Місцеве самоврядування: суть, принципи, основні теорії

МС - це гарантоване держ. право та реальна здатність тер. громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб МС вирішувати питання місцевого значення в межах Конст. і законів Укр. МС здійснюється тер. гром. сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обл. ради, які представляють спільні інтереси тер. громад сіл, селищ, міст. Принципи: народовладдя; законності; гласності; колегіальності; поєднання місцевих і держ. інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами; підзвітності та відповідальності перед тер. громадами їх органів та посадових осіб; держ. підтримки та гарантії МС; судового захисту прав МС. Теорії: Громадівська або теорія природних прав громади ототожнює цілі, завдання і функції органів МС з діяльністю і функціями громади. В основі цієї теорії є положення про те, що громада, як самоврядний тер. колектив, така ж самостійна, як і сама держава, тим більше, що вона виникла раніше держави. Державницька має своєю основою ідею створення органів самоврядування, повністю підпорядкованих державі. Це – ланка держ. влади, яка не має власних прав, власної компетенції. Органи МС діють за принципом “дозволено лише те, що не передбачене законом”. Змішана, громадівсько-державницька, або теорія сусп, чи господарського самоврядування говорить про те, що органи самоврядування самостійні лише в неполітичній сфері, у сфері господарської і громадської діяльності. Держ. не втручається у справи МС і навпаки. Ця теорія обумовлює одночасне співіснування на місцевому рівні як самоврядних, так і органів уряду. Р адянська концепція базується на тому, що місцеві ради є органами єдиної держ. влади, що відповідають за проведення в життя на своїй території актів центральних органів. Головне завдання місцевих рад в соціалістичній державі, таким чином, зводиться до того, щоб забезпечити виконання основних державних функцій на кожній ділянці території країни.

38. Суть, зміст, структурні елементи соціального управління. СУ: (широке) – це сфера діяльності людей, (вузьке) – це процес впливу на соц. процеси для досягнення поставлених цілей. СУ є особливим видом діяльності, що спрямований на упорядкування, погодження колективних дій людей щодо досягнення мети, яка стоїть перед ними. СУ є об'єктивно необхідним різновидом праці, яке забезпечує погодженість та упорядкованість сумісної праці людей для досягнення сусп. значущих цілей і вирішення завдань, які при цьому виникають. Базується на аналізі змісту соц діяльності, об’єктивних законів функціонування сусп. Іноді питання про сутність явища ототожнюють з його змістом. Це неправильно, оскільки йдеться про два цілком самостійних поняття. Зміст обумовлюється комплексом взаємопов'язаних функцій та методів їх реалізації, які використовуються при цьому. Цілі СУ випливають із сусп. потреб. Цілі управління досягаються в результаті здійснення таких його загальних функцій, як: аналіз, прогнозування, планування, організація, регулювання, контроль. Які здійснюються за допомогою різних методів та технологічних операцій, які виконуються послідовно; їх сукупність утворює процес управління, який має циклічний характер. Кожен одиничний управлінський цикл включає в себе розробку й прийняття рішення, а також організацію його виконання. Якщо цілі, принципи, функції і методи управління розкривають його зміст, то процес вказаної діяльності характеризує її просторово-часову форму. Цілі, принципи, функції і методи управління у сукупності складають механізм управління, котрий може діяти в рамках спеціально організованої системи. В соціальному управлінні і управляючу підсистему (суб'єкт управління) і керовану підсистему (об'єкт управління) представляють люди – окремі або з'єднані в різні спільності особи, які є носіями певних сусп. відносин. Людина виступає й суб'єктом й об'єктом СУ. Об'єктивно необхідний різновид діяльності, що складається із свідомого та цілеспрямованого впливу суб'єктів упр. на різні соц. сист. з метою підвищення ефективності їх функціонування, приведення його у відповідність до об'єктивних закономірностей розвитку. Компоненти СУ: механізм, структура, функції, кадри, процес упр.

39. Багатозначність поняття “бюрократія”. Концепція формально-раціональної бюрократії Вебера У дем сусп. основні ф-ї Б: 1) Б система забезпечує функціонування пол сист., пол та сусп соц інститутів. 2) Б с-ма сприяє виробленню відповідних справжніх інтересів народу, дем концепцій і механізмів їх реалізації практично. 3) здійснення контрольних функцій за діяльністю окремих елементів. Б с-ми з метою відвернення їх ймовірного відходу від дем принципів пол і сусп упр, закритості і недоступності для будь-якого гром. с-ва. 4) керівництво діяльністю спец інститутів по вивченню пол процесів, що відбуваються в с-ві, узагальненню досвіду і вироблення рекомендацій поглиблення дем-ції пол життя. Б - властива с-ра соц неоднорідного с-ва, неминучий атрибут держ., особливо виконавчих органів. Б обслуговує інтереси, панівних в с-ві соц сил, створює умови для утвердження таких пол відносин, які б сприяли зміцненню базових відносин. Проте не тільки породження об'єктивних обставин, панівних в ек. базі сил, а й здатний конкретними зусиллями сприяти докорінним перетворенням у базі з метою формування нових панівних у екон і пол сил. Форм рац теорія Вебера прийшла на зміну Б патримоніальній (патріархальній), яка властива докапіталістичним сусп. і характ ірраціональністю,стихійним хаотичним керівництвом не на основі розуму, звичайній пересічній людині без грошей і зв’язків домогтися справедливості було практично неможливо. Виникнення рац Б пов’язано з проявами приватногосподарської діяльності, з необхідністю існування посередника між виробниками і засобами виробн. Б упр, панування за допом знання(в цьому полягає специф-рац х-тер бюр).Чиновник-високо каліф спеціаліст розум праці. Честь і гідність доповнюють це. Без них-корупція,яка є загрозою Б управлінню. В ідеалі бюрократії притаманні ведення технічних справ компетентними і безпристрасними виконавцями відповідно до закону і процедури, упорядковане діловодство, незалежність від суб’єктивних впливів. В умовах форм-рац Б існує держ. загальнообов’язкових регламентованих процедур, виконання яких не залежить від того, хто саме і стосовно кого їх виконує. Усі рівні перед порядком. Чиновник – професіоналізується, спеціалізується, високоосв сеціаліст розумової праці.

 

40. Суть бюрократизму, його ознаки. Противаги бюрократизму в дем. сусп. Не можна ототожнювати бюрократію як професійну групу людей, що зайнята упр. діяльністю і виконує важливі адміністративні функції, з бюрократизмом як крайніми проявами бюрократії, негативним стилем її роботи. Бюрократизм як своєрідне контруправління. Бюрократизм визначається як привласнення (монополізація) апаратом права на виконання функцій упр. У такому значенні відбуваєтьсявідрив апарату упр від сусп. і, як наслідок, він перетворюється у самодостатню самостійну силу з домінуванням власних інтересів, які він настирливо захищає і задовольняє, користуючись своїм становищем "завідувача" сусп. справами. Також як стиль роботи. Ознаками є некомпетентність, перебільшення значення формальних процедур, скрупульозне виконання інструкцій, тяганина, ієрархічність, регламентація, помилки у керівництві та його неефективність при вирішенні проблем, які вимагають нетрадиційних підходів та засобів, роздутість і заплутаність апарату упр., недоступність держслужбовців, їх зверхність і неповага до громадян, підміна законів підзаконними актами, консервативні методи роботи — протидія необхідним змінам, реформам, або перетворення їх на порожні гасла. Противаги. Такими противагами може бути лише реальна демократизація всіх сфер сусп. життя, і насамперед економічних відносин, забезпечення їх прозорості, утвердження дійових інститутів гром с-ва. Пол. держ. має зосереджуватися і на обмеженні впливу олігархічних структур, протидії їхньому зрощуванню з держ. апаратом. У сучасних сусп. сусп.-пол. рухи відіграють досить важливу роль. Це визначається такими факторами: з одного боку, зростає потреба в спеціалізації організаційних структур у сусп, з іншого - зростають очікування з боку держ. і груп громадян, що сусп. організації і рухи стануть вагомою противагою бюрократизації пол життя.

