Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу

(уривки)

Грім у четвер

У неділю яскраво світило сонце. Понеділок настав одразу по неділі.

У вівторок на роботі пан Пляшкер сидів такий неспокійний, що це помітив навіть його начальник.

— Що з вами, Пляшкере? — запитав він. — Ви через кожні п’ять хвилин зиркаєте на годинник, і це тепер діється з вами щовівторка!

— Та... ні, лише три тижні... — боронився пан Пляшкер. — Розумієте, я домовився...

— Домовилися три тижні тому на кожен з наступних трьох вівторків чи домовились три тижні тому власне на сьогоднішній вівторок? Щось я до пуття не збагну, — сказав начальник.

— Та це таки й не легко збагнути, — відповів пан Пляшкер і знов заходився коло писанини.

Коли нарешті вибило п’яту годину, він похапцем накинув свою куртку, миттю вискочив з контори, чимдуж помчав додому, вихором залетів до будинку і ще на сходах загукав:

— Пані Моркван! Пані Моркван!

Пані Моркван, господиня будинку, вистромила голову з дверей своєї кімнати.

— Що сталося? — запитала вона. — Між іншим, ви забулися витерти ноги.

Пан Пляшкер позадкував кроків на два — до килимка для витирання ніг — і звідти запитав:

— Чи прийшов уже пан Вівторакус?

— Вівторакус? А що, хіба він і сьогодні буде тут? — вигукнула пані Моркван. — Останні три тижні тільки й чекай: як вівторок, так цей Вівторакус уже й тут! Якщо так буде й далі, то я вимагатиму від нього плати за помешкання. Адже він майже не вибуває звідси!

— Не турбуйтесь! Як усе складеться добре, то сьогодні він прийде востаннє, — заспокоїв господиню пан Пляшкер.

— «Як усе складеться добре», — повторила за ним пані Моркван. — То ви й самі хочете, щоб він навідався нині востаннє?

— Авжеж, звісно!

— То чого ж ви раз у раз запрошуєте цього пана в гості, якщо не можете його терпіти?

— Та я можу його терпіти! Ще й як!

— Але ж ви щойно сказали: вам хочеться, щоб сьогодні він прийшов востаннє, — зауважила пані Моркван. — Оце так чудово ви можете його терпіти? То вам треба, щоб цей пан приходив, чи не треба? Щось я не второпаю.

— Бо це таки не кожний і второпає, — вже вдруге за сьогодні відповів пан Пляшкер. — Але я спробую пояснити. Мені хочеться лишень, щоб цього разу все нарешті склалося як слід. Щоб не пішло шкереберть, як на минулих трьох тижнях!

— Пішло шкереберть? — ожила зацікавлена пані Моркван. — А я навіть нічого не помітила! І що ж це має означати — «все пішло шкереберть»?

— Усе! — сердито буркнув пан Пляшкер. — Геть усе!

— Усе? — перепитала пані Моркван. — Та розкажіть-бо, що скоїлося!

— Перший тиждень почався зовсім непогано, — промовив пан Пляшкер. — У неділю вдень, як і годиться, яскраво світило сонце. Та й понеділок надійшов одразу по неділі, як і має бути. Правда, вже надвечір сталась прикра й страшенна невдача!

— Невдача? Яка ж саме? Та кажіть-бо, не примушуйте тягти з вас кожне слово силоміць!

— Пан Вівторакус так боявся запізнитися до мене в гості...

— То й що? — квапила пані Моркван.

—...що прийшов ще в понеділок увечері, — докінчив пан Пляшкер, глибоко зітхнувши.

— І що ж потім?

— Потім? Нічого потім! Досить і цієї халепи! — вигукнув пан Пляшкер. — Вівторакус — у понеділок! Це спартачило весь тиждень!

Пані Моркван осудливо похитала головою.

— Хіба вам можна догодити? — вколола вона. — Аби пан Вівторакус завітав трохи завчасно — вас уже трясця трясе! Спартачив вам увесь тиждень! А що ж страшне скоїлося наступного тижня? Знов пан Вівторакус з’явився зарано?

— Наступний тиждень почався так гарно, — мрійливо сказав пан Пляшкер. — У неділю сяяло сонце. Понеділок настав по неділі. Вівторакус прийшов, як і належить, у вівторок. Проте в середу — ви тільки уявіть таке! — у середу випало свято і мене відпустили з роботи! Що ви на це скажете?

— Що ж мені казати? Добре, що ви мали вільний день, перепочили від роботи.

