Відсутня єдність у його розумінні також в Україні. Попри те, що останнім часом спектр думок у підходах до тлумачення верховенства права у вітчизняному правознавстві дещо звузився (принаймні ототожнення його з традиційним для нашої теорії і практики принципом верховенства закону чи з верховенством всіх нормативних актів, як це було в 90-х роках минулого століття, нині майже не спостерігається), загальної згоди щодо його розуміння не досягнуто. Не допомогло цьому навіть намагання роз'яснити поняття верховенства права Конституційним Судом України[121] [122].
Не вирішила багатьох питань, пов'язаних з розумінням верховенства права (а в деяких відношеннях навіть загострила їх), також трьохтомна праця С. Головатого «Верховенство права»[123].
Не вдаючись до аналізу різноманітних думок і підходів, що стосуються поняття верховенства права, наголосимо лише на тому, що надзвичайна складність і багатогранність цього поняття, як і самого права, робить безперспективною будь-яку спробу дати якесь універсальне визначення принципу верховенства права, придатне на всі випадки життя.
Це підтверджується не тільки західною правовою теорією, про що згадувалося вище, а й юридичною практикою, зокрема практикою Європейського суду з прав людини, який неодноразово акцентував увагу на необхідності змістовної інтерпретації поняття верховенства права, прив'язаної до конкретної ситуації, уникаючи такого його визначення, яке можна було б поширити на всі без винятку життєві обставини.
Це, звичайно, не означає, що більш-менш єдиних уявлень про сутність верховенства права неможливо досягти взагалі. Як свідчить сучасний теоретичний і практичний досвід, найбільш продуктивним для його розуміння є тлумачення верховенства права «як певної суми щільно переплетених між собою принципів, котрі разом творять ядро доктрини конституціоналізму, а відтак є необхідним для будь-якої демократичного суспільного устрою»1.
Через складові елементи верховенства права розкривається його зміст у міжнародно-правових документах, зокрема у Резолюції 1594 Парламентської асамблеї Ради Європи «Про принцип верховенства права», Рішенні Гельсінської Ради Міністрів N9 7108 «Подальше зміц нення верховенства права у зоні ОБСЄ», Рішенні Комітету сприяння розвитку ОЕСР «Рівний доступ до правосуддя та верховенство права», у згаданому Звіті щодо верховенства права Венеціанської комісії та більшості наукових публікацій. Ці складові верховенства права є доволі неоднорідними за своїм походженням, природою, значенням для характеристики найістотніших рис верховенства права та його прикладних аспектів тощо. Деякі зарубіжні автори налічують більше сотні таких складових.
Можна, очевидно, дискутувати з приводу кількісних показників цих складових, змісту та обсягу окремих з них, проте залишається безсумнівним той факт, що утвердження верховенства права можливе за умов, коли в суспільстві послідовно і неухильно втілюються в життя основні складові — вимоги, про які йдеться в наступному розділі.
21.2. Характеристика основних складових верховенства права
21.2.1. Повага до прав і свобод людини
Природні, невід'ємні та невідчужувані права і свободи людини набувають вирішального значення у відносинах між нею і державною владою. Права і свободи особи, - наголошував один з творців доктрини верховенства права А. Дайсі, - є «основою, а не результатом права країни», а правила, що становлять конституційний кодекс, є «не джерелом, а наслідком прав осіб»[124] [125]. Хоч ці висновки робилися А. Дайсі на
основі порівняльного аналізу британської правової системи і правових систем країн континентальної Європи, нині вони сприйняті всім європейським співтовариством.
Невід'ємні, невідчужувані права і свободи людини, як свідчить досвід сучасних розвинутих держав, становлять основу «стримувань і противаг» державній владі, яка завжди схильна до виходу з-під контролю суспільства. Це той обмежувальний бар'єр, який не може бути подолано на власний розсуд ні законодавчою, ні виконавчою, ні судовою гілками влади. Вони, як зазначалося в розділі 2, становлять першоджерело права.
