Розділ ІІ. Правовий захист культурної спадщини України

2.1 Збереження та охорона культурної спадщини України (1991-2016)

Загальноцивілізаційні й соціокультурні зміни, які відбуваються у посткомуністичних країнах, закономірно потребують нових підходів до проблем збереження та охорони культурної спадщини цих держав. У незалежній Україні характерний, на наш погляд, цілісний комплекс цих проблем, що охоплює такі питання, як: 1) відмова українського законодавства у галузі пам'яткоохоронної справи від ідеологічних нашарувань радянської доби; 2) вироблення нових законів, орієнтованих насамперед на збереження автентичних пам'яток національної культури; 3) вихід юридичного забезпечення пам'яткоохоронної справи України на рівень міжнародних стандартів. Цей процес є перманентним й триває вже понад 15 років.

За цей час українська держава прийняла низку законів, підзаконних нормативно-правових актів, відомчих та інших розпоряджень, які мають юридичну силу і спрямовані на вироблення нової концепції законодавця стосовно збереження та охорони культурної спадщини України. Серед документів державного значення у цій галузі варто назвати такі:

А) закони України: “Основи законодавства про культуру” (1992), “Про охорону культурної спадщини” (2000), “Про внесення змін до Основ законодавства України про культуру” (2001), “Про основи містобудування” (1992, у новій редакції 2001-го року), “Про охорону археологічної спадщини” (2004), “Про внесення змін до Закону України “Про охорону культурної спадщини” (2004), “Про затвердження Загальнодержавної програми збереження та використання об'єктів культурної спадщини на 2004-2010 роки” (2004), “Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини” (2005);

Б) укази Президента України “Про заходи щодо відтворення видатних пам'яток історії та культури” (1995), “Про положення про Комісію з питань відтворення видатних пам'яток історії та культури” (1996), “Про Раду з питань збереження національної культурної спадщини” (1997, нині не діє), “Про День пам'яток історії та культури” (1999);

В) постанови Верховної Ради України “Про впорядкування управління заповідниками та національними природними парками” (1993), “Про перелік об'єктів, які не підлягають приватизації у зв'язку з їх загальнодержавним значенням” (1995), “Про інформацію Кабінету Міністрів України про здійснення державної політики щодо виконання законів України “Про природно-заповідний фонд України” і “Про охорону культурної спадщини” та про дотримання посадовими особами вимог чинного законодавства стосовно Національного заповідника “Хортиця” й інших історико-культурних заповідників і об'єктів природно-заповідного фонду” (2002), “Про Рекомендації парламентських слухань “Українська культура: стан та перспективи розвитку” (2002), “Про інформацію Кабінету Міністрів України про сучасний стан та перспективи охорони об'єктів культурної спадщини України, а також пам'яток історії та культури українського народу, що знаходяться за її межами” (2003); “Про інформацію Кабінету Міністрів України про стан збереження об'єктів соціально-культурного призначення в процесі приватизації та цільового їх використання у післяприватизаційний період” (2004);

Г) постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку визначення категорій пам'яток для занесення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України” (2001), “Про затвердження Порядку укладення охоронних договорів на пам'ятки культурної спадщини” (2001), “Про утворення Державної служби охорони культурної спадщини” (2002), “Про утворення Міжвідомчої координаційної ради з питань охорони культурної спадщини” (2003), “Про розподіл субвенції, що надається з державного бюджету місцевим бюджетам на збереження історичної забудови міст та об'єктів історико-культурної спадщини у 2005 році” тощо.

Серед інших актів, що мають юридичну силу в пам'яткоохоронній справі сучасної України, слід назвати наказ Державного комітету України з будівництва та архітектури Міністерства культури і мистецтв України від 13 травня 2004 р. № 295/104 “Про затвердження форм облікової картки та паспорта об'єкта культурної спадщини”, інформаційний лист Вищого господарського суду України від 24.02.2005 (№ 01-8/321) Про Закон України “Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини” тощо. Очевидно, що багато законопроектів, які стосуються збереження та охорони нерухомих пам'яток в Україні, містяться в нормативно-правових актах та законах, що регулюють земельні та майнові правовідносини в Україні.