— По-вашому, це добре?! — вигукнув пан Пляшкер і весь аж здригнувся. — Ні, погано, ні, просто жахливо!

— Таж ви завжди так раділи кожному вільному дневі! — сторопіло вимовила пані Моркван.

— Але тільки як він припадав на п’ятницю, тоді я мав три вільні дні поспіль! П’ятницю, суботу і неділю. А в середу... в середу я тільки-но починаю звикатися з роботою після неділі!

— Я нічогісінько не розумію! — заявила пані Моркван.

— Та я ж уже сказав — цього й не можна зрозуміти! — нагадав пан Пляшкер.

— Ану ж опишіть мені третій тиждень, — запропонувала пані Моркван, — може, я тоді щось зрозумію.

— Третій тиждень був найгірший, — відповів пан Пляшкер. — У неділю зірвалася буря. Гриміло майже половину пообіддя.

— Еге ж, бридка була погода, пам’ятаю, — потвердила пані Моркван.

— Та якби ж то тільки це! Ні! На лихо, в четвер сяяло сонце! — поскаржився пан Пляшкер.

— Сонце? Тобто як? — ошелешено спитала пані Моркван. — Хіба ви проти?

— А певно ж, я проти! — розсердився пан Пляшкер. — У неділю — грім, уже це кепсько. Але коли ще й сонце в четвер — о це вже подвійна підлість!

— Тепер я розумію ще менше, ніж досі. Якщо тільки це можливо, бо я й досі не розуміла нічогісінько, — сказала пані Моркван. — Ви лютуєте через дощ...

— Через грім! — уточнив пан Пляшкер.

— І ви супитеся через ясне сонце! Якої ж тоді взагалі ви хочете погоди? Вибір у вас невеликий!

— Я вже бачу, ви мене також не розумієте, — образився пан Пляшкер, повернувся й пішов до своєї кімнати, а пані Моркван лишив безпорадно стовбичити в коридорі.

Та не встиг він ще й дверей до своєї кімнати причинити, як хтось добряче задзвонив у двері будинку.

Пан Пляшкер стрімголов кинувся зі своєї кімнати в коридор і так прудко шаснув повз пані Моркван, що вона мимоволі пустила повз вуха довгий, пронизливий дзвінок.

— Це пан Вівторакус! Це до мене! — вигукнув пан Пляшкер і шарпнув надвірні двері. Перед ним справді стояв пан Вівторакус.

— Привіт, Пляшкере, друзяко! Зараз тобі доведеться дещо трохи піднести! — гучно й радісно вигукнув він і тицьнув панові Пляшкеру в одну руку здоровенну валізу, а в другу — клітку з птахом. — То як тобі ведеться? Бачу, що незгірше.

Пан Пляшкер спантеличено поглянув на валізу й на клітку з птахом у себе в руках і, зрештою, на пана Вівторакуса, що цим разом прийшов без звичних раків. Що мав пан Пляшкер казати? Адже пан Вівторакус сам відповів на своє запитання.

Тому пан Пляшкер сказав лише:

— Привіт, Вівторакусе! От добре, що ти завітав!

— Авжеж, добре! —погодився пан Вівторакус. — Чи не взяв би ти в мене ще й клітку з хом’ячком, поки я принесу з машини Кларцю й морську свинку? Отак, оце добре! — сам-таки відповів він знову на власне запитання, запхнувши панові Пляшкеру під пахву клітку з хом’яком.

— А Кларця — це хто? — запитав пан Пляшкер.

— Та моя новенька біла мишка, ось зараз ти з нею познайомишся, друзяко! — пообіцяв пан Вівторакус. — Тілки гляди, щоб пан Кулес нічого не заподіяв Анді.

— Пан Кулес? — у відчаї скрикнув пан Пляшкер.

— Папуга! Ти хіба не познайомився з ним минулого вівторка? А, ні, ні! Минулого вівторка тут був пан Товстунець. А цей насправді мав зватися Геркулес, тільки він так кумедно перекручував це ймення, що я його переінакшив. Скажи ж нам «Добридень!», друзяко!

— Добридень! — чемно мовив пан Пляшкер.

— Та не ти, а пан Кулес! — уточнив пан Вівторакус, і папуга справді тричі прогаркавив зі своєї клітки:

— Добррридень, пане Кулесе! Добррри день, пане Кулесе! Добррридень, пане Кулесе!

— Добридень, пане Кулесе! — сказав і пан Пляшкер, піднявши клітку з птахом трохи вище, аби папуга побачив, як пан Пляшкер кивнув йому головою, вітаючись. При цьому клітка з хом’ячком вислизнула в нього з-під пахви й посунулась додолу.

