Кожна сфера і ланка фінансової системи має відповідне призначення і специфічні ознаки.

Фінанси суб’єктів господарювання призначені для забезпечення діяльності підприємств. Вони є основою всієї фінансової системи, оскільки саме тут створюється ВВП який є об’єктом фінансових відносин.

Обмінно-розподільні відносини, що характеризують фінанси підприємств, поділяються на дві групи — внутрішні й зовнішні. Внутрішні відносини характеризують грошові потоки на підприємстві й відображають процеси формування, розподілу і перерозподілу його доходів. Зовнішні відносини характеризують зв’язки з іншими підприємствами та сферами і ланками фінансової системи. Вони поділяються на вхідні та вихідні грошові потоки.

Діяльність суб’єктів господарювання залежить від забезпеченості фінансовими ресурсами. Можливості їх нарощення визначаються величиною отриманих доходів та рівнем їх вилучення і надходження через систему зовнішніх фінансових відносин.

Мета господарської діяльності — виробництво товарів, виконання робіт, надання послуг.

Мета фінансової діяльності — отримання прибутку.

Фінансова діяльність суб’єктів господарювання регулюється:

законодавчо — в частині взаємовідносин з державою;

на підставі угод — з іншими суб’єктами, в основі яких лежать інтереси підприємства;

статутними документами — внутрішні відносини.

Внутрішні фінансові відносини можуть мати фондовий чи канальний характер. Фондовий характер означає, що спочатку відбувається концентрація фінансових ресурсів у фондах грошових коштів, а потім їх використання згідно з призначенням фонду. При цьому виділення фондів може мати частковий характер, коли окремо ведеться їх облік, і повний, коли вони концентруються на окремих рахунках у банку. У разі канального характеру фінансових відносин використання коштів відбувається за певними напрямами з одного рахунку згідно з потребами підприємства.

Страхування являє собою відособлену ланку фінансової системи, яка відображає відносини з приводу формування і використання колективних страхових фондів. З одного боку, страхування забезпечується через страхові компанії, які є звичайними суб’єктами підприємництва, тобто їх діяльність належить до рівня мікроекономіки. З іншого боку, створювані фонди відображають перерозподіл фінансових ресурсів між окремими суб’єктами страхування і таким чином мають ознаки належності до макрорівня. При цьому колективні страхові фонди можуть створюватись і державними страховими компаніями. У цьому випадку вони належатимуть до системи державних фінансів.

Державні фінанси відображають суспільну централізацію доходів та підприємницьку діяльність держави. Це основна сфера перерозподілу ВВП, і тому всі суб’єкти розподільних відносин заінтересовані в її оптимальності. Оптимальність означає, що рівень централізації повинен як забезпечувати державу достатніми коштами, так і не підривати фінансової бази суб’єктів господарювання, а ступінь перерозподілу — як достатньо впливати на пропорції соціально-економічного розвитку, так і не створювати «утриманської» психології у юридичних і фізичних осіб. Тобто сфера державних фінансів надзвичайно важлива і вимагає встановлення збалансованості інтересів усіх суб’єктів фінансових відносин.

Державні фінанси включають централізовані ланки — бюджет, фонди цільового призначення і державний кредит, а також децентралізовані — фінанси суб’єктів господарювання у державному секторі.

Міжнародні фінанси відображають відносини, щ о складаються на рівні світового господарства і характеризують діяльність на цьому рівні як національних суб’єктів господарювання і держави, так і міжнародних організацій та фінансових інституцій.

Фінансові відносини у сфері централізованих державних фінансів мають фондовий характер і поділяються на два напрями: мобілізація коштів державою та їх виділення. Мобілізація коштів здійснюється за допомогою податків, платежів, відрахувань, внесків і зборів, які надходять до бюджету, та фондів цільового призначення. Виділення коштів здійснюється у формі інвестицій, дотацій і субсидій, кредитів, кошторисного фінансування, державних пенсій і допомог, відшкодування витрат. Взаємовідносини з бюджетом та фондами цільового призначення регулюються на законодавчій основі.

№2

Фінансова система являє собою доволі складний механізм. Ефективність її функціонування залежить від двох визначальних чинників. По-перше, від налагодженості фінансових відносин у суспільстві. В основі цього лежить насамперед вибір правильної і доцільної для даної країни фінансової моделі, яка стимулює виробника і суспільство. Крім того, дуже важливим чинником є дійовість фінансового механізму, а також чітке фінансове законодавство. Без цих передумов цілеспрямовано керувати фінансами практично неможливо. По-друге, ефективне функціонування фінансової системи залежить від організації управління нею.

