Система соціологічного знання - це сукупність функціонально визначених, взаємопов’язаних структурних елементів соціологічної науки, що склалися в процесі її історичного розвитку, і які утворюють соціологію як предметно визначену, цілісну, логічно не суперечливу галузь наукового знання.
1. Метасоціологію;
2. Загальну соціологічну теорію;
3. Спеціальні соціологічні теорії; соціологічні теорії
4. Галузеві соціологічні теорії; середнього рівня
5. Емпіричні соціологічні дослідження;
6. Історія соціології;
Розглянемо кожний з рівнів більш детально.
1. Метасоціологія (соціологія соціології, або рефлексивна соціологія) - галузь соціологічного знання, яка вивчає соціологію як наукову теорію. Об’єктом досліджень є сама соціологія, а предметом - природа і функції соціологічних знань, структурні елементи науки та її підрозділи - концепції, методи, процедури.
2. Загальна соціологічна теорія - найвищий рівень знання про соціальні явища і процеси, закономірності їх розвитку та функціонування. Вона дає абстрактно-узагальнений аналіз соціальної реальності в її цілісності, сутності та історії розвитку.
Так, можна визначити основні напрями теоретичної соціологів феноменологічна соціологія символічний інтеракціонізм концепція соціального обміну теорія соціальної дії функціоналізм (неофункціоналізм) етнометодологія
структуралізм (пост структуралізм) теорія соціального конфлікту
3. Теорії середнього рідня:
Спеціальні соціологічні теорії та галузеві соціологічні теорії.
Досліджують сутність, структуру, загальні закономірності функціонування та розвитку об’єктів (процесів, спільнот, інститутів) власне соціальної сфери суспільного життя (наприклад, сфера споживання, соціальні інститути), а також соціальні підсистеми та сфери людської життєдіяльності (наприклад, економічна, політична, культурна).
Наприклад: вікової соціології, соціології молоді, народонаселення, соціології міста, села та ін.
4. Емпіричні соціологічні дослідження - складовий елемент структури соціологічної науки, вони є початковим, нижчим рівнем соціологічного знання. Ґрунтуються на спостереженні соціальних фактів, спрямовані на вивчення конкретних соціальних явищ і процесів життя суспільства. Емпіричні дослідження забезпечують накопичення необхідного фактичного матеріалу завдяки спеціалізованим методам збору і аналізу емпіричних даних (спостереження, опитування, аналіз документів, експеримент, тести, проективна та соціометрична техніка, методи статистичної обробки та аналізу даних).
5. Історія соціології - наука, що вивчає процеси виникнення і розвитку соцієтального знання, особливості становлення його форм, методів, етапів, шкіл і напрямків. Об’єктом історії соціології є соціологічне знання, починаючи з перших примітивних уявлень про суспільство, людину та її світ, коли формувались елементарні знання про соціальні процеси та явища (історія протосоціологічного знання - протосоціологія), і закінчуючи сучасністю (історія академічної соціології).
Основні етапи розвитку соціологічного знання:
Історію соціології, зазвичай, розподіляють на три великі етапи; протосоціологічний, академічний і новітній.
Першии етап - протосоціологічний. Триває, починаючи з часів Стародавнього світу досередини XIX ст. (фактично до виникнення соціології як науки). ПРОТОСОЦІОЛОГІЯ (грецьк. протос - перший та «соціологія» - наука про суспільство) – етап розвитку соціологічного знання, який передував виникненню соціології як науки;
Імена-символи, тобто найбільш знані представники цього етапу: Платон, Аристотель, А.
Августин, Т. Аквінський, Г. Гроцій, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Т. Гоббс, К. Сен-Сімон та ін.
До виникнення соціології як науки чітко сформувалися два протилежних підходи щодо розуміння суспільства. Перший тлумачив суспільство як природне явище, а досуспільний стан людини розглядав як долюдський. Отож держава також розглядалась як природний витвір, тому що вона є різновид суспільства. Людина першопочатково є соціальною за своєю природою. Класичним представником такого підходу був Аристотель, який визначав людину як "політичну тварину". Другий - протилежний описаному — полягав у витлумаченні суспільства як штучного утворення, вигаданого правителями, монархами задля блага народу. Таке розуміння суспільства характерне для Платона.