41. Зміст понятя демократія. Принципи демократії, їх взаємозвязок. Демократія — форма держ-пол. устрою с-ва, яка грунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну держ. Поняття «Д» використовується не тільки для характеристики історичних типів держ.-пол. устрою, а й на означення пол процесу з відповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в упр держ., всіма сусп справами. Вжив воно і стосовно організації та дія­льності окремих пол і соц структур у різних сферах сусп. життя (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська). Принципи: Більшості. не можна абсолютизувати і вважати бездоганно демократичним, якщо ігнорується право меншості на опозицію. У Д сусп. і більшість, і меншість громадян є цілком рівними у своїх правах і свободах. Плюралізму. Він дає можливість управляти на основі врахування множинного характеру гром думки і позицій різних суб'єктів пол. У плюралістичному с-ві з цією метою меншості надається гарантоване законом право на опозицію. Рівності. Д передбачає лише пол рівність усіх перед законом, незалежно від соц і матер становища, але не може гарантувати однакового рівня життя. Подібна нерівність, хоч і по-різному, існує практично в усіх сучасних Д. Проте д-ва під впливом Д сил вживає заходів для забезпечення достатнього рівня со­ціальної захищеності соц груп, які потребують допомоги. Поділу влади. Згідно з ним законодавча, виконавча і судова гілки влади відокремлені та достатньо незалежні одна від одної. Водночас вони постійно взаємодіють у процесі формування і здійснення держ пол. Виборність основних органів держ. влади. Д передбачає забезпечення вільних виборів, які докорінно відрізняються від виборів недемократичних і формальних. Усі гром. за таких умов мають виборчі права і реальну можливість брати участь у виборах. Гласність. Вона є однією з передумов свободи слова. Передбачає вільний доступ преси і гром. до інформації про діяльність органів влади, господарських, пол., гром. орг. Незалежний контроль. Здійснюється не тільки «згори», а й постійно та ефективно «знизу». Відсутність контролю за діяльністю держ. структур з боку гром. породжує бюрократизм, корупцію. Але демократичний контроль не має нічого спільного з держ. «контролем» за тоталітарного режиму.

 

42. Сучасні теорії демократії З методологічної точки зору важливо розрізняти колективістське, плюралістичне та ліберальне бачення демократії у залежності від того, хто має пріоритет у здійсненні влади: народ, соц. група чи особистість. Риси к: · заперечення автономності особистості; · первинність народу у здійсненні влади; · однорідність народу за складом; · абсолютність влади більшості. критикував Шумпетер. Плюралістичні теорії виходять з того, що ні особистість, ні народ не є головними рушійними силами пол. в демократичному сусп. Тільки в групі, а також в міжгрупових відношеннях, формуються інтереси, ціннісні орієнтири та мотиви політичної діяльності індивіду. Риси п зводяться до: · відмови від прямої участі всіх у пол. процесі; · визнанні зацікавленої групи центральним елементом демократичної пол. сист, яка гарантує права та свободи особистості; · значного розширення діяльності держ, збереженню рівноваги конкурентних інтересів; · турботі про формування демокр. культ, підтримки держ соц.-обмежених верств населення. З нею співзвучна елітарна концепція. Пол еліта визначається як самостійна, привілейована група або сукупність груп безпосередньо пов язана з володарюванням або тиском на владу. Ліберальн а (індивідуалістична) базується на ідеї автономності особистості, виділенні її з сусп. та держ. Положенням л: · визнання особистості основним джерелом влади; · пріоритет прав людини над правами держ; · обмеження сфери діяльності держ, передусім, охороною сусп порядку, безпеки громадян; · пріоритет ринкового регулювання економікою над держ упр; · розподіл влади як умова контролю громадян над державою. Нову форму демократії Рокар називає “ інформаційною демократією”. Складовими частинами: загальне виборне право та вільна інформація. Демократія – це загальнолюдська цінність. Історія вчить, що демократія – благо народу тільки тоді, коли вона відповідає пол. культурі й образу життя людей, має необхідні економічні й соц. передумови. В іншому випадку - вона перероджується в охлократію – владу натовпу – й приводить до хаосу і анархії.

43. Історичні типи демокр, їх особливості. Й. Шумпетер. Виникла разом із появою держави. Вперше це поняття згадується в працях мислителів Давньої Греції (Демокріта). У класифікації держав, запропонованій Аристотелем, означало «правління всіх», на відміну від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного»).Кожному історичному типові держ, кожній сусп-економічній формації відповідала своя форма демократії. У рабовласницькій дем. раби були вилучені з системи гром. відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати держ. чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном. За феодалізму елементи демократії почали зароджуватися у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова Рада в Запорозькій Січі). Великий прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й перемога буржуазних революцій в Англії, Франції. Ліквідація кріпацтва і скасування феодальних привілеїв зумовили появу комплексу дем. інститутів і процедур, більшість із яких використовується й нині.За Шумпетером, демократія - "це всього лише|усього лише| метод, так би мовити, певний тип інституційного пристрою|устрою| для досягнення законодавчих і адміністративних пол. рішень|вирішень|". Демократія зовсім не означає, що народ безпосередньо управляє; вона "означає|значить| лише те, що у народу є можливість|спроможність| прийняти або не прийняти тих людей, які повинні їм управляти". Важливим|поважним| критерієм д емократії як методу є|з'являється| вільна конкуренція за голоси виборців між претендентами на роль лідерів.Шумпетер упевнений, що його власна теорія демократії - він назвав|накликав| її теорією конкурентного лідерства - сповна|цілком| задовільно пояснює|тлумачить| демокр. процес і дозволяє розгадати таємницю співвідношення демократії і соціалістичного порядку|ладу|. Між ними, наполягає учений, немає жорсткого зв'язку. Вони можуть існувати один без одного. В той же час між ними немає і несумісності.

.

