Сучасна незалежна Україна: здобутки, проблеми і перспективи

Наприкінці ХХ ст. на світовій арені відбулися кардинальні геополітичні зміни. Однією з визначальних прикмет тодішнього історичного процесу стала руйнація біполярного світу, розпад супердержави Радянський Союз та соціалістичної співдружності в Європі. На широких просторах колишнього СРСР постали незалежні держави, серед яких особливе місце посіла Україна – одна з найпотужніших на європейському континенті за територією, природними й людськими ресурсами, з чималим освітнім, науково-технічним та культурно-освітнім потенціалом.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла історичний Акт проголошення незалежності України. 1 грудня того ж року домінуюча більшість українського суспільства зробила свій історичний вибір, підтвердивши на всеукраїнському референдумі своє прагнення до незалежного розвитку України. Тоді ж відбулися й вибори першого Президента України, яким став Л. М. Кравчук.

Історичне значення референдуму важко переоцінити. По-перше, переконлива перемога прихильників незалежності підтвердила Акт проголошення незалежності України, а відтак остаточно легітимізувала відновлення незалежної держави Україна. По-друге, вільне волевиявлення домінуючої більшості громадян України послужило поштовхом для прискорення розпаду Радянського Союзу. Адже вже 7–8 грудня 1991 р. керівники Російської Федерації, України та Білорусі у Біловезькій Пущі підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. 10 грудня Верховні Ради Білорусі та України, а 12 грудня й парламент Російської Федерації ратифікували Угоду про утворення СНД і денонсували договір 1922 р. про утворення СРСР. 25 грудня 1991 р. М. С. Горбачов залишив пост Президента СРСР. Отже, референдум 1 грудня 1991 р. створив сприятливі умови для мирного, договірного розпаду супердержави СРСР. По-третє, переконливий вибір українського народу 1 грудня 1991 р. зумовив міжнародне визнання України, яка належала до засновниць ООН. Характерно, що до 25 грудня 1991 р. незалежну Україну визнали 19 країн, до яких приєдналися США. По-четверте, розпад СРСР і поява низки молодих держав, зокрема України, призвів до краху біполярного світу і початку нової будови цивілізації на основі багатополярності.

Розпочався якісно новий етап в історії України, коли постало завдання здобуття реального суверенітету, розбудови власної держави. Шлях утвердження незалежності виявився тернистим. Головною його особливістю стало те, що молода незалежна держава Україна опинилася в лещатах глибокої соціально-економічної, суспільно-політичної і духовно-культурної кризи. Це явище мало системний і довготривалий характер. За своїм перебігом цей період можна диференціювати на два внутрішніх етапи: перший охоплював 1990–1994 рр. і супроводжувався стрімким нарощуванням падіння, другий – у 1995–1999 рр. – характеризувався скороченням темпів спаду і поступовим визріванням передумов для виведення країни з кризи.

Глобальна криза в Україні 90-х рр. ХХ ст. була обумовлена цілою низкою причин. Дався взнаки негативний вплив традицій і залишків попереднього тоталітарного режиму, одночасний розпад СРСР і Ради Економічної Взаємодопомоги, несамодостатність економіки України, її затратність, ресурсномісткість та екологічна шкідливість, наслідки Чорнобильської катастрофи, слабкість нової державницько-патріотичної еліти, денаціоналізація значної частини населення, незацікавленість як Росії, так і Заходу в динамічній модернізації України тощо.

Перед молодою державою водночас постала безліч занадто складних завдань. У суспільно-політичній сфері український народ мав перейти від тоталітаризму комуністичної системи до плюралістичної демократії. В економіці стояло завдання здійснити трансформацію від екстенсивних за своєю суттю командно-адміністративних, директивно-планових начал структурно деформованого, технологічно застарілого народного господарства, до того ж ураженого Чорнобильською катастрофою, до ефективної ринкової системи. У соціальному житті необхідно було гармонізувати інтереси різних верств населення, адаптуючи їх до умов якісно нової суспільної структуризації.

