Сучасні концепції соціалізації особистості

Ключові слова: соціалізація, концепції соціалізації, моделі соціалізації, напрями дослідження процесів соціалізації, стадії соціалізації.

 

Процеси, які зараз позначаються терміном „соціалізація”, супроводжують людство з початку його існування. В усі часи різні ідеології, філософські теорії й соціологічні доктрини по фрагментах вибудовували логіку формування людини, акцентуючи увагу на якостях, важливих для конкретного історичного періоду. Водночас процеси глобалізації приводили до інтеграції наукового знання, активізували прагнення вчених знайти уніфіковані категорії, що відбивають багатогранність особистості. Такою категорією в суспільних науках, безперечно, є соціалізація, яка зосередила в собі увесь багатогранний процес „входження” людини до суспільства. Нині поняття " соціалізація " (лат. socialis – суспільний) дедалі активніше використовується як універсальна наукова категорія в філософії, соціології, психології, політології, педагогіці тощо.

Що являє собою соціалізація як процес, що відображає „входження” людини до суспільства? З середини ХХ ст. найпоширеніше тлумачення соціалізації зводилось до процесу пристосування особистості до суспільства шляхом взаємодії з ним. Це фактично означало визнання людини як „гвинтика” в системі суспільних відносин. Така позиція цілком збігалася з тоталітарною ідеологію, яка панувала в ті роки в Радянському Союзі, а всі відомі концепції соціалізації того часу принципово не відрізнялися. Типовим для того часу є визначення соціалізації, яке наведено в праці І.С.Кона "Социология личности", де це поняття трактується як засвоєння індивідом соціального досвіду, певної системи соціальних ролей і культури. Згідно з такою концепцією людина стає особистістю, об'єктом і суб'єктом суспільних відносин, послідовно проходячи різні стадії соціалізації.

Соціалізація визначається як "процес, під час якого людська істота з певними особистісними задатками набуває якостей, потрібних для життєдіяльності. На відміну від близьких їй понять "розвиток" і "виховання" соціалізація охоплює процес і результати взаємодії індивіда із сукупністю соціальних впливів. У цілому для праць вітчизняних учених зазначеного періоду типовим є розгляд соціалізації як процесу становлення людини в її загальній формі, тобто виокремлення її зі світу тварин і вивчення подальшого процесу розвитку людства.

У вісімдесятих роках у визначенні поняття „соціалізація” розрізняють аспекти, істотні з точки зору соціальних контактів індивіда з оточуючими людьми і соціальними інституціями. З цих позицій до структури соціалізації відносять соціальне пізнання, оволодіння навичками практичної діяльності, інтерналізацію певних форм, позицій і ролей, вироблення ціннісних орієнтацій та установок, а також включення людини в активну творчу діяльність.

Починаючи з дев’яностих років усе активніше висловлюється думка про автономність людини в процесі соціалізації. Визнається право особистості на самостійне обирання тих чи інших цінностей й установок, при цьому особистість має орієнтуватися не лише на загальні регулятивні принципи середовища, а й на власні прихильності. У процесі соціалізації індивід відіграє як пасивну (засвоєння соціального досвіду, сприйняття цінностей та ін.), так і активну роль (вироблення певної системи орієнтацій, установок тощо). І хоча ця активність зосереджена лише на самовдосконаленні й не поширюється на середовище соціалізації, це є свідченням демократичних перетворень у суспільстві та розвитку вітчизняної наукової думки.

З урахуванням генезису в поглядах на соціалізацію особистості, що простежується протягом півстолітньої традиції ії вивчення, можна так визначити дане поняття. Соціалізація особистості – це процес засвоєння й активного відтворення людиною соціального досвіду, оволодіння навичками практичної та теоретичної діяльності.

Витоки становлення сучасних концепцій соціалізації слід шукати в західній соціології початку ХХ ст. Серед учених, які суттєво вплинули на розвиток соціалізаційної проблематики, треба назвати Г.Тарда, Г.Гітінгса; значний внесок у розвиток теорії соціалізації зробили Т.Парсонс, Е.Дюркгейм, Ч.Кулі, Дж.Г.Мід, Л.Колберг, Е.Еріксон, Дж.Коулмен, Ф.Найдгард, Н.Смелзер, Я.Щепанський та інші.