Саме тому пов'язаність усіх гілок влади фундаментальними, невідчу- жуваними правами і свободами людини розглядається сучасною правовою теорією і судовою практикою, зокрема конституційними судами багатьох європейських країн і Європейським судом з прав людини, як безпосередній прояв реалізації верховенства права.
21.2.2. Верховенство конституції
Одна з вирішальних складових верховенства права. І це цілком логічно.
Попри те, що конституція - це завжди результат певних компромісів між різними політичними і соціальними силами, що дає підстави іменувати її своєрідним суспільним договором, цей результат втілюється у відповідні юридичні конструкції і формулювання, тобто вона є документом передусім юридичним. Невипадково конституцію, як правило, називають Основним Законом держави.
Як Основний Закон конституція є ядром національної правової системи, базою для її поступального розвитку.
Конституція - це уособлення загальнолюдських і національних цінностей, у тому числі верховенства права та його складових, що знаходить свій прояв у закріпленні основоположних, фундаментальних прав і свобод людини, принципу підпорядкованості їм всієї діяльності держави, її зв'язаності правами людини, та базових принципів права. Це надає правовій системі визначеності і стабільності - одним з визначальних умов утвердження верховенства права.
Однією з найважливіших властивостей конституції як Основного Закону є її верховенство, тобто пріоритетність її становища в системі джерел національного права, що забезпечується особливим порядком прийняття конституції та внесення змін до неї. Як правило, пріоритетність конституції поширюється також на ратифіковані міжнародні договори, про що йшлося у попередніх розділах.
Серед вирішальних ознак верховенства (пріоритетності) конституції - її найвища юридична сила. Це означає, що всі нормативні акти повинні відповідати конституції, а у разі суперечності їй мають бути визнані неконституційними, а отже, нечинними.
Норми конституції здебільшого визнаються нормами прямої дії, що зафіксовано, зокрема, у статті 8 Конституції України.
Пряма дія Конституції є однією з вирішальних умов інтеграції н правового змісту у соціальну практику. Всупереч поширеній думці, відповідно до якої пряма дія конституційних норм пов'язується виключно з правозастосовною практикою, зокрема судовою, треба зазначити, що така дія властива для всіх форм державної діяльності - законодавчої, виконавчої і судової. Пряма дія норм Конституції України має місце також при здійсненні громадянами конституційних прав і свобод.
Стосовно законодавця пряма дія Конституції означає, що при прийнятті законів він має лише конкретизувати і деталізувати конституційні положення, а також встановлювати процесуальні форми їх реалізації. Відступати від Основного Закону, від закладених у ньому ціннісних орієнтирів, він не має права.
З прямої дії норм Конституції випливає, що їх конкретизація можлива також правозастосовними органами, в першу чергу судами, шляхом тлумачення, про що йшлося в розділі 15.
Конституція України містить ряд інших юридичних інститутів і механізмів, які за належної реалізації здатні забезпечити втілення в життя принципу верховенства права.
Це дозволяє дійти висновку, що верховенство права в реальному житті означає передусім реалізацію верховенства (пріоритетності) Конституції.
У зв'язку з цим протиставляти їх одне одному, як це інколи має місце серед політиків і юристів, неприпустимо. Розгляд верховенства права поза верховенством Конституції-це шлях до вседозволеності і свавілля, що, на жаль, неодноразово підтверджувалося українською практикою.
Разом з тим верховенство права і верховенство конституції не є абсолютно ідентичними поняттями. Деякі складові верховенства права не завжди напряму фіксуються у конституціях, і Конституція України у цьому відношенні не є винятком. Вони сформульовані переважно судовою практикою, що ніяк не применшує їх значення для утвердження верховенства права, про що мова попереду.
