Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара
УКРАЇНА – НАШ РІДНИЙ ДІМ
Матеріали до Дня знань та першої лекції у Дніпропетровському
національному університеті імені Олеся Гончара 1 вересня 2012 року)
Дніпропетровськ
УКРАЇНА – НАШ РІДНИЙ ДІМ
Матеріали до Дня знань та першої лекції у Дніпропетровському
національному університеті імені Олеся Гончара 1 вересня 2012 року)
Україна у світлі тисячолітньої історичної традиції
Шановні студенти!
Україна – наш рідний дім. Ця древня благословенна земля дає нам все: життя, здоров’я, родинне щастя, радість творчого натхнення в ім’я рідного народу, віру у свої власні сили. У 2012 р. українське суспільство відзначає 21-річницю проголошення Незалежності України. За масштабами історичних епох це історична мить, історичний час одного покоління. Але варто пам’ятати, що наша земля має тисячолітню історію, державно-політичну, етнонаціональну та духовно-культурну традиції.
Вже у ІХ–ХІІІ ст. південноруські терени склали етнічно-територіальне, державне, духовно-культурне ядро великої східноєвропейської держави Київська Русь. Саме із Києва, із середньої Наддніпрянщини пішла Руська земля, саме в цьому етногеографічному регіоні відбувалося формування українського етносу. Наші давні предки досягли досить високого для того часу соціально-економічного, суспільно-політичного та духовно-культурного рівня, попри те, що цей поступ відбувався в непростих історичних умовах, на перехресті цивілізаційних впливів між Заходом і Сходом, Візантією і норманами Півночі. Після прийняття християнства Русь остаточно утвердилася як європейська держава з відповідними політичними й культурними орієнтаціями. Характерно, що вже у княжий період утвердилася давньоруська символіка – старовинний герб Тризуб, який відновився як державний символ у ХХ ст. за часів Української Народної Республіки, а в 1992 р. став Малим державним гербом незалежної України.
У ІХ–ХІ ст. Русь перебувала на перехресті важливих торговельних шляхів і була пов’язана з «усіма сторонами світу», що відіграло суттєву роль у її тогочасному економічному й культурному піднесенні. Київські князі Володимир І, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах та інші мали великий авторитет у європейському світі. У князівський період Київська Русь відігравала помітну роль у політичному житті Європи. З нею прагнули встановити дружні зв’язки не тільки сусідні держави, а й віддалені, в тому числі Німеччина й Франція. Промовистим є те, що із 36 шлюбних союзів київських Рюриковичів у ХІ ст. 30 припадає на держави Центральної й Західної Європи.
Проте за часів Київської Русі набули розвитку досить суперечливі політичні тенденції: з одного боку, доцентрові, спрямовані на консолідацію й інтеграцію, а з іншого, відцентрові, зорієнтовані на своєрідний розвиток різних регіонів єдиної, щоправда, об’єднаної часто силою зброї, Русі. З 1132 р. чітко виявилось домінування тенденції до поліцентризації Київської Русі, що призвело до політичної роздробленості. На південних та південно-західних теренах Руської землі постали Волинське, Галицьке, Чернігівське, Переяславське та інші князівства, які все більше унезалежнювалися від Києва. Незабаром великий князь київський став першим серед рівних.
У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич вперше об’єднав Галицьке і Волинське князівства, які утворили Галицько-Волинську державу. У ХІІІ – першій половині ХІV ст. Галицько-Волинська Русь стала правонаступницею Русі Київської, і саме в цей період праукраїнські тенденції, явища і процеси попередньої доби трансформуються в давньоукраїнські. Це знайшло вияв у різних сферах життя тодішнього суспільства: етнічній, духовно-культурній, соціально-економічній та суспільно-політичній. Принагідно зазначити, що на початку ХІV ст. в державній символіці Галицько-Волинської Русі з’явилися синьо-жовті кольори.
У ХІV–ХVІ ст. органічний поступ української середньовічної народності був перерваний татаро-монгольською навалою. Остання і найпотужніша міграційна хвиля кочових народів Азії захопила Східну й Південно-Східну Європу, в тому числі південноруські землі, і надовго вибила їх із природного ритму загального європейського поступу. Послаблена Південна Русь швидко стала об’єктом експансії сусідніх держав: Великого князівства Литовського і Королівства Польського, Королівства Угорського і Молдавського князівства, Кримського ханства і Османської імперії, а також Московського царства. На південноруських теренах настав період бездержавності. Занепали Київ, Переяслав, Чернігів, міста Галицько-Волинської землі. Втім, навіть тоді, коли велика Руська держава зникла з карти Європи, середньовічні західні рицарські поеми і романи продовжували славити могутню Київську державу і надовго закарбували її образ, який перейшов у ХV–ХVІ ст. у ренесансні епічні поеми.
