Коперниканський переворот» І. Канта у філософії

Засновником німецького класичного ідеалізму є Іммануїл Кант (1724–1804). Народився в Східній Пруссії, у м. Кенігсберзі (нині Калінінград), де прожив безвиїзно все своє життя. Зовні його життя було нічим не примітним (хіба що надмірним педантизмом), про яке без перебільшення можна сказати: усе життя віддане науці. Після закінчення в 1745 році курсу в університеті, Кант протягом дев'яти років працював домашнім учителем, заробляв собі на життя й у вільний час займався філософськими дослідженнями. У 1755 році він захистив дисертацію й одержав звання приват-доцента. Але професорської посади в Кенігсберзькому університеті йому довелося чекати п'ятнадцять років, а до цього часу він працював помічником бібліотекаря в Кенігсберзькій палацовій бібліотеці. Одержавши в 1770 році посаду професора логіки і метафізики Кенігсберзького університету, він до 1797 року читав цикл філософських, математичних і фізичних дисциплін. Тут же були написані основні філософські праці.

У творчості Канта виділяють два періоди: докритичний і критичний. Хоча між цими періодами немає глибокої прірви, слід зазначити їхні розходження, насамперед, спрямованістю інтересу, предмета дослідження у філософських роботах. У докритичний період Кант приділяє велику увагу космогонії. Його гіпотеза про походження Сонячної системи і сьогодні не втратила свого наукового значення. Але, безумовно, основний внесок Канта у філософію пов'язаний із його роботами критичного періоду, у якому він зосереджує свою увагу на гносеологічних проблемах, на з'ясуванні можливостей і меж людського пізнання. Саме в цій області філософії Канту було призначено, за його виразом, зробити «коперниканський переворот».

Початок критичного періоду у творчості Канта дослідники відносять до 1770 року [3, с. 61]. І пов'язаний цей поворот у поглядах, за визнанням самого Канта, зі знайомством його в 60-і роки з роботами англійського філософа Юма. «Юм розбудив мене від догматичного сну», – говорить Кант.

Девід Юм (1711–1776) англійський філософ, засновник агностицизму. Його, як і більшість філософів Нового часу, цікавлять, насамперед, проблеми пізнання – що і як може пізнати людина у світі. І, будучи сенсуалістом, Юм доходить висновку, що збагнення істини неможливе. Більш того, навіть наше судження про існування предметів навколишнього світу не можна вважати достовірним. Юм розмірковує просто: світ нам даний через наші органи чуттів, і, отже, наші висловлення, судження є судженнями про наші відчуття, а не про самі предмети. Про самі предмети ми нічого не можемо сказати, ми навіть не можемо знати, що викликає наші відчуття. На думку матеріалістів, говорить Юм, їх викликають предмети об'єктивно існуючого світу, на думку ідеалістів – вони є породженнями нашої психіки. Але ми цього знати не можемо, говорить Юм, тому що ми не можемо вийти за межі своїх відчуттів. На практиці ми діємо на основі звички, а не на основі істинного знання. Ці погляди одержали у філософії назву «агностицизм» (а – не, гнозис – знання), і Юм є їхнім родоначальником і послідовним провідником. Деякі філософи бачать джерела агностицизму в давньогрецькому скептицизмі. Це так і не так. Давньогрецький скептицизм виражає лише сумнів у можливості людського розуму дати адекватний образ предметів зовнішнього світу, але ніколи не сумнівається в існуванні самого цього світу, Космосу, часточкою якого є сама людина. Він, як побачимо далі, ближчий до кантівського агностицизму, ніж до юмівського.

