Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 27 страница

Відсутня єдність у його розумінні також в Україні. Попри те, що остан­нім часом спектр думок у підходах до тлумачення верховенства права у вітчизняному правознавстві дещо звузився (принаймні ототожнення його з традиційним для нашої теорії і практики принципом верховен­ства закону чи з верховенством всіх нормативних актів, як це було в 90-х роках минулого століття, нині майже не спостерігається), загальної згоди щодо його розуміння не досягнуто. Не допомогло цьому навіть намагання роз'яснити поняття верховенства права Конституційним Су­дом України^{[121] [122]}.

Не вирішила багатьох питань, пов'язаних з розумінням верховенства права (а в деяких відношеннях навіть загострила їх), також трьохтомна праця С. Головатого «Верховенство права»^[123].

Не вдаючись до аналізу різноманітних думок і підходів, що стосуються поняття верховенства права, наголосимо лише на тому, що надзвичай­на складність і багатогранність цього поняття, як і самого права, робить безперспективною будь-яку спробу дати якесь універсальне визначен­ня принципу верховенства права, придатне на всі випадки життя.

Це підтверджується не тільки західною правовою теорією, про що згадувалося вище, а й юридичною практикою, зокрема практикою Європейського суду з прав людини, який неодноразово акцентував увагу на необхідності змістовної інтерпретації поняття верховенства права, прив'язаної до конкретної ситуації, уникаючи такого його ви­значення, яке можна було б поширити на всі без винятку життєві обставини.

Це, звичайно, не означає, що більш-менш єдиних уявлень про сут­ність верховенства права неможливо досягти взагалі. Як свідчить су­часний теоретичний і практичний досвід, найбільш продуктивним для його розуміння є тлумачення верховенства права «як певної суми щільно переплетених між собою принципів, котрі разом творять ядро доктрини конституціоналізму, а відтак є необхідним для будь-якої демократичного суспільного устрою»¹.

Через складові елементи верховенства права розкривається його зміст у міжнародно-правових документах, зокрема у Резолюції 1594 Парламентської асамблеї Ради Європи «Про принцип верховенства права», Рішенні Гельсінської Ради Міністрів N9 7108 «Подальше зміц нення верховенства права у зоні ОБСЄ», Рішенні Комітету сприяння розвитку ОЕСР «Рівний доступ до правосуддя та верховенство права», у згаданому Звіті щодо верховенства права Венеціанської комісії та більшості наукових публікацій. Ці складові верховенства права є доволі неоднорідними за своїм походженням, природою, значенням для ха­рактеристики найістотніших рис верховенства права та його приклад­них аспектів тощо. Деякі зарубіжні автори налічують більше сотні таких складових.

Можна, очевидно, дискутувати з приводу кількісних показників цих складових, змісту та обсягу окремих з них, проте залишається без­сумнівним той факт, що утвердження верховенства права можливе за умов, коли в суспільстві послідовно і неухильно втілюються в життя ос­новні складові — вимоги, про які йдеться в наступному розділі.

21.2. Характеристика основних складових верховенства права

21.2.1. Повага до прав і свобод людини

Природні, невід'ємні та невідчужувані права і свободи людини на­бувають вирішального значення у відносинах між нею і державною владою. Права і свободи особи, - наголошував один з творців доктри­ни верховенства права А. Дайсі, - є «основою, а не результатом права країни», а правила, що становлять конституційний кодекс, є «не дже­релом, а наслідком прав осіб»^{[124] [125]}. Хоч ці висновки робилися А. Дайсі на

основі порівняльного аналізу британської правової системи і правових систем країн континентальної Європи, нині вони сприйняті всім євро­пейським співтовариством.

Невід'ємні, невідчужувані права і свободи людини, як свідчить дос­від сучасних розвинутих держав, становлять основу «стримувань і про­тиваг» державній владі, яка завжди схильна до виходу з-під контролю суспільства. Це той обмежувальний бар'єр, який не може бути подо­лано на власний розсуд ні законодавчою, ні виконавчою, ні судовою гілками влади. Вони, як зазначалося в розділі 2, становлять першодже­рело права.

