Кого з поетів-класиків ви вважаєте майстром високої культури слова? Аргументуйте відповідь цитуванням віршів поета.

План.

І. Опрацювання теоретичного матеріалу

ІІ. Завдання до теми.

Література:

1. Білецький О.І. До питання про періодизацію історії дожовтневої української літератури. – Зібр. праць: У 5 т. - Т.2.– К.: Наука, 1965.

2. Єфремов С. Історія українського письменства: У 2 т. - Т.1. – К., 1924. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. — К., 1997.— Кн. 3.

3. Жулинський М. Традиція і проблема ідейно-естетичних пошуків в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття // Записки наук. товариства імені Т. Шевченка. Праці філолог. секції. – Львів, 1992. - С.141-153.

4. Зеров М. Непривітаний співець (Я. Щоголів) // Зеров М. Твори: В 2 т.— К., 1990.— Т. 2.

5. Камінчук О. Олена Пчілка: аспекти творчої діяльності // Слово і час. — 1999. — № 6.

6. Коцюбинський М.М. Твори: В 7-ми тт. – Т.5. – К.: Наука, 1975.

7. Література ХХ ст.: проблеми періодизації. (Круглий стіл) // Слово і час.- 1995.- № 4. - С. 54-63.

8. Небесьо Б. Любовний трикутник: Іван Франко – народ – модернізм // Сучасність. – 1991. - № 9. – С.17-25.

9. Франко І.Я. Старе й нове в сучасній українській літературі // Зібр. тв.: У 50 тт. - Т. 35. - К.: Наука, 1982.

10.Франко І.Я. Зібр. творів: У 50-ти тт. - Т. 37. –К.: Наука, 1982.

11. Хропко П. Українське літературне життя 70—90-х років ХІХ ст. (Матеріал до оглядової лекції у 10 класі) // Дивослово. — 1994.— № 3.

Методичні рекомендації:

1. Прочитати та зробити конспект теоретичного матеріалу.

2. Скласти тези або опорну схему до теми; знайти додаткові відомості про згадані періодичні видання.

Питання для самоконтролю.

1. Чим відзначалося літературне життя в Україні у другій половині ХІХ століття?

2. Коли були підписані Валуєвський циркуляр та Емський указ? Як вони позначилися на перебігу українського культурного життя?

3. З'ясуйте значення Південно-Західного відділу Російського географічного товарист­ва у розвитку українознавства.

4. Схарактеризуйте подвижницьку діяльність громад початку 70-х років ХІХ століття.

5. Коли і де було відкрите Наукове товариство імені Тараса Шевченка?

6. Назвіть українських письменників, чия творчість припадає на 70—90-і роки ХІХ століття.

7. Поміркуйте. Чому українською літературною столицею наприкінці 50-х — на початку 60-х років був Петербург, на початку 70-х — Київ, а після 1876 — Львів? Поясніть причини такої міграції центру українського літературного життя.

Форма контролю: перевірка виконаних завдань

Кого з поетів-класиків ви вважаєте майстром високої культури слова? Аргументуйте відповідь цитуванням віршів поета.

Іван Якович Франко увійшов в історію української і світової літератури як геніальний письменник і визначний діяч визвольного руху. Своєю творчістю і багатогранною літературною і громадською діяльністю він створив цілу епоху в історії української культури і літератури. Франко був не тільки письменником, а великим ученим і публіцистом.

Визначаючи місце Івана Франка у літературному процесі, слід у першу чергу, вказати на те, що після Шевченка він був найвидатнішою постаттю в українській літературі. Франко демократично виступав на захист творчості революційно-демократичних письменників, продовжував і розвивав традиції Т.Г. Шевченка і Марка Вовчка. Разом з Панасом Мирним, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Павлом Грабовським і іншими передовими українськими письменниками Франко боровся проти реакційних тенденцій в українській літературі, за утвердження матеріалістичної естетики: ідейності, народності і реалізму. Франко перший в українській літературі реалістично зобразив життя робітничого класу і його боротьбу проти гнобителів, показав нового героя – людину праці, яка стала головним персонажем його поетичних, прозових і драматичних творів. Франко – великий майстер художнього слова. Його творчість відзначається винятковою різноманітності художньої форми (новели, оповідання, повісті, поезії, поеми, драми). Франко високо ставив поетичне слово, вимагав, щоб письменники підвищували свою поетичну майстерність і наполегливо працювали над збагаченням і вдосконаленням мови.