Управління фінансами, як і будь-якою іншою системою, включає дві основні складові: органи управління та форми і методи управлінської діяльності. У світовій теорії і практиці широкого визнання набув фінансовий менеджмент як наука про управління фінансовою діяльністю. Зміст фінансового менеджменту визначається функціями управління: розроблення стратегії, планування тактики реалізації стратегії, організація виконання розроблених планів, облік і контроль.

Центральне місце в управлінні фінансами в Україні, як і в будь-якій іншій державі, посідає Міністерство фінансів. Саме на нього покладені завдання загального керівництва всією фінансовою системою країни.

Регіональна структура Міністерства Фінансів України поділяється на:

• Міністерство Фінансів Республіки Крим;

• Обласні та міські (міста Києва та Севастополя);

• Районні та міські (міст республіканського та обласного підпорядкування) фінансові відділи;

Розмежування повноважень і функцій між органами Міністерства фінансів здійснюється за регіональним принципом. Так, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим складає і виконує Республіканський бюджет, обласні фінансові управління — обласні бюджети, районні й міські фінансові відділи — районні й міські бюджети.

Регіональні фінансові органи мають систему подвійного підпорядкування. Вертикально вони підпорядковані відповідному фінансовому органу (наприклад, районні фінансові відділи — обласному фінансовому управлінню). Горизонтально фінансові органи підпорядковані місцевим органам управління, тобто входять до складу відповідних державних адміністрацій.

Державна контрольно-ревізійна служба спеціалізується на здійсненні фінансового контролю. По-перше, вона здійснює ревізії фінансових органів з питань складання і виконання бюджету. По-друге, вона є органом державного контролю за ефективним і цільовим використанням бюджетних асигнувань безпосередньо у розпорядників бюджетних коштів. По-третє, контрольно-ревізійна служба проводить ревізії фінансово-господарської діяльності підприємств і організацій державного сектора. Контрольно-ревізійна служба має регіональну структуру, ідентичну системі Міністерства фінансів.

Державне казначейство створено з метою забезпечення повного і своєчасного виконання Державного бюджету. Оскільки об’єкти фінансування з центрального бюджету держави розташовані на всій території країни, то здійснювати їх обслуговування з єдиного центру украй складно. Казначейство має таку саму регіональну структуру, як і Міністерство фінансів. Розмежування повноважень між регіональними органами в частині фінансування видатків здійснюється за ознаками важливості того чи іншого об’єкта фінансування і місця його розташування.

Державна податкова адміністрація організовує справляння податків та контроль за дотриманням податкового законодавства. На неї покладені такі основні функції:

— розроблення проектів податкового законодавства;
— проведення масово-роз’яснювальної роботи серед платників податків;
— облік платників податків та надходжень їх до бюджету;
— контроль за правильністю обчислення податків та інших обов’язкових платежів і своєчасністю їх сплати;
— накладення штрафних санкцій та адміністративних стягнень на порушників податкового законодавства;

№3

Особлива роль в розвитку економіки належить державній фінансовій політиці, яка є діяльністю державних органів управління, що спрямована на забезпечення розвитку фінансово-кредитної системи країни. Вона передбачає проведення заходів із залучення фінансових ресурсів у розпорядження держави, розподіл їх та використання з метою забезпечення реалізації державних програм. Зокрема, грошові кошти, що залучаються державою, використовуються для фінансування соціальних програм, забезпечення розвитку державного сектору економіки, регулювання економічного розвитку, міжнародної діяльності та ін.

Основними напрямками державної фінансової політики є:

– бюджетна політика;

– податкова;

– кредитна;

– інвестиційна;

– валютна;

– інші напрями фінансової політики (цінова, митна, амортизаційна та ін.).

За наявної практики для оцінки успішності проведення фінансової політики в державі використовують, як правило. два показники — рівень дефіциту бюджету та стабільність національної грошової одиниці. Однак це інтегральні показники, на кожного з яких впливає велика кількість факторів, що можуть складати самостійні напрямки фінансової політики.