Знайомство з ідеями Юма приводить Канта до перегляду пізнавального суб'єкт-об'єктного відношення. Процес пізнання є процесом взаємодії суб'єкта й об'єкта, у процесі якого суб'єкт, тобто людина, пізнає об'єкт, створює собі образ, поняття, тобто знання про об'єкт. У теорії пізнання, у зв'язку з цим, виникає найважливіше питання, що або хто визначає зміст і форму нашого знання. Філософська традиція, що йде від Античності, вважала, що активним началом у пізнавальному відношенні виступає об'єкт, він визначає і зміст, і форму нашого знання, а суб'єкт лише пасивно, подібно до дзеркала, відтворює, відображає властивості об'єкта, і його завдання, як і дзеркала, полягає в тому, щоб найбільш адекватно відтворити ці властивості, щоб зміст образа, поняття якомога більш повно збігався зі змістом об'єкта. Для античності такий підхід був таким, що сам собою мається на увазі, тому що людина пізнавала в Космосі його уявний зміст, тому Платон і вважав, що процес пізнання є процесом пригадування душею того, що вона бачила у сфері ідей. Для Середньовіччя теж вища істина досягається через одкровення, коли Бог безпосередньо або через своїх апостолів відкриває людині істину. Новий час, хоча і заявив вустами Декарта, що людський розум є вищим критерієм істини, але сам розум залишався залежним від Бога і тому теж був пасивним.

Юм зробив пролом у цьому погляді, показавши, що в такому випадку істина неможлива. Юм поставив цю проблему у філософії, і Кант був першим, хто усвідомив її в повному обсязі. Але Кант не згодний з висновком Юма, що досягнення істини неможливе. Кант вважає, що вихід може бути знайдений на шляху перегляду пізнавального суб'єкт-об'єктного відношення, допустивши, що активною стороною в пізнавальному відношенні виступає суб'єкт, і наше знання є результатом діяльності суб'єкта. У цьому і полягає, за виразом Канта, суть його «коперниканського перевороту» у філософії. Але тоді завдання самої філософії, з погляду Канта, полягає в тому, щоб з'ясувати здатність людини до пізнання, що є апріорним, переддослідним, розкрити механізм пізнавального процесу. Це завдання Кант вирішує в найважливішій, можна сказати, основній для розуміння його концепції праці «Критика чистого розуму», опублікованій у 1781 р.

У людини є три засоби пізнання: чуття, розсудок і розум. Поділ мислення на розсудкове і розумове, відповідно до традиції, Кант проводить по лінії його зв'язку з предметним світом. Розсудкове мислення – це предметне мислення, а розумове – це мислення про мислення. Трьом видам пізнання відповідають різні науки: математика, природознавство і філософія. І тому питання про те, як є можливим апріорне чуттєве, розсудкове і розумове пізнання, трансформується в питання: 1) як є можливою математика, 2) як є можливим природознавство, 3) як є можливою філософія?

Чуттєве пізнання, а, отже, геометрія й арифметика можливі через те, що нам апріорно властиві простір і час. Простір і час, на думку Канта, не об'єктивні властивості предметів і явищ зовнішнього світу, а загальні форми сприйняття, апріорно властиві людині, завдяки яким математичні судження одержують статус загальності і необхідності, тобто істинності. Якби простір і час мали б емпіричне, дослідне походження, то тоді математичні судження не були б загальними і необхідними, не були б істинними, а тим часом істинність математичної науки була зрозумілою вже древнім грекам. У «Критиці чистого розуму» умови апріорного чуттєвого знання досліджуються в розділі «Трансцендентальна естетика». Поняття «трансцендентальне» у Канта характеризує все те, що відноситься до апріорних форм пізнання. «Я називаю трансцендентальним, – пише Кант, – усяке пізнання, що займається не стільки предметами, скільки видами нашого пізнання предметів, оскільки це пізнання повинне бути можливим а рrіоrі» [4, с. 44].

Однак чуттєве пізнання дає нам лише уявлення про предмет, явище, але не дає саме по собі знання, що виникає тільки в результаті «підключення» до процесу пізнання іншої здатності душі – мислення, розуму. Чуттєве пізнання дає лише упорядкований апріорними формами чуттєвості – простором і часом – емпіричний матеріал, що повинний бути осмислений розумом. «Розум нічого не може споглядати, а почуття нічого не можуть мислити. Тільки з поєднання їх може виникнути знання» [4, с. 71].