Скрізь і завжди, говорив Франко, письменник повинен бути оригінальним. Він нетерпимо ставився до літературних шаблонів, закликав кожного письменника іти своїм шляхом у виборі теми, трактуванні образу та розробці сюжету. Він настійно радив літературній молоді «…не повторяти того, що вже другі забули, а не вносити у всесвітню скарбницю літератури хоч малу крапельку, а нового, свого власного, зачерпнутого з криниці того життя народного і індивідуального». Велику роль у формуванні Франка як письменника-реаліста відіграла творчість російських і українських революційно-демократичних письменників і в першу чергу творчість Шевченка, Бєлінського, Чернишевського, Некрасова, Салтикова-Щедріна.

«Кобзар» Шевченка Франко знав напам`ять.. Творчість Шевченка розкрила перед Франком багатство української народної мови, розбудила в нього прагнення боротися за визволення трудящих. Вони бачили в особі Франка свого захисника і вчителя, вони читали його твори, часто чули його живе слово під час виступу на вічах. З багатьма робітниками він був особисто знайомий, вислуховував їх скарги і прохання.

Франко – борець за світле майбутнє та нове суспільство:

І ми всі вірили, що своїми руками

Розіб`ємо скалу. Роздробимо граніт:

Що кров`ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.

Франко гаряче любив свою батьківщину, свій народ, беззавітно служив йому усе своє життя. Художня, наукова і публіцистична спадщина Івана Франка ввійшла у всесвітню скарбницю культури і літератури, збагатила культуру безсмертними творіннями.

Що ви знаєте про українську драматургію останнього тридцятиріччя XIX ст.? Які п'єси читали чи бачили в сценічному втіленні? Чим запам'яталися ці вистави? Які проблеми порушувалися українськими драматургами? Що забезпечило довге сценічне життя кращих п'єс?

. В умовах цензурних заборон, штучно обмеженого функціонування українського друкованого слова важливого значення набувала українська драматургія. Для неї у 70— 90-х роках були властиві широка соціальна проблематика, нові герої, досконала художня форма. Сценічно втілені п'єси Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Бориса Грінченка, Івана Франка розширювали сферу впливу української літератури, її функціональні можливості, спілкування з різними верствами народу. У Російській імперії театральна сцена була єдино можливим офіційним місцем, де звучала українська мова. Оскільки репертуар був обмеженим, самі театральні Діячі змушені були братися за перо, щоб поповнити його п єсами на українські теми. Марко Кропивницький та Михайло Старицький вдаються до інсценізації повістей і поем інших письменників. їхню увагу привернули насамперед твори, в яких змальовувалося життя українців — побут, звичаї, обряди, минуле народу. Так було пристосовано до сцени повісті Миколи Гоголя зі збірки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» і «Тараса Бульбу», Крім «Назара Стодолі», зажили сценічним життям поеми й балади Тараса Шевченка «Катерина», «Тополя», «Гайдамаки», «Титарівна», «Сотник»». Ці інсценізації поряд з п'єсами Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка ставали орієнтиром на дальшому шляху розвитку національної драматургії і театру. Слово Шевченка, Гоголя, що залунало зі сцени, злободенні соціальні й морально-етичні проблеми, які порушувалися в інсценізованих творах, повнокровні характери набували значення естетичної норми для нових, оригінальних п'єс українських драматургів.Водночас Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, які були ентузіастами піднесення рідного театрального мистецтва, пишуть чимало оригінальних драм, комедій, водевілів, історичних п'єс, які, пройшовши цензуру, часто ще до їх надрукування виставляються на сцені. До репертуару національних труп залучаються драми Івана Франка, Панаса Мирного, пристосовуються до сцени окремі п'єси інших авторів, важливі змістом, але недостатньо викінчені в художньому плані.З ініціативи Марка Кропивницького та Миколи Садовського наприкінці 1881 р. в Кременчуці, Харкові, Полтаві, Києві акторами російської трупи Григорія Ашкаренка було з успіхом поставлено кілька українських драм. В 1882 р. в місті Елисаветграді, Марком Кропивницьким створено перший український театр - "Театр корифеїв". Драматургія 70–90-х років ХІХ ст. представлена творчістю І. Карпенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Франка, Василя Мови (Лиманського), Т. Сулими, О. Кониського, Олени Пчілки та ін. Теми — найрізноманітніші. Серед них ті, що порушували актуальні проблеми — зближення інтелігенції із селянством, відновлення історичної пам’яті народу, зростання його національної свідомості. До багатопроблемних і різножанрових досягнень української драматургії аналізованої доби відносять твори «Глитай, або ж Павук» та «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» Марка Кропивницького, «Не судилось», «Талан» Михайла Старицького, «Мартин Боруля», «Хазяїн», «Сто тисяч», «Суєта», «Житейське море» Івана Карпенка-Карого, «Лимерівна» Панаса Мирного, «Степовий гість», «Серед бурі» Бориса Грінченка, «Учитель», «Сон князя Святослава», «Украдене щастя» Івана Франка.