44.Демократичні цінності, їх характеристика. ДЦ — це те, заради чого демократію варто захищати, це уособлення її значущості і життєдайності, її привабливості для мільйонів людей, те, завдяки чому демократія здобуває нових прихильників в усьому світі. Громадянство і громадянськість (означають не тільки (і не стільки) формальну належність людини до держави, політико-юридичний зв'язок із її структурами, скільки розвиненість соц. свідомості й індивідуальної гідності, спроможність людини усвідомлювати власні інтереси і захищати їх зі знанням справи та з урахуванням інтересів усього сусп. Конституція і конституціоналізм (покликана обмежувати владу уряду й охороняти права і свободи людини, які є такою цінністю демократії, яка репрезентована в усіх її формах і процедурах. Саме для захисту і реалізації цієї цінності існує дем.) Свобода совісті (Важливе значення цієї цінності полягає в тому, що демократія дає змогу знаходити й ефективно використовувати форми нормального співіснування громадян, які дотримуються різних релігійних уподобань) Свобода слова( створюють вільні в своїх діях і захищені законом ЗМІ, котрі дають змогу гром. бути по-справжньому обізнаними зі станом справ у країні. Через ЗМІ людина може висловити своє судження стосовно тієї чи іншої сусп. проблеми, того чи іншого пол. діяча. Людська гідність( Громадянин - носій гідності та її захисник. Гідність - складова авторитету гром, його самоповаги й поваги до інших. Гідність змушує гром. діяти, ставати на заваді порушенням принципів і основ демократичного ладу, протидіяти будь-яким утискам свободи. Моральна автономія (що людина здійснює своє самовизначення вільно й неупереджено, користуючись власним розумінням щастя й добра. Ніхто не може вплинути на ідеологічні, релігійні вподобання людини.). Приватність, невтручання в особисте життя закон боронить людину і коло її спілкування від стороннього інтересу (таємниця телефонних розмов, листування, заборона фотографувати без дозволу людини). Гром. асоціація (Демократія є соц.-орієнтованою (тобто спрямованою на спільноту, сусп) формою світогляду). Соц. порядок Це універсальна цінність будь-якого сусп. Мається на увазі, що більшість людей хотіли б жити в умовах стабільності, впорядкованості й безпеки.

45. Процеси демократизації в Україні: шанси перспективи. Процес демок-ї — впровадження дем. начал та відповідна перебудова держ. й сусп. Демократизація в пол. сенсі розглядається як поетапний процес подолання авторитаризму, встановлення і розвиток демократії.Сусп.-пол. практиці відомі різні моделі переходу від авторитаризму до демократії. В Україні, за твердженням політологів, простежується «транзитний» варіант демократизації, за якого існує кілька можливих напрямів її втілення: ліберальний, популістський, номенклатурний, націоналістичний, а також їхні поєднання. У процес Укр включилася на поч. 90-х р., коли демократизація в загальноцивілізаційному сенсі переживала пік фази експансії. Цій фазі властиві ринкова економіка, інтеграція в глобальну сист. капіталістичного поділу праці, прагнення соціумів максимально реалізувати свої можливості в боротьбі за гідність людини. Зовнішній універсалізм демократизації породив ілюзорні уявлення, що запровадження ліберально-демокр. цінностей є легкою справою. Найхарактернішим їх виявом стала концепція Фукуями, сформульована 1992 р. в книзі «Кінець історії і остання людина», в якій він визначає дем. капіталізм як безальтернативну модель пол та ек. орг. розвинутих країн Зх та ідеал для сусп, які прагнуть максимально реалізувати свої можливості.В останні роки XX ст., процес демократизації переходить від фази експансії до фази консолідації, що виявляє неповторно-специфічні особливості реакцій конкретних соціумів на демокр. виклик. Тому перед Україною постала проблема відповідності вітчизняних сусп-пол. перетворень основним вимогам консолідаційної фази сучасної демокр. хвилі. Ознаки функціонування дем в сусп, які переходять від тоталітаритаризму до сусп. та індивід. свободи:1. Утвердження ринкових відносин не детерміноване певним пол. режимом. 2. Утвердження демокр. інститутів і форм пол. самоорганізації сусп. в державі більшою мірою залежить від свідомості народу, його готовності реалізувати основні принципи ринку, пол. демократії, ніж від перенесення зх стандартів і цінностей дем. розвитку.3. Українська ментальність відторгує як однобічно індивідуалістичну, так і колективістську форми організації сусп.-пол. життя, визнає органічним співіснування їх там, де кожна з них може принести найбільшу користь людині, сприятиме динамічному безкризовому розвитку.4. В осмисленні демокр. реформування сусп. демократія постає тотожною лібералізму.

46.Процес дем-го переходу його основні фази. Консолідовані, перехідні та псевдодемократії. Більшість транзитологів відзначають циклічність процесів переходу до демократії. Тривалий час популярною була модель демокр. переходу, запропонована ам. політологом Растоу. Фази пол. змін: - підготовчу (загострення конфлікту між основними соц. і пол. силами); - прийняття рішень (коли досягається компроміс між ними щодо нових, дем. правил пол. гри); - звикання (закріплення здобуткі в), за якої дем інститути набувають стійкості, а дем. зміни стають незворотними. Також виділяють: Фаза лібералізації (розпочинається кризою легітимності авторитарного чи тоталітарного режиму та кризою всередині правлячих еліт, яка зазвичай закінчується їх розколом, зміною балансу сил між правлячими групами й опозицією на користь другої, в результаті чого зростає рівень свободи у сусп); демократизації відрізняється інституціональними змінами в пол. сист. З'являються такі дем. інститути, як пол. партії, виборча сист, які дають змогу формувати органи влади демокр. методами. Теорія консолідованої демократії. Кінцевою метою реформування усіх елементів пол сист. є створення режиму консолідованої (стійкої) демократії. Компоненти: ціннісний (досягнення консенсусу стосовно набору пол процедур); інституц (створення владних структур, що вбирають у себе інтереси конкуруючих пол. сил). Консолідація дем. — це процес перетворення випадкових домовленостей та умовних рішень, що виникають між пол елітами у період переходу, у стійкі норми відносин суперництва і співробітництва між головними дійовими особами пол. процесу; гарантує громадянам, що конкуренція за місце у владній ієрархії або за здійснення пол впливу буде чесною та передбачуваною. Недемократичний шлях до демократії виявляється в тому, що нівелюються змагальність і конфлікт, правляча еліта намагається контролювати публічне обговорення проблем, цілеспрямовано спотворює принципи свободи і рівності громадян. Особливості посткомуністичної трансформації. На початкових стадіях переходу поширеним було спрощене уявлення про можливості дем. змін у країнах, де раніше панували комуністичні режими. Певні ілюзії поділяли як пол. еліти цих держав, так і представники пол. істеблішменту на Зх. Бжезінський на всі фази посткомуністичної трансформації виділяв від 9 до ЗО років, визначаючи послідовність змін у пол, правовій, ек. сферах та способи підтримки цих змін зх. країнами.