Базовими західними концепціями соціалізації є концепції Г.Тарда (1843-1904) та Г.Гітінгса (1855-1931). Перший порівнював суспільство з мозком, а основним його елементом вважав свідомість окремої людини. За Г.Тардом суспільство виникає там, де починається взаємодія індивідуальних свідомостей. Центром цієї взаємодії стає ставлення нашого "Я" до інших "Я", їх невпинний (хоча часто непомітний) взаємний вплив. Основним механізмом такої взаємодії (соціалізація) виступає наслідування, регульоване суспільством через соціальні інститути – систему освіти і виховання, сім'ю, громадську думку тощо. У такий спосіб суспільство підтримує своє існування як цілісність, забезпечуючи розуміння індивідами своїх соціальних функцій.

Подальший імпульс соціалізаційна проблематика отримала в роботах американського соціолога Г.Гітінгса, який уперше ввів у науковий обіг поняття "соціалізація". Розглядаючи суспільство як особливим способом побудований організм, основним елементом життя якого є "усвідомлення роду", Г.Гітінгс вважав, що соціалізація як процес "розвитку соціальної природи чи характеру" людини відбувається як унаслідок стихійного впливу оточення, так і завдяки дії суспільства згідно із "свідомим планом". Такі впливи мають виховну спрямованість і покликані формувати в індивідів сукупні реакції, адекватні діям соціального середовища. Підсумком соціалізації, на його думку, є "плюралістична поведінка", що забезпечує взаєморозуміння та комунікацію людей і відповідає загальному "соціальному розуму".

Значний внесок у подальшу розробку концепцій соціалізації зробив Т.Парсонс (1902-1979). Його основна концептуальна ідея пов'язана з розумінням соціалізації як процесу інтеграції індивіда в соціальну систему шляхом інтерналізації загальноприйнятих норм. Індивід, згідно з Т.Парсонсом, "вбирає" в себе загальні цінності, що забезпечують формування потреби в слідуванні загальновизнаним нормам і стандартам поведінки. Соціалізація як навчання соціальним ролям – одна з найважливіших ідей про нерозривний зв'язок процесів виховання, навчання і соціалізації, підсумком яких має стати "засвоєння реквізиту орієнтацій для задовільного функціонування в певній ролі".

Взагалі послідовники американської соціологічної думки стосовно соціалізації вважають, що у цьому процесі індивід готується до відповідності вимог і очікувань інших членів суспільства в широкому діапазоні можливих життєвих ситуацій. Соціалізація містить набір агентів і механізмів, завдяки яким забезпечується соціально схвалювана поведінка та норми моралі. Нарівні з ідентифікацією, що розуміється як ототожнення себе з іншими, ключовим поняттям при описуванні процесу соціалізації часто обирають імітацію, що розуміється як усвідомлене прагнення дітей копіювати поведінку батьків і вчителів, які є для них взірцями.

На відміну від американської, французька соціологія розглядає соціалізацію як сукупність взаєморозумінь, взаємовідносин із суспільством, в які індивід вступає в процесі формування себе як особистості. Такий підхід підтверджується основними тенденціями в дослідженнях процесів соціалізації, зокрема французьким соціологом Ш. де Лов.

У цілому для зарубіжної науки характерним є прагнення вивчити вплив соціальної групи на індивіда, а індивіда на групу з метою з'ясування, що при цьому передається від одного до іншого.

Плідними також виявилися дослідження соціального середовища з виокремленням соціально-економічних і соціальних умов, а також сім'ї, школи і неформальних угруповань однолітків. Така диференціація дає змогу уточнити стадії соціального визрівання, особливості пристосування індивіда до різних елементів середовища.