21.2.3. Принцип розподілу влади
Передбачає, як зазначалося в розділі 6, існування відносно самостійних і незалежних одна від одної гілок (напрямів) влади - законодавчої,
виконавчої і судової та встановлення між ними таких взаємовідносин які унеможливили б узурпацію всієї державної влади або більшої її частини в руках одного органу держави (навіть якщо цей орган є колегіальним і обраний демократичним шляхом), а тим паче в руках однієї особи
Творцями концепції розподілу влади вважаються англійський філософ Дж. Локк та французький правознавець і філософ Ш. Монтеск'є хоч окремі ідеї розподілу влади сформульовані ще в античні часи і Середньовіччя.
Нині принцип розподілу влади взятий на озброєння всіма сучасними правовими державами, проте це зовсім не означає, що він реалізується У тому вигляді, в якому розподіл влади замислювався його творцями.
За час існування принципу розподілу влади світ істотно змінився, тому цілком закономірними є намагання сучасників адаптувати ідеї Локка - Монтеск'є до соціокультурних і політичних особливостей гло- балізованого XXI століття та кожної окремої країни. Така адаптація, щоправда, зводиться часом до конструювання ряду нових гілок влади, які обумовлені удосконаленням і ускладненням державного апарату що відбулися після Дж. Локка і Ш. Монтеск'є (особливо помітна така тенденція останнім часом в Україні).
Не заперечуючи проти того, що не всі сучасні органи державної влади формально «вписуються» в означену «тріаду» розподілу влади, навряд чи варто вбачати у цьому чи не найактуальнішу проблему утвердження вказаного принципу.
В концепції розподілу влади Дж. Локка - Ш. Монтеск'є важливо зберегти не стільки «букву», скільки «дух» концепції. Він же полягає у взаємному урівноваженні, збалансуванні гілок влади, що, в свою чергу, досягається завдяки реалізації висунутої Ш. Монтеск'є ідеї про взаємний контроль між ними, яка, однак, в його працях не отримала належного розвитку.
У Конституції України, як і у конституціях інших держав, принцип розподілу влади не реалізується в його чистому вигляді. Тому має йтися не про цілковите відокремлення однієї гілки влади від іншої, а про їх збалансування, взаємний контроль. Жодна гілка влади не повинна отримувати переваги над іншими гілками влади. Жодну гілку влади не можна позбавляти повноважень, необхідних їй для виконання визначених Конституцією функцій.
Тільки реалізація цих вимог може гарантувати права і свободи людини та утвердження верховенства права.
Оскільки про принцип розподілу влади вже йшлося раніше, на цьому завершимо його коротку характеристику.
21.2.4. Законність
Ще видатний німецький філософ І. Канту свій час говорим, іцп нон ституційність в державі залежить від наявності і суворого дшримлнмм писаних законів. І хоч, як зазначалося, писаний закон не панацеїю для верховенства права, вимога законності розглядалася творцями концепції верховенства права як одна з головних її складових. Таке ставлення до законності притаманне й сучасним прихильникам цієї концепції[126].
Щоправда, на відміну від позитивістської традиції, концепція верховенства права не зводить її до формальної законності, тобто до правління на основі закону, незалежно від його змісту. Таке розуміння законності, на думку практично всіх західних правознавців, не забезпечує достатніх обмежень влади, що є необхідною умовою верховенства права.
Верховенство права передбачає, по-перше, законність, основану на визнанні і беззастережному прийнятті найвищої цінності людини, її убезпеченні від свавілля владних інституцій та їх посадових осіб, тобто законність, яка у вітчизняній літературі досить часто іменується правозаконністю. Це цілком відповідає практиці Європейського суду з прав людини, який у своїх рішеннях неодноразово акцентував увагу на тому, що вислів «згідно з законом»-означає «щоб закон не суперечив принципу верховенства права».
По-друге, вимога законності згідно з принципом верховенства права поширюється передусім на діяльність органів публічної влади та їх посадових осіб, а не на всіх суб'єктів права, зокрема громадян та їх об'єднань, як це прийнято вважати у вітчизняному правознавстві. За такого розпорошення суб'єктів законності фактично нівелюється підвищена небезпека порушень закону з боку посадових осіб порівняно з його порушеннями громадянами (порушення закону останніми охоплюється поняттям порушення правопорядку).