47. Пол. опозиція: особливості функціонування в різних пол. режимах. ПО – формальна, або неформальна сусп. організація, яка свідомо висловлює свою незгоду з пол правлячої групи. Підходи: Широке: організована група, яка виявляє свою незгоду з держ пол (системна), з осн засадами держ устрою (антисист). Опозиція думки – в широкому значенні ПО (організоване висловлення гром своєї незгоди з пол уряду чи держ влади) Вузьке: формальні, або інституйованя пол орг які прагнуть заволодіти держ владою або змінити пол режим (партії, блоки). Буває: Конструктивна критикує помилки правлячої партії, владних структур і пропонує ефективніші рішення, нерідко співпрацює з владою в загальнонац. інтересах. Деструктивна перетворює критику влади на мету, на засіб дискредитації влади, перших осіб держ, правлячої партії, відмовляється від співробітництва з владою. Лояльна діє як частка пол. системи, дотримуючи її основні закони і принципи, відмовляється від використання сили у взаємодії з владою. Її представники входять у всі елементи пол. структури дем. сусп, відкрито і активно беруть участь в пол житті. Нелегальна виключається з пол. системи, а її права і домагання не признаються, а пригнічуються владними структурами. Здійснює приховану пол. діяльність, часто використовує насильницькі засоби боротьби. Напівлегальна включає пол. сили, які утримуються від відкритого виклику і протистояння по відношенню до влади, але і не співробітничають з нею, терпимо відносяться до дій інших пол. сил, що виходять за рамки дозволеного в даному сусп. законом. П озитивні риси: сприяння відокремленню і відображенню інтересів груп населення, яких не влаштовують пріоритети соц. чи ек. розвитку; критика влади та протидія окремим, не досить проробленим рішенням чи діям; розвиток опозиції у напрямку критики, контролю та альтернативи дає змогу владним структурам враховувати альтернативні рішення і тим самим зменшувати конфліктність у сусп. Негативи: -фанатичний опір зближенню з країнами, які мають найновіші технології;амбіційні претензії опозиційних лідерів.

48.Основні моделі переходу до демократії. М оделі: Класична лінійна (ВБ, Швеція), їй властиве поступове обмеження абсолютної монархії та розширення прав громадян і парламенту; поступове збільшення гарантії особистих прав — спочатку гром., потім пол. і, нарешті, соц; розширення виборчого права і поступове витіснення виборчих цензів; перетворення парламенту у вищий законодавчий орган і здійснення ним контролю за діяльністю уряду. Циклічна (Лат. Ам, Азії, Африки). Дем. й авт. форми правління по черзі змінюють одні одних — чи то шляхом військових переворотів, чи зусиллями правлячих еліт. Діалектична (Іспанія, Португалія, Греція). Вона передбачає стрімке падіння авторитарних режимів і встановлення життєздатної дем. за відносно короткий проміжок часу. 4. Кооперативна – володіє сутнісним потенціалом дем, перехід до неї здійснюється в ході поступової лібералізації пол. режиму.5. Конкурентна – характеризується різкою лібералізацією, розпадом колишньої сист. і спробами впровадження нових пол. інститутів за будь-яку ціну (насильством і гром. війною). Модель Ростоу 1 фаза: формуються передумови переходу, досягнення нац. єдності, консенсусу, 2 ─ підготовка до зміни існуючого типа режиму, виникнення і затвердження нової еліти. Поляризація, а не плюралізм. Дем. як побічний продукт боротьби між правлячим режимом і контр еліти. 3. - звикання. Процес переходу до демократії може потребувати декількох десятиліть. Основа дем. — не максимальный консенсус, но тонкая грань между навязанным единообразием (ведущим к какого-то рода тирании) и непримиримой враждой (разрушающей сообщество посредством гражд. войны или сецессии). Тот элемент, который можно назвать консенсусом, является составляющей по крайней мере трех этапов генезиса демократии. Бжезінський: 1) політична трансформація вищих органів влади і початкова стабілізація економіки. Етап починається після краху комуніст. сист. і триває 1 – 5 р; 2) пол. стабілізація, що поєднується з глибокими економічними реформами. 2 – 10 р; 3) закріплення демокр. процесів і стабілізація економіч. зростання. 5 – 15 р. Хантінгтон додав до осмислення процесів демокр. зовнішній вимір. (доводив, що демократизація є міжнародним процесом і здійснюється хвилями, захоплюючи відразу декілька країн і роблячи на них як позитивний, так і негативний вплив).

49. Пол партії: причина винекнення та етапи розвитку. Винекнення пол. партій в Україні. Щодо тлумачення поняття “пол. партія” серед політологів немає одностайності, що зумовлено складністю та багатоманітністю партій як об'єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та різними традиціями нац.. пол. шкіл.. П п — організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соц. верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю держ. влади або участі в ній. Кожна партія повинна мати: – ідеологію; – пол. платформу; – орг. структуру; – певні методи й засоби діяльності; – соц. базу; – електорат (виборців, які голосують за неї). Мета діяльності п п — здобути пол. владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — ек, пол, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі пол. партії проводять у життя через ідейно-пол, організаційну, пропагандистську, держ. (коли оволодівають держ. владою) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних пол. умов. Ознаки п п: – добровільність об’єднання; – певна тривалість існування в часі; – прагнення влади; – пошук народної підтримки. Причинами виникнення партій є необхідність захисту соц.-класових, нац., а нерідко й племінних, релігійних, регіональних інтересів, а також цілі, пов'язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є способи виникнення партій. Свого часу Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичне угруповання, пол. клуб, масова партія. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової пол. та економічної еліти. Утворення партій, як і громадсько-пол. рухів, відбувається на установчих з'їздах або конференціях. Усні заяви про появу нової гром.-пол. організації не вважаються достовірною інформацією. Нею є факт реєстрації партії державним органом — в Україні, наприклад, Міністерством юстиції.

50. Ознаки та функції пол. партій. П п — організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соц. верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю держ. влади або участі в ній. Ознаки: добровільність об’єднання; певна тривалість існування в часі; наявність організаційної структури; прагнення влади; пошук народної підтримки. Основними функціями: - пол. представництво соц. інтересів; (виступають важливими виразниками інтересів соц. класів, прошарків і груп, трансформуючи велику кількість цих різноманітних і специфічних потреб і вимог у більш системні, зручні для оперування пакети пропозицій)- соц. інтеграція (узгодження соц. інтересів через взаємодію пол. партій;) -розробка ідеології, пол. доктрин і програм; - боротьба за оволодіння держ. владою та участь у її здійсненні; -участь у формуванні й діяльності всіх ланок держ. апарату; -участь у розробці, формуванні і здійсненні пол. курсу держ. (У правлячій партії її лідери, що здійснюють пол. керівництво країною, вирішують подвійне завдання по встановленню, впорядкуванню та забезпеченню виконання спільних для всього сусп. цілей, нац. інтересів даної держави); - пол. соціалізація (сприяння засвоєнню індивідом певної системи пол. знань, норм і цінностей, залученню його до пол. системи;) - формування гром. думки;- пол. рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців; -підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, гром. організацій. Мета діяльності п п — здобути пол. владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, пол, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Соціополітичний поділ (Хербут) – стабільний стан поляризації пол. спільноти, у межах якої певні сусп. групи надають підтримку конкретним пол. напрямкам, тоді, як інші сусп. групи підтримують опозиційні напрямки, або репрезентують їхні пол. партії.