Концепції соціалізації, розроблені вітчизняними вченими, вбирають у себе всі позитивні напрацювання зарубіжних учених, але певною мірою відрізняються від останніх. У ХХ ст. це було зумовлене ідеологічними чинниками, а зараз на дослідження процесів соціалізації впливають як усталені традиції вітчизняної науки, так і певна соціально-економічна атрибутика, яка супроводжує розвиток країн колишнього Радянського Союзу.

Вітчизняна психолого-педагогічна наука розрізняла три провідні напрями в соціалізаційній проблематиці. Перший – соціально-філософський – представлений у працях С.Батеніна, В.Москаленко, П.Паригіна, О.Пенькова, А.Харчева та інших. У межах соціально-філософських концепцій соціалізації смислотворчими поняттями виступають збереження й стабілізація суспільних відносин при їх засвоєнні, а також активний комунікативний вплив, у процесі якого відбувається апробація різноманітних соціальних ролей і формується автентичне соціальне „я”.

Характерним для цього напряму є розуміння соціалізації, яке висловила відомий український вчений В.Москаленко. Авторка вважає, що поняття „формування особистості” відображає процес становлення й розвитку особистості з точки зору породження, складання, набуття довершеності й зрілості її особистісних рис, тоді як поняття „соціалізація” фіксує не тільки процес становлення й розвитку зрілих форм соціальності індивіда, а й їх модифікацію в ході включення особистості в систему нових зв’язків і залежностей” [3, с. 17].

Другий – соціально-психологічний: в його розробці брали участь Г.Андрєєва, Н.Андрєєнкова, С.Бєлічева, Я.Коломінський, І.Кон, О.Леонтьєв, М.Лукашевич, Р.Немов, А.Петровський та ін. Тут соціально-психологічні аспекти соціалізації означені в площині включення індивіда в різноманітні суспільні відносини, засвоєння й відтворення соціального досвіду і зв’язків, активного перетворення середовища.

Важливим досягненням цього напряму є розробка провідної ідеї щодо багатосторонності соціалізаційного процесу. Автор цієї думки Г.Андрєєва зокрема зазначала, що „соціалізація – це двосторонній процес, який містить, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв’язків, з іншого – процес активного відтворення індивідом системи соціальних зв’язків за рахунок його активної діяльності, активного включення в соціальне середовище” [1, с. 276].

Третій – соціально-педагогічний, представниками якого є Б.Бім-Бад, В.Бочарова, Ю.Василькова, Б.Вульфов, О.Газман, Н.Лавриченко, І.Звєрєва, Н.Заверико, О.Мудрик, Л.Новикова, В.Петрищев, С.Савченко та ін.

До речі, у вітчизняній педагогіці одним із перших, хто звернув увагу на необхідність розробки не тільки загальносоціалізаційної проблематики, а й її педагогічного аспекту, був В.Сухомлинський. „На жаль, – писав він на початку 70-х років, – педагогічний аспект соціалізації досі не тільки не вивчається з належною глибиною й докладністю, але й не розглядається. А між тим, саме процес соціалізації є однією з найважливіших передумов формування виховної сили колективу” [5, с. 474].

Нині соціально-педагогічна проблематика охоплює питання цілеспрямованого впливу соціуму на особистість, різноманітності взаємодії особистості й колективу із соціальним середовищем, регуляції механізмів цієї взаємодії, відтворення досвіду попередніх поколінь у процесі саморозвитку особистості.

Особливістю соціально-педагогічного підходу є намагання розглядати соціалізацію як процес, який відображує хід соціального формування особистості в конкретному соціокультурному середовищі як формування конкретного соціального типу. В цьому випадку соціалізація являє собою надзвичайно складний і багатофакторний процес набуття індивідом людських властивостей і якостей, направленість яких визначається конкретною соціальною ситуацією.

З позицій соціально-педагогічного підходу важливо враховувати, що в ході соціалізації особистість активно включається в процеси самоперетворення, які проходять на тлі соціокультурного середовища, що змінюється. Ступінь її участі в цих змінах визначає темпи соціалізації, а направленість залежить від їх соціальної значущості. По суті, особистість тільки на перших етапах розвитку обмежена рамками первісного соціуму, згодом ідуть активні процеси його розширення, пошуку свого місця в ньому, корекції відносин, самоорганізації індивідуального простору.