По-третє, з підпорядкованості закону не виключається жоден орган державної влади, включаючи законодавця (парламент). Він зв'язаний ухваленим ним законом до тих пір, поки закон не скасований чи не змінений відповідно до законодавчої процедури, встановленої також у правовий спосіб, засади якої, як правило, визначаються конституцією.
По-четверте, з позицій верховенства права жоден акт управління не може підміняти своїм регулюванням закон, а будь-яка дія або повноваження державного органу повинні мати свою підставу саме в законі, тобто відповідати принципу «те, що прямо не дозволено законом заборонено». Цей принцип знайшов своє відображення, зокрема, у статті 19 Конституції України.
По-п яте, за попередньою вітчизняноютрадицією серед конкретних вимог принципу законності часто називається вимога верховенства закону. Збереження самого терміна «верховенство закону» у зв'язку з введенням у національну правову систему принципу верховенства права виглядає сумнівним. Оперування цими двома термінами породжує певну плутанину, оскільки англійське Rule of law досить часто політиками, журналістами, а інколи і перекладачами творів іноземних авторів, тлумачиться як «верховенство закону» (англійське law, як відомо, українською мовою перекладається і як «право», і як «закон»), 3 огляду на недопущення цієї плутанини термін «верховенство закону» відсутній у КонституціїУкраїни.
Разом з тим твердження деяких авторів про те, що досить поширені у вітчизняній літературі висловлювання про пріоритетність, базовість, визначальність закону в ієрархії нормативно-правових актів є залишково-інерційними постулатами радянсько-позитивістської доктрини права[127], не можна вважати обґрунтованими.
Конституція України містить положення, які свідчать про те, що вона міцно стоїть на позиціях провідної ролі закону в системі нормативних актів (зрозуміло, після самої Конституції як акта найвищої юридичної сили). Це чи найпереконливіше засвідчує стаття 92 Основного Закону, яка встановлює перелік питань, які належать до предмета регулювання законом. Цей перелік охоплює практично всі сфери правового регулювання, хоч в одних випадках визначення законом є вичерпним і не залишає будь-яких можливостей для підзаконного регулювання, а в інших законом встановлюються лише засади регулювання, що дозволяє їх конкретизувати підзаконними нормативними актами.
Провідна роль закону відображає один з визначальних принципів демократизму — належність влади народу, який здійснює її безпосередньо і через представницькі органи влади, до яких належить парламент; така провідна роль має створювати базу для єдності і внутрішньої узгодженості всієї системи нормативних актів, що є однією з вимог верховенства права.
21.2.5. Обмеження дискреційних повноважень
Тобто прийняття рішень державними органами і посадовими особами на власний розсуд. Як зазначав основоположник концепції верховенства права А. Дайсі, «там, де є дискреція, є і простір для свавільності, дискреційні повноваження з боку влади неодмінно означають відсутність юридичної свободи для п підданих»[128]. І хоч ця думка А. Дай- сі в процесі розвитку концепції зазнала певних уточнень, обмеження дискреційних повноважень посідає нині одне з провідних місць в утвердженні верховенства права.
Ця складова верховенства права вимагає насамперед, щоб діяльність як держави загалом, так і її органів, включаючи законодавчий, підпорядковувалася утвердженню і забезпеченню прав і свобод людини. Саме вони та їх гарантії відповідно до статті 3 Конституції України визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Невід'ємні, невідчужувані права і свободи людини стоять на перешкоді волюнтаризму не тільки органів виконавчої та судової влади, а й парламенту, обмежуючи свободу його розсуду при прийнятті законів.
Фундаментальні права і свободи сформульовані у конституції у досить загальному вигляді. Абсолютна більшість з них вимагає конкретизації у поточному законодавстві, без якої відповідні конституційні положення можуть залишатися декларацією. Відповідно до вимог верховенства права всі права мають визначатися виключно законом, а не підзаконними актами органів виконавчої влади. Це, звісно, не позбавляє їх певних дискреційних повноважень в процесі прийняття ними управлінських рішень. Проте межі і характер таких повноважень мають встановлюватися також законом.
Органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов'язані діяти, як зазначалося, лише на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Основного Закону України), тобто за принципом «недозволене заборонено». Посилання посадових осіб (нерідко, високого рангу) на те, що законом такі заборони не передбачені, не можуть братися до уваги, оскільки вони прямо суперечать названому принципу.
Обмеження дискреційних повноважень стосується всіх гілок влади, однак особливого значення набуває для виконавчої влади. Широкі дискреційні повноваження органів виконавчої влади та їх посадових осіб часто призводять до порушень прав і свобод громадян, створюють ґрунт для корупції та інших зловживань. Тому невипадково чіткій визначеності таких повноважень та їх введенню в жорсткі межі закону приділяється значна увага Європейським судом з прав людини та конституційними судами європейських країн[129].
Обмеження дискреційних повноважень означає, що будь-який орган виконавчої влади не тільки не може сам визначити свої власні повноваження, а й встановлювати їх для підпорядкованих йому органів та їх посадових осіб.
Чи не найбільш актуальним в сучасних українських реаліях є зведення до мінімуму дискреційних повноважень державних чиновників у тих сферах, які безпосередньо пов'язані з реалізацією прав і свобод громадян (використання державної і комунальної власності, надання фінансових пільг і фінансових ресурсів, оподаткування, контроль то що).
Саме в цих та подібних до них сферах відбувається, як підтверджує практика, найбільше зловживань.
З обмеженням дискреційних повноважень безпосередньо пов'язана і така вимога верховенства права в системі виконавчої влади, як наявність розвинених процедур в діяльності її органів і посадових осіб, передусім у їх відносинах з громадянами. На відміну від багатьох європейських країн, де існують спеціальні кодифіковані акти, присвячені детальній регламентації таких процедур, в Україні вони залишаються чи не найменш врегульованими.
Тим часом, значною мірою завдяки чітким процедурам, відносини громадянина і держави із площини субординації переходять в площину юридичної рівності - однієї з невід'ємних складових верховенства права.
21.2.6. Принцип рівності у правах (рівноправності) та рівності всіх перед законом
Властивий практично всім характеристикам верховенства права. Причому, на відміну від деяких інших його складових, цей принцип, як правило, фіксується у конституціях. Не є винятком тут і Конституція України. Відповідно до частини 1 статті 24 Основного Закону громадяни України мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Це означає, по-перше, що вони є рівними в правах і свободах незалежно від місця народження та проживання, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану та інших ознак. Будь-які привілеї чи обмеження для громадян за названими ознаками не допускаються.
По-друге, закон має застосовуватися однаково до всіх осіб. Ніхто не може бути поставлений у привілейоване чи, навпаки, дискриміноване становище залежно від вказаних вище ознак. Це випливає з концепції однаковості, яка у свою чергу тісно пов'язана з принципом демократії1. Рівність перед законом особливе значення має при застосуванні рівних підстав юридичної відповідальності за порушення закону.
По-третє, принцип рівності забороняє нерівне ставлення до ситуацій, які можуть бути порівняні, або рівне ставлення до нерівних ситуацій, якщо таке ставлення не може бути виправдане об'єктивними причинами[130] [131].
По-четверте, принцип рівності у правах та рівності перед законом передбачає також рівний доступ до суду, рівні права в процесі здійснення правосуддя, тобто право бути вислуханим, користуватися рівним правом на захист тощо.