51. Типологія політичних партій П п — організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соц. верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю держ. влади або участі в ній. Пп відрізняються одна від одної походженням, місцем і роллю в пол. системі, соц. базою, ідеологією, програмою. Існує декілька класифікацій пол. партій за різними ознаками: За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні. За ставленням до сусп. прогресу: радикальні (революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не існує). За формами і методами правління та характером пол. поведінки: ліберальні, демократичні, диктаторські, тоталітарні. За принципами організації та членства: кадрові та масові. За місцем у системі влади: легальні, напівлегальні, нелегальні. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські. За віросповіданням: християнські, мусульманські. Деякі політологи виділяють партії: прагматичні (виборчі), парламентські, харизматично-вождистські. Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями: -ставлення до держ. суверенітету; -соціально-економічні пріоритети;-ідейно-політичні засади. За ідейно-пол. спрямуванням виокремлюють: нац.-радикальні, нац.-демократичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, нац. меншин.

52. Партійні системи: суть, типологія. Особливості формування парт. сист. в Україні, її ознаки Залежно від багатьох обставин, а надто від пол. режиму, в кожній країні формується певна партійна система. П с-ма – це сукупність пол. партій, характер їх взаємодії, а також місце і вплив у держ. механізмі. (Сарторі) Типи, кожна з яких відображає конкретні особливості певного сусп: Однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається; парт. апарат зрощується з держ. Існувала в 20-40-х р ХХ ст. у Італії, у 30-40-х р – у Німеччині, у 20-80-х р – у РС. Сьогодні – на Кубі, в Північній Кореї, та деяких країнах Африки: Кенії, Малі, Лівії); Домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років; уряд формується лише домінуючою партією); Двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу; впливова опозиція партії, що програла вибори); Трипартійна, яку ще називають (2,5) парт. сист. (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті); Чотирипартійна, або двоблокова (наявність правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу); обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями); крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними); Атомізована (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій, всі вони невпливові; тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення; уряд формується на поза парт. основі, або на засадах широкої коаліції).У становленні української багато парт. виділяють етапи.1. Допартійний етап (з весни 1988 р. до весни 1990 p.). На цьому етапі виникають політизовані й пол. організації, що своєю діяльністю підготували умови і дали поштовх процесові творення партій. З березні 1988 p. Української Гельсінської спілки (УГС). 2. початкової багатопарт. (кін.90 p. — до 19—24 серпня 1991р.). Започаткував його установчий з'їзд Союзу трудящих Укр. за перебудову, що відбувся 24 лютого 1990 p. 3. Посткомуністичний (1991 p. до виборів до ВР Укр. 1994).Відзначається принципово новими пол. і соц.-екон. умовами.

53. Партійні коаліції: основні теорії, механізми та принципи формування. В політичному житті партії дуже часто змушені вдаватися до співпраці між собою формуючи різного роду партійні коаліції. “коаліція” означає об’єднання, спілку, блок. Раппапорт: “ коаліція це угода двох чи більше акторів, які прийняли рішення кооперуватися між собою з метою максималізації власної користі”. Найчастіше вживаним поділом парт. коаліцій є поділ їх в залежності від кількості учасників на двопартійні і багатопартійні. В залежності від розміру партій, які формують партійну коаліцію: коаліції великих партій, малих і середні. В залежності від мети формування: на виборчі (для спільної участі у виборах), тимчасові (для досягнення якихось тимчасових цілей), а найчастіше формують вони парламентські коаліції (для формування і діяльності уряду або опозиції йому). Виборчі коаліції ( пол. партії виходять з того, що спільно вони досягнуть кращих результатів ніж окремо. У зв’язку із цим виборчі коаліції поділяються на а) аддитивні, б) субаддитивні, в) супераддитивні. До аддитивних коаліцій відносяться такі виборчі коаліції, які отримують таку підтримку виборців, яка рівна сумі підтримки кожного учасника коаліції окремо. Коаліції, що отримують меншу підтримку називаються субаддитивними, а ті коаліції, які отримуюють більшу сумарну підтримку називаються супераддитивними. Парламентські коаліції ( які створють партії для забезпечення своєї парламентської діяльності). Типи -коаліція як результат розпорошення партій, -коаліція в біполярному укладі партій,-коаліція в умовах домінуючої партії, яка виступає у двох виглядах: а) проти домінуючої партії, б) коаліція домінуючої партії. Урядові коаліції Формування правлячої коаліції вимагає від її учасників дотримання наступних умов: а) пошуку основними пол. блоками природних союзників для спільного формування парламентської більшості, б) порозуміння між союзниками стосовно основних напрямів та цілей майбутньої діяльності, в) розподіл посад в коаліційному уряді і узгодження програми його діяльності.

54. Пол. процес: суть та закономірності розвитку. Поняття з’явилося разом із словом «політика» в історії пол думки. Підходи до розуміння ПП: –функціональна характеристика пол. сист охоплює всю сукупність дій, що відбуваються в пол сист і спрямоване на її зміну. –сукупність діяльності пол акторів, не береться до уваги вся сит, а окремі особи, що діють. –процес прийняття пол рішень. Найбільш популярний,бо рішення – це кінцева мета політики і вся пол зводиться до прийняття рішень. Дискурсивно-комунікативний підхід (Хабермас, Апель): пол сист є підсистема соц. процесу і є одним із видів. ПП – взаємодія спрямована на досягнення пол інтересів і цінностей, люди домовляються, формується життєва картина світу – накладання цих картин. Хабермас: демокр має бути обмежена, домовленості про правила гри. Структурний (Істон, Парсонс): це перетворення вимог та підтримки в рішення. Зміна одного елемента веде до зміни сист. Голдмен: сист скл не з інститутів, а акторів їх взаємодія є суттю ПП. Синергетика: Прігожин: ПП-це сукупність випадковостей зміни пол сист. Точка біфуркації – перед сит відкривається альтернативи розвитку, вибір залежить віл випадковості. Феноменологія (Хелд): пошук домовленостей про засоби досягнення цілей (форми держ, режим). П подія — конкретна, відносно обмежена взаємодія груп людей з пол. владою з метою впливу на неї задля задоволення власних вимог і побажань. П обставини — умови пол. функціонування і розвитку сусп., які виражаються у співвідношеннях пол. сил щодо оволодіння, утримання й використання пол. влади. Структура: формування цілей і завдань пол. інститутів; конституювання та утворення пол. інститутів і орг; ухвалення та виконання пол. рішень;• підтримка функціонування пол. інститутів і орг; контроль за функціонуванням і спрямуванням розвитку пол інститутів.

