Становлення психології в Україні.
Українці доволі давно стали замислюватися над таємницями людської психіки. Ще в давніх пам'ятках Київської Русі ("Повість часових літ", "Повчання Володимира Мономаха" та ін.) ми знаходимо перші спроби проаналізувати психіку як явище, охарактеризувати її.
Питання людини, сенсу її буття посідає одне з чільних місць у "Повчанні...". В.Мономах наголошував на цінності й самоцінності людського життя. Підкреслював, що належність індивіда до роду людського усвідомлюється через світську діяльність, звернену до земного життя. Праця, на думку Мономаха, - основа людської особистості, яка облагороджує людину й надає сенсу, істинного змісту її буттю.
Цікавий виклад тогочасної психології міститься у "Посланні до великого князя Володимира Мономаха про піст і стриманість від почуттів" митрополита Київської Русі Никифора (невід.- 1121 рр.). Никифор розглядає людину як багатофункціональну систему, що має душу й тіло. Він наголошує, що душа - нематеріальна й складається з трьох сил: словесної, лютої та бажаної (розуму, почуттів, волі). Тіло й душа перебувають у стані постійної боротьби, душа не існує окремо від тіла, а укріплюється ним, діє своїми органами почуттів. "Державною силою" людської душі є розум. Саме розум поєднує воєдино душу та тіло. Душа керує тілом "наче князь державою".
Вчитель і ректор Київської братської школи К.Сакович (1578-1647 рр.) системно виклав проблеми психології в "Трактаті про душу". Найвищою мудрістю філософії, теології та психології, на його думку, є досконале пізнання самого себе. Саме це є основною метою його трактату: "З цієї книжки читач дізнається про те, як жити згідно з природою, якої міри слід дотримуватись у буденній діяльності і в час, найбільш відповідальний для життя". Людину розглянуто тут як мікрокосм, що є відтворенням, відповідністю макрокосму. Тіло людини складається з тих самих стихій та елементів, з яких побудована нежива природа.
Душа, за Саковичем, є саме тією формою, яка дає буття природному тілу, тобто робить його живим. Він розрізняє три душі: вегетативну, чуттєву та раціональну. Це традиційний арістотельський підхід. Вегетативна (рослинна) душа виявляється в харчуванні, народженні, зростанні. Чуттєва (тваринна) душа є більш досконалою, походить від тілесних факторів і пов'язана з чуттєвим життям (зовнішнім - зір, слух, нюх, смак, дотик; внутрішнім - загальне чуття, фантазія, пам'ять). Розумна (людська) душа забезпечує раціональне життя людини. Вчений визнає вічність душі, оскільки остання не складається з матерії, а тому й не вмирає: "І природні докази могли б переконати нас в тому, що душа безсмертна, оскільки розумна душа є самодостатнє духовне буття, не складене ні з яких речей, що мають смертну природу. Вона є форма в такій мірі переважаюча, що нею не може керувати ніяка матерія".
Як стверджує Сакович, доля душі залежить від вчинкового характеру ЇЇ діяльності: "Душа, яка своїм вільним вибором добра або схильністю до зла здійснює це добро чи зло, першою отримає нагороду або кару". Йдеться про раціональне життя, здійснення вибору, відповідальність за свої вчинки, поведінку. Варто зауважити, що Сакович відзначає в житті людини важливі позитивні зрушення внаслідок самопізнання. Суть життєвого призначення людини - головна її мета.
Характер викладання психології в братських школах України та у Києво-Могилянській академії свідчить про ставлення тогочасних психологів до цього предмета. Лекції відзначалися академізмом в арістотельсько-авіцеанівському дусі та тісним зв'язком з тогочасним життям (тобто давалися відповідні психологічні поради, психолого-медичні рекомендації, розкривався характер людських вчинків). Звернімося до основних тлумачень предмета психології викладачів цієї академії.