21.2.7. Принцип юридичної визначеності
Означає насамперед вимогу чіткості підстав, цілей і змісту нормативних приписів, особливо тих із них, що адресовані безпосередньо громадянам. Як зазначалося в розділі 3, вони повинні мати можливість передбачати правові наслідки своєї поведінки. Показовою у цьому відношенні є позиція Європейського суду з прав людини, послідовно проведена ним у декількох рішеннях, зокрема у справах «Санді Тайме» проти Сполученого королівства», «Олсон проти Швеції» та ін. Згідно з цією позицією будь-яка «норма не може вважатися «законом», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю так, щоб громадянин самостійно або, якщо у цьому буде потреба, з професійною допомогою міг передбачати з долею вірогідності, яка може вважатися розумною за цих обставин, наслідки, до яких можуть призвести конкретні дії»[132].
Досвід свідчить, що абсолютна визначеність таких наслідків є недосяжною через ряд обставин — відкритість мови, якою формулюються норми закону, їх загальність, неможливість заздалегідь передбачити у них всі реальні ситуації, тощо. Закон, який намагається регламентувати дії людей та визначити наслідки цих дій за допомогою надмірної жорсткості формулювань, швидко набуває рис «скам'янілості», тобто застаріває. Право ж, як зазначається у рішенні Європейського суду у справі «Санді Тайме» проти Сполученого королівства» має бути здатним йти в ногу з обставинами, що змінюються1.
У зв'язку з цим важлива роль у впровадженні в життя принципу визначеності належить судовій практиці. У справі «Ц та V. проти Австрії» та «Б. і. проти Австрії» Європейський суд з прав людини наголосив, що «Конвенція - це живий інструмент, який необхідно тлумачити у світлі умов сьогодення»[133] [134]. Ця позиція Суду стосується не лише Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вона має істотне значення також для національної судової практики, у тому числі практики українських судів, які поки що до так званого «еволюційного» тлумачення Конституції та законів вдаються нечасто, про що йшлося раніше.
Одним з вирішальних засобів розв'язання проблеми законодавчої невизначеності є значний ступінь передбачуваності права[135], завдяки чому невизначеність окремих законів чи інших нормативно-правових актів може бути подолана належною визначеністю правової системи в цілому.
Така визначеність досягається завдяки пронизуванню її визнаними цивілізованим світом цінностями, уособленням яких в демократичному суспільстві є конституція. Вона не тільки є «хранилищем», джерелом цих цінностей, а й виконує функцію об'єднання громадян держави навколо них. Саме цінності забезпечують наскрізну єдність правової системи, дозволяють «мінімізувати» суб'єктивний вплив відповідних органів і посадових осіб на процес застосування недостатньо визначених нормативних положень.
До вимог принципу визначеності також належать:
• послідовне і неупереджене застосування закону, тобто забезпечення узгодженості правозастосовної, передусім судової практики;
• повага до принципу res judicata, тобто остаточні судові рішення не повинні переглядатися, окрім чітко встановлених законом випадків, обумовлених винятковими обставинами;
• обов'язковість судових рішень та їх неухильна виконуваність.
21.2.8. Принцип захисту довіри
Здебільшого розглядається як один з важливих елементів більш загального принципу - правової певності або юридичної визначеності. Проте нерідко його виокремлюють у відносно автономний від юридичної визначеності принцип, що властиве передусім німецькій літературі з теорії права та конституційного (державного) права[136].
Хоч принцип захисту довіри справді значною мірою випливає з принципу правової певності (визначеності), є його продовженням, він акцентує увагу на специфічних аспектах правової певності, які мають особливе значення для забезпечення верховенства права. Це дає підстави розглядати цей принцип окремо від принципу юридичної визначеності. Принцип захисту довіри передбачає, зокрема, забезпечення:
• впевненості громадян у тому, що їх правове становище залишатиметься стабільним і в майбутньому не погіршуватиметься;
• публічності діяльності держави, стабільності законодавства та прогнозованості його розвитку;
• адекватного дискреційним повноваженням відповідних державних органів захисту від свавільних рішень;
• поваги держави до так званих «легітимних очікувань» (legitimate expectation), тобто до її зобов'язань перед своїми громадянами та їхніх законних очікувань (наприклад, у сфері трудових відносин - повага до встановлених законом критеріїв оплати праці; у сфері кримінальної відповідальності - повага до права засудженого на звільнення від покарання чи дострокове звільнення від відбування покарання тощо);
• закріплення у законі недопустимості «змін до гіршого» (reformation in pejus), тобто погіршення правового становища особи, яка оскаржує рішення про притягнення її до юридичної відповідальності (наприклад, застосування вищою судовою інстанцією суворішої санкції до підсудного при оскарженні ним вироку суду нижчої інстанції, посилення адміністративного чи дисциплінарного стягнення при оскарженні рішень відповідних органів чи посадових осіб).
