Семінарське заняття 4
Особливості розвідувальної діяльності у XVII ст. та XVIII ст.
1. Особливості розвідки кардинала Рішельє.
2. Таємні війни кардинала Мазаріні.
3. Розвідка Олівера Кромвеля.
4. Вільгельм III Оранський і його таємна війна.
5. Джон Мальборо і його роль у розвитку англійської розвідки.
6. Пруська розвідка короля Фрідріха II.
7. Австрійська розвідка канцлера Венцеля Кауніца.
8. Боротьба таємних cлужб під час війни американських колоній за незалежність від Англії.
При підготовці до семінарського заняття звернути увагу на наступні питання:
Особливості діяльності розвідувальних служб у протистоянні європейських монархій у XVII ст. Розвідка кардинала Рішельє. Жозеф дю Трембйе. Заснування сучасної криптографії. Антуан Россіньоль. Таємна служба кардинала Мазаріні. Єпископ Фрежюський Ондедей. Фронда (1648-1653 pp.) і таємна війна. Зміна пріоритетів у роботі розвідки. Громадянська війна в Англії (1642-1645 pp.) і розвідка ворогуючих сторін. Таємна служба Олівера Кромвеля. «Розвідувальний департамент» Джона Терло. Занепад англійської розвідки під час Реставрації. Джордж Даунінг. «Славна революція» в Англії 1688 р. Розвідувальна служба Вільгельма III Оранського. Дипломатія і розвідка у боротьбі європейських монархій за іспанську спадщину. Таємна служба Джона Черчілля, першого герцога Мальборо.
Особливості дипломатії і шпіонажу у XVIII ст. Розквіт діяльності «чорних кабінетів». Виникнення недержавних розвідувальних і контррозвідувальних організацій. Розвідка пруських королів Фрідріха Вільгельма І і Фрідріха II. Таємна служба австрійського канцлера Кауніца. Перетворення розвідки на постійно функціонуючу організацію. Структура і механізм діяльності англійської таємної служби наприкінці XVIII ст. Розвідувальні центри у Голландії і Бельгії. Війна американських колоній за незалежність від Англії і протистояння розвідувальних служб воюючих сторін. Розвідка Джорджа Вашингтона. Бенджамін Толмедж, Роберт Таунсенд. Американська дипломатія та англійська розвідка у боротьбі за союзників. Бенджамін Франклін та Едуард Банкрофт. Діяльність англійської таємної служби в Америці після війни за незалежність.
Рекомендована література:
1. Пик С. М. Таємна дипломатія і розвідка у міжнародних відносинах: навчальний посібник / С. М. Пик. – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2012. – 514 с.
2. Полмар Н., Аллен Т. Б. Энциклопедия шпионажа / Пер. с англ. В. Смирнова. - М.: КРОН-ПРЕСС, 1999.
3. Даллес А. Искусство разведки: Пер. с англ. с сокращениями. - М.: Междунар. отношения - МП "Улисс", 1992.
4. Андреев А. Р. Гений Франции, или Жизнь кардинала Ришелье: Документальное историческое исследование: Ришелье А. Политическое завещание. - М., 1999.
5. Зінченко А. Історія дипломатії: від давнини до початку нового часу. - Вінниця: Нова книга, 2002.
6. История дипломатии / Под ред. В. П. Потемкина. В 3 т. -Т. 1. - М.: Государственное изд-во полит, литературы, 1941.
7. История Франции: В 3 т. - Т. 1. - М., 1972.
8. Киссинджер Г. Дипломатия. - М: Научн.-изд. центр "Ладомир", 1997.
9. 'Лавровский В. М., Барг М. А. Английская революция в XVII в. -М, 1988.
10. Ранцов В. Л. Ришелье: Его жизнь и политическая деятельность. - Челябинск, 1995.
11. Черкасов П. П. Кардинал Ришелье. - М.: Междунар. отношения, 1990.
12. Черняк Е. Б. Пять столетий тайной войны. Из истории секретной дипломатии и разведки. - 5-е изд., доп. - М.: Междунар. отношения, 1991.
13. Архенгольц И. В. История семилетней войны. - Пер. с нем.-М-, 2001.
14. История США: В 4 т. - Т. 1. - М, 1984.
1. Особливості розвідки кардинала Рішельє.
Правління Рішельє зіграло не меншу роль в історії таємної війни, ніж в історії Франції і всієї Західної Європи. Протягом майже 20 років - з 1624 р. і до самої смерті в 1642 р. - кардинал Рішельє був главою уряду при незначному Людовику XIII. Щоб не бути поваленим з висот могутності, Рішельє довелося не тільки навчитися грати на слабкостях і примхах непостійного, схильного стороннім впливам Людовика XIII, але і бути весь час в курсі непрекращавшихся палацових інтриг. У них брали активну участь мати, дружина і брат короля, а також інші принци крові, не кажучи вже про впливових вельмож. Противники кардинала намагалися протидіяти посиленню королівського абсолютизму, повного підпорядкування знаті верховної влади монарха, чого наполегливо добивався Рішельє, спираючись на підтримку більшості дворянства і буржуазії. Їм була потрібна тверда влада для придушення селянських і міських повстань. У своєму спротиві Рішельє його супротивники майже незмінно вдавалися до улюбленого засобу - до змови з Габсбургами, проти яких, продовжуючи лінію Генріха IV, вів вперту боротьбу кардинал. Тому розвідка Рішельє повинна була вирішувати багатосторонні, хоча і тісно перепліталися завдання: вистежувати супротивників кардинала при дворі, виявляти їх зв'язки з Іспанією і Габсбургами і, нарешті, прямо обслуговувати зовнішню політику, що включала, зокрема, мобілізацію протестантського короля Швеції Густава Адольфа і протестантських німецьких князів проти імператора. Легко зрозуміти, чому в таких умовах Рішельє вважав за краще надати розвідувальної службі приватний характер, оплачуючи своїх вивідувачів з власної кишені, який, втім, після цього швидко поповнювався за рахунок скарбниці. Рішельє не вірив навіть своїм особистим секретарям. Коли вони переписували важливі папери, кардинал сам дивився за їх роботою: він хотів переконатися, що при цьому не будуть зняті додаткові копії з секретних документів. До числа тих небагатьох, хто незмінно користувався необмеженою довірою Рішельє, був глава його секретної служби монах капуцинського ордена Жозеф дю Трембле ("сірий кардинал", як його іронічно іменували вороги). По ранках Рішельє регулярно приносили перехоплену кореспонденцію, доповідали про події при дворі, про розмови ув'язнених, підслуханих тюремниками. Буквально щодня Рішельє з батьком Жозефом обговорювали отриману шпигунську інформацію, складали вказівки своїм розвідникам. Батько Жозеф завербував багато ченців свого ордену. Кілька шпигунів-капуцинів влаштувалися в Лондоні, формально перебуваючи у свиті дружини англійського короля Карла I Генрієтти-Марії, француженки за народженням. Серед капуцинів батько Жозеф відібрав собі і чотирьох помічників, які складали штаб його розвідувальної організації. На службі у кардинала складався Антуан Россіньоло, якого вважають засновником сучасної криптографії. Ще в молодості він звернув на себе увагу тим, що зумів прочитати зашифрований лист гугенотів міста Бельмона, стійко витримували облогу королівської армії. У цій перехопленої депеші обложені повідомляли, що у них немає амуніції і, якщо не прибуде підмога, вони повинні будуть незабаром здатися. Командувач королівськими військами повернув городянам розшифроване лист, і ті, переконавшись, що воно прочитано, несподівано 30 квітня 1628 склали зброю. Рішельє, дізнавшись про здібності Россіньоло, наблизив його до себе. При облозі гугенотської твердині - гавані Ла-Рошель - Россіньоло вдалося розшифрувати депешу про те, що жителі голодують і, якщо не отримають допомоги від англійців, не зможуть продовжувати опір. Оселився під Парижем, у містечку Жювісі, шифрувальника удостоював своїми відвідинами сам Людовик XIII. Россіньоло не тільки розкривав шифри, але й складав неправдиві депеші, спонукало до здачі ворожих фортець. Ходили, втім, чутки, що Рішельє свідомо перебільшував можливості свого фахівця за кодами, щоб збентежити змовників. Однак у тому, що Россіньоло дійсно був віртуозом своєї справи, переконують, крім іншого, і листування кардинала, і щедрі королівські дари йому. Він залишався у великій милості і за Людовіка XIV. У 1672 р. йому було подаровано 150 