Не менш серйозні завдання висувало життя в етнонаціональній та духовно-культурній сферах. Адже незалежна Україна постала як поліетнічна й полікультурна держава, де крім титульного українського етносу проживають представники десятків етнічних груп зі своєю самобутньою культурою, традиціями, віросповіданнями. За цих обставин треба було знайти баланс національних та загальнолюдських цінностей, щоб уникнути конфліктів на національній чи релігійно-конфесійній основах. На міжнародній арені Україна мусила закріпити свій статус не тільки як об’єкт, а й рівноправний суб’єкт світового співтовариства.

Поряд з цим були й суб’єктивні чинники, що зумовили труднощі початкового етапу державотворення в незалежній Україні. На жаль, суспільство виявилося не готовим до динамічних державотворчих дій. Це стосується як його політичного, інтелектуального проводу, так і основної маси населення, котрі були обтяжені стереотипами, традиціями минулого і виявилися доволі консервативними. Внаслідок цього в суспільстві не склалося достатньої, критичної маси щирих прихильників реформ, які б на основі осягнення досвіду минулого та нового політичного мислення змогли чітко уявити зміст української ідеї, накреслити оптимальну перспективу розвитку і консолідували й організували широкі маси на її реалізацію.

Неконсолідованість політичної еліти, відставання законодавчого забезпечення реформ, тактичні і стратегічні помилки при виборі вектору розвитку країни, відсутність власної науково обґрунтованої моделі поступу, консерватизм, апатія і дезорієнтованість значної маси населення, сильна енергетична залежність від Росії – всі ці чинники обумовили небачені труднощі українського державного відродження.

Державотворчий процес, що розгорнувся в Україні після проголошення незалежності, характеризувався суперечливістю й неоднозначністю. З одного боку, спостерігалися певні позитивні зміни – запроваджено власні атрибути державності, створено Збройні сили, трансформовано старі елементи державної влади (Верховна Рада, Кабінет Міністрів) і утворено та розбудовано нові (президентські структури тощо), загалом сформовано законодавче державотворче поле. З іншого, – дії різних гілок влади виявилися слабко скоординованими і не мали належної єдності; між центральними та місцевими органами влади спостерігалися суперечності; державний контроль за виконанням прийнятих рішень здійснювався недостатньо ефективно; у суспільстві наростало соціально-політичне протистояння, яке значною мірою відбивалося в діяльності державних установ; у державних структурах розросталася корупція і протекціонізм; авторитет усіх гілок влади падав.

Вельми показовим було те, що новий Основний Закон – Конституцію України – було прийнято лише в 1996 р., а відтоді періодично порушується питання про внесення до нього суттєвих змін. Ще й досі не затверджено Великий Герб України. Потребують прийняття сотні важливих нових законів України. Все це дає можливість зробити висновок, що державотворчий процес, хоча й пройшов важливі етапи, потребує динамічного продовження.

Надзвичайно складним виявився шлях незалежної України до створення самодостатньої сучасної економіки. Запроваджена лібералізація цін розкрутила спіраль інфляції, породила обвальну бартеризацію зовнішньої торгівлі, спекулятивні операції, формування могутніх господарсько-політичних кланів. Апогей економічної кризи прийшовся на 1994 р., коли падіння валового внутрішнього продукту склало майже 23 %, спад промислового виробництва дорівнював 27,8 %, а гіперінфляція досягла 10250 %. Саме у ті тривожні місяці в Україні відбулися президентські вибори і Л. Д. Кучма розпочав своє десятирічне президентське правління. У жовтні 1994 р. була проголошена президентська програма радикальних ринкових реформ.

Незважаючи на всі складнощі перехідного періоду, за роки економічних реформ вдалося досягти певних зрушень. Так, в Україні зменшено максимальну ставку прибуткового податку з фізичних осіб з 90 % у 1994 р. до 40 % у 1999 р. Безсумнівним позитивним результатом стало досягнення відносної фінансової стабілізації. У вересні 1996 р. в обігу з’явилася гривня, що створило об’єктивні передумови для припинення відтоку вітчизняних капіталів за кордон й залучення іноземних інвестицій. Попри всі труднощі проведення грошової реформи можна констатувати, що її результатом стало фінансове оздоровлення економіки України. У ході економічної трансформації ключовим питанням стало реформування відносин власності. Помітно зріс приватний сектор економіки, який вже на початку 2000-х рр. став домінуючим.