Одним з найважливіших складових принципу захисту довіри є незворотність дії закону у часі.
Принцип «закон зворотної сили не має» (lex ad praeterian non valet), був сформульований ще давньоримськими юристами на протидію сваволі законодавця, який надавав зворотної сили законам, що погіршували становище людей, піддавали їх несприятливим наслідкам за дії, які на час їх вчинення визнавалися законними. Мета цього принципу — поставити заслін ущемленню прав і свобод людини з боку влади. Така його спрямованість робить названий принцип важливою гарантією безпеки людини, її довіри до держави.
Принцип незворотності законів та інших нормативно-правових актів у часі закріплений у статті 58 Конституції України. її положення неодноразово були предметом тлумачення і застосування як Конституційним Судом України, так і судами загальної юрисдикції. Використання вказаного принципу в рішеннях Конституційного Суду є досить суперечливим, відсутня усталена практика його застосування також в судах загальної юрисдикції. Причини такої суперечливості і непослідовності різні: серед них є, на жаль, і політичні.
Слід зазначити, що формулювання винятків із принципу незворотності дії законів та інших нормативно-правових актів у часі у статті 58 Основного Закону України за традицією (не тільки вітчизняною) пов'язується виключно з випадками «коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи».
Буквальне тлумачення такого формулювання суддями КСУ дало йому підстави визнавати неконституційними положення законів, які, приміром, звільняли окремі категорії громадян від оподаткування, надаючи цим положенням зворотної дії[137], тобто поліпшували правове становище особи. Питання, наскільки відповідає таке тлумачення принципу незворотності закону у часі його справжньому змісту і соціальному призначенню, вимогам верховенства права, КСУ залишилося нез'ясованим.
Тим часом, виходячи з соціального призначення вказаного принци пу, конституції багатьох держав, у тому числі постсоціалістичних, з.і стосовують більш гнучкі порівняно з Конституцією України текстуальні його формулювання, відповідно до яких зворотна дія законів та інших нормативно-правових актів має місце не лише у разі пом'якшення або скасування ними юридичної відповідальності особи, а й у випадках, коли ці акти спрямовані на поліпшення правового становища особи, сприяють здійсненню прав і свобод, звільняють від обов'язків, зокрема, від сплати податків або зменшують їх. Такої ж позиції дотримується зарубіжна практика конституційних судів та судів загальної юрисдикції. Федеральний конституційний суд Німеччини, наприклад, в своїх рішеннях неодноразово наголошував, що вимогам правової держави не відповідає зворотність тільки тих нормативно-правових актів, які погіршують становище особи, що найчастіше спостерігається якраз у сфері податків і зборів1, тобто у публічному праві.
Таким шляхом мала б йти і вітчизняна судова практика, що, звісно, не виключає внесення відповідних змін до статті 58 Конституції України.
21.2.9. Принцип пропорційності
Як зазначалося в розділі 3, регламентує співвідношення між поставленою метою та засобами і способами п досягнення. В основу цього принципу покладена ідея, згідно з якою «загальний інтерес, яким керується держава, не може бути таким, що придушує свободу окремої особи»[138] [139]. Жодні спроби обмежити її дії, а тим паче, зовсім зневажати свободу особи, посилаючись на необхідність боротьби з економічною кризою чи іншими суспільними небезпеками в демократичній правовій державі, не можуть бути виправданими.
