Теоретичні положення структуралізму та постструктуралізму
В литературоведении и литературной критике структурализм возник во Франции в 1960-е годы, с появлением работ Р.Барта, Ц.Тодорова (р. 1942), Ж.Женетта (р. 1930) и А.Греймаса (1917–1992). Во Франции структуралистское литературоведение представляло собой бунт против литературоведения исторического и биографического, господствовавшего во французских университетах. Подобно т.н. «новой критике» в послевоенных Англии и Соединенных Штатах, структурализм стремился вернуться к тексту как таковому, но при этом исходил из того, что структуры текста не могут быть выявлены без некоторой теории или методологической модели. В то время как «новая критика» требовала, чтобы всякое литературное произведение прочитывалось в соответствии со своими собственными правилами, безо всяких предварительных концепций, структуралисты отстаивали систематический подход к литературному дискурсу и установленным принципам интерпретации. В работе Критика и истина (Critique et vrit, 1966) Р.Барт ввел различие между литературной критикой, которая помещает литературное произведение в определенный контекст и пытается приписать ему некоторое значение, и наукой о литературе, или поэтикой, которая изучает условия значения, формальные структуры и конвенции, организующие текст и задающие определенный диапазон его интерпретаций.
Основними положеннями постструктуралізму є:
• теоретичне знання — це дискурсивна форма, що породжує тексти;
• емпірична реальність, яку має витлумачувати теоретичне знання, теж є сукупністю текстових утворень (опитування, відеозаписи, статистичні дані тощо);
• зміст емпіричних текстів залежить від того, з позицій яких теоретичних текстів вони будуть прочитані;
• вивчення емпіричних текстів веде до розуміння того, що відбувається у світі, більше, ніж будь-які емпіричні дослідження;
• світ є таким, яким він є, не через якийсь єднаючий фактор, а завдячуючи відмінностям, що лежать у його підґрунті;
• головним для дослідника повинен бути текст, а у тексті — його внутрішня структура. Авторство тексту особливого значення не має: важливим є не наміри, бажання того, хто створює текстову реальність, а лише "внутрішня гра значимих складових" (Е. Гідденс).
Екзистенціалізм як літ. Напрям. Його головні засади. Заг. Х-ка праць Сартра та Камю
Екзистенціалізм - (лат. існування) напрям у філософії та одна із течій модернізму, де джерелом художнього твору став сам митець, який висловив життя особистості, відтворивши художню дійсність, яка розкрила сенс життя взагалі.
Дана течія у літературі виникла після Першої світової війни, сформувалася у 30-40-ві роки, найбільшого розквіту досягла у 50-60-х роках XX століття.
Серед письменників, які водночас виступили і як філософи-екзистенціалісти, існувало декілька течій:
-релігійна (Г. Марсель);
Головні риси літератури екзистенціалізму:
- тема - існування людини в центрі абсурдного буття; критика дійсності, що придушувала людську особистість;
- ідея - звільнення розуму і душі людини від абсурдної дійсності;
- проблема вибору людини у надзвичайній ситуації;
- герой - самотній індивідуаліст і песиміст, бунтар проти абсурдності світу;
- етичні заперечення та протест проти будь-якого насильства;
- створення "прикордонних ситуацій" (людина перед обличчям смерті);
- проведення історичних паралелей та алегорій (твори з підтекстом, символікою, ілюзіями, подвійним змістом).
Найвідомішими письменниками-екзистенціалістами у французькій літературі стали Ж. П. Сартр - теоретик напрямку та А. Камю.
Жан Поль Сартр - Заслуга філософа-екзистенціаніст полягала у тому, що він популярно розкрив питання нової філософії про абсолютну свободу, яка стала актуальним питанням нього часу. Також письменник увів головні ідеї екзистенціалізму у свої романи і п'єси, надавши тим самим напрямку більшої значимості.
Альбер Камю. Невелика за обсягом творча спадщина була створена в основному, під час другої світової війни та повоєнних років. Це наклало свій відбиток і на її теми, що їх порушив письменник. А. Камю був одночасно письменником і філософом. Розмежувати ці два поняття, як дві сторони його таланту, просто неможливо. В обох своїх виявах він справив великий вплив на розвиток європейської та світової культури. У своїх ранніх працях письменник зображав абсурд не лише як характеристику людського буття, а й ту рису, яку неможливо перемогти. Тому у творах звучали дві найголовніші теми: абсурду, пов'язаного з негативними засадами ("Сторонній"), та бунту, пов'язаного з позитивними засадами. Художні особливості творчості А. Камю:
- твори позбавлені конкретних ознак часу, а часто й місця дії;
- середовище не відігравав особливої ролі, все залежало від того, який вибір зробила людина;
- самотні герої діяли в атмосфері штучної духовної ізоляції;
- творчість пронизана песимізмом і відчаєм: "Без відчаю в житті немає любові до життя".