І.Гізель (1600-1683 рр.) не заперечував божественного створення людини, але підкреслював її велич і гідність, наголошував на її безмежній досконалості. Уже в передмові до праці "Мир з Богом чоловік" він обґрунтовує високу повагу до людини, віру в людський розум. І.Гізель звеличував просту людину, доводив, що вона сама знаходить своє місце в світі. Людина - творець власного щастя, владика своєї волі, повноправний господар долі та вчинків. Тут легко провести паралель з поглядами сучасних гуманістів. Його перу на-лежить один з найдавніших курсів вітчизняної психології - "Трактат про душу". І.Гізель вважає, що душа "одушевляє" тіло, "оживляє" його. Він подає описове визначення душі як такої, що є началом, завдяки якому живе рослина; живе, відчуває і рухається тварина; живе, відчуває, пересувається і усвідомлює своє буття людина.
С.Яворський (1658-1722 рр.) розробив систему психології в арістотельських традиціях, якою користувалися не лише в Європі, а й в інших частинах світу. Предметом психології вважав душу, яка є цілісною, бо якби душа була подільною, то одна її частина грішила б, а інша - каялася, одна частина ненавиділа б іншу. Душу він розглядав як форму органічного тіла, а також тіла фізичного. Визначав три її різновиди: вегетативна душа (рослинна), відчуттєва (тваринна) та розумна (людська). Його думки співзвучні з думками К.Саковича.
С.Яворський наголошував, що кожна людина в житті повинна йти шляхом самопізнання з метою вдосконалення своєї цілісної особистості. Бог обдарував людину розумом, вважав він, щоб та пізнавала й підпорядковувала світ своїм потребам. Запорукою людського щастя є розум, а не доля, фатум, які, на його думку, є витвором людської фантазії.
Людина, за І.Галятовським (1620-1688 рр.), складається з двох частин - душі та тіла, які перебувають у тісному зв'язку. Тіло - матеріальна субстанція, а душа - розумна, невидима й безсмертна, вона становить сутність людини, єднає її з Богом.
Усім тілам (живим і неживим) притаманна одна й та ж матерія, яка не народжується і не зникає, а переходить від одного тіла до іншого, стверджує Ф.Прокопович (1681-1736 рр.). На його думку, перша матерія, яку створив Бог на початку світу, не може ні збільшуватися, ні зменшуватися. Не заперечуючи божественне створення людини, Ф.Прокопович наголошував, що людина сповнена гідності та значущості у Всесвіті, вона велична й славна своїм розумом, чеснотами незалежно від божества. При цьому висував високі ви-моги до людини як досконалої істоти: активність, чесність, порядність, цілеспрямованість; бажання бути корисним суспільству - основні характеристики справжньої особистості. Мірилом тривалості життя особистості є не її вік, а діяння, суть життя, його змістовність, тобто слід, який вона залишила після себе в державі та житті інших людей.
На противагу йому, Й. Кононович-Горбацький (невід. - 1653 рр.) заперечував безсмертя душі, оскільки, на його думку, вона не створена від початку світу. Він вважав, що людина складається з матерії (тіла) й душі (форми). Розвивав гуманістичні ідеї, стверджуючи, що на Землі немає нічого ціннішого за людину, а в людині - ціннішого за розум.
Істотний внесок у розвиток вітчизняної психології другої половини XVIII ст. зробив Г. Сковорода (1722-1794 рр.). Особливо цінними сьогодні є його думки про значення самопізнання та суть і користь трудової діяльності. Людина покликана пізнати саму себе, свій внутрішній світ завдяки природі свого серця. Світ є умовою існування серця, умовою самопізнання та умовою вдосконалення людини.
Сковорода визнав серце джерелом життя людини, ототожнив його з душею як рушійною силою. Серце - душа, вищий розум, Бог. Тут у серці він знаходив "істинну людину" - Бога. Самопізнання - пошук у собі Бога. Пізнання "свого бога" означає, насамперед, осягнення добра, правди, справедливості, що є основними у житті та діяльності істинної людини, яка живе у праці, творчості.
