Художній стиль
Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.
Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.
Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві - художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу - естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.
Основні ознаки:
· найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності - образність (образ - персонаж, образ колектив, образ - символ, словесний образ, зоровий образ);
· поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;
· естетика мовлення, призначення якої - викликати в читача почуття прекрасного;
· експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);
· зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;
· відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;
· визначальним є суб'єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).
Основні мовні засоби:
· наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);
· використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);
· запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);
· уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;
· поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л. Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);
· широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв'язків, особливості інтонування та ритмомелодики;
· повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).
За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:
· а) епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);
· б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);
· в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);
· г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).
Науковий стиль
Сфера використання - наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.
Основне призначення - викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз'яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.
Основні ознаки:
· ясність (понятійність) і предметність тлумачень;
· логічна послідовність і доказовість викладу;
· узагальненість понять і явищ;
· об'єктивний аналіз;
· точність і лаконічність висловлювань;
· аргументація та переконливість тверджень;
· однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;
· докладні висновки.
Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:
· великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);
· наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;
· оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);
· використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;
· залучення цитат і посилань на першоджерела;
· як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;
· наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);
· окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;
· монологічним характером текстів;
· переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).
Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:
· а) власне науковий) із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;
· б) науково-популярний - застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;
· в) науково-навчальний - наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й н включає використання елементів емоційності.
Публіцистичний стиль
Сфера використання - громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.
Основне призначення:
· інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;
· активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;
· пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.
Основні ознаки:
· доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);
· поєднання логічності доказів і полемічності викладу;
· сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;
· висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;
· наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;
· широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).
Основні мовні засоби:
· синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;
· лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);
· використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото - вугілля, нафта, легені планети - ліси та ін.);
· уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт і под.);
· із морфологічних засобів часто використовується іншомовні суфікси і ст. (ист), - атор, - акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо; - нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);
· синтексисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);
· ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки;
· ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки.
Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями т способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:
· а) стиль ЗМІ - засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);
· б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);
· в) есе (короткі нариси вишуканої форми);
· г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).
Епістолярний стиль
Сфера використання - приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики ("Посланія" І. Вишенського, "Листи з хутора" П Куліша та ін.).
Основні ознаки - наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звернення; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум. (Р. S. - приписка до закінченого листа після підпису).
Основні мовні засоби - поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.
Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов'язкових раніше вступних звертань та заключних формувань увічливості.
Конфесійний стиль
Сфера використання - релігія та церква.
Призначення - обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у "Біблії" та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).
Основні засоби:
· суто церковна термінологія і слова - символи;
· непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;
· значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;
· наявність архаїзмів.
Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.
Організаційно-діловий стиль
Його функціональні підстилі.
У ст. 11. "Закону про мови" записано: "Мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів підприємств, установ. організацій є українська мова".
Офіційно-діловий стиль - функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.
Основне призначення - регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.
Під функціональним різновидом мови слід розуміти систему мовних одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, обумовлених соціальними завданнями мовлення.
Мовленню у сфері управління притаманна наука специфічних особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління - організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники, Характер і зміст інформаційних зв'язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежить від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності.
Ці стосунки стабільні й регламентуються чинними правовими нормами.
Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому.
Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є контракт на адресність інформації.
Суттєвим фактором ділового спілкування, що впливає на характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Управлінська діяльність - це завжди - "гра за правилами". Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів.
Наступною характерною рисою ділового спілкування є тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функції.
Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування:
· офіційний характер;
· адресність;
· повторність;
· тематична обмеженість.
Специфіка офіційно-ділового стилю полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаманні лише йому, а саме:
· нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;
· точність та ясність повинні поєднуватись з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;
· документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;
· наявність усталених одноманітних мов6них зворотів, висока стандартизація вислову;
· сувора регламентація тексту для чіткої організації текст поділяє на параграфи, підпункти.
Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних одиниць і прийомів їх використання в те5стах ділових (управлінських) документів.
Мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інформацію й відповідати всім вимогам, що до неї висуваються, а саме:
· широке використовування суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (функціонування закладу, узяти участь, регламентація дій);
· наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);
· обов'язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності т емоційно-експресивної лексики;
· синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання;
· наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням позачерговості, постійності дії;
· чітко регламентоване розміщення та будова тексту, обсяг основних частин, наявність обов'язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками);
· до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і підрядним зв'язком, натомість широко використовуються безсполучникові, прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).
Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:
Законодавчий - використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними т службовими особами. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін.
Дипломатичний - використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури.
Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях). нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т. ін.
Юридичний використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання. розслідування, арбітраж).
Цей підстиль обслуговує й регламентує правові та конфліктні відносини:
· між державою та підприємствами й організаціями всіх форм власності;
· між підприємствами, організаціями та установами;
· між державою та приватними особами;
· між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та приватними особами;
· між приватними особами.
Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях та ін
В) країнська літературна мова як форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які обов'язкові для всіх її носіїв. Унормованість - одна з основних ознак літературної мови.
Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації.
Розрізняють такі мовні норми:
1) орфоепічні - регулюють правильну вимову звуків, наголошення слів;
2) лексичні - встановлюють правила слововживання;
3) граматичні - передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень;
4) стилістичні - визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення;
5) орфографічні - охоплюють правила написання слів та їхніх частин;
6) пунктуаційні - регулюють вживання розділових знаків (табл. 1.1).
У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів, які підлягають нормуванню, змінюються. Мовні норми найповніше й у певній системі зафіксовані у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках із української мови.