Саме тому пов'язаність усіх гілок влади фундаментальними, невідчу- жуваними правами і свободами людини розглядається сучасною пра­вовою теорією і судовою практикою, зокрема конституційними судами багатьох європейських країн і Європейським судом з прав людини, як безпосередній прояв реалізації верховенства права.

21.2.2. Верховенство конституції

Одна з вирішальних складових верховенства права. І це цілком ло­гічно.

Попри те, що конституція - це завжди результат певних компромісів між різними політичними і соціальними силами, що дає підстави іме­нувати її своєрідним суспільним договором, цей результат втілюється у відповідні юридичні конструкції і формулювання, тобто вона є доку­ментом передусім юридичним. Невипадково конституцію, як правило, називають Основним Законом держави.

Як Основний Закон конституція є ядром національної правової систе­ми, базою для її поступального розвитку.

Конституція - це уособлення загальнолюдських і національних цін­ностей, у тому числі верховенства права та його складових, що зна­ходить свій прояв у закріпленні основоположних, фундаментальних прав і свобод людини, принципу підпорядкованості їм всієї діяльності держави, її зв'язаності правами людини, та базових принципів права. Це надає правовій системі визначеності і стабільності - одним з визна­чальних умов утвердження верховенства права.

Однією з найважливіших властивостей конституції як Основного Закону є її верховенство, тобто пріоритетність її становища в системі джерел національного права, що забезпечується особливим порядком прийняття конституції та внесення змін до неї. Як правило, пріоритет­ність конституції поширюється також на ратифіковані міжнародні дого­вори, про що йшлося у попередніх розділах.

Серед вирішальних ознак верховенства (пріоритетності) конститу­ції - її найвища юридична сила. Це означає, що всі нормативні акти повинні відповідати конституції, а у разі суперечності їй мають бути ви­знані неконституційними, а отже, нечинними.

Норми конституції здебільшого визнаються нормами прямої дії, що зафіксовано, зокрема, у статті 8 Конституції України.

Пряма дія Конституції є однією з вирішальних умов інтеграції н пра­вового змісту у соціальну практику. Всупереч поширеній думці, відпо­відно до якої пряма дія конституційних норм пов'язується виключно з правозастосовною практикою, зокрема судовою, треба зазначити, що така дія властива для всіх форм державної діяльності - законодавчої, виконавчої і судової. Пряма дія норм Конституції України має місце та­кож при здійсненні громадянами конституційних прав і свобод.

Стосовно законодавця пряма дія Конституції означає, що при прий­нятті законів він має лише конкретизувати і деталізувати конституційні положення, а також встановлювати процесуальні форми їх реалізації. Відступати від Основного Закону, від закладених у ньому ціннісних орі­єнтирів, він не має права.

З прямої дії норм Конституції випливає, що їх конкретизація можли­ва також правозастосовними органами, в першу чергу судами, шляхом тлумачення, про що йшлося в розділі 15.

Конституція України містить ряд інших юридичних інститутів і меха­нізмів, які за належної реалізації здатні забезпечити втілення в життя принципу верховенства права.

Це дозволяє дійти висновку, що верховенство права в реальному житті означає передусім реалізацію верховенства (пріоритетності) Конституції.

У зв'язку з цим протиставляти їх одне одному, як це інколи має місце серед політиків і юристів, неприпустимо. Розгляд верховенства права поза верховенством Конституції-це шлях до вседозволеності і свавілля, що, на жаль, неодноразово підтверджувалося українською практикою.

Разом з тим верховенство права і верховенство конституції не є аб­солютно ідентичними поняттями. Деякі складові верховенства права не завжди напряму фіксуються у конституціях, і Конституція України у цьому відношенні не є винятком. Вони сформульовані переважно су­довою практикою, що ніяк не применшує їх значення для утвердження верховенства права, про що мова попереду.