 

55. Політична діяльність: суть, структура, детермінанти. Типологія політичної діяльності. На характер ПД впливають об'єктивні (сусп. потреби, інтереси певних соц.. груп, інституцій, угруповань) та суб'єктивні (пол. свідомість, правова, пол., псих. культура) детермінанти, які змінюються під впливом пол. дій та процесів, що відбуваються у сусп. Вони перебувають у діалектичному взаємозв'язку, що визначає структуру, спрямованість і результативність ПД. Сутність в регулюванні пол. відносин у сусп., досягненні злагоди та взаєморозуміння громадян, їхніх спільнот і влади як по вертикалі, так і по горизонталі. ПД є специфічним видом людської діяльності, що має регулювати, збалансовувати, узгоджувати інтереси та відносини між суб'єктами пол., сприяти досягненню в сусп. гром. миру та взаєморозуміння. ПД може розцінюватись як поле зіткнення й узгодження інтересів різних прошарків і верств сусп., а відтак і регулятором пол. відносин за допомогою правових, соц. і псих. чинників, які проявляються у вигляді продукування відповідних правових актів, використанні силових акцій, проведенні переговорних процесів і політико-пропагандистських рекламних кампаній. ПД - наслідок реалізації певної мотивації суб'єктів пол., їхніх пол. інтересів. Рушієм ПД є пол. свідомість, яка формується й розвивається під впливом сусп. інститутів у поєднанні з пол.-псих. чинниками (ментальністю, пол. та правовою культурою). Наслідками ПД є сусп. зміни, що відбуваються у сферах: відносин між великими сусп. групами; відносин влади між керівниками та підлеглими; пол. відносин індивідів і сусп. груп. Основні типи ПД: радикальні, спрямовані на докорінні зміни сусп. системи (революція, контрреволюція, заколот); реформаторські, на сусп. зміни, що не підривають підвалин влади правлячої еліти; пол. перевороти, що змінюють правлячу еліту, не зачіпаючи соц.-економ-го базису країни, її сусп.-пол. структур. На ПД суб'єктів пол. впливають чинники: мотиваційна структура ПД, ідеологія, пол. доктрини, соц.-економічні умови й тиск з боку різних соц. груп населення, сусп.-пол. структур, пол.-псих. культура. З видів сусп. свідомості: наукової та буденної можна виокремити теоретичну (ідеологічну, законотворчу, соціологічну, науково-організаційну та методичну); практичну (депутатську, урядову, роботу в органах місцевого самоврядування) ПД.

 

 

56. Політична участь: суть, види, форми реалізації. Пол. участь — залучення людей до процесу політико-владних відносин, здійснення ними певних актів, заходів, що виражають інтереси, потреби, уподобання, думки, погляди та настрої; вплив на органи влади з метою реалізації соц. інтересів. Культура ПУ визначається рівнем володіння соц. суб'єктами процедур і регламентів здійснення пол. акцій і заходів, настановами на погодженість існування різноманітних соц. груп. Мотиви: підвищений інтерес до пол., спрямований на пізнання сутності пол. подій, їх значення для життя сусп.; прагнення до соц. єднання, до конформізму, наслідування; кар'єра, задоволення честолюбних намірів. Типи: індивідуальний; колективний; добровільний; примусовий; активний; пасивний; традиційний; новаторський; законний; нелегальний. Конкретними формами: вибори; референдуми; участь у діяльності пол. партій, зборів підписів; мітинги; демонстрації; страйки. Вільна участь – демократизм, вираження та реалізація інтересів. Залежить від характеру пол. режиму: пряма (безпосередня); опосередковане (представницьке); квазі-участь (тоталітарне, масова підтримка режиму, ілюзія політизації сусп.) Мотиви: інтересу та привабливості пол. як сфери діяльності; пізнавальні (переваги над ровесниками в дитинстві); мотив влади над людьми; ідеологічні мотиви; відтворення світу (стійкий мотив на професійну діяльність, пол., як інструмент); традиційний (так прийнято в родині); меркантильні (оплата діяльності); псевдо мотиви (квазі мотиви, через пропаганду пол. системи). Форми: Мобільні: реакція – участь – особиста участь – виконання доручень – пряма дія (мітинг) – керуюча дія – це все веде до лідерства. Іммобільні: виключність з пол. відносин – через бюрократизацію системи – пол. апатія (неприйняття, розчарування) – пол. бойкот (ворожість до всього політичного).

 

57. Теорія груп інтересів. Групи інтересів та групи тиску: ознаки, типи, функції у пол. процесі. Бентлі. «Процес здійснення державної влади: вивчення громадських тисків» доводив, що діяльність людей завжди визначається їхніми інтересами і спрямована на забезпечення цих інтересів і звичайно має груповий характер. Групи не існують без об'єднуючих їх інтересів. Інтереси групи проявляються не стільки на основі її усної риторики, програмних заяв про свої цілі, скільки на основі практичної діяльності й поведінки членів групи. У впливі на держ. владу домінує найсильніша група чи сукупність груп. Ці групи підпорядковують своєму впливові і примушують підкоритися більш слабкі групи. а сама держ. влада стає засобом урегулювання конфліктів між групами та груповими інтересами й досягнення певної рівноваги між конкуруючими групами. ГІ - добровільні об’єднання людей з формальною основною структурою, в яких особисті вимоги поєднуються з матеріальною, духовною, сусп. користю і котрі виражають себе всередині своєї організації або за допомогою співробітництва і впливу висловлюються стосовно інших груп і пол. інститутів. Для відображення спеціальних інтересів створюються відповідні зацікавлені групи — тиску. Це професійні спілки, асоціації підприємців, пацифістські та патріотичні організації, релігійні. Діє у власних інтересах, а не керується загальною метою. Не слід акцентувати увагу на відмінностях між ГІ і ГТ, адже, Шварценберг: 1) існування спадковості між ними. 2) процес вивчення груп тиску – це аналіз зовнішньої динаміки групи інтересів у пол. просторі. 3) група тиску є групою інтересів, яка спричиняє тиск. За типами соц. капіталу, що є в сусп. Групи інтересів і групи тиску інституційно та процесуально пов'язані з соціокультурним простором і визначаються культурною традицією, що вказує на важливі або неважливі, позитивні чи негативні позиції пол. опонентів. Поєднують типологію груп інтересів за ступенем організованості та спеціалізації з класичною типологією пол. культур та побудувавши систему залежності між типами пол.-культ. середовища й типами груп інтересів/тисків, що в них переважають. Активістська культура ініціює появу інституційних та асоціаційних груп, культура підданства – неасоціаційних ГІ абоГТ.

 

58. Політичні рішення: суть, типи та способи прийняття. Типологія пол. рішень. ПР — акт, здійснюваний суб'єктами пол., спрямований на втілення в життя пол. цілей і завдань, здійснення для цього відповідних заходів на основі аналізу інформації, вибору варіантності дій, урахування пол. часу і реальних пол. сил. Класифікують: За спрямованістю на конкретну проблему: правильне (проблема вирішується відповідно до мети); нейтральне (проблема залишається на попередньому рівні); неправильне (проблема стає ще гострішою, загальна ситуація погіршується).За ступенем значущості. значні, або кардинальні; чергові (радикально ситуації не міняють); нейтральні (прийняті з незначних суспільно-політичних питань). За термінами дії, виконання, реалізації: довготривалі (різноманітні мораторії); безперервної дії (дія багатьох статей конституції країни), короткотривалі (рішення про заборону мітингу, пікету, страйку). Етапи прийняття: підготовчий (відбір і аналіз інформації); розробки проекту рішення (проекту програми); затвердження і прийняття до виконання рішення; реалізації прийнятого рішення; автономне існування результатів реалізованого рішення, поширення його наслідків. Характеристики: публічність; масштабність наслідків і ціна помилок; ресурсний дефіцит; спрямованість на проблему в ієрархії проблем, першочерговість. Типологія пол. рішень: інтуїтивні (на основі відчуття правильності вибору); ті, що базуються на судженнях (в основі практичний досвід та логіка президента, приймаються в дискусії); раціональні (аналітичний процес з методиками та процедурами). Схема прийняття: Лассуел: розвідка (збір інфи); просування, рекламування; визначення передумов; доведення; втілення; завершення; оцінювання. Брувер і де Леон: ініціювання (виявлення проблеми та її актуальності); прогнозування (визначення ресурсів, наслідків, вигод та витрат пов’язаних із способом вирішення проблеми); легітимація; оцінювання; завершення.