Культура писемного й усного мовлення всіх мовців полягає в тому, щоб досконало оволодіти мовними нормами, послідовно їх дотримуватись. Використовуючи мову у повсякденному житті, люди, залежно від потреби, вдаються до різних мовних засобів. Зважаючи на зміст і мету висловлення, а також на індивідуальну манеру та уподобання у процесі мовлення відбуваються певний добір і комбінування найприйнятніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації наявних у мові варіантів слів, форм, словосполучень, конструкцій речень. Отже, тексти - художній твір, наукова стаття, протокол, газетний репортаж, - написані однією мовою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стилістичною диференціацією мови.
Г) бароковий, бідермаєр, народне мистецтво тощо); часом це наслідування виростає у власні стилі (неокласицизм, неовізантизм, неореалізм тощо).
Стилізація це один із прийомів візуальної організації образного вираження, при якому виявляються найбільш характерні риси предмета і відкидаються непотрібні деталі[1]. Стилізація як процес роботи являє собою декоративне
узагальнення зображуваних об'єктів (фігур, предметів) за допомогою ряду умовних прийомів зміни форми, об'ємних і колірних співвідношень[2].
Творчий метод стилізації увазі запозичення історичних, національних, сюжетних мотивів або художніх прийомів із уже наявного культурного досвіду, їх творче переосмислення і образну передачу сучасними художніми засобами[3].
Д) Емоції, як вважається за аксіому, являються мотиваційною основою свідомості та мовної поведінки, що люди не можуть в своєму спілкування обійтись без емоцій. В даній ситуації джерелом людських емоцій виступає мова, яка власне і номінує емоції, виражає їх, описує, імітує, стимулює, класифікує, пропонує засоби для мовного маніпулювання та моделювання відповідних емоцій. Сама мова формує емоційну картину світу. При цьому емоції виникають не лише в наслідок заданих лінгвокультурних ситуацій, але і самі їх породжують.
На сучасному етапі розвитку та чіткого встановлення поняття експресивності вчені звертаються до когнітивно-психологічних та комунікативно-прагматичних трактувань тих ознак мовлення, від яких безпосередньо залежить ефект, що створюється експресивним мовленням.
Експресивність як семантична категорія розглядається у межах конотативного значення, являє собою одну з найважливіших рушійних сил розвитку мови, так як вона сприяє створенню нових засобів, які в свою чергу слугують для більш глибинної передачі думок мовця чи пишучого. Сутність семантичної категорії експресивності полягає у вираженні додаткових смислових відтінків, що нашаровуються на денотативне значення, поширюючи та підсилюючи лексичне та граматичне значення, формуючи зображальність та виразність мовлення. [6]
В основі явища експресивності лежать декілька груп психологічних закономірностей, що стосуються, з одного боку, вираження емоцій і почуттів, а з іншої – сприйняття. Лінгвістичним механізмом експресивності є, головним чином, відхилення від стереотипів у використанні мовних одиниць різних рівнів.
На ряду з іншими категоріями, експресивність слугує не лише для ефективної реалізації намірів мовця, але і втіленням в мовленні власне його особистості, що особливо є важливим для художнього тексту. Експресивність розкриває якісну сторону висловлювання, є ознакою мовленнєвого твору, що власне і передає його суть. [2]
Експресивність як особлива інтенція регулюється глобальним комунікативним задумом мовця і може бути поширена на всі висловлювання в цілому чи на окремі його сторони, елементи, смислові чи формальні, мовні та позамовні.
В сучасній лінгвістиці термінологічне різноманіття в області емотивістики перш за все пов’язано із синонімічним використанням термінів «експресивність» та «емоційність». Але для уникнення змішання даних понять, необхідно чітко встановити їх відмінність. З точки зору семасіології в процесі вивчення експресивності дуже важливим є розмежування слів, що називають емоції, та слів, що викликають емоційну реакцію читача. Остання категорія розглядається вченими крізь призму системного опису значення, і таким чином, емоційність втрачає комунікативну самостійність і стає синонімічною експресивності.
Емоційність – «прояв в мовленні почуттів настрою мовця по відношенню до діяльності, іншими словами, суб’єктивним відношенням до дійсності. Прояв емоційного значення слова можна прослідкувати в чітко заданому контексті, що передає індивідуальний настрій чи почуття мовця. В свою чергу, поняття «експресивність» характеризує виразність мовлення людини, за часту співвідноситься з інтенсивністю, маючи на меті підсилити вплив на слухача, вразити чи запевнити його. [3]
Експресивність, що є результатом використання емоційних мовних одиниць в мовленні, являє собою сукупність семантико-стилістичних ознак, що роблять мовлення більш яскравим, сильно діючим, глибоко вражаючим. Якщо у висловлюванні чітко виражено суб’єктивно психологічне відношення людини до того, про що він говорить, то в даній ситуації реалізується емоційна чи експресивна функція мовлення. [5]
Експресивність як семантична категорія може включати в себе такі поняття, як емоційність, оцінку, інтенсивність. При співвідношенні понять емоційності та експресивності необхідно зазначити, що емоційність є складовою експресивності, вона завжди експресивна, в той час, коли експресивність не завжди може бути емоційною, тобто експресивність завжди виражає почуття мовця. Експресивне мовлення є незвичним, що виділяється на фоні нейтрального мовного оточення за умови насиченості лексичними, граматичними, фонетичними, стилістичними засобами, впливаючи на емоційну сферу реципієнта. Експресивність – це категорія, яку набуває слово чи висловлення лише в певному мовленнєвому контексті чи «внутрішньо властива одному слову як елементу мови»[1].