21.2.3. Принцип розподілу влади

Передбачає, як зазначалося в розділі 6, існування відносно самостій­них і незалежних одна від одної гілок (напрямів) влади - законодавчої,

виконавчої і судової та встановлення між ними таких взаємовідносин які унеможливили б узурпацію всієї державної влади або більшої її ча­стини в руках одного органу держави (навіть якщо цей орган є колегіаль­ним і обраний демократичним шляхом), а тим паче в руках однієї особи

Творцями концепції розподілу влади вважаються англійський філо­соф Дж. Локк та французький правознавець і філософ Ш. Монтеск'є хоч окремі ідеї розподілу влади сформульовані ще в античні часи і Середньовіччя.

Нині принцип розподілу влади взятий на озброєння всіма сучасними правовими державами, проте це зовсім не означає, що він реалізується У тому вигляді, в якому розподіл влади замислювався його творцями.

За час існування принципу розподілу влади світ істотно змінився, тому цілком закономірними є намагання сучасників адаптувати ідеї Локка - Монтеск'є до соціокультурних і політичних особливостей гло- балізованого XXI століття та кожної окремої країни. Така адаптація, що­правда, зводиться часом до конструювання ряду нових гілок влади, які обумовлені удосконаленням і ускладненням державного апарату що відбулися після Дж. Локка і Ш. Монтеск'є (особливо помітна така тен­денція останнім часом в Україні).

Не заперечуючи проти того, що не всі сучасні органи державної вла­ди формально «вписуються» в означену «тріаду» розподілу влади, на­вряд чи варто вбачати у цьому чи не найактуальнішу проблему утвер­дження вказаного принципу.

В концепції розподілу влади Дж. Локка - Ш. Монтеск'є важливо збе­регти не стільки «букву», скільки «дух» концепції. Він же полягає у вза­ємному урівноваженні, збалансуванні гілок влади, що, в свою чергу, до­сягається завдяки реалізації висунутої Ш. Монтеск'є ідеї про взаємний контроль між ними, яка, однак, в його працях не отримала належного розвитку.

У Конституції України, як і у конституціях інших держав, принцип роз­поділу влади не реалізується в його чистому вигляді. Тому має йтися не про цілковите відокремлення однієї гілки влади від іншої, а про їх збалансування, взаємний контроль. Жодна гілка влади не повинна от­римувати переваги над іншими гілками влади. Жодну гілку влади не можна позбавляти повноважень, необхідних їй для виконання визна­чених Конституцією функцій.

Тільки реалізація цих вимог може гарантувати права і свободи люди­ни та утвердження верховенства права.

Оскільки про принцип розподілу влади вже йшлося раніше, на цьому завершимо його коротку характеристику.

21.2.4. Законність

Ще видатний німецький філософ І. Канту свій час говорим, іцп нон ституційність в державі залежить від наявності і суворого дшримлнмм писаних законів. І хоч, як зазначалося, писаний закон не панацеїю для верховенства права, вимога законності розглядалася творцями концепції верховенства права як одна з головних її складових. Таке ставлення до законності притаманне й сучасним прихильникам цієї концепції^[126].

Щоправда, на відміну від позитивістської традиції, концепція вер­ховенства права не зводить її до формальної законності, тобто до правління на основі закону, незалежно від його змісту. Таке розуміння законності, на думку практично всіх західних правознавців, не забез­печує достатніх обмежень влади, що є необхідною умовою верховен­ства права.

Верховенство права передбачає, по-перше, законність, основану на визнанні і беззастережному прийнятті найвищої цінності людини, її убезпеченні від свавілля владних інституцій та їх посадових осіб, тобто законність, яка у вітчизняній літературі досить часто іменується правозаконністю. Це цілком відповідає практиці Європейського суду з прав людини, який у своїх рішеннях неодноразово акцентував увагу на тому, що вислів «згідно з законом»-означає «щоб закон не суперечив принципу верховенства права».

По-друге, вимога законності згідно з принципом верховенства права поширюється передусім на діяльність органів публічної влади та їх по­садових осіб, а не на всіх суб'єктів права, зокрема громадян та їх об'єд­нань, як це прийнято вважати у вітчизняному правознавстві. За такого розпорошення суб'єктів законності фактично нівелюється підвищена небезпека порушень закону з боку посадових осіб порівняно з його порушеннями громадянами (порушення закону останніми охоплюєть­ся поняттям порушення правопорядку).