— Ой, клітка падає! Увага, Анді, тримайся! — вигукнув пан Вівторакус, двома прудкими кроками прискочив ближче, майже при самій землі підхопив клітку з хом’ячком і тицьнув її до рук пані Моркван, яка саме нагодилася, щоб простежити, чи все гаразд у пана Пляшкера.

— О, привіт, привіт, — сказав пан Вівторакус. — Це ж просто чудово, що й ви до нас саме тепер зазирнули! Чи не потримаєте одну хвилиночку цієї клітки? Авжеж, потримаєте. Бо, бачте, Кларця там уже не дочекається! — І стрімголов кинувся надвір до машини…

 

Марія Парр (18 січня 1981 р.) –норвезька дитяча письменниця. Дебютувала письменниця у 2005 році з книгою «Вафельне серце». Молоду письменницю Марія Парр норвезька літературна критика порівнює зі знаменитою Астрід Ліндґрен. У 2009 році вийшла друга книга письменниці «Тоня Ґліммердал».

Марія Парр пише свої книги на новонорвеузькій мові.

 

Марія Парр

Тоня Ґліммердал

(уривки)

Лист

Якщо ти зійдеш з пароплава і ступиш на пристань, тобі в обличчя відразу війне вітер із долини. Навіть тепер, коли надворі сувора зима, ти його відчуєш. Ось тільки заплющ очі. Вдихни пахощі сосни. І ялини. А тоді вже йди.

Тобі треба простувати дорогою прямо, мимо зачиненого кіоска, крамнички і перукарні Тео, а далі чимчикувати вперед уподовж річки.

Спочатку буде доволі рівнинна місцевість і кілька будинків. Перед крайнім будинком стоїть екскаватор. На тій садибі мешкає Петер зі своєю мамою.

Потім буде все більше й більше снігу та лісу і все менше й менше будинків. Дорога стане наполовину вужча і вдвічі крутіша. Цілком імовірно, що ти навіть засумніваєшся, чи й справді правильно йдеш — чом би й ні, якщо раніше тобі ніколи тут не доводилося бувати. Але сумніватися нема чого. Бо саме тоді, як тебе візьме сумнів, ти побачиш табличку. На ній написано «Ґліммердал». І тоді ти напевно знатимеш, що не помилився.

Перше, до чого ти домандруєш після тієї таблички, то це до кемпінга. А тепер послухай гарненько таке: нізащо в світі не додумайся заходити на територію того кемпінга. Якщо ж ти все-таки не втримаєшся, то не приходь сюди і не нарікай, що тебе не застерігали. Клаус Гаґен, власник «Оздоровчого кемпінгу», страшенно не любить, щоб хтось звалювався до нього, мов сніг на голову. Він не має почуття гумору і не любить дітей, а надто. як вони зчиняють галас. Якщо ж діти, стріляючи з рогатки, ненавмисне розбивають шибку в котромусь із будиночків його кемпінгу, то йому ті діти видаються гіршими за нечисту силу (коли вже казати правду, та дитина, що розбила одну із шибок рогаткою. також була не у великому захваті від Клауса Гаґена. Бувало, вона довго лежить вечорами в ліжку й сушить собі голову тим, чи не розбити ще одну). Тож поведися мудро й десятою дорогою обходь «Оздоровчий кемпінг» Клауса Гаґена.

А за «Оздоровчим кемпінгом» ти потрапиш у ліс, де сніг нагинатиме гілля майже до твоєї голови. Дехто називає його Казковим Лісом, хоч казкового в ньому небагато. За ним стоїть зелений будинок Саллі. Ти загледиш у вітальні легенький жіночий перманент бузкуватої барви, що промелькне за вазоном квітів на підвіконні. Саллі також тебе загледить. Можеш бути певен — Саллі бачить усе. Якщо ти скрадатимешся проз той зелений будинок, як мишка, в зимовому маскувальному костюмі й не подаватимеш ані звуку, то й тоді вона тебе побачить. Бо Саллі навіть по полудні не спить.

Але коли ти щасливо минеш будинок Саллі, то врешті-решт дістанешся до мосту через річку Ґліммердал. Якщо ти перейдеш через той міст на правий берег річки, то дістанешся пагорбом до садиби Ґунвальда. Коли ж ти цього не зробиш, а поберешся пагорбом ліворуч, то вийдеш на садибу, що належить Тоні та її родині. Тут, у підніжжі гір, більше садиб немає.

І ось ти вже у Ґліммердалі. Ласкаво просимо.