 

59. Пол. розвиток: суть та види. Криза пол. розвитку Прогресивний характер пол. процесів, що відбуваються в сусп. ПР — це перехід від певного пол. стану до якіснішого на базі вдосконалення пол. інститутів і підвищення рівня пол. культури сусп. Якщо сусп. в пол. плані не розвивається, це призводить до пол. стагнації — застою, відсутності змін, окостенінню організаційних форм, розпаду пол. структур, а внаслідок цього — до краху пол. системи сусп. або ж пол. регресу загалом. Такі негативні процеси супроводжуються пол. нестабільністю, соц. конфліктами, кризами. Традиційні сусп. (переважно в країнах, що розвиваються) мають жорстко регламентоване традиціями та звичками пол. життя. Водночас функції пол. інститутів недостатньо диференційовані, що є передумовою неадекватного реагування на економічні, соц. та технологічні зміни в сусп.ПР визначає прогрес сусп. загалом, а ефективність впливу є результатом якості пол. еліти. Набуваючи соціальних рис, технології змінюють людське життя, їхні статуси та потреби, можливості та перспективи людського прогресу. Міць сучасного сусп. прихована “не в самих технологіях, а в процесі глобалізації: комунікаціях, навчанні, обміні інформації, глобальних знаннях і на цей процес, оскільки він не має меж навряд чи можуть справити чуттєвий вплив традиційні сусп. інститути чи системи норм. Саме це і дозволяє говорити сьогодні про кризу традиційних моделей ПР, який так чи інакше пов’язується з демократизацією сусп. життя. Цей ефект підтверджується “кризою нац. держави як суверенної одиниці і супроводжується кризою тієї форми пол. демократії, що створювалася на протязі останніх двохсот років. Сьогодні в світі присутнє певне невдоволення принципами демократичної пол. системи, причому як з боку недемократичних сусп., так і всередині них. Прихильність більшої частини населення Землі демократичним ідеалам і цінностям пол. демократії залишається незмінною.

 

60. Пол. модернізація: суть та основні моделі. Перехід від традиційної пол. системи до сучасної почали називати "пол. розвиток" і "пол. модернізація". Теорія Алмонд, Пай, на основі функціонального підходу встановили, що зміни системних якостей і функцій пол. інститутів охоплюють процеси: 1) структурну диференціацію інститутів пол. сист. і спеціалізацію їхніх функцій; 2) підвищення здатності пол. сист. до мобілізації й виживання (Л. Пай); 3) тенденцію до рівноправ'я. Для вимірювання ступеня модернізованості пол. сист. Алмонд і Пауелл критерії: диференціацію пол. ролей — інтереси кожної соц. групи мають лобіюватися; спеціалізацію пол. інститутів — лобіюють інтереси своїх груп на основі взаємодії; культурну секуляризацію — перехід від ірраціональних (емоції, традиції, звички) чинників пол. поведінки до раціональних (право, факти, точна інформація). Завдань: структурне оновлення пол. сист., формування пол. структури соц. дії, оскільки пол. сист. повинна бути якомога більш адаптованою до нових проблем, породжених сучасним суспільством, здібною діяти за конкретних історичних умов сусп.-пол. ситуацій. Процес М має альтернативний характер, припускає певні варіанти перебігу оновлювальних заходів, в залежності від умов їх протікання, традицій та нац. цінностей. Сучасні вчені типи: 1. органічна, притаманний розвиненим країнам Зах Європи та Пн. Америки – соц.-пол. розвиток відбувається у формі неперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу. 2. неорганічна (відображена М) характерний для країн, які знаходяться на порівняно низькому рівні розвитку. "відстали" від загальноцивілізаційного розвитку. Умови її: відносини особистої залежності у виробництві; неконкурентноздатність на світовому ринку; велика диференціація сусп.; залучення нац. потенціалу переважно на військові потреби; прагнення до ігнорування загальномодрнізаційних цінностей. Складні ситуації: складність сприйняття модернізаційних цінностей на тлі місцевих норм та звичаїв; несприйняття "вестернізації" частиною населення, оскільки вона має у собі невідповідність її потребам; домінування центру та котроль ним модернізаційної ініціативи регіонів.

61. Пол. технології та їх функції у пол. процесі. Лобізм як пол. технологія. ПТ – це сукупність прийомів, методів, способів, процедур, які використовують суб’єкти пол. діяльності. ПТ застосовуються для досягнення мети в пол. боротьбі не лише як певні засоби і методи, але й відповідні системи, що будуються і базуються на певних упр. ідеологіях залежно від цілей, які ставили перед собою суб’єкти пол., а також від їх природи. Види: розробка і ухвалення певних пол. проектів і рішень; реалізація пол. рішень; технології формування пол. влади; виборчі технології; технології організації діяльності пол. партій, організацій, об’єднань. Поділяють: в залежності від пол. сист. і пол. режиму на демократичні та недемократичні. Базові стосуються точки зору, дії великих груп або й усього населення країни (референдуми, вибори). Другорядні – це технології розробки і прийняття пол. рішень, проведення окремих пол. акцій (збори, мітинги). Загальні (що стосуються максимально великої кількості громадян, суб’єктів пол. процесу) й індивідуальні (властиві окремим суб’єктам пол.). Виборчі технології - певна сума пол.-організаційних, інформаційних, пропагандистських та інших дій з метою приведення до влади окремого політика або групи політиків, пол. організації, сили. Лобі́зм - скоординована практика відстоювання інтересів чи чинення тиску на законодавців і чиновників неурядовими організаціями, фінансово-промисловими групами чи етнічними спільнотами на користь того, або іншого рішення. Передбачає діяльність зацікавлених осіб, яка сприяє ухваленню органами влади тих або інших рішень, з використанням формальних і неформальних відносин в органах влади. Захист інтересів не якоїсь окремої компанії, а цілої галузі. Іноді асоціюється з корупцією і нелегальними методами впливу на прийняття рішень урядовими структурами, хоча лобізм не обов'язково передбачає підкуп держ. працівників.

 

 

62. Політичний маркетинг - це різновид некомерційного маркетингу, діяльність, спрямована на створення, підтримання чи зміну поведінки людей щодо конкретних пол. лідерів, організацій, ідей гром. значення. Вдале застосування прийомів маркетингу в пол. дозволяє досягти популярності, перемогти на виборах і утриматись на вершині пол. олімпу. Зміст: у вивченні існуючої та формування бажаної громадської думки щодо образу (іміджу) політика, пол. організації чи ідеї. Функцій: вивчення існуючого уявлення людей про політика, організацію чи ідею; визначення характеристик ідеального образу, що існує в масовій свідомості; планування та втілення у життя конкурентоспроможної програми дій, розрахованих на завоювання розуміння та активної підтримки політика, партії чи ідеї громадськістю. Базується на принципах: орієнтація на потреби і запити виборців та гнучке реагування на пол. кон'юнктуру; сегментування та стратифікація електорального простору; глибоке та різнобічне дослідження електорату, його уподобань, стереотипів, схильностей та специфіки реагування й вибору; націленість на конкретний, але стійкий та довгостроковий результат. ПМ включає різновиди передвиборчої діяльності: стратегія та планування виборчої кампанії; проведення сусп.-пол., соц.. та соц.-псих. досліджень, опитувань, моніторингу гром. думки і масових настроїв; пол. пропаганду та рекламу; кампанії та акції просування (промоушен) пол. програм, кандидатів, об'єднань, партій та блоків; пабліситі та політичні РR акції; організація та участь у конкурсах, фестивалях, спортивних змаганнях, меценатство, спонсорські та фінансово-економічні акції. Політичний "товар" не існує сам по собі. Він є тим, чим він сприймається в уяві споживача-виборця.