Проте слід зазначити, що наслідки соціально-економічної кризи 1990-х рр. надзвичайно серйозні і остаточно не були подолані. Так, у кризовий період валовий внутрішній продукт скоротився майже на 60 %, обсяги промислової продукції – на 48,9 %, а сільськогосподарської – 51,5 %. За цих умов реальна заробітна плата зменшилася у 3,8 рази, а реальні виплати з пенсій – у 4 рази. В цілому за своїми негативними наслідками криза 1990–1999 рр. перевершує «велику депресію» у світі 1929–1933 рр.

Щоправда, з 2000 р. в Україні розпочався процес економічного зростання. У першій половині 2000-х рр. було досягнуто найвищого серед країн Співдружності Незалежних Держав приросту валового внутрішнього продукту. У 2000 – 2004 р. ВВП України щороку збільшувався в середньому на 8,4 %, у США – на 2,7 %, а в чотирьох найбільших країнах Європейського Союзу (Франції, Німеччині, Великобританії, Італії) – лише на 1,7 %.

Динамічні зміни відбувалися у різних галузях народного господарства України. Все це дало можливість посилити фінансування соціальної сфери: підвищилися виплати з заробітньої плати, пенсій, стипендій, допомог. Утім, це були лише перші кроки на шляху до якісних змін. Панування «олігархічного капіталізму», який утвердився в Україні, не могло забезпечити суттєвого зростання соціальних стандартів більшості громадян, подолати масові злидні, безробіття, депопуляцію населення, трудову еміграцію в Росію, країни Європейського Союзу та Північної Америки. Утиски прав людини і громадянина, обмеження політичної конкуренції, розростання політичної корупції – все це призвело до політичної акції опозиції «Україна без Кучми», а згодом – до масового громадянського руху за вільне волевиявлення в ході президентської виборчої кампанії 2004 р., який увійшов в історію України як «Помаранчева революція».

Не менш складними і суперечливими були сторінки політичної історії України за часів правління Президента України В. А. Ющенка у 2005–
2010 рр. Зазначений період характеризувався поліпшенням ситуації з дотриманням прав людини і громадянина, відродженням і збереженням історичної пам’яті, але не приніс стабільності в суспільно-політичне життя країни. Впроваджені в життя зміни до Конституції України призвели до послаблення президентської гілки влади, до посилення протистояння у вищих ешелонах влади. За цих обставин за 2005 – 2008 рр. середній приріст валового внутрішнього продукту України знизився до 5 %. Зміна економічного курсу і припинення реформ, руйнація газових домовленостей і газові конфлікти з Росією, здійснення незваженої імпортної політики, втрата довіри інвесторів та підприємців, тінізація економіки, необґрунтованість бюджетної політики, розкручування інфляції та девальвації, послаблення грошово-кредитної політики, зростання боргової залежності, популізм – все це призвело до передкризового стану, а згодом – до кризи економіки. Так, у кризовому 2009 р. спостерігалося скорочення економіки України майже настільки, наскільки вона зросла за попередні чотири роки. У сфері зовнішньої політики Україна послабила діалог зі США, помітно погіршила відносини з Російською Федерацією. У цілому президентська програма В. А. Ющенка «Десять кроків назустріч людям» не була виконана.

За вказаних обставин на президентських виборах 2010 р. переміг В. Ф. Янукович – політичний лідер Партії регіонів. За останні роки Президент України відновив положення Конституції 1996 р., утвердив сильну вертикаль президентської влади, досяг політичної стабільності поміж різних гілок влади. У 2010-2012 р. нова влада ініціювала і приступила до реалізації Програми економічних реформ на 2010–2014 роки «Заможне суспільство, конкурентна економіка, ефективна держава», завдяки яким має бути реалізована програма Президента України «Україна для людей».