У Новий час, який був найбільш плідним на висунення та формування різноманітних концепцій, що пояснювали суспільне життя, активно розробляються: ідея природних праву людини (Г. Гроцій) За вченням Гроція, природні права визначені самою природою людини за змістом є свободою будь-якої людини використовувати свої сили для збереження власного життя. Він виділяв природне право та воле установлене ідея суспільного договору (Т. Гоббс - Томас Гоббс, природний стан людей - це постійний конфлікт, війна всіх проти всіх. Подібна війна випливає з егоїстичної природи людей, зі схильності робити один одному зло, що склалося внаслідок своєрідної рівності людей, права, яке припускає робити все, що завгодно і проти кого завгодно. Інстинкт самозбереження штовхає людей до укладення договору. Жертвуючи своєю свободою, вони здобувають захист з боку суверена - держави), Джон Локк дав інше трактування природному стану і відносинам людей з державною владою після підписання договору. Він вважав, що більшість людей наслідують природним правам через свою розумність і доброту, хоча можуть тягтися до владної вигоди. Тому вони потребують незалежного суддю.
Найрадикальнішу концепцію суспільного договору створив французький мислитель Жан-Жак Руссо. Ідеалізуючи природний стан, він вважав, що громадянський стан повинен гарантувати людині відшкодування природної рівності у вигляді договорено установлених свобод. Руссо вважається батьком класичної теорії демократії, тому що саме йому належить ідея народного суверенітету. Створивши державу, люди не віддають себе під владу суверена, а є носіями верховної влади.
Також в протосоціологічний період розвиваються уявлення утопічного соціалізму. Представники - Томас Мор (Утопія), Томазо Кампанелла (Місто сонця). Вибудувавши у своїй уяві ідеальне суспільство, вони намагалися цей новий погляд на нього втілити в реальне життя.
У межах протосоціології розвивалися ідеї соціального детермінізму (спричиненості соціальних явищ).
Виникнення та розвиток натуралістичного напрямку в соціології XIX ст.
Соціологія XIX ст. прагнула знайти причини існування, функціонування та розвитку соціальних явищ та процесів у природі. Більшість соціологічних шкіл 19 ст. намагалися зрозуміти соціальне через біологічне чи природне, тому отримали назву - натуралістичний напрям. Натуралістичний напрям. Його загальний принцип - редукціонізм (спрощення) зведення соціального до біологічного, пояснення більш скадної системи через простішу. В основу цього напрямку був покладений принцип аналогії, тотожності організму та суспільства.
В межах соціологічного натуралізму розвивалися наступні напрямки;
- органіцизм
- соціал-дарвінізм
- расово-антропологічний
- географічний
1) Органістична школа. Зародження органістичної школи пов’язане з іменем Герберта Спенсера. Він розробляє еволюційну теорію. Еволюція для Спенсера - єдність двох взаємопов’язаних процесів - інтеграції, і коли об’єкти переходять від стану гомогенності (однорідності) до гетерогенності (різнорідності), коли об’єкт має різні, неповторні елементи.
Спенсер виділяє два типи еволюції: просту (кількісна інтеграція елементів) та складну (різноманітні зміни, що призводять до новоутворень, ускладнення структури, диференціація функцій та ін. якісні перетворення),
Органіцизм занепав, бо механічне перенесення біологічного на соціальне не дали нічого нового у розумінні суспільства, особливо його законів.
Були також і здобутки в органіцизмі - це вдале розуміння суспільства як системи, аналіз його структурних елементів, організацій, інститутів, функцій.
2) Соціальний дарвінізм.
В основі цієї школи лежали уявлення Дарвіна про соціальну боротьбу, боротьбу за виживання. Досліджуються проблеми міжгрупової боротьби та соціальних конфліктів, викликаних протилежністю інтересів, потреб.