 

 

63. Пол. менеджмент: поняття та функції. Менеджмент - процес управління матеріальними та людськими ресурсами в інтересах їх ефективного використання з метою досягнення цілей упр. сусп., пол., ек. або соц. структурою, окремими спільнотами. Це сукупність впливу на певних осіб та певні органи за допомогою особливих інструментів та методів з метою досягнення цілей організації. Сучасний М - процес безперервних взаємозв'язаних дій, які є управлінськими функціями: 1. Планування - формулюванні цілей об'єкта упр. та способів їх досягнення. Дає змогу отримати уявлення про існуючий стан, напрями необхідного та ймовірного розвитку, а також про найефективніші способи досягнення визначених цілей. 2. Організація - це все, що стосується організаційної побудови об'єкта упр., його внутрішньої структурної ієрархії, конкретних завдань, повноважень і відповідальності підрозділів або окремих працівників. 3. Мотивація для створення відповідних матеріальних і моральних стимулів для забезпечення виконання працівниками своїх обов'язків стосовно об'єкта управління та сусп. в цілому. 4. Контроль полягає в ретельній перевірці виконання визначених планів, відповідності їхньої структури цілям організації. Результати: вироблення нових упр. рішень та коригування раніше схвалених орг. заходів. ПМ - це система упр. пол. процесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій пол. розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для пол. керівництва та забезпечення їх реалізації в пол. практиці. Як система управління пол. процесами включає: маркетинговий аналіз кон'юнктури пол. ринку й формування відповідного іміджу пол. товару - організації, лідера, кандидата, пол. платформи; пол. забезпечення бізнесу; вивчення пол. і соц.-культ. факторів, що впливають на ділову активність; зв'язок із гром. та професійне пол. лобіювання; мистецтво роботи з людьми та організаціями, спираючись на моральні, етичні, естетичні цінності даного сусп.

 

 

64. Політична стабільність: критерії та чинники. Механізм стабілізації укрїнського суспільства. Важливим завданням пол. діяльності є забезпечення стабільності суспільно-політичного життя. Пол. стабільність — стан динамічної рівноваги пол. сил.Вона досягається завдяки інтеграції сусп. на засадах спільних для всіх громадян цінностей і норм, універсалістської правової системи, розширення прав членів сусп. Критерії: критерій національної ідеї, який поєднує в собі механізм коригування пол. процесу і сприяє досягненню стабільності пол. системи. Серед способів досягнення пол. стабільності: позитивна інтеграційна ідея сусп. розвитку; вирішення соціально-економічних проблем певних соціальних груп населення або населення певних регіонів; розв'язання територіальних і національних конфліктів; підписання акта про національне примирення;проведення «круглого столу» всіх політичних сил; встановлення мораторію на страйки. Політична стабільність – одна із найважливіших категорій у політиці. Особливо ця проблема гостра і важлива для країн перехідного періоду, українського суспільства зокрема. На даному етапі розвитку українського суспільства політична стабільність набуває особливого значення і статусу у прийнятті пол. рішень, оскільки стабільність виступає ключовою цінністю у демократичних суспільствах.

 

 

65. Пол. конфлікти: ознаки, типи, технології врегулювання ПК — зіткнення несумісних, часом протилежних, інтересів, дій, поглядів окремих людей, пол. партій, гром. організацій, етнічних груп, націй, держав та їх органів, військово-пол. і пол.-екон. організацій. ПК є: Зовнішньопол. — це міждержавні: Збройні - спроба сторін досягти своєї мети з допомогою військової сили. Вони небезпечні ймовірністю втягнення нових сил, виходу з-під контролю. Незбройні — дипломатичне протиборство, митні, фінансові, торговельні «війни», що виражають економічні й пол. інтереси держав. Внутрішньопол. — усередині сусп., держ. сист., пол. партії або іншої гром.-пол. організації. Причини: під час переходу до нових умов життєдіяльності сусп. (структурна перебудова економіки); за умов соц. невизначеності у пол. житті; зниження життєвого рівня; за воєнних авантюр; порушення соц. справедливості, бюрократизму, силових методів; за величезних розмірів корупції; за неконтрольованих розмірів злочинності.Ефективне вирішення: на основі взаємних поступок через переговори - вироблення кожною зі сторін позиції, яка визначає межі можливих поступок і характер можливих компенсацій за них - безпосередній контакт між сторонами конфлікту або звернення до третьої сторони, яка здійснює третейські функції. Невирішений конфлікт завжди криє в собі можливість загострення. Можуть з'являтися й нові обставини для розв'язання конфлікту, що затягнувся, але тоді рівень можливих поступок і ціна згоди будуть іншими. Конфлікт, який існує тривалий час, спричинює пол. криза (фаза пол. процесу, яка характеризується порушенням пол. стабільності в сусп., неможливістю ефективного функціонування пол. системи; гострий, важкий пол. стан сусп., державно-правової системи, партій.Веде або до нового етапу, нового ступеня сусп. розвитку, або до катастрофічної ситуації, яка має свою логіку — крах усього, що прогнило). Пол. консенсус — досягнення загальної згоди. Мета: врахування інтересів усіх сторін і досягнення позитивного результату. Основною умовою консенсусу є визнання чужих інтересів як гарантії для здійснення інтересів власних.

 

66. Типи виборчих систем: порівняльна характеристика. Мажоритарна: переможцем на виборах вважається той кандидат, який набрав більшість голосів. Більшість: А бсолютна переможць 50% + 1. У 2 турі переможцем є той, хто набрав відносну більшість голосів, більше, ніж його суперник. В ідносної перемагає той, який отримав більше голосів, ніж решта кандидатів, кожен окремо. При одномандатних округах територія країни поділяється на таку кількість виборчих округів, що збігається з числом членів парламенту, яких обирають. Округу = депутат. При багатомандатни х кількість виборчих округів = адмін.-тер. одиниць країни. В кожному окрузі обирають кількох депутатів, а виборці в різних країнах мають або один голос, або декілька. Різновидом є преференційна сист: виборець виводить рейтинг усіх кандидатів. (США, Канаді, ВБ, Франції). Пропорційна: місця в парламенті отримуються партіями або виборчими блоками пропорційно кількості поданих за них голосів. Виборці голосують за пол. партії чи виборчі блоки і меншою мірою орієнтуються на конкретну особистість. Одного разу виборець обирає партію чи виборчий блок, які попередньо визначають сп