Завдяки розсудку уявлення обмеженого чуттєвого досвіду одержують форму загальності і необхідності. Розсудок підводить різноманіття вражень чуттєвого досвіду під єдність поняття. Ця здатність розсудку обумовлена тим, що йому а prіorі властиві категорії – загальні поняття, що виступають формами мислення. Кант виділяє чотири групи категорій, за допомогою яких розсудок здійснює синтез чуттєвого досвіду: кількості (єдність, безліч, цілісність), якості (реальність, заперечення, обмеження), відносини (субстанція і приналежність, причина і наслідок, взаємодія), модальність (можливість і неможливість, існування і неіснування, необхідність і випадковість). Розсудок не пасивно осмислює дані чуттєвого досвіду, а конструює образ предмета за допомогою категорій. Але через це образ предмета, наявний у нашій свідомості, і сам предмет не тотожні. Адже образ становить єдність об'єктивного змісту, обумовленого самим предметом, і суб'єктивної (не в значенні індивідуальної суб'єктивності, а в значенні загальнолюдської суб'єктивності) форми – апріорні форми чуттєвості і категорії розуму. Річ, що існує в нашій голові, – це явище, феномен, а річ, що існує сама по собі, – це «річ у собі», ноумен, і вони в принципі не можуть збігатися, тому що ми не можемо пізнавати об'єктивний світ, не накладаючи на нього свої пізнавальні форми, не конструюючи його. Кант обмежує можливості пізнання тільки світом явищ, відривається явище від сутності. По суті, він виступає як непослідовний агностик, на відміну від Юма.

Але, крім чуттєвості й розсудку, людина має ще одну здатність, що претендує на одержання достовірного знання, – розум. При цьому, як вважала догматична філософія (тобто докантівська філософія), ця здатність є вищою пізнавальною здатністю, і її продуктом є філософія, як вище досягнення людського розуму.

На думку Канта, завдання розуму інше, ніж завдання чуттєвості і розсудку. Розум виходить за межі чуттєвості, досвіду, він формує не трансцендентальні основоположення, що виступають умовою чуттєвого і розсудкового знання, а трансцендентні принципи, що дають можливість здійснювати вищу єдність знання. Поняття розуму виводять нас за межі досвіду, хоча не виключають емпіричного знання, включаючи його в себе як частину. Поняття розуму – це те, що Платон називав ідеями. Їхня функція – визначати цілі теоретичної і практичної діяльності людини. Філософія, як система особливого філософського знання, що існує поряд із математикою і природознавством, неможлива. Але вона можлива, по-перше, як критична філософія, що досліджує наші здібності до пізнання, а, по-друге, філософія необхідна для того, щоб досліджувати кінцеву мету існування людини, тобто як мораль.

В етиці, як і в пізнанні, Кант намагається знайти загальне правило моралі, що не випливає з досвіду. Він виходить з того, що повинність – «ти повинний» – є абсолютне зобов'язання, що не випливає з досвіду. Але якщо це так, то повинен бути загальний абсолютний принцип, відповідно до якого людина повинна діяти, загальне моральне правило. І Кант у «Критиці практичного розуму» формує цей принцип, називаючи його категоричним імперативом. Він формулює його так: «Поводься тільки відповідно до такої максими, керуючись якою, ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом» [4, с. 260]. Нерозривно з цим пов'язане інше трактування принципу, відповідно до якого людина як розумна істота існує як мета сама по собі, тому слід робити так, щоб ти ставився і до себе самого, і до будь-кого іншого як до мети і ніколи тільки як до засобу.

У політичній теорії Кант виходить, насамперед, із прав індивіда, виводячи їх із трансцендентальних властивостей людини. Якщо в моралі
людина повинна ставитися до іншої людини як до мети, то й у праві вона повинна виходити з поваги прав інших. Кант був одним із перших, хто заговорив про права людини і правову державу.

Заслуги І. Канта в галузі філософії дуже великі. Його вплив на подальший розвиток філософської думки незаперечно. Кант допоміг глибше і всебічно пізнати можливості, межі людського пізнання, спростувавши агностицизм Юма і разом з тим «остудивши» невтримний оптимізм раціоналізму. Він зробив плідну спробу синтезу емпіризму і раціоналізму, що багато в чому визначила розвиток і розуміння науки і її ролі в житті суспільства в ХIХ і ХХ сторіччях.