тис. ліврів, а в останні роки життя (він помер у 1682 р.) Россіньоло отримував щорічну пенсію в 12 тис. ліврів. Секретна служба Рішельє забезпечувала його з усіх країн Європи інформацією, що мала нерідко першорядне значення. Доводиться дивуватися, яким чином при тодішніх засобах зв'язку в Париж вчасно доставлялися відомості, які прагнули зберегти в таємниці уряду, взагалі не підтримували ні дипломатичних, ні інших відносин з Францією. Прикладом може послужити отримане Рішельє завчасно звістка про прийняте у 1628 р. вирішенні московського уряду відновити війну проти Польщі. Своєчасна поінформованість про це дозволила французьким дипломатам значно прискорити укладення в 1629 р. Альтмаркского перемир'я між Швецією і Польщею, що дало можливість шведському королю Густаву Адольфу розпочати успішну війну проти німецького імператора (імператорський престол займали представники австрійської гілки династії Габсбургів). Це ж, у свою чергу, відповідало головній зовнішньополітичної мети Рішельє - створення потужної коаліції проти, як і раніше претендували на європейську гегемонію іспанських і австрійських Габсбургів. Можна лише здогадуватися, яким чином Рішельє отримав секретну інформацію з Московської держави, з яким протягом попередніх півтора десятиліть у Франції взагалі не було жодних зв'язків. Уряд царя Михайла Федоровича, сподіваючись привернути Туреччину до союзу проти Польщі, повідомило про свої плани турецькому послу греку Ф. Кантакузіно, який відразу ж після цього поспішив до Константинополя. А постійний французький посол в Константинополі граф Ф. Сезі, що був насамперед агентом батька Жозефа, зумів обзавестися інформаторами, які передавали йому все, що було відомо уряду султана Мурада IV... Ще в перші роки правління Рішельє проти нього було складено змову на чолі з братом короля Гастоном Орлеанським. У змові брали участь дружина Людовика Анна Австрійська, побічні брати короля принци Вандом, маршал Орнан і граф Шале. Змовники хотіли викрасти Людовика XIII і Рішельє, а в разі невдачі - підняти збройне повстання, якому була обіцяна повна підтримка у Відні і Мадриді. У розкритті змови велику роль зіграв один з кращих розвідників батька Жозефа - Рошфор. Він, ймовірно, багатьом відомий за знаменитим романом "Три мушкетери" Олександра Дюма. Свої знання про Рошфор Дюма почерпнув з його цікавих "Спогадів", але вони насправді були написані письменником Сандра де Куртіль (який був також автором "Мемуарів" д'Артаньяна) і повні вигадок. Рошфор був пажем в будинку Рішельє. Його спочатку довго відчували, а потім з метою перевірки послали з шифрованим листом до Англії. Там Рошфора заарештували, але він встиг заховати лист в сідлі, і воно не було виявлено. Після цього він став одним з найбільш довірених агентів кардинала, йому стали доручати важливі справи. Вбравшись капуцином і одержавши від батька Жозефа докладні інструкції, як личить поводитися ченцеві цією ордена, Рошфор вирушив до Брюсселя. Щоб збити зі сліду шпигунів ворожої партії, Рошфор говорив по-французьки з сильним валлонським акцентом і при нагоді не забував згадувати про свою ненависть до Франції. У Брюсселі уявний монах зумів вкрасться в довіру до маркіза Лекю, коханцеві однією з змовниці, герцогині де Шеврез. Незабаром Лекю вже передав послужливому ченцеві кілька листів для пересилання в Париж. "Таким шляхом, - сказав Лекю, - ви надасте велику послугу Іспанії". Рошфор для вірності розіграв комедію, запевняючи, що не має можливості проникнути у Францію, обдуривши шпигунів кардинала, і поступився лише тоді, коли Лекю обіцяв дістати йому дозвіл на поїздку від духовного начальства. На півдорозі Рошфора зустрів кур'єр батька Жозефа, який швидко доставив листи до Парижа. Депеші виявилися зашифрованими, але код був скоро розкритий, і Рішельє зміг познайомитися з планами змовників. Після прочитання листа були знову передані Рошфор, який вручив їх адресату - якомусь адвокату Лапьерру, що жив близько вулиці мобери. За Лапьерром була встановлена постійне стеження. Таким шляхом незабаром було відкрито, що справжнім адресатом був королівський придворний граф де Шале, щодо якого вже давно росли підозри. Однак особливо важливо було те, що в листах, доставлених Рошфором, обговорювалося питання про бажаність смерті не тільки Рішельє, але і самого Людовика XIII. Це дозволило потім Рішельє розправитися із змовниками як з учасниками замаху на священну особу монарха Рішельє був схильний відразу заарештувати і відправити на ешафот графа Шале, але "сірий кардинал" наполіг на більш витончені методи дій. Стали безперервно стежити за Шале, щоб відкрити решти змовників, А Рошфор, який отримав відповіді на привезені їм листи, знову був посланий до Брюсселя. Шале був далекий від думки, що він обплутаний мережею агентів кардинала, і спокійно відправив кур'єра до іспанського короля з пропозицією укласти таємний договір, про який вже велися переговори з іспанськими властями у Фландрії. Іспанський двір висловив цілковиту готовність задовольнити всі прохання змовників. Однак на зворотному шляху з Мадрида кур'єр був заарештований, і Рішельє отримав у свої руки докази того, що змовники, крім усього іншого, винні в державній зраді. Після того як розвідці кардинала вдалося розплутати всі нитки змови, брат короля Гастон Орлеанський, природжений зрадник, з готовністю видав своїх спільників. Шале скінчив життя на ешафоті. Приблизно до цього часу належить і знаменитий епізод з брильянтовий підвісками королеви Анни Австрійської, що становить стрижень інтриги в романі "Три мушкетери" Олександра Дюма. Вперше про цей випадок розповів сучасник подій французький письменник Ларошфуко. У Ганну Австрійську був закоханий герцог Бекінгем - фаворит двох англійських королів - Якова I і Карла I - і всесильний перший міністр Англії. Якщо вірити розповіді Ларошфуко, Анна Австрійська подарувала на згадку герцог Бекінгем брильянтовий намисто, яке було незадовго до того піднесено їй королем. Кардинал, дізнавшись про це від своїх шпигунів, вирішив скористатися нагодою, щоб завдати удару небезпечному ворогові - королеві. У романі Дюма Рішельє доручає підступної леді Вінтер зрізати у Бекінгема на балу два брильянтовий підвіска і спішно переслати їх в Париж. Після цього кардинал натякнув Людовику XIII, щоб він попросив королеву надіти намисто на найближчому прийомі. У Дюма д'Артаньян і його хоробрі друзі мушкетери доставляють з Лондона, незважаючи на тисячі всіляких перешкод, підстроєних агентами Рішельє, королеві в Париж її намисто з двома спішно виготовленими новими підвісками, які неможливо було відрізнити від вкрадених леді Вінтер. Кардинал, заздалегідь тріумфувала перемогу, був засоромлений. У дійсності роль леді Вінтер зіграла дружина англійського посла в Парижі графиня Люсі Карлейль, коханка Бекінгема, якщо тільки весь цей епізод не є лише передачею Ларошфуко слуху, який ходив у придворній середовищі. (Згодом, в роки англійської революції, графиня Карлейль, яка була тоді фрейліною королеви Генрієтти-Марії - дружини Карла I, яка жила в Парижі, посилала шпигунські донесення до Лондона супротивникам короля.) Активної учасницею змови проти Рішельє була герцогиня де Шеврез, теж фігурує в "Трьох мушкетерах" як таємнича белошвейка, приятелька Араміса. Старша дочка герцога де Рогана Марія в першому шлюбі була одружена з фаворитом Людовика XIII герцогом де Люїнь. Рано овдовівши, вона поєднувалася другим шлюбом з герцогом де Шеврез, цілковитим нікчемою, який цілком потрапив під владу своєї розумної вольової красуні дружини. Герцогиня де Шеврез стала повірниці Анни Австрійської в її романі з Бекінгемом і в інтригах проти Рішельє. Швидко зростав список коханців герцогині становив значну частину реєстру учасників