Програма економічних реформ передбачає сталий економічний розвиток на основі стабілізації державного бюджету, реформи податкової системи, розвитку фінансового сектору, реформи міжбюджетних відносин. На основі досягнення економічного зростання передбачено підвищення соціальних стандартів життя. Їх реалізація здійснюється на основі низки реформ: медичного обслуговування, пенсійного страхування, системи освіти, системи соціальної підтримки.

Не менш важливе значення мають проголошені у програмі й такі напрями реформування, як поліпшення бізнес-клімату і залучення інвестицій, модернізація інфраструктури та базових секторів економіки. Успішне проведення в Україні чемпіонату Європи з футболу в 2012 р. показало потенціал владної команди у справі реалізації великих інфраструктурних проектів, зокрема в галузях будівництва стадіонів, готелів, аеропортів, залізничного транспорту, автошляхів тощо. Результати цієї роботи очевидні вже сьогодні.

Важливим кроком на шляху до реалізації вищезазначеної програми є нові соціальні ініціативи Президента України В. Ф. Януковича, висунуті 7 березня 2012 р. Вони передбачають впровадження європейських підходів до забезпечення громадян гідною роботою, нарахування трудових пенсій у залежності від трудового стажу та осучасненого заробітку, додаткове підвищення протягом травня – грудня 2012 р. для 8 млн 845 тис. пенсіонерів пенсій у середньому на 103,60 грн, підвищення пенсійних виплат для членів сімей померлих інвалідів війни, для учасників війни, військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу, які закінчили службу. Важливою складовою нових соціальних ініціатив Президента України є заходи по створенню родинного благополуччя та сімейного затишку, піклуванню за дітьми-сиротами та дітьми, які залишилися без батьківського піклування, по підвищенню державної допомоги малозабезпеченим сім’ям, інвалідам, по створенню державної іпотеки – програми кредитування житлового будівництва, що дасть можливість забезпечити громадян доступним житлом тощо. Здійснення соціальних ініціатив Президента України В. Ф. Януковича уявляється вельми актуальним за умов, коли в попередній період незалежності України склалися великі соціальні дисбаланси, існує величезна прірва між бідністю і багатством.

Нагальними завданнями сучасного і перспективного розвитку незалежної України уявляється подальший поступ демократичних і правових засад нашого суспільства, повна реалізація засадничих європейських цінностей, якими є свобода, солідарність, справедливість. Сучасні політичні процеси є яскравим свідченням незрілості громадянського суспільства в Україні, його демократичних основ та недостатнього політичного інтелекту чималої частини громадян. Позитивна динаміка сучасного політичного процесу в Україні можлива за умов політичної консолідації конструктивних суспільних сил, патріотизму, високої професійності та моральності проводу, чесності та відкритості його політики. Історичні уроки недавнього і віддаленого минулого свідчать, що успіх реформування суспільства залежить від єдності нації, міцних зв’язків між елітою і широкими масами, між різними етносами та регіонами.

Історія незалежної України переконує, що без розробки і наполегливого впровадження в життя сучасної концепції прогресу української модерної нації неможлива динамічна трансформація нашого суспільства. Ця концепція має базуватися на новій парадигмі поступу України, сутністю якої є визнання необхідності суспільного руху на випередження. Тільки такий підхід гарантуватиме входження України в певній перспективі до лав розвинутих країн постіндустріального світу. В процесі розробки такої концепції вже назріла гостра потреба в остаточному визначенні ідеологічних, політичних, соціальних та економічних засад просування суспільства вперед.

Історичний досвід свідчить, що ідеологія суспільних реформ повинна ґрунтуватися на принципах патріотизму, етнонаціональної єдності, соборності, порозуміння, соціального партнерства. Саме на цих підвалинах має бути вироблена українська народна ідея або мрія, яка б згуртувала все суспільство. Її реальним змістом на сучасному етапі, на думку деяких сучасних учених і політиків, повинно стати культурне і творче лідерство України в цивілізаційному просторі життя й діяльності східнослов’янських народів – українського, російського та білоруського.

