яка поки що більше орієнтована на внутрішній ринок (ПЕК, транспортний комплекс) для того, щоб у подальшому не втратити його.

Стратегія державного регулювання інноваційного розвитку відносно цих груп галузей економіки відрізняється за характером, масштабами підтримки, обсягами ресурсів, необхідних для оновлення і модернізації виробничого потенціалу на основі реалізації досягнень науки і техніки та впровадження інновацій.

Наприклад, орієнтири інноваційного розвитку та напрямки державного регулювання вказаних галузей економіки України можуть бути такими:

Аграрний сектор – доцільна державна підтримка галузі щодо: реалізації пріоритетних аграрних інвестиційно-інноваційних проектів; сприяння розробці та впровадженню інноваційних енерго- та ресурсоощадних технологій; активізації селекційної роботи в рослинництві і тваринництві та заходів щодо боротьби з хворобами тварин і рослин; поліпшення якісних показників аграрної освіти та науки; забезпечення екологічної складової інноваційного розвитку аграрного сектору, збереження довкілля.

Хімічна і нафтохімічна промисловість – виробництво широкого спектру синтетичних і композиційних матеріалів, у тому числі нових поколінь, технології виробництва екологічно чистих добрив і ресурсозберігаючі хімічні виробництва на базі автоматизованих блоково-модульних систем.

Паливно-енергетичний комплекс – розробка і упровадження сучасних методів пошуку, розвідки і моніторингу енергетичних запасів, стратегічних і дефіцитних видів мінеральної сировини, підвищення рівня їх видобутку та переробки, а також розвиток високотехнологічних екологічно безпечних і енергозберігаючих систем виробництва і транспортування різних видів енергії.

 

Слід зазначити, що більшість проектів з модернізації галузей економіки України на інноваційній основі можна реалізувати тільки в рамках державно-приватного партнерства, оскільки масштаб інвестицій вимагає залучення значних обсягів фінансування. Тому державно-приватне партнерство в інноваційній сфері має стати формою практичного розвитку інноваційного процесу в Україні. Оскільки ефективність інноваційного розвитку економіки, побудованої на партнерстві держави та бізнесу, вища за пряме державне фінансування інновацій.

 

Стратегія переходу економіки України на шлях інноваційного розвитку має орієнтуватись на сектори п'ятого та шостого технологічних укладів і відбуватися паралельно в таких напрямах:

· створення науково-технологічної системи;

· структурна диверсифікація економіки на базі збільшення конкурентоспроможності;

· формування економічних і соціальних умов для матеріалізації творчих можливостей людини;

· формування демократії і надання захисту прав і свобод особи, в тому числі в інтелектуальній та науковій сферах.

В свою чергу, з урахуванням нелінійної моделі інноваційного циклу, щоб забезпечити ефективне використання науково-технологічного й інтелектуального потенціалу України шляхом стимулювання виробництва високотехнологічної, конкурентоспроможної та якісної продукції доцільно було б створити Державний венчурний фонд, який здійснював би пряме надання капіталу венчурним фондам та інноваційним підприємствам (у вигляді прямих інвестицій або кредитів під низькі відсотки).

 

Успішними прикладами є Бельгійський державний венчурний фонд GIMV (прямі державні інвестиції); Vaekst Fonden у Данії (надання державного кредиту). В Ізраїлі 10 років тому частка ВВП, забезпечена виробництвом високотехнологічної продукції, становила 3%; після заснування державного венчурного фонду цей показник сягнув 65%, а країна має вже 85 венчурних фондів з капіталом у 6 млрд. дол.

Технологічна революція у Фінляндії відбулася також після створення першого державного венчурного фонду.

 

В Україні необхідно також збільшити рівень правового захисту інтелектуальної власності. Нині питання, які стосуються охорони інтелектуальної власності, в світі вийшли на перший план і стали вже не просто юридичними або комерційними. Внаслідок всеосяжної інтелектуалізації сучасної світової економіки вони дедалі більше стають політичною проблемою, пов’язаною з економічною безпекою, та вимагають стратегічних підходів до їх рішення.

 

Процеси інтелектуалізації досягли надзвичайно високої інтенсивності. Згідно з рейтингом Всесвітнього економічного форуму, Україна серед 134 країн займає в даний час у сфері розвитку початкової освіти 37 місце, у сфері розвитку вищої освіти – 45, у сфері формування чинників інноваційного розвитку – 52, за оснащеністю сучасними технологіями – 65 місце, а у сфері захисту прав інтелектуальної власності – лише 114 місце.

 

Важливим напрямом є також поєднання всіх елементів інноваційної інфраструктури в єдину інформаційну мережу, що дозволить взаємодіяти бізнесу й капіталу, авторам проектів з потенційними інвесторами та сприятиме встановленню між ними партнерських відносин, одержанню всебічної інформації про останні тенденції та перспективи венчурної індустрії, демонстрації можливостей інноваційного бізнесу.

Це вимагає створення мережі регіональних інноваційних центрів та виконання ними інформативної функції з регіональної підтримки та інфраструктурного забезпечення інноваційної діяльності. Обов’язковою є державна підтримка створення віртуальних інноваційних бізнес-інкубаторів і баз даних щодо ведення інноваційної підприємницької діяльності на базі Інтернет.

Також необхідно:

· розробити Концепцію розвитку національної венчурної індустрії, за якою головними суб’єктами здійснення державної політики у сфері венчурного капіталу мають бути Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг і Державна комісія регулювання ринку цінних паперів та фондового ринку;

· вдосконалення національного законодавства з венчурного фінансування;

· запровадження фінансових стимулів для інвестування до венчурних фондів, малих і середніх інноваційних підприємств;

· запровадження вторинного ринку сертифікатів венчурних фондів;

· розвиток венчурної та інноваційної інфраструктури.

Розширення масштабів впровадження інновацій в економіку залежатиме від максимально можливого використання позабюджетних джерел фінансування поряд з власними коштами підприємств та зростанням попиту на науково-технічні досягнення.

Джерелом збільшення обсягу коштів, усунення дефіциту має бути зростання ролі банківських кредитів у розвитку інноваційної діяльності як за дольовою їх участю в загальних обсягах фінансування інновацій, так і за збільшенням обсягів кредитування у зв'язку з очікуваним зниженням ставки рефінансування.