Специфіка соціально-педагогічного підходу до вивчення процесів соціалізації виявляється також у тому, що в цьому разі виникає адаптаційний аспект. Так, Б.Вульфов розглядає соціалізацію як процес соціальної адаптації людини, реалізації здатності до побутового (фізичного), морального, соціального виживання в наявних, очікуваних або непередбачених обставинах, готовність обрати правильні способи існування, зберігаючи свою активну позицію [2, с. 16].

Адаптаційні мотиви також простежуються в іншого дослідника – М.Рижкова, який розглядає соціалізацію через призму соціальної адаптації й соціальної автономізації. Перша покликана забезпечити активне пристосування особистості до соціального середовища, друга – стійкість по відношенню до неї, реалізацію власної „Я-концепції” [4, с. 63].

Особливе місце серед досліджень проблем соціалізації займають праці, присвячені окремим напрямам соціалізації – статево-рольовій, політичній, етнокультурній та іншим, а також питанням ресоціалізації. Це дослідження Ю.Антоняна, В.Кудрявцева, Л.Столярчук, О.Бєлінської, Т.Стефаненко, Ю.Загороднього, С.Данилова, С.Разуваєва, В.Павловського, В.Горенка та ін.

Відзначаючи змістовне розмаїття соціалізаційної проблематики, численність теоретичних підходів до її вивчення, ми змушені констатувати, що хоча на сьогоднішній день існує безліч концепцій соціалізації, але загальноприйнятої поки що немає.

Велика кількість соціалізаційних концепцій призвела до появи не меншої кількості моделей соціалізаційного процесу (залежно від його цілей, учасників, умов тощо). Їх можна класифікувати таким чином:

1) моделі, що ґрунтуються на визнанні феномена незмінності людської природи – тут педагогічний аспект відсутній через його первісну незатребуваність; 2) моделі „особистого контролю” (З.Фрейд), які ґрунтуються на ідеях психоаналізу й розумінні того, що розвиток людини є рухом агресивних інстинктів, які вимагають особистого й громадського контролю; 3) моделі „рольового тренінгу” (Т.Парсонс), в яких соціалізацію розглядають як процес засвоєння різноманітних соціальних ролей, підсумком якого має стати засвоєння реквізиту орієнтацій для задовільного функціонування в певній ролі; 4) моделі так званої соціальної інженерії, що відбивають „соціальне навчання”, в основі якого лежить фізіологічна конструкція „стимул – реакція” (Дж.Доллард, Б.Скінер, Р.Уолтерс); 5) моделі „міжособистісного спілкування”, в яких визначається суть інтеракціоністського підходу до соціалізації й окреслено значення певних видів діяльності (зокрема ігрової) для процесу соціалізації (Ч.Кулі, Дж.Мід та ін.); 6) моделі, які побудовані на принципах групової психотерапії й відкривають можливості для психокорекційної роботи з особистістю в малих групах (К.Рудестам); 7) когнітивні соціалізаційні моделі, запропоновані Ж.Піаже, А.Маслоу, Л.Кольбергом та їх прибічниками, суть яких полягає у розвитку когнітивної основи соціалізації, що становить картину навколишнього світу; 8) моделі інкультурації (М.Херсковиць, Ф.Боас та ін.), в яких розглядають соціалізацію в національно-етнічному просторі як процес трансляції культури. Серед моделей, розроблених російськими та вітчизняними дослідниками, найбільш відомі моделі, запропоновані І.Коном, який розглядає соціалізацію як послідовне проходження різних стадій. Близькою до неї є факторна модель А.Мудрика; разом із ними активно використовуються вікові моделі Н.Андрєєнкової, В.Маркова, ідеї інкультурації набули подальшого розвитку в працях Е.Бєлінської й Т.Стефаненко. В Україні в останні роки помітним явищем стали моделі, розроблені Н.Лукашевичем (адаптивна соціалізація), В.Москаленко, В.Цибою (культурно-діяльнісна), а також етапна модель, запропонована Н.Лавриченко.