По-третє, з підпорядкованості закону не виключається жоден ор­ган державної влади, включаючи законодавця (парламент). Він зв'я­заний ухваленим ним законом до тих пір, поки закон не скасований чи не змінений відповідно до законодавчої процедури, встановле­ної також у правовий спосіб, засади якої, як правило, визначаються конституцією.

По-четверте, з позицій верховенства права жоден акт управління не може підміняти своїм регулюванням закон, а будь-яка дія або повно­важення державного органу повинні мати свою підставу саме в зако­ні, тобто відповідати принципу «те, що прямо не дозволено законом заборонено». Цей принцип знайшов своє відображення, зокрема, у статті 19 Конституції України.

По-п яте, за попередньою вітчизняноютрадицією серед конкретних ви­мог принципу законності часто називається вимога верховенства закону. Збереження самого терміна «верховенство закону» у зв'язку з введенням у національну правову систему принципу верховенства права виглядає сумнівним. Оперування цими двома термінами породжує певну плута­нину, оскільки англійське Rule of law досить часто політиками, журналіс­тами, а інколи і перекладачами творів іноземних авторів, тлумачиться як «верховенство закону» (англійське law, як відомо, українською мовою перекладається і як «право», і як «закон»), 3 огляду на недопущення цієї плутанини термін «верховенство закону» відсутній у КонституціїУкраїни.

Разом з тим твердження деяких авторів про те, що досить поширені у вітчизняній літературі висловлювання про пріоритетність, базовість, визначальність закону в ієрархії нормативно-правових актів є залиш­ково-інерційними постулатами радянсько-позитивістської доктрини права^[127], не можна вважати обґрунтованими.

Конституція України містить положення, які свідчать про те, що вона міцно стоїть на позиціях провідної ролі закону в системі нормативних актів (зрозуміло, після самої Конституції як акта найвищої юридичної сили). Це чи найпереконливіше засвідчує стаття 92 Основного Закону, яка встановлює перелік питань, які належать до предмета регулюван­ня законом. Цей перелік охоплює практично всі сфери правового регу­лювання, хоч в одних випадках визначення законом є вичерпним і не залишає будь-яких можливостей для підзаконного регулювання, а в ін­ших законом встановлюються лише засади регулювання, що дозволяє їх конкретизувати підзаконними нормативними актами.

Провідна роль закону відображає один з визначальних принципів демократизму — належність влади народу, який здійснює її безпосе­редньо і через представницькі органи влади, до яких належить парла­мент; така провідна роль має створювати базу для єдності і внутріш­ньої узгодженості всієї системи нормативних актів, що є однією з вимог верховенства права.

21.2.5. Обмеження дискреційних повноважень

Тобто прийняття рішень державними органами і посадовими особа­ми на власний розсуд. Як зазначав основоположник концепції верхо­венства права А. Дайсі, «там, де є дискреція, є і простір для свавіль­ності, дискреційні повноваження з боку влади неодмінно означають відсутність юридичної свободи для п підданих»^[128]. І хоч ця думка А. Дай- сі в процесі розвитку концепції зазнала певних уточнень, обмежен­ня дискреційних повноважень посідає нині одне з провідних місць в утвердженні верховенства права.

Ця складова верховенства права вимагає насамперед, щоб діяль­ність як держави загалом, так і її органів, включаючи законодавчий, підпорядковувалася утвердженню і забезпеченню прав і свобод лю­дини. Саме вони та їх гарантії відповідно до статті 3 Конституції України визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Невід'ємні, невідчужувані права і свободи людини стоять на пере­шкоді волюнтаризму не тільки органів виконавчої та судової влади, а й парламенту, обмежуючи свободу його розсуду при прийнятті законів.