різних змов проти міністра-кардинала. До їх числа належав і загиблий на ешафоті граф Шале. Після невдачі цієї конспірації пані де Шеврез перебралася в Лотарингію, де нею захопився правив там герцог Карл IV, а звідти поширила мережу своїх інтриг і на Англію. Контакти з королем Карлом I і герцогом Бекінгемом вона підтримувала ще через одного з своїх коханих - герцога Монтегю. Необережність цього англійця і послужила для розвідки Рішельє тією ниткою, яка призвела до розкриття задумів ворогів кардинала. Монтегю був заарештований на лотарінгськой території. Знайдені при ньому паперу розкрили всі плани змовників. Боротьба проти Рішельє не припинялася. Главою наступного змови була мати Людовика XIII Марія Медічі, раніше не виступала проти міністра, який в молодості був її фаворитом і навіть був зобов'язаний їй своїм піднесенням. Скориставшись захворюванням короля, Марія Медічі і її прихильники стали просити його, щоб він не їхав у діючу армію в Савойї, як того вимагав кардинал. Хвороба посилилася, і Марії Медичі спільно з Анною Австрійською сльозами і благаннями вдалося виманити у Людовика згоду розлучитися з кардиналом. Королева-мати тріумфувала перемогу і грубо вигнала геть Рішельє, з'явився до неї на прийом. Натовпи придворних лизоблюдів вже визнали своєчасним перекочувати з передньої кардинала в передпокій королеви-матері. Але вони занадто поквапилися. Людовик XIII одужав і, забувши про свою обіцянку, негайно викликав до себе кардинала, який знову став всемогутнім правителем країни. Недарма цей день-10 Листопада 1630 - увійшов в історію під назвою "дня обдурених". Багато хто з "обдурених" були віддалені від двору, а Марія Медічі після невдалої спроби підняти повстання в фортеці Каппель, неподалік від іспанської Фландрії, була вислана за кордон. Однак Гастону Орлеанському все ж вдалося очолити обурення в Лотарингії і укласти таємний договір з Іспанією, яка обіцяла допомогу противникам Рішельє. Щоб навести страх на заколотників, кардинал наказав стратити їх прихильника маршала Марільяка. Королівська армія вступила в Лотарингію і розбила війська повсталих. Один з керівників заколоту, герцог Монморансі, був обезголовлений на ешафоті. Гастон Орлеанський знову "розкаявся", зрадив своїх спільників, зі сльозами запевняв кардинала у вічній любові... і знову почав плести інтриги проти Рішельє. А Марія Медічі, виїхавши до Брюсселя, не тільки зайнялася наполегливим протидією зовнішній політиці кардинала, але і створила своею роду змовницьки центр для організації замахів на первою міністра. Людовик XIII радив Рішельє не торкатися без перевірки до фруктів і дичини, навіть якщо вони надіслані за наказом короля. Повернулася пізніше до двору тридцятирічна де Шеврез на цей раз зробила своїм коханцем маркіза де Шатнефа, що займав важливий пост зберігача державної друку. Старіючий маркіз, ще недавно вірна креатура Рішельє, тепер перейшов на сторону ворогів кардинала. Той не прощав зради (до того ж і сам був не проти придбати розташування красивою герцогині). Розвідка Рішельє розкрила змову, в якому брав участь принц Гастон та інші вороги кардинала. У 1635 р. Шатнеф був арештований, його папери, зокрема листування з пані де Шеврез, конфісковані, а він сам посаджений у Ангулемской в'язницю, з якої вийшов лише через 10 років, вже після смерті Рішельє. Батько Жозеф простежив усі відгалуження змови, аж до Англії. Там супротивникам кардинала надавала підтримку королева Генрієтта-Марія. Герцогиня де Шеврез була відправлена на заслання в Турень, де залишалася чотири роки (з 1633 по 1637 р.). Однак і звідти змовниці вела діяльну таємне листування не тільки з Ганною Австрійської, але також з мадридським двором і англійською королевою Генріеттою-Марією. Обмін листами з Анною Австрійською здійснювався за допомогою секретних агентів, якими керував слуга королеви Ла Порт. Один з цих агентів видав секрет людям кардинала. Ла Порт був посаджений у Бастилію, де його допитували канцлер Сегье та інші особи, надіслані Рішельє, а потім і особисто міністр. Однак придворні Анни Австрійської зуміли вмовити тюремників, щоб вони доставили листа до Ла Порту. Наступного дня той був знову викликаний на допит. Йому погрожували жорстокою тортурами, якщо він не повідомить всі про листування королеви з герцогинею де Шеврез і іншими змовниками. Ла Порт зробив вигляд, що злякався погрози, і обіцяв розповісти все, що від нього вимагали. У дійсності він виклав версію, якої йому рекомендували дотримуватися в таємному листі і яку обстоювала сама королева. Вийшло, ніби нічого негожого з точки зору державних інтересів в кореспонденції Анни Австрійської не було і в помині. На цей раз Рішельє не отримав потрібних йому доказів участі королеви в змові. Проте пані де Шеврез визнала розсудливим, переодягнувшись у чоловічий одяг, бігти до Іспанії. Звідти вона перебралася до Лондона і навіть завела листування з кардиналом Рішельє, який обіцянкою повного прощення намагався спонукати її повернутися до Франції. У цьому він не досяг успіху. Герцогиня брала участь і у всіх послідували змовах проти уряду. (Недарма думка про невтомною інтриганка переслідувала Людовика XIII до гробової дошки. Навіть на смертному одрі король повторював "Це диявол! Це диявол!") У 1635 р. неоголошена війна між Францією та Іспанією була доповнена відкритим розривом і ще більш численними таємними замахами на життя Рішельє. Іспанські війська вторглися в Пікардію і оволоділи фортецею Корбі. Людовик XIII і Рішельє з армією обложили цю важливу фортецю. Тоді впевнені у своїй безкарності Гастон Орлеанський і граф суасонского домовилися з іспанцями, що вони доб'ються зняття облоги, убивши кардинала. На цей раз, мабуть, контррозвідка міністра упустила підготовку замаху. Воно не вдалося, так як Гастон за своїм звичаєм злякався і не подав домовленого знака вбивцям. Незабаром Рішельє отримав всі відомості про цю змову, а Гастон і граф суасонского, дізнавшись, що їхні плани відкриті, поспішно втекли за кордон. Залишалася ще Анна Австрійська, яка виступала проти зовнішньої політики кардинала і підтримувала таємні контакти з Мадридом та Віднем. Розвідка Рішельє невпинно стежила за кожним рухом королеви. Після облоги Корбі шпигуни Рішельє зуміли роздобути цілу купу листів, власноручно написаних Ганною Австрійської та адресованих її подрузі, вже знайомої нам герцогині де Шеврез, що продовжувала грати видну роль у змовах проти Рішельє. Королеву піддали суворому допиту, і вона повинна була дати клятву не листуватися з ворогами Франції. "Я бажаю, - писав Людовик XIII під диктовку Рішельє після краху одного з змов, - щоб мадам Сеннесе мені віддавала звіт про всіх листах, які королева буде відсилати і які повинні запечатується в її присутності. Я бажаю також, щоб Філандр, перша фрейліна королеви, віддавала мені звіт про всі випадки, коли королева буде небудь писати, і влаштувала так, щоб це не відбувалося без її відома, оскільки в її віданні перебувають письмове приладдя ". Під цими та іншими параграфами Анна Австрійська повинна була підписати: "Я обіцяю королю свято дотримуватися зазначені умови". Втім, такі зобов'язання і клятви майже ніколи не дотримувалися. У 1637 р. спалахнуло повстання, підняте графом суасонского і комендантом фортеці Седан герцогом Бульонськім. Як і колись, змовникам була обіцяна допомога іспанського короля і німецького імператора. До війська заколотників приєднався загін у 7 тис. імперських солдатів. Королівська армія зазнала поразки в битві при Марфі. Змовники сподівалися, що після цього Людовик XIII пожертвує Рішельє, і нерішучий король вже був схильний погодитися на видалення кардинала. Але в 1641 р. прийшло несподівана звістка: глава змови граф суасонского упав нібито від руки