Зупинимось на деяких із них детальніше. Так, однією з поширених моделей, джерела якої знаходимо у теорії психоаналізу З.Фрейда, є розуміння соціалізації як розвитку особистого контролю. Основна ідея, на якій побудовано модель, полягає у визнанні людей споконвічно від народження асоціальними внаслідок уроджених агресивних інстинктів. Тому соціалізація має конфліктний характер і потребує не лише особистого, а й громадського контролю. Виходячи з розуміння головної рушійної сили поведінки людини, З.Фрейд пов'язує її сексуальний потяг, етапи соціалізації з домінуванням впливу тих чи інших ерогенних зон на задоволення сексуальних потреб.

Прихильники моделі "міжособистісного спілкування" (Ч.Х.Кулі, Дж.Г.Мід та ін.), яку іноді називають "Я-теорія", або теорія "дзеркального Я", вважають, що особистість виростає з великої кількості інтеракцій (взаємодій) людей з оточуючим світом, у результаті яких вона навчається дивитися на себе очима інших, тобто думати про себе як і про інших, а також розуміти поведінку інших людей. Дж. Г. Мід висунув ідею про три стадії соціалізації. На першій (стадія імітації) діти копіюють поведінку дорослих, не завжди розуміючи її. На другій (рольові ігри) діти, виконуючи в іграх дорослі ролі, "приміряючи" їх до себе, вчаться надавати своїм думкам і діям такого самого значення, що й дорослі. На третій, завершальній стадії (колективні ігри) дитина додає до розуміння очікувань окремих людей групові очікування. Дотримання правил рольових і колективних ігор поступово підводить дітей до виконання правил гри в суспільстві, закріплених у законах і нормах. Тим самим формується почуття соціальної ідентичності.

Широковідомою є "когнітивна" модель соціалізації (Ж.Піаже, Л.Кольберг, А.Маслоу та ін.), побудована на ідеї, що поведінка особистості детермінована її знаннями, сукупність яких утворює в її свідомості образ (картину) навколишнього світу. Саме ця картина світу керує поведінкою людей, а не сама реальність. Головним аспектом соціалізації при цьому є процес навчання мисленню, розвитку пізнавальних, моральних та емоційних структур особистості.

Згідно з Ж.Піаже, когнітивна соціалізація здійснюється в кілька стадій, кожна з яких характеризується новими навичками, що обмежують навчання людей. Діти проходять ці стадії в певній послідовності, хоча швидкість і результативність соціалізації на таких стадіях можуть бути відмінними в різних дітей.

Перша – сенсорно-моторна стадія (діти до двох років) – передбачає розвиток у дітей здатності протягом тривалого часу утримувати в пам'яті образи об'єктів навколишнього середовища. На другій – передопераційній стадії (від двох до семи років) – діти вчаться розрізняти символи та їх значення, розуміти відмінність між об'єктами та їх символами. На третій – стадії конкретних ситуацій (від семи до одинадцяти років) – діти починають виконувати деякі дії подумки, тобто уявляти необхідні дії "про себе", без виконання їх у житті. Четверта – це стадія формальних операцій (від дванадцяти до п’ятнадцяти років). Тут треба навчитися аналізувати абстрактні (математичні, моральні, логічні та ін.) проблеми, вміти розмірковувати про майбутнє.

Близькою до них є модель, розроблена Н.В.Андреєнковою. Згідно з нею, процес соціалізації завершуються у 23-25 років, із досягненням молодою людиною певної вікової зрілості. Саме цей період потрібний для формування інтерналізації комплексу необхідних норм і ролей, вироблення стійкої системи соціальних орієнтацій, установок. Залежно від віку індивіда розрізняють три основні етапи соціалізації: 1) первинну (дитина); 2) маргінальну (підліток); 3) стійку (концептуальну) цілісну (перехід від юнацтва до зрілого віку – період від 17 - 18 до 23 - 25 років).