3) Расово-антрополічна школа. Сутність цього напрямку у визнанні расового фактора як визначального в історичному процесі, проголошення біологічної і культурної відмінності рас, намагання довести існування ієрархії рас, з визнанням «вищих» і «нижчих».
4) Географічна школа. Робилися спроби виявити залежність соціальних процесів від природних умов. Представники - Бокль, Мечніко
Другий етап - академічний, або класична соціологія, котрий починається із середини XIX ст. і представлений плеядою відомих учених, таких, як: О. Конт, Г. Спенсер, К. Маркс, Е. Дюркгейм та ін. У цей період нова наука набуває своєї назви - соціологія. Зусиллями цих мислителів у загальних рисах був окреслений предмет соціології, сформульовано її закони, пояснено фундаментальні категорії соціології.
Огюст Конт обґрунтовує позитивізм - це філософський напрямок, що абсолютизував досягнення природознавства і виступав проти спекулятивної, «метафізичної» традиції (філософії).
Методологічні положення позитивізму:
пріоритет спостереження в процесі пізнання.
Орієнтація на точні методи природознавства У дослідженні фіксація фактів та подій.
Соціологія Огюста Конта.
Інтелектуальний прорив Конта - суспільство - не є сумою індивідів, воно полісубєктне.
Основна думка - поділ соціології як науки на дві частини - статику і динаміку. Ці терміни Конт взяв з біологічної науки, де статика - структура, організація організму, а динаміка - сам процес життя. Завдання соціальної статики - вивчення взаємодії між сторонами, частинами суспільного життя - духовної, економічної, правової. Завдання соціальної динаміки - вивчення законів соціального життя.
Соціальна статики — вивчає умови його стабільного існування, конкретний склад і взаємозв'язок частин, а також основні суспільні інститути - сім'ю, релігію, державу; Соціальна динаміка)— теорія історичного соціального розвитку, що базується на вірі в прогрес розумового розвитку людства та визнання закономірного проходження стадій його розвитку; вивчає закони розвитку суспільства - закони прогресу, зміни еволюційних стадій.
В основі соціального прогресу на думку Конта лежить принцип інтелектуального розвитку суспільства, що він відобразив у «законі трьох стадій розвитку людства». У своєму розвитку кожна наука проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну.
Теологічна має три періоди: період фетишизму (обожнювання певних явищ і предметів природи), політеїзму (існувало багато істот, що мали надприродні властивості), монотеїзму (віра в єдиного Бога).
Метафізична стадія - перехідна - руйнуються попередні уявлення, віра. Місце Бога займає природа, шукаються першопричини.
Позитивна стадія - виникнення наукового менталітету.
Еміль Дюркгейм
Основні ідеї: - принцип соціологізму - вимога пізнавати соціальне через соціальне.
Зробив соціологію університетською, тобто академічною наукою.
Специфічний об’єкт соціології - Соціальна реальність - це розгорнута в просторі і часі система взаємодій між різними типами соціальних суб’єктів.
Погляди Дюркгейма щодо соціології.
Соціологія повинна вивчати соціальні факти, і вивчати їх як речі.
Соціальний факт - окремий компонент соціальної реальності.
Усі соціальні факти поділяються на морфологічні та фізіологічні.
• морфологічні факти складають матеріальний субстрат суспільства: щільність
населення, дороги, матеріальні споруди, матеріальне відображення грошей тощо.
• Фізіологічні Факти - „ колективна свідомість”, або „ колективні уявлення” - це релігія, мораль, право, цінності, суспільна совість і таке інше. Вони є первинними за своєю важливістю.
Структура соціології:
• соціальна морфологія - яка досліджує соціальні факти матеріального типу;
• соціальна фізіологія - досліджує фізіологічні факти та „ життєві прояви суспільства” (релігію, культуру тощо);
• загальна соціологія - досліджує найзагальніші закони, теоретичний синтез та філософський аспект знання.