невідомого вбивці. Прихильники кардинала могли лише роз'яснити, що граф, мабуть, покінчив самогубством... Після смерті графа суасонского герцог Бульйонський зволів домовитися з Рішельє, інші змовники зникли за кордоном. Рішельє безпідставно звинувачували навіть у вбивстві батька Жозефа, нібито прагнув стати наступником кардинала. На ділі Рішельє ще раніше подумував (і говорив королю) про те, щоб зробити капуцина своїм можливим спадкоємцем. Батько Жозеф помер від апоплексичного удару в грудні 1638 Останньою спробою звалити Рішельє була змова Сен-Мара. Рішельє сам звернув увагу Людовика на молодого красеня Анрі де Сен-Мара, сина прихильника кардинала маршала Еффіа. Сен-Мар в якості довіреної особи короля змінив якусь мадемуазель Отфор, так як кардинал-міністр вважав, що вона інтригувала проти нього. Але новий фаворит не виявився слухняною маріонеткою Рішельє, на що розраховував кардинал. Сен-Мар збирався одружуватися на княгині Марії де Гонзаго, досвідченої честолюбної придворної кокетці, яка, проте, поставила йому умову, щоб він отримав титул герцога або коннетабля Франції. Сен-Мар звернувся за допомогою до Рішельє. - Не забувайте, - крижаним тоном відповів кардинал, - що ви лише простий дворянин, піднесений милістю короля, і мені незрозуміло, як ви мали зухвалість розраховувати на такий шлюб. Якщо княгиня Марія дійсно думає про таке заміжжя, вона ще більш божевільна, ніж ви. Не вимовивши ні слова, Сен-Мар покинув Рішельє, давши клятву помститися всемогутньому правителю країни. Перший його крок закінчився ще більшим приниженням. Поступаючись наполегливій прохання свого фаворита, Людовик XIII з'явився на засідання Державної ради в супроводі Сен-Мара. Король заявив, що Сен-Мару слід познайомитися з урядовими справами і з цією метою він призначає його членом цього високого установи. На цей раз прийшла черга Рішельє промовчати. Він все ж влаштував так, що на засіданні обговорювалися зовсім маловажні справи. Залишившись один на один з королем, Рішельє попередив Людовика про небезпеку знаходження в Раді нестриманого і балакучого фаворита, який може з легкістю розголосити довірені йому державні секрети. Король погодився з цими доводами, він завжди в кінцевому рахунку у всьому поступався Рішельє. Оскаженілий Сен-Мар вирішив за всяку ціну повалити кардинала. Досвідчені змовники - Гастон Орлеанський і герцог Бульйонський охоче відгукнулися на пропозицію Сен-Мара. Вони разом склали проект договору з Іспанією; точніше, обидва герцога люб'язно диктували, а Сен-Мар власноруч писав цей вкрай компрометувати його документ. За договором король Іспанії мав виставити 12 тис. чоловік піхоти і 15 тис. кавалерії, а також забезпечити великими пенсіями керівників конспірації. Гастон Орлеанський мав намір у випадку удачі змови зайняти престол, Сен-Мар - місце Рішельє, а іспанці - отримати вигідний мир, якого давно і марно добивалися, воюючи з Францією. Одним з найбільш спритних учасників змови був один Сен-Мара маркіз де Фонтрай, каліка, знівечений двома горбами. Одного разу Фонтрай разом з кількома молодими дворянами висміяв спектакль, поставлений, як з'ясувалося, за розпорядженням Рішельє. Кардинал не забував таких витівок. Зустрівши через кілька днів маркіза в залі свого палацу в хвилину, коли доповідали про прибуття іноземного посла, Рішельє голосно вимовив: "Розступіться, пан Фонтрай. Посол прибув до Франції не для того, щоб розглядати виродків". Що став смертельним ворогом кардинала, Фонтрай перетворився на діяльного учасника змови. Переодягнений ченців-капуцинів, Фонтрай їздив до Мадрида для зустрічі з главою іспанського уряду графом (потім герцогом) Олівареса. "Іспанський Рішельє", як його називали сучасники, довго тягнув з підписанням паперу. Зважився він на це тільки після того, як дізнався, що кардинал, незважаючи на важку хворобу, разом з королем вирушив на чолі сильної армії на південь, щоб перенести війну в Каталонію. Мабуть, змовники не зуміли зберегти таємницю. Принаймні Марія де Гонзага писала Сен-Мару, що про "його справі" багато базікають в Парижі. Сен-Мар був оточений агентами кардинала, в їх числі була фрейліна Анни Австрійської мадемуазель Шемер, відома під ім'ям "прекрасної розпусниці"; її звіти про королеву і про Сен-Маре наведені в мемуарах Рішельє. Сен-Мар відмовляв Людовика XIII від поїздки в армію, що рекомендував зробити кардинал. Думка кардинала, як завжди, взяло гору. Тоді Сен-Мар і інші змовники вирішили здійснити замах на Рішельє. До цього часу кардинал вже отримав від своїх розвідників копію договору, укладеного змовниками з Іспанією, і наполіг на арешт винуватців. Фонтрай першого зметикував, що гра програна. Отримавши звістку про відвідини короля посланцем кардинала, маркіз заявив Сен-Мару, не верившему в небезпеку: - Ви будете досить добре складені, навіть коли вам знімуть голову з плечей. Сам Фонтрай вирішив не позбавлятися такого корисного прикраси і, переодягнувшись капуцином, втік за кордон. У романі А. де Віньї "Сен-Мар" герой вирішив померти, дізнавшись, що Марія де Гонзага заручилася з королем Польщі. Він відмовився очолити 20-тисячне військо, зібране змовниками, і сам благородно віддав свою шпагу Людовіку. Дійсність була багато простіше. Заручини Марії де Гонзаго відбулося вже після арешту Сен-Мара. А той не тільки не вручив шпагу королеві, а ще до підписання наказу про арешт намагався втекти. Його знайшли переховувалися в бідній халупі на одній зі столичних околиць: міські ворота були закриті, і втікач не зумів покинути Париж. Після арешту першим, як зазвичай, зрадив своїх спільників Гастон Орлеанський. Так само вчинив незабаром і герцог Бульйонський. Натомість вони отримали помилування (герцогу Бульйонський довелося, щоб заслужити прощення, відмовитися від фортеці Седан). Ще раніше, 30 червня 1642 р., не сподіваючись на твердість Людовика XIII, Рішельє отримав повноваження діяти у виняткових випадках від імені короля навіть до того, як той буде сповіщений про те, що трапилося. 12 вересня 1642 Сен-Мар зійшов на ешафот. Йому було тоді 22 роки. Залишається таємницею, яким чином розвідка Рішельє добула текст договору з Іспанією. Дослідники три сторіччя ніяк не дійдуть згоди з цього питання. Деякі вважають, що змовників міг видати сам Оліварес в обмін на певні компенсації з боку Рішельє. Якщо це так, Оліварес, ймовірно, переслав договір через французького командувача в Каталонії де Брезе, шурина кардинала. Однак багато що говорить проти цієї гіпотези. Зрадником навряд чи міг бути герцог Бульйонський - інакше б він не поплатився втратою Седана. Чи не був їм Гастон Орлеанський - боягузливий нероба і професійний зрадник? Це можливо. Але видати змова могла і Анна Австрійська - адже її наближеним і коханцем був кардинал Джуліо Мазаріні, найближчий радник і наступник Рішельє на посаді першого міністра Франції. За переказами, Сен-Мар був таємно повінчаний зі знаменитою придворної куртизанкою Маріон Делорм. Історія її життя послужила матеріалом для романтичної драми В. Гюго "Маріон Делорм" і роману А. де Віньї. Делорм, серед шанувальників якої було багато вельмож - навіть король Людовик XIII і, нарешті, сам кардинал, - безсумнівно, була одним з таємних агентів Рішельє. Пізніше вона долучилася до противників Мазаріні, і тільки раптова смерть у 1650 р. врятувала Делорм від в'язниці. Одержала широке поширення легенда, що Маріон Делорм сама інсценувала свою смерть з метою уникнути арешту і бігти до Англії. Там, стверджує легенда, вона вийшла заміж за багатого лорда, якого змінила на ватажка розбійників. Поховавши трьох мужів, Делорм нібито дожила До 1706 р. або навіть до 1741 р., коли їй повинно було бути ні багато ні мало 130 років від роду
4. Вільгельм III Оранський і його таємна війна.