Ідеологія суспільних реформ має бути просякнута й такими традиційними цінностями цивілізованого світу, як гуманізм, демократія, свобода особи та її вибору. Безперечно, вона мусить враховувати глобалізаційні виклики і орієнтувати українське суспільство на активніше прилучення до інформаційної революції у світі. Впровадження цієї ідеології неможливо без суттєвої модернізації національної освіти, науки, культури та інформаційного простору. Динамічний поступ цих процесів стане надійною запорукою зростання національної самосвідомості в масах української нації, оптимізує формування і становлення нової генерації української еліти, яка буде рушієм впровадження зазначеної ідеології в життя засобами політики.

Роки української незалежності довели необхідність соціалізації політики, що має знайти вияв у кардинальному поліпшенні якості охорони здоров’я, праці, материнства, дитинства та старості, національної освіти, науки, культури тощо. Водночас, однією з центральних проблем на цьому шляху є проблема мотивації праці мільйонів українських громадян, розв’язати яку неможливо без реформи заробітної плати, формування нового ринку робочої сили.

Не менш важливим є врахування зовнішньополітичних уроків. Національні інтереси диктують необхідність чіткого визначення стратегічних партнерів і вироблення відповідного зовнішнього курсу.

Незважаючи на численні труднощі, ми можемо щиро пишатися рідною Україною, інтелектом її вчених, сумлінною працею її промисловців та підприємців, робітників та селян, вчителів та лікарів, усіх тих, хто охороняє мирне небо країни. Майбутнє нашого рідного дому – України – в руках молодого покоління, яке за допомогою новітніх знань і технологій, творчої енергії і патріотизму побудує вільне і щасливе суспільство.

 

Література:

1. Бойко О. Д. Історія України: посібник / О.Д. Бойко. – 2-е вид., доп. – К.: Видавн. центр «Академія», 2001. – 656 с.

2. Бойко О. Д. Україна: від путчу до Пущі (серпень – грудень 1991 р.): моногр. / О. Д. Бойко. – Ніжин, 2006.

3. Гальчинський А. С. Суперечності реформ: у контексті цивілізаційного процесу / А. С. Гальчинський. – К.: Українські пропілеї, 2001. – 320 с.

4. Касьянов Г. Україна 1991–2007: нариси новітньої історії / Г. Касьянов. – К.: Наш час, 2008. – 432 с.

5. Кульчицький С. В. Утвердження незалежної України: перше десятиліття / С. В. Кульчицький // Укр. іст. журн. – 2001. – № 3. – С.48-68.

6. Кучма Леонід. Зламане десятиліття / Леонід Кучма. – К.: Інформаційні системи, 2010. – 559 с.

7. Литвин Володимир. Історія України: підручник / Володимир Литвин. – К.: Наук. думка, 2006. – 728 с.

8. Литвин В.М. Україна на межі тисячоліть (1991 – 2000) рр.) / В.М. Литвин. – К.: Видавн. Дім «Альтернативи», 2000. – 360 с.

9. Маґочій Павло-Роберт. Україна: історія її земель та народів. – Ужгород: Вид-во В. Падяка, 2012. – 794 с.

10. Наливайко Д. Рецепція України в Західній Європі ХІ – ХVІІІ ст. / Д. Наливайко. – К.: Основи, 1998. – 578 с.

11. Про підсумки економічного і соціального розвитку України, її галузей та регіонів у 2001 році. – К., 2002. – 53 с.

12 Смолій В. А. Українська національна революція ХVІІ ст. (1648–1676 рр.) / В. А. Смолій, В. С. Степанков. – К.: Видавн. Дім Альтернативи, 1999. – 352 с.

13. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис: моногр. / В. Ф. Солдатенко. – К.: Либідь, 1999. – 976 с.

14. України: інтелект нації на межі століть. Кол. монографія / керівник авт. колект. В. К. Врублевський. – К.: Інформ.-видавн. центр «Інтелект», 2000. – 516 с.

15. Шевчук В. П. Історія української державності: курс лекцій /
В. П. Шевчук, М.Г. Тараненко. – К.: Либідь, 1999. – 480 с.