Дюркгейм розробляє ідею соціальної солідарності, тобто об’єднання, організації людей в суспільстві: механічної та органічної.
• Механічна солідарність - коли практично кожен індивід виконує функції, однотипні у даному суспільстві, т.зв. сегментарне суспільство, сукупність однорідних елементів, які органічно поєднані. На початковому етапі вони поєднані нормами й традиціями - при цьому право має репресивний характер (покарання за порушення встановлених норм). Для МС характерний високий ступінь релігійності, а також приписування вищої цінності суспільства над інтересами індивідуальності.
• Органічна солідарність. Тут превалює індивідуальне над загальним, цінності особисті стають вище за цінності суспільства. Відбувається висока залежність між індивідами у даному суспільстві та їх постійна функціональна взаємозалежність. Ґрунтується на розподілі праці.
Марксистська традиція
Маркс був першим теоретиком, який не тільки проголосив необхідність системного підходу до суспільних явищ, але намагався реалізувати цю методологічну установку в оригінальній концепції суспільно-економічних формацій. Теорія формацій стала першою системною концепцією в історії соціології, концепцією, яка саме пояснює суспільство.
Суспільно економічна формація певний історичний тип суспільства, що заснований на відповідному способі в-ва. 5 формацій послідовно змінюють одна одну, зумовлюючи прогресивний розвиток людства.
Суспільство на думку Маркса складається з базису - яким є економічна система, що включає продуктивні сили (ресурси) та виробничі відносини, всі інші сфери життя - соціальні інститути, способи мислення, релігія є надбудовою.
Важливим в теорії Маркса поняття класу.
«Клас у собі» - це такий ступінь розвитку соціального класу, коли він ще не усвідомив своїх особливих соціально-економічних інтересів, їхні відмінності або збіги з інтересами інших класів, не сформував власної ідеології, «клас для себе» досягається через усвідомлення своїх інтересів, тоді, на думку Маркса, коли, наприклад, робітничий клас починає розуміти, що своєї справедливої мети він може досягти, лише знищивши капіталізм, але для цього йому потрібно об'єднати свої дії.
Третій етап - неокласичний. К. 19 поч. XX ст. Імена-символи цього етапу: Макс Вебер, Питирим Сорокін, Толкот Парсонс, Роберт Мертон, Джордж Мід, Роберт Парк, Флоріан Знанецький.
Четвертий етап - сучасна соціологія, або соціологія посмодерну - 2 пол. 20 ст. - 21 ст. - Зигмунд Бауман, Жан Бодрійяр.
Розуміюча соціологія Макса Вебера (1864- 1920). Німецький економіст, політолог, філософ, соціолог. Однією з його найвизначніших робіт є «Протестантська етика і дух капіталізму» та „ Основні поняття розуміючої соціології”.
Основною категорією для Вебера було поняття „ соціальне”, або „ соціальна дія”, як дія, зорієнтована на іншого індивіда, тобто на певну його реакцію. Вона включає два аспекти: „ мотивацію” (чому?) та „орієнтацію на іншого”, на реакцію. Тобто на думку Вебера, не всі дії є соціальними.
До не соціальних дій Вебер відносить:
- суто егоїстичну дію, тобто спрямовану не на іншого індивіда, а на себе;
- та функціональну дію, тобто спрямовану на виконання якогось фізичного завдання.
Типологія соціальних дій:
• традиційна - поведінка відбувається на основі звички, традиції;
• афективна - на основі загострених, неконтрольованих емоцій;
• ціннісно-раціональна - в основі лежить свідома віра у певну етичну, естетичну чи релігійну цінність поведінки, незалежно від успіху;
• ціле-раціональна - в основі її лежить чіткий розрахунок результату діяльності та чітке усвідомлення засобів його досягнення.
Вебер вважав, що із розвитком індивіда у його поведінці переважають ціле-раціональні дії, саме до них тяжіє розвинене суспільство.