Так, рівень дефіциту бюджету перебуває в прямій залежності від проведення бюджетної і податкової політики. Реалізація бюджетної політики, яка б сприяла скороченню дефіциту бюджету і тим* самим недопущенню інфляції потребує насамперед приведення витрат бюджету у відповідність із наявними доходами.
Процес формування і реалізації фінансової політики охоплює декілька етапів:

1. Вибір типу фінансової політики;

2. Вибір напряму реалізації та розмежування завдань між ними;

3. Вибір інструментів реалізації;

4. Координація дій окремих інструментів;

5. Здійснення конкретних заходів;

6. Контроль за ходом реалізації;

За способом реалізації фінансової політики вона буває дискреційною та недискриційною.

Дискриційна політика – проводиться безпосередньо урядом країни і здійснюється за допомогою органів управління фінансами.

Недискриційна політика – передбачає податкову здатність неподаткової системи країни без ваговмого втручання держави.

№4

Результатом фінансового планування є розраховані фінансові показники, які відповідають певним ознакам і знаходять своє відображення в документі, який має назву "фінансовий план ", Фінансовий план — особлива форма документа, показники якого завжди виступають у грошовій формі й відображають результати господарської діяльності та рух фінансових ресурсів протягом відповідного періоду.

Різні види діяльності держави, господарських структур, фінансових інститутів, окремих громадян впливають на методи розрахунків фінансових показників і форму фінансового плану.

За чинною практикою всі фінансові плани прийнято поділяти на дві великі групи — зведені та індивідуальні. В свою чергу зведені фінансові плани поділяються на загальнодержавні, плани окремих господарських об'єднань і територіальні.

Зведені фінансові плани загальнодержавного характеру відрізняються передусім своєю структурою, змістом, об'єктом та сферою руху ресурсів, методами планування і призначенням, їхнє основне призначення полягає у тому, щоб:

визначити обсяг фінансових ресурсів, які створюватимуться в державі в усіх секторах економіки, та їхнє використання, ґрунтуючись на наявних можливостях;

відобразити основні напрямки фінансової політики держави упродовж певного періоду, з огляду на фінансові можливості щодо задоволення загальнодержавних потреб.

Індивідуальні фінансові плани, тобто плани окремих підприємницьких структур, різняться між собою залежно від форм власності, видів діяльності, типу організацій, методів управління.

Фінансовий баланс — це сукупність показників, що відображають створення й використання фінансових ресурсів у межах держави, на галузевому чи територіальному рівнях, на окремому підприємстві, в організації, установі.

Певна сукупність фінансових балансів становить їх систему. Система фінансових балансів — важливий інструмент впливу на формування показників прогнозу економічного й соціального розвитку держави, окремих територій, галузей господарства, а також підприємств, інструмент контролю економічної й соціальної ефективності передбачуваних витрат.
До фінансових балансів належать:

баланси доходів і витрат підприємств, організацій, установ усіх форм власності;

баланси доходів і витрат об'єднань, концернів, асоціацій, міністерств, відомств, державних комітетів;

баланси доходів і витрат бюджетних установ;

№5

Розвиток ринкових відносин в Україні передбачає створення багатьох суб’єктів господарювання недержавної форми власності. Передумовами створення служби в Україні стали зміни структури управління господарським комплексом, скорочення багатьох галузевих міністерств та пов’язаною з ними системи внутрівідомчого контролю, також роздержавлення підприємств.

Основними завданнями аудиторських фірм як суб'єктів незалежного контролю є:

o перевірка достовірності бухгалтерської звітності, законності та доцільності господарських операцій, стану бухгалтерського обліку;

o проведення аналізу фінансово-господарської діяльності з метою визначення шляхів підвищення економічної ефективності;

o консультування суб'єктів підприємницької діяльності з питань організації бухгалтерського обліку та внутрішнього фінансового контролю, податків, удосконалення методів управління;

o проведення оцінки майна підприємств у зв'язку з їх приватизацією, банкрутством тощо;

o захист фінансових інтересів клієнта;

Аудит у сучасному розумінні існує понад двісті років. Зародився він у період створення перших акціонерних товариств, коли виникла потреба відстоювати інтереси і управлінців підприємств (менеджерів), і вкладників коштів у діяльність цих підприємств (власників). Якщо на початку свого формування аудит був лише засобом перевірки і підтвердження достовірності обліково-бухгалтерських документів та звітності, то в сучасних умовах він набув нових якостей, таких, як консультативна спрямованість і запобігання ризику у діяльності підприємств.
Законом України «Про аудиторську діяльність» аудит визначається як перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності і обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам. Аудит грунтується на оцінці достовірності бухгалтерської звітності, яка містить інформацію про стан господарських коштів та джерел їх формування, тобто на оцінці об'єктивності статей балансу.