Фундаментальні права і свободи сформульовані у конституції у до­сить загальному вигляді. Абсолютна більшість з них вимагає конкре­тизації у поточному законодавстві, без якої відповідні конституційні положення можуть залишатися декларацією. Відповідно до вимог верховенства права всі права мають визначатися виключно законом, а не підзаконними актами органів виконавчої влади. Це, звісно, не поз­бавляє їх певних дискреційних повноважень в процесі прийняття ними управлінських рішень. Проте межі і характер таких повноважень мають встановлюватися також законом.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їх по­садові особи зобов'язані діяти, як зазначалося, лише на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Основного Закону України), тобто за принципом «недозволене забо­ронено». Посилання посадових осіб (нерідко, високого рангу) на те, що законом такі заборони не передбачені, не можуть братися до ува­ги, оскільки вони прямо суперечать названому принципу.

Обмеження дискреційних повноважень стосується всіх гілок влади, однак особливого значення набуває для виконавчої влади. Широкі дискреційні повноваження органів виконавчої влади та їх посадових осіб часто призводять до порушень прав і свобод громадян, створю­ють ґрунт для корупції та інших зловживань. Тому невипадково чіткій визначеності таких повноважень та їх введенню в жорсткі межі закону приділяється значна увага Європейським судом з прав людини та кон­ституційними судами європейських країн^[129].

Обмеження дискреційних повноважень означає, що будь-який орган виконавчої влади не тільки не може сам визначити свої власні повно­важення, а й встановлювати їх для підпорядкованих йому органів та їх посадових осіб.

Чи не найбільш актуальним в сучасних українських реаліях є зведен­ня до мінімуму дискреційних повноважень державних чиновників у тих сферах, які безпосередньо пов'язані з реалізацією прав і свобод громадян (використання державної і комунальної власності, надання фінансових пільг і фінансових ресурсів, оподаткування, контроль то що).

Саме в цих та подібних до них сферах відбувається, як підтверджує практика, найбільше зловживань.

З обмеженням дискреційних повноважень безпосередньо пов'язана і така вимога верховенства права в системі виконавчої влади, як на­явність розвинених процедур в діяльності її органів і посадових осіб, передусім у їх відносинах з громадянами. На відміну від багатьох єв­ропейських країн, де існують спеціальні кодифіковані акти, присвячені детальній регламентації таких процедур, в Україні вони залишаються чи не найменш врегульованими.

Тим часом, значною мірою завдяки чітким процедурам, відносини громадянина і держави із площини субординації переходять в площи­ну юридичної рівності - однієї з невід'ємних складових верховенства права.

21.2.6. Принцип рівності у правах (рівноправності) та рівності всіх перед законом

Властивий практично всім характеристикам верховенства права. Причому, на відміну від деяких інших його складових, цей принцип, як правило, фіксується у конституціях. Не є винятком тут і Конституція України. Відповідно до частини 1 статті 24 Основного Закону грома­дяни України мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Це означає, по-перше, що вони є рівними в правах і свободах не­залежно від місця народження та проживання, кольору шкіри, полі­тичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану та інших ознак. Будь-які привілеї чи об­меження для громадян за названими ознаками не допускаються.

По-друге, закон має застосовуватися однаково до всіх осіб. Ніхто не може бути поставлений у привілейоване чи, навпаки, дискриміноване становище залежно від вказаних вище ознак. Це випливає з концепції однаковості, яка у свою чергу тісно пов'язана з принципом демократії¹. Рівність перед законом особливе значення має при застосуванні рів­них підстав юридичної відповідальності за порушення закону.

По-третє, принцип рівності забороняє нерівне ставлення до ситу­ацій, які можуть бути порівняні, або рівне ставлення до нерівних си­туацій, якщо таке ставлення не може бути виправдане об'єктивними причинами^{[130] [131]}.

По-четверте, принцип рівності у правах та рівності перед законом пе­редбачає також рівний доступ до суду, рівні права в процесі здійснен­ня правосуддя, тобто право бути вислуханим, користуватися рівним правом на захист тощо.