Але Яків II умів вибирати на рідкість невідповідних людей не тільки на державні пости, але й на роль своїх таємних агентів. Вони не повідомили йому про переговори, які вели впливові політики з Вільгельма Оранського, про те, як адмірал Герберт в одязі простого матроса вирушав до Гааги. Вільгельм III, далекоглядний політик і досвідчений полководець, який присвятив життя боротьбі проти гегемоністських планів Людовика XIV, відмінно розумів, яку роль в такій обстановці була покликана зіграти його секретна служба. На чолі її він поставив близького друга і самого довіреної радника Віллема Бентінка, згодом графа Портленда. А головним представником цієї секретної служби в Англії став Генрі Сідні, в минулому британський посланник в Гаазі, сам запропонував свої послуги Вільгельму. Восени 1687 Сідні повернувся в Англію. Ще до цього туди попрямували агенти Бентінка Джон Хаттон, Джеймс Джонсон та ін із завданням тримати Вільгельма в курсі всіх закулісних подій, викликаних швидко наростала політичною кризою. Сідні мав широкі зв'язки в урядових і придворних сферах Лондона. В юності він був дуже близький зі своїм племінником Робертом Спенсером, графом Сандерлендом, предавшим всіх своїх колишніх союзників і який став головним виконавцем планів Якова II, а потім переметнувся в табір Вільгельма II. Ті розвідувальні донесення, якими постачали Вільгельма Генрі Сідні і його помічники і які збереглися в архівах, містять настільки докладну і достовірну інформацію, що останнім часом стали широко використовуватися дослідниками для висвітлення історії "славної революції". В результаті цього перевороту Яків II був скинутий і на престол вступив Вільгельм Оранський зі своєю дружиною Марією. Після 1688 р. міжнародна обстановка разом круто змінилася. У Англії та Голландії з'явився спільний лідер, досвідчений політик і полководець, який поставив метою зломити могутність Франції. Правда, в роки, безпосередньо слідували за "славною революцією", на англійському троні Вільгельм Оранський відчував себе не дуже впевнено. Похмурий, неговіркий голландець, оточений фаворитами, які разом з ним приїхали в Англію, не відразу став користуватися популярністю. Багато хто з впливових діячів партії торі, які, побоюючись відновлення католицизму, погодилися на видалення Якова, тепер, коли перевага отримали їх супротивники - віги, почали подумувати про покликання назад вигнаного короля. Цю частину торі стали називати якобитов. Якобітство перетворювалося у зручний політичне прапор для жорстоко гортати ірландських католиків, а також для значної частини населення Шотландії, яка виступала проти унії з Англією і тому особливо підкреслювала свою лояльність по відношенню до "національної" шотландської династії Стюартів. В Англії якобітскіх стали круги крайньої дворянської реакції. Однак в окремі моменти в якобітскіх гону забарвлювалися невдоволення джентрі засиллям в уряді вігской земельної та грошової аристократії, збільшенням податків у зв'язку з тривалими війнами, а також деякі форми соціального протесту різних верств населення. Придушення якобітскіх повстань і змов якобітскіх підпілля, що розтягнулося більш ніж на півстоліття, не було, таким чином, боротьбою з заздалегідь визначеним результатом, як це уявлялося деяким історикам, який писав через 100 років після подій. Більш того, ця боротьба багато в чому, принаймні зовні, нагадувала протиборство протестантської Англії в роки правління Єлизавети I з силами міжнародної контрреформації. Адже в змови були знову залучені держава, що претендувала на панування в Європі, - на цей раз Франція Людовика XIV, папський престол і єзуїти. Але це аж ніяк не було повторенням у формі фарсу колишньої трагедії - в ході боротьби було пролито дуже багато крові, щоб применшувати її розмах і жорстокість. Було, звичайно, одна відмінність - в кінці XVII в. і першій половині XVIII в. не існувало міжнародного табору контрреформації, а після 1715 втратили реальність ч плани утвердження французької гегемонії в Європі. Однак якобітскіх хорту виявилася важливою в ході англо-французької боротьби за торгове і колоніальне переважання. Протягом багатьох десятиліть після "славної революції" 11) 88 р. одним з головних напрямків діяльності англійської секретної "служби була боротьба проти якобітства. Ресурси якобитов, мистецтво їх агентів часто вкрай перебільшувались в Лондоні, і різні обставини живили цю ілюзію. Неправильно змішувати, як це нерідко робиться в історичній літературі, два питання - можливість реставрації абсолютизму і католицизму і ймовірність повернення Стюартів. Перше було просто неможливо - процес буржуазного розвитку Англії носив незворотний характер. Навпаки, друге не було повністю виключено, але за однієї неодмінної умови - політичної капітуляції Якова II, а потім і його спадкоємця перед силами нового ладу. Навіть Вільгельм III подумував про компроміс після смерті сина принцеси Анни - останнього з "законних" протестантських престолонаслідників чоловічої статі. Вільгельм натякав, що його наступником міг би стати син Якова II в разі його звернення в протестантство. Однак Стюарти прагнули до неможливого - відновленню абсолютизму і католицизму - верб кінцевому рахунку не використовували єдиного, що залишився у них шансу. Але це не можна було з упевненістю передбачити заздалегідь. До того ж треба врахувати, що протягом ряду років (особливо до травня 1692 р.) зберігалася можливість висадки великої французької армії в Англії, де зазвичай малося мало регулярних військ, так само як і у знову завойованій Ірландії і в Шотландії. Демонстративне вираз "королем-сонцем" співчуття вигнаному Якову II, надання в його розпорядження пишного Сен- Жерменського палацу і навіть щорічної пенсії в 600 тис. ліврів, однак, ще далеко не означали беззастережну підтримку Людовіком планів якобитов. Під час свого короткого правління Яків II зовсім не проявив себе другом Франції, і його реставрація навряд чи багато чого обіцяла Версальського двору. Людовика швидше влаштувало б відновлення Якова на престолі в Шотландії та Ірландії, що створило б противагу Англії. І, у всякому разі, якобитов були корисним знаряддям для французької дипломатії як загроза для Англії, а у воєнний час - як засіб відволікання частини англійських військових сил з континенту, де вони були важливою складовою частиною військ коаліції, що протистояла Людовику XIV. В цій боротьбі знову активізувалася англійська секретна служба. Один з перших якобітскіх змов був розкритий з вини кур'єрів. Чи має їх історія романтичний або комічний характер, нехай вирішує читач. А зводиться вона коротенько до наступного. Одним з цих кур'єрів був Вільям Фуллер, закоханий у фрейліну королеви - дружини Якова II. Однак клятвені запевнення агента, який перебував на службі у Бентінка, виявилися сильнішими і чар придворної красуні, і солодких промов католицьких Патер, оскільки Фуллер, перейшовши на бік уряду Вільгельма, заразом вже відрікся і від католицтва. У 1690 р. Фуллер в супроводі іншого молодого чоловіка - Кроуна на риболовецькій шхуні, наданої їм губернатором Кале, таємно переправився до Англії. Те, що в Парижі визнали необхідним послати відразу двох кур'єрів, було викликано не тільки важливістю інформації, яку цілком не зважилися довірити одній особі, але й способом її доставки: листи, написані невидимим чорнилом, були заховані в гудзики камзолів Фуллера і Кроуна. Ці заходи не мали особливого значення, оскільки, розлучившись з Кроун, Фуллер відразу ж поспішив в Кенсінгтонський палац, де знаходився Вільгельм Оранський. Незабаром зловили Кроуна в одній з лондонських таверн, де він виголошував тости на честь Якова і обіцяв швидке вторгнення в Англію вірних королю військ. Кроун володів особливо важливими відомостями - на підставі його свідчень можна було б знешкодити багатьох видних якобитов. Не дивно, що уряд заздалегідь