Інше важливе поняття в соціології Вебера – «ідеальний тип» - це зразок, або умоглядна конструкція, яка насправді можливо і не існує, але до якої слід прагнути; яка вбирає у себе найбільш загальні, найбільш типові риси соціального явища. Використовується дослідником для полегшення розуміння соціальних явищ. Наприклад, при вивченні родини, можемо створити ідеальний тип сім’ї – тобто модель ідеальної родии із не порівнювати реальні сім’ї.
Вебер розробляє також концепцію соціального управління: відносини влади, де одні панують, а інші підкорюються, тільки у взаємодії відбувається нормальне соціальне управління. Одні управляють, інші визнають право перших на панування над ними.
Різновиди легітимного( тобто такого, що визнається людьми, суспільством ) панування:
• традиційне - на основі традицій, підпорядкування звичці, за відсутності раціонального аспекту; засноване на вірі не лише у законність, але навіть у певну святість існуючих порядків Наприклад, панування батька в родині, старійшини в племені, монарха в монархічній державі;
• харизматичне - на основі харизми лідера (харизма - екстраординарна здатність, якість,
яка виділяє людину, часто не набута, а природжена. Характерна особиста відданість лідеру, це авторитарний тип управління; Наприклад, панування релігійних лідерів - Будди, Христа, або політичних - Гітлер, Сталін.
• легальне - або ціле-раціональне, в основі якого лежить закон, тобто формальні підстави. Найчастіший тип легального панування - бюрократія. Наприклад, президент і демократичні й державі.
Чистих типів панування в реальному житті не існує, це завжди поєдання двох, або трьох типів у різних пропорціях.
Фердинанд Тьоніс
Німецький соціолог.
За Фердинандом Тьоннісом, суспільства поділяються на два типи:
• гемайншафт - спільнота, об’єднання на емоційній основі; родинне, затишне співжиття
• гезельшафт – СУСПІЛЬСТВО, раціональні об’єднання. чужинний, публічний світ.
| Ознака | Гемацйншафт | Гезельшафт |
| Тип волі (воля до співіснування – тобто чому люди об’єднуються) | Природна, інстинктивна воля | Розумово-раціональна |
| Зміст волі | Емоційна, афективна, напівінстинктивна | Система намірів та цілей із чітко визначеними засобами їх досягнення |
| Соціальні зв’язки | Базуються на почутті близькості, вирізняються тривалістю, стабільністю, спільною підтримкою традицій та бажання зберегти самоідентифікацію | Базуються на раціональних цілях, відрізняються доцільністю, розрахунком, відносною сталістю та обмеженою участю індивідів у соціальних зв’язках. |
| форми об’єднання | мовні, сімейні, релігійні, етнічні й побутові спільноти | виробничі, професійні, наукові, торгівельні спілки |
| Сфера розповсюдження | село | місто |
| Сутність спільноти | життєвий організм | механічна система |
Георг Зіммель – німецький соціолог, розглядав суспільство як процес соціальної взаємодії. Головний метод пізнання історико - порівняльний. Дозволяє визначити стійкі форми соціальної взаємодії людей в різні історичні епохи. Він також основоположник конфліктології. Конфлікт є атрибутивною характеристикою суспільства, тобто невід’ємною рисою. Є позитивні наслідки конфлікту - згуртування, інтеграція суспільства.
Вільфредо Парето –італійський соціолог.
Розробив концепцію соціальної дії, яка ґрунтується на визначенні соціальної дії як вчинку. Вчинок - специфічна форма поведінки людини, результат якої має для цієї людини певні наслідки. Парето звертається до буденного життя і помічає, що одним вчинкам ми радіємо, інших соромимося.
Типи соціальних дій:
Перший тип соціальної дії - логічні дії - коли існує логічний зв'язок між засобом та метою. Це дії вченого, економіста, спекулянта.
Другий тип, який Парето вважає головним - нелогічні дії (або ірраціональні) соціальні дії, які формуються на основі людських інстинктів. Такі дії найчастіше зустрічаються в буденному житті людей.