21.2.7. Принцип юридичної визначеності

Означає насамперед вимогу чіткості підстав, цілей і змісту норма­тивних приписів, особливо тих із них, що адресовані безпосередньо громадянам. Як зазначалося в розділі 3, вони повинні мати можливість передбачати правові наслідки своєї поведінки. Показовою у цьому відношенні є позиція Європейського суду з прав людини, послідовно проведена ним у декількох рішеннях, зокрема у справах «Санді Тайме» проти Сполученого королівства», «Олсон проти Швеції» та ін. Згідно з цією позицією будь-яка «норма не може вважатися «законом», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю так, щоб громадянин са­мостійно або, якщо у цьому буде потреба, з професійною допомогою міг передбачати з долею вірогідності, яка може вважатися розумною за цих обставин, наслідки, до яких можуть призвести конкретні дії»^[132].

Досвід свідчить, що абсолютна визначеність таких наслідків є недо­сяжною через ряд обставин — відкритість мови, якою формулюються норми закону, їх загальність, неможливість заздалегідь передбачити у них всі реальні ситуації, тощо. Закон, який намагається регламенту­вати дії людей та визначити наслідки цих дій за допомогою надмірної жорсткості формулювань, швидко набуває рис «скам'янілості», тобто застаріває. Право ж, як зазначається у рішенні Європейського суду у справі «Санді Тайме» проти Сполученого королівства» має бути здат­ним йти в ногу з обставинами, що змінюються¹.

У зв'язку з цим важлива роль у впровадженні в життя принципу ви­значеності належить судовій практиці. У справі «Ц та V. проти Австрії» та «Б. і. проти Австрії» Європейський суд з прав людини наголосив, що «Конвенція - це живий інструмент, який необхідно тлумачити у світлі умов сьогодення»^{[133] [134]}. Ця позиція Суду стосується не лише Кон­венції про захист прав людини і основоположних свобод. Вона має істотне значення також для національної судової практики, у тому числі практики українських судів, які поки що до так званого «еволю­ційного» тлумачення Конституції та законів вдаються нечасто, про що йшлося раніше.

Одним з вирішальних засобів розв'язання проблеми законодавчої невизначеності є значний ступінь передбачуваності права^[135], завдяки чому невизначеність окремих законів чи інших нормативно-правових актів може бути подолана належною визначеністю правової системи в цілому.

Така визначеність досягається завдяки пронизуванню її визнаними цивілізованим світом цінностями, уособленням яких в демократично­му суспільстві є конституція. Вона не тільки є «хранилищем», джере­лом цих цінностей, а й виконує функцію об'єднання громадян держави навколо них. Саме цінності забезпечують наскрізну єдність правової системи, дозволяють «мінімізувати» суб'єктивний вплив відповідних органів і посадових осіб на процес застосування недостатньо визначе­них нормативних положень.

До вимог принципу визначеності також належать:

• послідовне і неупереджене застосування закону, тобто забезпе­чення узгодженості правозастосовної, передусім судової практики;

• повага до принципу res judicata, тобто остаточні судові рішення не повинні переглядатися, окрім чітко встановлених законом випадків, обумовлених винятковими обставинами;

• обов'язковість судових рішень та їх неухильна виконуваність.

21.2.8. Принцип захисту довіри

Здебільшого розглядається як один з важливих елементів більш за­гального принципу - правової певності або юридичної визначеності. Проте нерідко його виокремлюють у відносно автономний від юри­дичної визначеності принцип, що властиве передусім німецькій літе­ратурі з теорії права та конституційного (державного) права^[136].

Хоч принцип захисту довіри справді значною мірою випливає з прин­ципу правової певності (визначеності), є його продовженням, він ак­центує увагу на специфічних аспектах правової певності, які мають осо­бливе значення для забезпечення верховенства права. Це дає підстави розглядати цей принцип окремо від принципу юридичної визначеності. Принцип захисту довіри передбачає, зокрема, забезпечення:

• впевненості громадян у тому, що їх правове становище залишати­меться стабільним і в майбутньому не погіршуватиметься;

• публічності діяльності держави, стабільності законодавства та прогнозованості його розвитку;

• адекватного дискреційним повноваженням відповідних держав­них органів захисту від свавільних рішень;

• поваги держави до так званих «легітимних очікувань» (legitimate expectation), тобто до її зобов'язань перед своїми громадянами та їх­ніх законних очікувань (наприклад, у сфері трудових відносин - повага до встановлених законом критеріїв оплати праці; у сфері криміналь­ної відповідальності - повага до права засудженого на звільнення від покарання чи дострокове звільнення від відбування покарання тощо);