У литовсько-польський період поступово обмежуються автономістсько-федералістичні тенденції політики Великого князівства Литовського і особливо Королівства Польського стосовно українських земель, посилюється соціально-економічне та національно-релігійне гноблення українців. Релігійно-політичний й культурний наступ на «схизматичні» (православні) русько-українські землі організувала католицька церква на чолі з папською курією, яка діяла спільно з феодальними військово-політичними силами. Це стало найбільш помітно у другій половині ХVІ – першій половині ХVІІ ст., після Люблінської унії 1569 р. й утворення польсько-литовської держави Річ Посполита, а також Берестейського собору 1596 р. й організації уніатської церкви. У Речі Посполитій не знаходилося місця для українців як рівних серед рівних. Але, попри впливи культурно-політичної системи польсько-литовської держави, в цей період тривало формування української етнічної території, набула розвитку українська колонізація Нижньої Наддніпрянщини та Причорномор’я. Це супроводжувалось утвердженням самобутнього військово-політичного і культурного явища – українського козацтва.
Цілком закономірним стало перше українське національно-культурне відродження кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. Прикметами цієї епохи стали паростки української етнонаціональної свідомості, поступ української гуманістичної освіти та культури, реформа Української Православної Церкви і піднесення її авторитету, виникнення братств і братських шкіл у містах, розвиток осередків книгописання, друкарства, наукових знань, театрального й музичного мистецтва. Водночас помітними явищами життя суспільства були повстання, війни козаків та селян.
Усе це привело до Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. під проводом гетьмана Богдана Хмельницького – складного історичного явища, в якому тісно перепліталися прагнення до національної й соціальної свободи. Історичне значення тодішніх драматичних подій полягало в тому, що українці розірвали пута Речі Посполитої, скасували кріпосництво і змінили соціально-економічний устрій, поклали початки формуванню козацької держави з певною територією, людністю, політичною владою, центральними й місцевими органами управління, фінансовою системою і податками, військом, міжнародною діяльністю. Цілком можна вести мову про існування української козацької держави Б. Хмельницького – Війська Запорозького – де-факто і про спроби закріпити статус цієї держави де-юре. Проте останнє ускладнювалося тим, що в тодішній Європі ключовими чинниками будівництва й функціонування держав були релігійний та династичний, а не етнонаціональний.
За умов, коли Б. Хмельницький та інші представники нової української козацької еліти не належали до аристократії, вони мали підкріплювати свої права на владу союзами з цілком легітимними монархами. Така ситуація вела українського гетьмана до пошуку могутніх покровителів у Московії, Молдавії, Османській імперії та Швеції. Це врешті-решт завершилося укладенням Переяславської угоди та підписанням Березневих статей 1654 р. про входження Війська Запорозького під протекторат Московського царя. Внаслідок цього на сході Європи постала молода козацька держава – Гетьманська Україна, яка у другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст. була автономною складовою Московського царства, а згодом Російської імперії.
Однак наступники Б. Хмельницького не змогли утримати статус номінального васалітету Гетьманщини. Кривава громадянська війна і «Руїна» призвели до нового поділу українських земель між Московією, Річчю Посполитою й Османською імперією, до втрати значної частини прав, привілеїв та вольностей, здобутих під час Національно-визвольної війни 1648 – 1657 рр.
Невдала спроба гетьмана Івана Мазепи досягти незалежності Гетьманської України від Росії і перемога Петра І над шведським королем Карлом ХІІ у Полтавській битві в 1709 р. обумовили посилення російської експансії в українські землі та обмеження автономних прав і свобод на теренах Гетьманщини. У другій половині ХVІІІ ст., за часів Катерини ІІ, політика централізації щодо українських земель набула нових імпульсів, що виявилося в ліквідації гетьманства, Запорозької Січі, полково-сотенного устрою, українського козацького війська, своєрідних рис судочинства, фінансової системи, церкви та міського самоврядування, насадженні кріпацтва, посиленні бюрократизації, воєнізації, уніфікації управління тощо. Разом із тим три поділи Речі Посполитої між Австрією, Пруссією та Росією, російсько-турецькі війни 1768–1774 та 1787–1791 рр. привели до припинення польського державного панування на західноукраїнських і правобережних землях і османського та кримського правління в Північному Причорномор’ї та Приазов’ї.
Поряд із зазначеним не можна не відмітити, що період другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. характеризувався утвердженням української ранньомодерної барокової культури, важливими прикметами якої став розквіт староукраїнської літературної мови, діяльність Києво-Могилянської академії, поступ театральних та музичних осередків тощо. В українській політичній культурі ранньомодерного суспільства була сформульована українська державна ідея. В поглядах політичної еліти утверджувалися поняття «Україна» і «український народ», ідеї автономізму, суверенності, соборності, монархізму, договірності, добровільності, конституціоналізму та республіканізму.
Період кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. характеризується як імперський період української історії. Панування в українських землях двох імперій: Австрійської – Габсбургів та Російської – Романових закріплювало цивілізаційний розкол українства, зберігало його регіональну розпорошеність. Імперські реформи, хоча і сприяли переходу українців від традиційного до індустріального суспільства, вирізнялися непослідовністю й незавершеністю, а відтак не привели до справедливого вирішення національного і соціального питань. Усе це уповільнювало процес модернізації в українських землях.