У 1990-х рр. - на початку ХХІ ст. проблемі законодавчого забезпечення пам'яткоохоронної справи в Україні було приділено також чимало уваги українськими вченими та громадськими діячами. Цією проблемою займалися такі фахівці, як В. Акуленко [1-3], Ю. Алексєєв й Н. Кравченко [4], С. Заремба [5], В. Горбик, Г. Денисенко, П. Скрипник [6; 7], В. Вечерський [8-10], Л. Прибєга [11; 12] та інші дослідники.[22]

Цілком природно, що зі здобуттям Україною незалежності свою думку щодо реорганізації на державному рівні справи збереження та охорони культурної спадщини України мали й представники влади. Скажімо, вже на початку 1990-х рр. депутат Верховної Ради України Дмитро Чобіт окреслив достатньо прогресивні напрями еволюції українського законодавства у цій галузі. Він, зокрема, відмітив, що недоцільно розмежовувати пам'яткоохоронну справу між чотирма (!) відомствами, наголосив на тому, що після першого року незалежності у жодному районі республіки немає штатних представників державних органів з охорони та збереження пам'яток, закликав державні органи і громадськість до створення в Україні єдиного органу охорони нерухомих пам'яток - Національної служби охорони культурної спадщини України, визнав, що пріоритетним напрямом у цій площині є вихід українського законодавства на міжнародні стандарти в галузі збереження та охорони культурної спадщини [13: 12]. Варто відмітити, що ще у зв'язку зі Всесоюзною нарадою з проблем охорони пам'яток у Москві (1988 р.) та проголошенням Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) вітчизняними ученими, політиками було висловлено сподівання й намічено тенденції щодо реформи республіканського пам'яткоохоронного законодавства [1: 214-215]. З того часу, справді, відбулися певні зміни. Втім, деякі проблеми так і не зрушилися з місця.

Отже, метою нашої статті є огляд трансформаційних процесів у законодавстві, яке забезпечує пам'яткоохоронну справу незалежної України. Завданням статті є здійснення комплексного аналізу юридичних норм, з одночасним виявленням у них питомо нових підходів щодо збереження та охорони культурної спадщини України. Тож, розглянемо діяльність сучасного законодавця у галузі пам'яткоохоронної справи більш детально.

Поза всякими сумнівами, вагомим внеском у формування нормативно-правової бази охорони нерухомої культурної спадщини незалежної України було ухвалення Верховною Радою України в 1992 році “Основ законодавства про культуру” [14], які визначили основні напрями законотворчості держави з питань культурного будівництва. Незважаючи на те, що багато положень “Основ” залишилося у спадок від “законотворчої діяльності” Української РСР і не відповідало потребам посткомуністичного українського суспільства, слід визнати, що формалізація “нової” законодавчої бази пам'яткоохоронної справи в Україні мала надзвичайно важливе значення в контексті становлення її як самостійної держави. Окрім того, зрушився з місця процес критичного перегляду багатьох законопроектів із тоталітарної доби, а також - наукового, теоретико-методологічного переосмислення збереження та охорони культурної спадщини в Україні.

Правовим фундаментом для розвитку галузевого законодавства стало прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, в якій 11-ю статтею було проголошено, що держава сприяє консолідації та розвиткові нації, її історичної свідомості, традиції і культури, а 54-ю статтею - гарантовано охорону культурної спадщини на законодавчому рівні. Ця ж стаття передбачає розробку та втілення державних заходів із повернення в Україну культурних цінностей, які опинилися за її межами. Основи правової охорони культурної спадщини закріплено також 66-ю статтею Конституції, у якій громадяни України зобов'язуються не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки, у разі їхнього пошкодження [15: 5, 16, 18].

[57]