Усі розглянуті моделі тією чи іншою мірою визначають, що процес соціалізації обмежується періодом досягнення дитиною дорослого стану.

Обмеженість такого підходу пов'язана з розумінням дитинства (а іноді й юнацтва, молодості в цілому) лише як підготовки до "справжнього" життя, що й почнеться з досягненням дорослості. Такий підхід істотно спотворює зміст соціалізації, обмежує активність молодої людини.

Одним із перших описав соціалізацію як процес, що триває все життя, О.Г. Брім. На його думку, відмінність соціалізації дітей від соціалізації дорослих полягає в тому, що остання націлена на зміну поведінки в новій ситуації, тоді як у дітей акцент робиться на формуванні ціннісних орієнтацій. Крім того, дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати норми і сприймати їх критично, тоді як діти здатні лише засвоювати їх. І, нарешті, соціалізація дорослих допомагає їм здобути потрібні навички (часто конкретного характеру), а соціалізація дітей пов'язана більшою мірою з мотивацією.

Американський соціальний психолог Е.Г. Еріксон запропонував вісім вікових стадій, які дають змогу цілеспрямовано супроводжувати соціалізаційний процес, орієнтуючись на надання допомоги його учасникам.

Стадія І – вік немовляти. Основна проблема: Довіра чи Недовіра.

Стадія ІІ – вік дитини від одного до двох років. Основна проблема: Автономія або Сором і Сумнів.

Стадія Ш – діти від трьох до п'яти років. Основна проблема: Ініціатива або Почуття провини.

Стадія IV – молодший шкільний вік. Основна проблема: Старанність або Недбалість.

Стадія V – підлітково-юнацький вік. Основна проблема: Становлення індивідуальності (Ідентифікація) або Рольова дифузія.

Стадія VI – молоді роки. Основна проблема: Інтимність або Самотність.

Стадія VII – середній вік. Основна проблема: Продуктивність (творча) або Стагнація (творчий застій).

Стадія VIII (заключна) – старість. Основна проблема: Умиротворення або Відчай.

Загальний принцип, якому підпорядковуються відносини на різних стадіях, полягає в тому, що наявний найвищий рівень завжди залишається провідним, але може реалізуватися лише за допомогою рівнів, що лежать нижче, і в цьому від них залежить.

Стосовно розуміння механізмів соціалізації цей принцип на початкових етапах психічного розвитку дитини полягає в тому, що на перший план виступає механізм біологічного пристосування, завдяки якому відбувається становлення сприймань та емоцій дитини. У процесі подальшої соціалізації цей механізм трансформується, виконуючи інші завдання, реалізуючи вищі рівні діяльності, взаємодіючи з психічними та соціальними механізмами соціалізації. Іншими словами, міжрівневі дослідження мають вивчати багатоманітність форм реалізації механізмів соціалізації людини. Несхожість і різноваріантність співвідношення цих механізмів у поєднанні з індивідуальною структурою особистості в кожному випадку пояснюють несхожість людей, що соціалізувались у схожих умовах.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке соціалізація особистості?

2. Які існують основні напрями в дослідженні процесів соціалізації у вітчизняній науці?

3. Які провідні соціалізаційні моделі ви знаєте?

Завдання для самостійної роботи

1. Проаналізуйте з соціально-педагогічних позицій основні теорії соціалізації в західній соціології.

2. Визначте основні характеристики соціалізаційного процесу позицій сучасної соціальної педагогіки

Література

1. Андреева Г.М. Социальная психология. – М.: Аспект -Пресс, 1997. – 376 с.

2. Вульфов Б.З. Семь парадоксов воспитания. – М.: Новая школа, 1994. – 78 с.

3. Москаленко В.В. Социализация личности (Философский аспект). – К.: Вища школа, 1986. – 199 с.

4. Рыжков М.И. Теоретические основы педагогики. – Ярославль, 1994.

5. Сухомлинский В.А. Избранные произведения: В 5 т. – К.: Рад. школа, 1979 – Т. 1. – 686 с.