"Людина - ніщо інше, як суха мертва палиця, з середини якої може процвісти квіт, що ніколи не в'яне". "Внутрішня", "істинна людина", за Сковородою,- "предвічному своєму батькові суттю і силою рівна". Саме "внутрішня людина" є істинною причиною наших вчинків. У "внутрішній людині" відбувається діалог духа людського з Духом Божим. Пізнання Бога допоможе людям краще пізнати себе, ліпше зрозуміти свою природу (тілесну та духовну) й волю Божу щодо нашого життя (земне покликання): "Нічого не можна ні знати, ні робити, якщо не пізнати самого себе". "Хто пізнав себе, той знайшов вже скарб Божий".
Людське покликання - "зріднена праця", яку людина віднаходить шляхом пізнання самої себе. "Зріднена, або ж творча праця", за Сковородою, - єдина змога для людини позбутися почуття дискомфорту, розірваності своєї двоїстої натури (видиме й невидиме - тілесне та духовне). Якщо ж людина бере непосильний для себе обов'язок, займається діяльністю, до якої немає покликання, навчається того, до чого не народжена, приятелює з тими, для яких не народжена, то таким чином вона зрікається своєї внутрішньої натури. Вона в такому випадку ворогує сама з собою - втрачає "волю благого духа".
Основну роль у виявленні свого внутрішнього покликання Сковорода відводить самій людині.
Ідеї Г. Сковороди відродив український філософ П. Юркевич (1827-1874 рр.), погляди якого були дуже популярними у середині XIX ст.
Серце, за Юркевичем, є центром всього тілесного та духовного життя людини, її сил. Воно є джерелом пізнавальної діяльності й морального життя. Людина в цьому житті - лише подорожній, вона є духовно досконалою істотою, унікальність якої зумовлена гармонією розуму та серця в сфері духа. Людина - конкретна індивідуальність, сутність душі якої є не лише її мислення, бо душа - багатша та різноманітніша.
Індивідуальність особистості полягає в її переживаннях, реакціях на впливи, подразнення, з яких складається життя людини. Серце породжує поведінку, здатність на вчинки, бажання та наміри. Спочатку все йде через серце (це стосується і знань), а лише тоді до розуму, свідомості. Внутрішній досвід людини свідчить про реальне існування в ній духовного начала.
Природу психіки на основі даних природознавства розкрили в працях про детермінізм у психології професор Київського університету О. Новицький та професор Харківського університету Ф. Зеленогорський. їх вважають першими представниками емпіричної психології в Україні.
Експериментальне вивчення психологічних проблем поширилося в Україні в останній чверті XIX ст. На початку 80-х років професор Харківського університету П.Ковалевський створив першу в Україні психологічну лабораторію, в якій він та його послідовники, зокрема учень М. Країнський, проводили цікаві психологічні дослідження в галузі вікової та педагогічної психології.
Професор Київського університету І. Сікорський став одним із засновників дитячої психології. У 1912 р. він організував у Києві лікувально-педагогічний Інститут з метою лікування, навчання та виховання дітей з особливими потребами (порушення в розвитку психіки), а також дослідження їх психіки.
Вивченням людини займався перший президент Академії наук України В. Вернадський (1863-1945 рр.). У своєму вченні про ноосферу він висунув сміливу думку, що життя, розум є певними стадіями еволюції космосу, якісно новими сходинками космічних періодів живої історії. Він наголошував, що поява людини - нерозгадане і манливе, як світло далеких зірок, таїнство розуму, думки. Відповідальність за вчинки, поведінку лежить на самій людині, вона повинна розрізняти, що тимчасове, а що вічне.
Відчутно позначилася на розвитку психології діяльність українського та польського психолога, викладача Львівського університету Ю. Охоровича (1850-1917 рр.). Він розробив наукові проблеми гіпнозу та психотерапії. Був одним із організаторів першого світового конгресу психологів у Парижі, почесним членом багатьох товариств психологів світу.
Помітну роль у розвитку вітчизняної експериментальної психологічної школи відіграв професор Київського університету Г.Челпанов (1862-1936 рр.). Він заснував при університеті у 1897 р. психологічну лабораторію, написав підручник з психології.