• закріплення у законі недопустимості «змін до гіршого» (reformation in pejus), тобто погіршення правового становища особи, яка оскаржує рішення про притягнення її до юридичної відповідальності (напри­клад, застосування вищою судовою інстанцією суворішої санкції до підсудного при оскарженні ним вироку суду нижчої інстанції, посилен­ня адміністративного чи дисциплінарного стягнення при оскарженні рішень відповідних органів чи посадових осіб).

Одним з найважливіших складових принципу захисту довіри є незво­ротність дії закону у часі.

Принцип «закон зворотної сили не має» (lex ad praeterian non valet), був сформульований ще давньоримськими юристами на протидію сва­волі законодавця, який надавав зворотної сили законам, що погіршу­вали становище людей, піддавали їх несприятливим наслідкам за дії, які на час їх вчинення визнавалися законними. Мета цього принципу — поставити заслін ущемленню прав і свобод людини з боку влади. Така його спрямованість робить названий принцип важливою гарантією безпеки людини, її довіри до держави.

Принцип незворотності законів та інших нормативно-правових актів у часі закріплений у статті 58 Конституції України. її положення нео­дноразово були предметом тлумачення і застосування як Конституцій­ним Судом України, так і судами загальної юрисдикції. Використання вказаного принципу в рішеннях Конституційного Суду є досить супе­речливим, відсутня усталена практика його застосування також в судах загальної юрисдикції. Причини такої суперечливості і непослідовності різні: серед них є, на жаль, і політичні.

Слід зазначити, що формулювання винятків із принципу незворотно­сті дії законів та інших нормативно-правових актів у часі у статті 58 Ос­новного Закону України за традицією (не тільки вітчизняною) пов'язу­ється виключно з випадками «коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи».

Буквальне тлумачення такого формулювання суддями КСУ дало йому підстави визнавати неконституційними положення законів, які, примі­ром, звільняли окремі категорії громадян від оподаткування, надаючи цим положенням зворотної дії^[137], тобто поліпшували правове становище особи. Питання, наскільки відповідає таке тлумачення принципу незво­ротності закону у часі його справжньому змісту і соціальному призна­ченню, вимогам верховенства права, КСУ залишилося нез'ясованим.

Тим часом, виходячи з соціального призначення вказаного принци пу, конституції багатьох держав, у тому числі постсоціалістичних, з.і стосовують більш гнучкі порівняно з Конституцією України текстуальні його формулювання, відповідно до яких зворотна дія законів та інших нормативно-правових актів має місце не лише у разі пом'якшення або скасування ними юридичної відповідальності особи, а й у випадках, коли ці акти спрямовані на поліпшення правового становища особи, сприяють здійсненню прав і свобод, звільняють від обов'язків, зокре­ма, від сплати податків або зменшують їх. Такої ж позиції дотримується зарубіжна практика конституційних судів та судів загальної юрисдикції. Федеральний конституційний суд Німеччини, наприклад, в своїх рі­шеннях неодноразово наголошував, що вимогам правової держави не відповідає зворотність тільки тих нормативно-правових актів, які погір­шують становище особи, що найчастіше спостерігається якраз у сфері податків і зборів¹, тобто у публічному праві.

Таким шляхом мала б йти і вітчизняна судова практика, що, звіс­но, не виключає внесення відповідних змін до статті 58 Конституції України.

21.2.9. Принцип пропорційності

Як зазначалося в розділі 3, регламентує співвідношення між постав­леною метою та засобами і способами п досягнення. В основу цього принципу покладена ідея, згідно з якою «загальний інтерес, яким ке­рується держава, не може бути таким, що придушує свободу окремої особи»^{[138] [139]}. Жодні спроби обмежити її дії, а тим паче, зовсім зневажати свободу особи, посилаючись на необхідність боротьби з економічною кризою чи іншими суспільними небезпеками в демократичній право­вій державі, не можуть бути виправданими.