обіцяла помилування, якщо Кроун зробить відверте зізнання. якобитов у відповідь пустили в хід знову зброю жіночих чар. Якась місіс Кліффорд, знайома Кроуна, старанно відвідувала його в тюрмі, переконуючи триматися героєм. А поки що якобитов намагалися відстрочити суд. Після перевороту 1688 р. уряд повинен був при веденні таких процесів дотримуватися законні форми судочинства, і цим намагалися скористатися прихильники Якова II. По-перше, захворів головний свідок звинувачення Фуллер. По-друге, якобитов вдалося відвести багатьох із запропонованих кандидатів в присяжні. Коли і цей прийом вичерпав себе, якобитов зуміли ввести до складу присяжних свою людину. Для прийняття рішення потрібно одностайність присяжних, а нібито, зрозуміло, рішуче відмовлявся визнати Кроуна винним. Суперечка в наглухо замкненій кімнаті присяжних тривав всю ніч і початок наступного дня. Він, ймовірно, продовжувався б і довше, якби голодне більшість з обуренням не помітило, що всюдисуща місіс Кліффорд таємно підкинула через вікно солодощі для підкріплення запалу її якобітскіх однодумця. Йому довелося поступитися. Кілька днів Кроун провів між вимогами негайно зробити визнання, щоб врятуватися від шибениці, і любовними заклинаннями місіс Кліффорд. Зрештою він махнув рукою і розповів все, що знав про підготовляв змові... Картина війни між урядами Вільгельма III і його наступників, з одного боку, і якобітскіх двором в Сен-Жермені, з іншого, відома лише в загальних рисах. Знаючи, що вони оточені агентами лондонського уряду, якобитов, як правило, знищували отримані ними розвідувальні депеші, хоча частина їх переводилася і передавалася французькій владі. Поряд з Бентінком і Генрі Сідні керівником англійської секретної служби став Даніель Фінч, граф Ноттінгем, займав пости міністра закордонних справ і пізніше лорда-голови Таємної ради. Аналіз його листування показує, що він намагався використовувати всі засоби добування інформації - перехоплення кореспонденції іноземних дипломатів, допит підозрілих осіб, а також тих, хто добровільно повідомляв становившиеся відомими йому відомості про військові приготування французів. У 1692 р. лорд Ноттінгем доручив гугенотських пастору П'єру Жюрье налагодити шпигунство у французьких портах. Бюро, створене Жюрье в Роттердамі, отримувало від своїх агентів і пересилала в Лондон відомості про якобитов. Поряд зі спостереженням за якобитов англійська розвідка прагнула отримати докладні відомості про армії і флоті Людовика XIV. Під французьких середземноморських портах діяла розвідувальна організація, очолювана французом Венсені Сер-ром і трьома швейцарцями (Полем Робен, Абрахамом Боді та Жаком Віленом), яка мала своїх людей серед матросів і навіть гугенотів, засуджених за відмову прийняти католицтво до каторжному праці на галерах. Швейцарців вистежили і стратили. Серр відбувся сплатою великого штрафу, ще двох учасників групи послали на каторгу. Між іншим, англійській розвідці не раз вдавалося вербувати агентів серед піддавалися гонінням протестантів. На початку лютого 1696 розторопний французький поліцейський Дегре заарештував якогось Сен-Мартіна, на допиті він дав свідчення, назвав свого спільника - адвоката паризького парламенту Ла Кутюр, а той - чиновника Бюдо. У паперах Сен-Мартіна знайшли лист до якогось купця Корвініусу в Амстердамі - це був другий, поряд з Жюрье, керівник шпигунського центру Етьєн Кайо. Після цього були перехоплені кур'єри, які прямували до Голландії; встановлено негласне спостереження за декількома тимчасово залишеними на свободі агентами. В їх числі опинилася і жінка, іменувала себе графинею де Верней, її пізніше ув'язнили в монастир. У квітні 1696 р. був схоплений кращий розвідник роттердамського центру Буріго. За упійманням шпигунів уважно стежив сам король. Буріго, Бюдо і Ла Кутюр кінчили на шибениці, Сен-Мартін був присуджений до довічної службі гребцом на галері, решта розвідники були кинуті в Бастилію. Шпигунська організація розпалася, хоча Кайо ще кілька років утримував своїх агентів в Ла-Рошелі. Жюрье помер у 1713 р., Кайо в 1722 р. мав необережність повернутися до Франції. Там його ще пам'ятали і відразу ж відправили на заслання в колонії. Правда, не надовго. До цього часу старий розвідник вже не представляв ніякої небезпеки. Автор відомих мемуарів єпископ Барнет дає низьку оцінку шпигунської мережі Ноттінгема. Барнет писав, що Ноттінгем отримував мало звісток про противника, тоді як в Парижі, здавалося, всі знали про англійських планах. якобітскіх агенти проникли в роттердамський центр. лазутчики якобитов був фаворит Вільгельма III Джон Сімпсон (псевдонім Джонс). Головні завдання, які в ці роки стояли перед секретною службою Вільгельма, носили контррозвідувальний характер. І насамперед це була боротьба проти якобітства. Тут недовірливий король не цілком покладався навіть на відданого Бентінка, принаймні вважаючи зайвим присвячувати його в деякі державні таємниці. Так, Бентінку дозволялося читати листування Вільгельма з голландським великим пенсіонаріем Хейнсіусом, але частина міститься в ній інформації король бажав приховати від фаворита. Це було нелегко зробити - адже Бентінк точно знав, що великий пенсіонарій незмінно посилав свої донесення двічі на тиждень. Тоді Вільгельм в червні 1689 наказав Хейнсіусу особливо конфіденційні речі писати на аркуші паперу, який король не показував Бентінку, дозволяючи йому читати "звичайне" донесення. Ніколи Бентінк не мав і частки тієї самостійності, якою володів лорд Берлі за часів Єлизавети. Після 1695 р. і особливо 1697 вплив Бентінка різко зменшилася. Частково це пояснювалося смертю благоволить до нього королеви Марії, а також тим, що лорд Портленд занадто близько зійшовся з вигами і не міг виконувати свою колишню роль представника короля в переговорах з керівниками обох партій. Вільгельм III вважав, що навіть самий довірений радник повинен бути в курсі тільки частини державних секретів, всю сукупність яких підлягало знати лише самому монарху.... якобітскіх агентура плела мережі всі нових змов. У відповідь англійська секретна служба в ці роки не раз вдавалася до випробуваного тактичного прийому. Не маючи прямими доказами проти тих чи інших підозрюваних в якості активних учасників якобітскіх підпілля, вона намагалася скомпрометувати їх за допомогою агентів-провокаторів, а якщо і це не вдавалося-р-домогтися засудження на підставі неправдивих свідчень цих агентів. Тож не раз траплялося так, що дійсних якобитов, активно діяли проти Вільгельма Оранського, судили за участь у змовах, відмінних провокаторами, в чиїх свідченнях обривки справжньої інформації поєднувалися з химерними фантазіями (іноді, втім, частково збігалися з дійсністю). Словом, виникала ситуація, добре знайома з історії "папістської змови", нібито розкритого Титусом Отсом. Саме такий характер мав уявний змову, сфабрикований у 90-ті роки XVII ст. урядовим агентом Джоном Лент, який не раз їздив до двору Якова II і нібито за його вказівкою втягнув у свою таємну організацію ряд впливових якобитов в графствах Ланкашир і Стаффордшир. Особливо активно Лент орудував в кінці 1693 р., а вже навесні наступного року нібито внаслідок докорів сумління видав плани змовників владі. Втім, на суді було розкрите, що розповіді Лент про його поїздках і зустрічах абсолютно неправдоподібні навіть з хронологічної точки зору і що, крім того, головний свідок обвинувачення - особа з досить сумнівною репутацією. Присяжні визнали підсудних невинними. А між тим вони дійсно брали участь в змові, про який Лент мав лише мізерні, уривчасті відомості. Його розповіді про намір скоїти вбивство Вільгельма лише на кілька місяців передбачили справжні плани якобитов. Двір Якова II в Сен-Жермені кишів англійськими шпигунами. Сучасники вважали, що однією з них була леді Стрікленд, яка викрадає секретні листи буквально з кишень