У 1901 р. за ініціативою К. Твардовського при Львівському університеті відкрита перша в Галичині психологічна лабораторія. С. Балей, який досліджував психологію творчості Т. Шевченка, у 1922 р. видав у Львові перший в Галичині " Нарис психології".
XX століття ознаменувалося появою на науковій арені нових вагомих постатей: О. Раєвський, Г. Костюк, О. Залужний, Д. Елькін, П. Чамата, С. Ананьїн, Д. Ніколенко, К. Федоровський, П. Пелех та інші.
У 1921 р. у Харкові була відкрита Психоневрологічна академія (1937 р. реорганізована в Психоневрологічний науково-дослідний інститут), де успішно працювали такі відомі вчені, як О. Ющенко, І. Соколянський, О. Леонтьєв, О. Лурія, О. Запорожець, П.Зінченко.
У 1930 р. при Українському науково-дослідному інституті педагогіки був відкритий відділ психології, де предмет викладали О. Залужний, В. Сорока–Росінський, К. Федоровський. У цьому ж році при Київському інституті соціального виховання (нині Український державний педагогічний університет ім. Драгоманова) було засновано кафедру психології Г.Костюком. Він же став і першим директором НДІ психології України, який сьогодні носить його ім'я.
Підручник "Психологія" за редакцією Г. Костюка був настільною книгою багатьох студентів вузів. Г. Костюк у своїх працях викладає сучасну йому систему психологічних знань. Академік пропонує розглядати психічні явища не лише як результат діяльності, а і як процес відображення зовнішнього світу в мозку людини. Він вбачає взаємозв'язок між психічним та фізіологічним (твердження, близьке до сучасної біопсихологічної течії). Вважає, що при тлумаченні, розкритті психічних явищ (від найпростіших до найскладніших) слід брати до уваги закономірності нейродинаміки мозку. При цьому наголошує, що психологія і фізіологія - окремі науки і кожна з них має свої специфічні завдання.
Нам близьке твердження видатного вченого про становлення особистості як індивідуальності, її своєрідність і неповторність: "Загальні закономірності вікового розвитку особистості дістають свою конкретизацію в її індивідуальних особливостях". "Особистість завжди відзначається індивідуальною своєрідністю, - зазначає Г.Костюк, - вона має своє неповторне, індивідуальне обличчя".
Якщо проаналізувати усі дослідження другої половини XX ст., то можна визначити, яким основним проблемам приділяли особливу увагу українські науковці.
Експериментальні дослідження з загальної психології проводилися за такими напрямами: чуттєве пізнання, увага, пам'ять (П. Зінченко.Г. Середа, С. Бочарова); мислення та мовлення (Г. Костюк, О.Раєвський, Б. Бех, І. Синиця, Л.Проколієнко, Б. Іллюк, Н. Чепелєва); сприймання (Д. Елькін,Т. Козіна); уявлення, почуття, воля (В. Котирло, О. Авраменко, Л. Балацька, О. Кульчицька); психологія особистості (Л. Марісова, М. Рейнвальд).
У галузі дитячої та педагогічної психології проводяться дослідження в таких напрямах: розвиток і навчання школяра (С. Максименко, В. Демиденко, Ю. Машбіц та ін.); методолгічні пробле6ми психології (М. Боришевський), удосконалення виховного процесу (І. Бех, О. Жаворонко); оптимізація загальноосвітньої та професійної підготовки учнів профтехучилищ (Б. Федорішин, І. Назимов, Р. Пономарьова) та чимало ін.
Сьогодні центрами наукових досліджень у галузі психології є Інститут психології ім. Г.Костюка АПН України, який очолює акдемік С. Максименко, кафедри психології Національного університету України ім. Т.Шевченка та Українського педагогічного університету ім. Драгоманова, а також кафедри психології інших університетів, зокрема Львівського та Харківського.
Майбутнє психології України за енергійними молодими людьми, які студіюють цю науку у престижних вузах і вбирають у себе цінний досвід, надбаний впродовж віків.