Цілком не випадково вже з кінця ХVІІІ ст. виникли паростки другого українського національно-культурного відродження, яке тривало до початку ХХ ст. На відміну від першого українського відродження це явище набуло розвитку на новій основі, сутністю якої став процес формування і становлення української модерної нації. Спочатку рушієм націотворення були представники колишнього українського шляхетства і козацької старшини в Наддніпрянщині та патріотичного греко-католицького духівництва в західноукраїнських землях. Характерно, що в період демократичної революції 1848-1849 рр., що здобула в історії назву «весни народів», на західноукраїнських землях, зокрема у Східній Галичині, відродилася давня синьо-жовта символіка українського національного прапора.
У другій половині ХІХ ст. проводом українського національного руху стали репрезентанти національно-демократичної інтелігенції: наддніпрянські народолюбці та західноукраїнські народовці. На початку 1860-х рр. український народолюбець Павло Чубинський написав слова вірша «Ще не вмерла Україна», який відразу ж став національним гімном (автор музики композитор М. Вербицький), а в наш час – державним гімном України.
На рубежі ХІХ – ХХ ст. процес українського націотворення проходив не тільки під знаком традиційного культурництва, а вступив у політичну фазу свого розвитку. Наслідком цього стало теоретичне осмислення таких ключових ідей українського національного руху, як державна самостійність і соборність українських земель.
У тяжкий період панування чужоземних імперських династій на нашій рідній землі постали справжні велетні українського духу, такі як Іван Котляревський і Тарас Шевченко, Володимир Антонович і Михайло Драгоманов, Олександр Кониський і Борис Грінченко, Микола Лисенко і Павло Чубинський, Іван Франко і Леся Українка, Юрій Федькович і Ольга Кобилянська та сотні інших патріотів України, які самовіддано служили українській справі у галузях освіти, науки та культури, щедро засівали зерна національної свідомості серед українства. Саме завдяки зусиллям української національно-демократичної інтелігенції була реформована українська літературна мова, відбулося становлення нової української літератури, яка пройшла шлях від класицизму і романтизму до реалізму і нових літературних стилів рубежу ХІХ –ХХ ст., таких як декаданс, неоромантизм, необароко, імпресіонізм, експресіонізм, символізм. Українські діячі культури започаткували український професійний театр, утвердили національну традицію в царині класичної музики, образотворчого мистецтва, архітектури. Важливим чинником зростання української національної свідомості стало започаткування ряду наукових товариств, особливо таких, як «Просвіта», Літературне, а згодом Наукове товариство імені Шевченка та ін.
Українська революція 1917–1921 рр. стала апогеєм боротьби українського народу за свою самобутність і незалежність. У цей період у масах стрімко поширилася українська національна ідея, зросла національна свідомість нашого народу, відродився реальний український державотворчий процес. У березні 1917 р. в Києві постала Українська Центральна Рада, яка влітку того ж року проголосила автономію України, а восени – автономну Українську Народну Республіку. У січні 1918 р. за ІV Універсалом Української Центральної Ради УНР була проголошена незалежною державою. Знаковою подією в новітній українській історії стало прийняття Акту Злуки 22 січня 1919 р., який об’єднав Українську Народну Республіку і утворену в листопаді 1918 р. Західноукраїнську Народну Республіку в єдину державу – УНР. Видатну роль в українському державотворенні того буремного періоду відіграли Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра та інші провідники національно-визвольних змагань.
На жаль, комплекс об’єктивних і суб’єктивних чинників спричинив поразку Української революції. Одначе ця друга спроба відродити державність на українських теренах не була зовсім безплідною. Українська державна ідея міцно увійшла в підсвідомість нашої нації. Не випадково більшовики були змушені врахувати цю обставину, залишивши декоративну українську державність у формі Української Соціалістичної Радянської Республіки, яка в 1922 р. увійшла до складу Радянського Союзу.
Епоха Радянської України мала суперечливі прикмети. З одного боку, утвердження більшовицького тоталітарного режиму з надіндустріалізацією, примусовою колективізацією, розстріляним відродженням у галузі культури, масовими репресіями, голодоморами, ідеологічним диктатом, русифікацією тощо. З іншого боку, непівський реформізм і українізація 1920-х – початку 1930-х рр., трудовий героїзм десятків мільйонів українців у роки довоєнних і повоєнних п’ятирічок, велика перемога у Великій Вітчизняній і Другій світовій війнах, надбання в різних галузях економіки, соціальної сфери, народної освіти, науки та культури, возз’єднання основного масиву українських земель у кордонах однієї держави, вихід України Радянської на міжнародну арену в якості члена Організації Об’єднаних Націй, нарешті, розбудова, хоча й під пильним контролем Москви, державних структур. Назавжди в літопис новітньої історії Україні увійшли видатні українські інтелектуали: Володимир Вернадський і Микола Хвильовий, Лесь Курбас і Володимир Сосюра, Олесь Гончар і Микола Руденко, Ліна Костенко та багато інших, які утверджували ім’я України в світі. Попри тяжкі випробування ХХ ст., наближався день Української Незалежності, який став наслідком об’єктивного поступу історії.