дружини Якова і посилала копії цієї кореспонденції в Лондон. Англійський уряд завдяки розвідувальним донесенням було обізнане про все, що відбувалося в оточенні Якова. Навпаки, якобітскіх агенти постачали Якова II вельми тенденційною інформацією, стверджуючи, ніби вся країна чекає не дочекається повернення "законного короля". В такій обстановці дозрів в 1696 р. якобітскіх змова, ставив метою вбивство Вільгельма III. Зараз вже важко визначити, хто кого дурив у складній грі - якобітскіх розвідка, очолювана графом Джоном Мелфортом, який встановив зв'язки з міністрами та генералами Вільгельма, чи служба Бентінка, поглядала крізь пальці на такі зв'язки і навіть намагалася, використовуючи ці контакти, передавати фальшивки двору Якова II. Ймовірно, істина лежить посередині. Однак спроби якобитов залучити на свій бік найбільш впливових політиків супроводжувалися і планами повалити нове уряд шляхом організації замаху на Вільгельма III (тим більше що померла його дружина королева Марія, дочка Якова II, і "узурпатора" можна було представляти іноземцем, який не має ніякого права на англійський престол). У лютому 1696 р. в Англію за дорученням Якова II таємно прибув його син (від Арабелли Черчілль) - Джеймс Фітцджеймс, герцог Бервік, згодом здобув широку популярність як французький маршал. Якоюсь мірою Бервік за своїми особистими якостями - розумової хоробрості і непохитної вірності обраному прапора - зовсім несхожий на свого тупоголового, жорстокого і боягузливого батька, яскраво відображав сутність якобітства. Для Бервік не існувало ні своєї країни, ні нації - дворянський космополітизм і відданість католицької церкви замінювали йому патріотичне почуття, батьківщину, дозволяли без всякого внутрішнього надлому, без докорів сумління битися проти своєї вітчизни, служити планам фактичного перетворення його на васала французького короля. Для дотримання таємниці в Парижі було оголошено, що Бервік відправився інспектувати ірландські полки французької армії. На ділі він переодягненим, на шхуні контрабандистів перетнув протоку і висадився на англійському узбережжі. Розвідка Вільгельма відразу виявила прибуття Бервік. Було видано урядове заяву, обещавшее 1000 ф. ст. за його упіймання. Головним завданням Бервік було переконати лідерів якобитов почати повстання, без чого Людовик XIV не погоджувався зробити спробу висадки французьких військ в Англії. Однак, як розповідає Бервік в своїх "Мемуарах", він натрапив на відмова. якобітскіх лідери вказували, що, як тільки уряд виявить приготування до збройного виступу, воно негайно пошле флот блокувати французькі гавані; це перешкодить відправці десанта і прирече повстання на невдачу. Перебуваючи в Лондоні, Бервік отримав звістку про підготовку якобитов замаху на Вільгельма і вирішив, щоб не опинитися прямо замішаним в змові, негайно покинути Англію. Діставшись до узбережжя, він, напівмертвий від утоми, задрімав в таверні, розташувавшись біля каміна. Через дві години пролунав гучний стукіт у двері. До кімнати увірвалася група озброєних людей. Здавалося, все було скінчено, але при мерехтливому світлі ліхтаря Бервік дізнався капітана шхуни контрабандистів, розшукує свого пасажира. Незабаром корабель доставив Бервік в Кале. По дорозі в Париж він бачив заповнені солдатами гавані - готувалось вторгнення в Англію. Змова, про яку дізнався Бервік, був підготовлений іншим посланцем Якова II - сером Джорджем Берклі. Він мав при собі власноруч написану Яковом II інструкцію, наказує здійснити проти Вільгельма III будь-які дії, які Берклі визнає правильними та здійсненними. Одночасно якобітскіх розвідка переправила поодинці в Англію близько 20 охоронців Якова II, на рішучість яких можна було покластися. Серед них був і бригадир Амброзії Роквуд - нащадок одного з учасників "порохового змови". Ще 20 осіб Берклі і його спільники постаралися завербувати на місці. План зводився до нападу на Вільгельма, коли він, повертаючись з полювання в містечку Тернхем-грін, буде перепливати на човні річку. 15 лютого 1696 40 озброєних до зубів вершників чекали біля Тернхем-грін короля і його невелику свиту. Поблизу Дувра було все підготовлено, щоб запалити велике вогнище - умовний сигнал, який був би видний на французькому березі. Але король не з'явився. Розвідка лорда Портленда дізналася про змову, якщо вірити офіційній версії, завдяки добровільному покаяння одного із зловмисників. Бентінк був попереджений одним із змовників, а потім до нього з'явився молодий католик Пендергарас, який теж радив відкласти королівську полювання. Пендерграс, проте, відмовлявся називати імена змовників, незважаючи на особисте обіцянку Вільгельма, що ці відомості будуть використані лише для запобігання злочину. Але уряд знав уже достатньо. Змова видав і ще один його учасник - капітан Фішер. Увечері в суботу, 18 лютого, багато змовники були заарештовані.
5.Джон Черчиль Мальборо
(26 травня 1650 — 16 червня 1722) — англійський полководець і політичний діяч, генерал, 1-й герцог Мальборо. У солдат мав призвісько «Капрал Джон».
Життєпис
Батьками Джона були англійські шляхтичі із середніми статками — Вінстон та Єлизавета Черчіль. Залежно від служби свого батька молодий Джон навчався у Вільній школі Дубліна (1663 рік), Школі собору Святого Павла у Лондоні (1665 рік). Подальшому піднесенню власної кар'єри Джон Черчиль завдячує сестрі Арабелі, яка спочатку стає фрейліною Ганни Гайд, дружини Джеймса Йорського, брата Карла II, короля Англії та Шотландії. Невдозі Арабела стає коханкою Джеймса Йоркського, що тільки зміцнює позиції Джона Черчиля при дворі. У 1668 році Джон отримує перший військовий досвід, беручи участь у битвах з маврами у Північній Африці — при захисті міста Танжер.
У 1671 році він сам стає коханцем Барбари Вільєрс, герцогині Клівленд, яка у свою чергу була мітресою короля Карла II. На відзачення своєї прихильності до молодого Джона герцогиня подарувала 4500 фунтів стерлінгів, що забезпечило Черчилю стабільний дохід. Наступного — 1672 — року під проводом Джеймса Йоркського він бере участь у морський битві при Соул-бей, яка відбулася у рамках Третьої англо-голландської війни (1672—1674 роки). В цій битві англійці зазнали поразки. В наступні роки Джон Черчиль здобуває військову майстерність у битвах з голландцями — при Зинугаймі та Енцгаймі. Тут його командиром був позашлюбний син Карла II — герцог Монмунт.
У 1677 році Джон Черчіль вигідно бере шлюб з Сарою Дженінгс, яка була близькою подругою принцеси Ганни, доньки Джеймса Йоркського. Після смерті Карла II у 1685 році новим королем Англії та Шотландії стає Джеймс Йоркський під ім'ям Джеймс II. Джон Черчіль отримує звання полковника у королівському драгунському полку, а потім у особистій гвардії короля. У 1685 році Джон Черчіль придушує повстання герцога Монмунта, чим набуває ще більшої ваги при дворі короля Джеймса II.
У 1688 році спалахнуло повстання проти Джеймса II. Більшість населення-протестант було незадоволено діями короля-католика. Тому парламент, знать запросили на простол доньку Джеймса II — Марію та її чоловіка Вільгельма Оранського. В цьому ж році вони стали співправителями Англії та Шотландії — Марією II та Вільгельмом III. Джон Черчіль при перших відомостях щодо успіху повстання перейшов на бік новим володарів країни. При цьому він допоміг Вільгельму Оранському, вмовивши свою знайому Ганну Стюарт, доньку Джеймса II, визнати права Вільгельма на англійський трон. Завдячуючі йому нові король та королева надали Джон титул герцога Мальборо (9 квітня 1689 року). В цьому ж році Джон Мальборо очолив армію у 8000 солдатів, яку було надіслано у рамках Війна за пфальцьку спадщину (1688—1697). 25 серпня при Волкорті він розбив війська французька генерала Вальдека, чим заслужив авторитет талановитого військовика. Наступного — 1690 — року герцог Мальборовін захопив фортеці Корк та Кинсейл в Ірландії.
Разом з тим королева Марія II не мала віри до Джона Черчиля. Внаслідок її дій герцог Мальборо опинився у Тауері. Вийшов він звідти тільки після смерті королеви у 1694 році. У травні 1701 року Вільгельм III відправив його з дипломатичному місією у Гаагу. Завдання Черчиля було домогтися виведення французьких військ з Нідерландів. Проте він зазнав невдачі. Разом з тим в багатом в чому завдячуючі Мальборо у Гаазі укладено Великий альянс (Англія, Голландія, Священна Римська імперія) спрямований проти Франції. У 1702 внаслідок нещасного випадку загинув Вільгельма III. Королевою Англії та Шотландії стала давня знайома Джона Черчиля — Ганна Стюарт.
Походи Джона Черчиля, герцога Мальборо, під час Війни за іспанську спадщину
Водночас Джон Мальборо в цей же час бере активну участь у Війні за іспанську спадщину. Саме тут виявився талант військового очільника. Герцог Мальборо одержав перемоги при Гамійє (1703 рік), Бленгаймом (1704 рік), Оденаурдом (1708 рік), Маотплаці (1709 рік), захопив 26 міст-фортець. З 1711 року становище герцога Мальборо змінилося. Це було пов'язано із змінами політичної ситуації всередині Англії. Владу перебрали прихильники припинення війни, до того ж між королевою Ганною та дружиною Джона Мальборо — Сарою — виник конфлікт. Самого ж Черчиля звинувати у хабарях та крадіжниці з військової скарбниці. Внаслідок всього герцога Мальборо було звільнено.
У 1714 році новим королем стає представник Ганноверської династії Георг I повернув Джон Черчилю усі звання та права. Проте герцог Мальборо до своїх попередних обов'язків не повернувся. Його здоров'я за час опалу значно погіршилося. 16 червня 1722 року Джон Черчиль, 1-й герцог Мальборо, князь Мінделгейм помер у маєтку Віндзор Лодж.
Військові правила Джона Мальборо
Мальборо мав два принципа бою:
наступати, щоб змусити супротивника боятися;
планувати, щоб особисто не боятися.
Джон Черчиль завжди ретельно обмірковував та розробляв військові операції, не бажаючи ризикувати життям солдатів. «Ніколи не починати битви, яку не можливо виграти, ніколи не починати облогу фортеці, яку не можливо захопити». Мальборо став новатором військової тактики — він був прихильником наступальних дій, які у його час не користувалися популярністю. Він вмів нанести супротивнику вирішальний, приголомшивий удар. Джон Черчиль багато часу витрачав на те, щоб переконати ворога у його силі, тим самим викликати супротивника на відкритий бій, та знищити його.
Мальборо був чудовим організатором та адміністратором у військовій справі. Він розумів необхідність економічної підтримки війни та прямий зв'язок між регулярно сплачуваною платнею й моральним духом солдат. Герцог ніколи не примушував солдат та офіцерів виконувати завдання, які перевищували реальні їх можливості. Тому Джон Черчиль мав авторитет та повагу у своїх підлеглих.
4.Знамениті організатори військового шпигунства
Військова розвідка відставала в розвитку від розвідок політичної і дипломатичної до тих пір, поки на військовому небозводі не з'явилися яскраві зірки - майстри військової справи, кожен з яких по-своєму використовував шпигунів в суто військових цілях.
Життєві шляхи герцога Мальборо, принца Євгенія, Моріца Саксонського і Фрідріха II мають деяку схожість; крім властивого всім їм військового генія і репутації непереможності, схожість проглядається і в тому, що всі вони розуміли значення військової розвідки як одного з елементів військового мистецтва.
Мальборо в своїх блискучих кампаніях умів знаходити підходящих шпигунів або інформаторів; його великий побратим по зброї принц Євгеній Савойський, внучатий племінник лукавого Мазаріні, виплачував пенсії поштмейстер Версаля, який регулярно розкривав листи французьких військових діячів і робив з них цінні виписки.
Моріц Саксонський, переможець у Фонтенуа, не тільки користувався шпигунами і провідниками, але і присвятив їм десяту главу своєї класичної книги «Роздуми про військове мистецтво», де писав наступне:
«Не можна не приділяти великої уваги шпигунам і провідникам. Монтекукулі говорить, що вони настільки ж корисні людині, як очі, і абсолютно необхідні полководцю. Він правий. Не можна шкодувати грошей на оплату хороших шпигунів. Їх потрібно вербувати в тій країні, де ведеться війна. До цієї справи повинне привертати людей розумних і спритних. Вони повинні бути всюди: серед офіцерів головних штабів, торговців і особливо серед постачальників харчів, бо склади провіанту та хлібопекарні дають повну можливість судити про наміри супротивника.
Шпигуни не повинні знати один одного, і їм потрібно давати різні доручення. Одні - ті, хто підходить для цієї мети, - повинні проникати в ряди військ противника; інші будуть супроводжувати армію в якості покупців та продавців. Кожен член другої групи повинен знати кого-небудь з першою, щоб міг отримувати повідомлення і передавати їх ватажкові, який йому платить. Цю особливу задачу слід покладати на розумного і надійного людини. Його надійність повинна перевірятися повсякденно, і потрібно бути впевненим, що він не підкуплений противником».
Незабаром в цій «науці нечистої гри» взяв участь і Фрідріх II, який поклав кінець шпигунству як розвазі або дворянської авантюрі. Особливості Фрідріха як воєначальника з найбільшою яскравістю проявилися в умілому та систематичному використанні шпигунів. Його навіть прозвали батьком організованого військового шпигунства; якщо він був батьком, то матір'ю створеної ним організації була необхідність.
Відомі слова Фрідріха II про те, що на ратному полі він тримав при собі одного кухаря і сотню шпигунів. У більшому числі кухарів він і не потребував, оскільки був поміркований у їжі і часто хворів. Але шпигунів тримав не одну сотню і, як правило, сам перевіряв їх донесення, звіряючи одне з іншим. Своїх агентів він ділив на чотири категорії: а) звичайні шпигуни, вербуемого серед бідноти, які задовольняються невеликою винагородою і готові догодити армійському офіцеру; б) шпигуни-двійники, мерзенні донощики і ненадійні ренегати, придатні головним чином для передачі ворогам неправдивих відомостей; в) високопоставлені шпигуни - царедворці, знати, штабні офіцери і тому подібні конспіратори, незмінно вимагають великого хабара або істотної приманки; г) особи, змушені зайнятися шпигунством проти своєї волі.
Коронований пруссак займався не тільки класифікацією шпигунів; він ввів і правила вербування шпигунів і кодекс їх використання з урахуванням особливостей, властивих кожній перерахованої вище категорії. За четвертої категорії він рекомендував як методу вербування грунтовно залякати багатого бюргера, радив впливати на нього погрозами спалити його будинок, розорити матеріально, скалічити або навіть вбити його дружину і дітей. Подібними методами можна було змусити мирного і шанованого співгромадянами людини сприяти перекидання досвідченого агента в табір супротивника, причому його репутація і професія повинні були маскувати діяльність справжнього шпигуна. Такий підневільний шпигун - бюргер змушений буде вести себе зразково, особливо якщо частіше нагадувати йому, що його близькі фактично є заручниками в руках тих, кому служить його супутник - справжній шпигун-професіонал, зобов'язаний доносити про результати їх спільного ризикованого підприємства.
Класифікація, встановлена Фрідріхом, не передбачила одного: сучасного шпигуна-патріота. Пруссак був реалістом, циніком і самодержцем. Монархи його епохи рідко стикалися з справжнім патріотизмом. Запалити Європу національним ентузіазмом судилося тільки Великої французької революції. Загрози і підкупи, обіцянки підвищень і великих кушей - лише на цих починаннях і вміли грати вербувальники шпигунів школи Фрідріха.
