У вирішенні основної задачі сільськогосподарського виробництва — забезпечення матеріального і продуктового достатку в країні — провідна роль відводиться ефективному використанню земельних ресурсів, планомірному та систематичному підвищенню родючості ґрунтів на основі широкого застосування досягнень аграрної науки.
Україна належить до країн з найсприятливішими ґрунтово-кліматичними умовами. Переважання родючих земель, висока щільність населення та історичні особливості розвитку сільського господарства зумовили високий рівень освоєння земельного фонду країни.
Рівень сільськогосподарського освоєння території — 70,4%. Площа розорюваних земель становить 57%, тоді як в інших розвинутих країнах світу вона коливається від 17 до 32%. Основну площу сільськогосподарських угідь (67,7%) займають чорноземи і лучно-чорноземні ґрунти. Близько третини всієї площі становлять еродовані ґрунти, 7,6% — заболочені і перезволожені землі, 7,5% — засолені й солонцюваті. У деяких районах спостерігаються вторинне засолення, осолонцювання, підтоплення зрошуваних земель, підвищення кислотності ґрунтів.
Слід зазначити, що тривале екстенсивне використання ґрунтів, а також неправильний підхід до інтенсифікації землеробства призвели до значного зниження родючості ґрунтів (зменшився вміст гумусу, погіршилися агрофізичні властивості ґрунтів, збільшився розвиток ерозійних процесів).
Сучасний стан землеробства в Україні вимагає докорінного перегляду способів використання земельних ресурсів, розробок основних напрямів їх ефективного використання і розширеного відтворення родючості ґрунтів.
У листопаді 2001 р. затверджено «Земельний кодекс України», який регулює земельні відносини і передбачає створення умов для раціонального використання та охорони земель, відтворення родючості ґрунтів, збереження і поліпшення природного середовища для рівноправного розвитку всіх форм господарювання. У цьому документі (розд. III) приведений зміст і порядок в галузі використання і охорони земель. Землевласники і землекористувачі, в тому числі орендарі, повинні здійснювати весь комплекс заходів для відновлення і підвищення родючості ґрунтів, захисту ґрунтів від водної і вітрової ерозії.
Постанова Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р. є складовою частиною економічної реформи, що здійснюється у зв'язку з переходом економіки до ринкових відносин. Завданням цієї реформи є перерозподіл земель з одночасним наданням їх у довічне успадкування громадянам та іншим землекористувачам з метою створення умов для різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель.
Ерозія ґрунтів і райони її поширення. Ерозія ґрунтів (від лат. eroziо — роз'їдання) — це руйнування їх під дією природних та антропогенних факторів.
Залежно від природного фактора руйнування розрізняють водну і вітрову ерозію. Водна ерозія виявляється у змиванні верхнього шару ґрунту або розмиванні його в глибину під дією та-лих, дощових і поливних вод. Розрізняють площинну, або поверхневу, ерозію, яка руйнує і змиває поверхневий шар ґрунту рівномірно, по всій площі. При цьому втрачається найродючіший шар ґрунту. Встановлено, що втрата лише 1 см верхнього шару ґрунту рівноцінна втраті шару ґрунту, що сформувався за 100 років. Якщо змивається 20-сантиметровий шар чорнозему, то на 1 га втрачається, т: гумусу — 150-200, азоту — 10-15, фосфору — 5-6, калію — 40-60, кальцію — 50-60.
При лінійній ерозії руйнування ґрунту відбувається вглиб. Утворюються спочатку промоїни, потім яри. На території України щорічно внаслідок розвитку лінійної ерозії втрачаються великі площі орних земель. Яри розсікають поля, утруднюють пересування сільськогосподарських машин, дренують ґрунтову товщу.
Розвиток водної ерозії залежить від рельєфу місцевості. Так, руйнування ґрунтів водою починається при нахилі території 1-2°С.
За ступенем змиву основних генетичних горизонтів еродовані ґрунти поділяються на слабко-, середньо-, сильно- і дуже змиті ґрунти. Змитість ґрунту визначають порівнянням еталонного (незмитого) ґрунту з фактичною наявністю в профілі ґрунту не зруйнованих ерозією генетичних горизонтів.
У слабкозмитих ґрунтах змито не більше половини гумусового горизонту. Такі ґрунти є на слабкопологих схилах серед не-змитих ґрунтів. Середньозмиті ґрунти — це ґрунти, у яких гумусовий горизонт змитий на 2/3. Знаходяться вони на пологих і покатих схилах. Сильнозмиті ґрунти — це ґрунти, у яких зовсім немає гумусового горизонту і частково зруйнований перехідний. Залягають вони на крутих і випуклих схилах. Дуже змиті ґрунти — майже повністю зруйновані. В орний горизонт входить нижній перехідний горизонт і частково ґрунтотворна порода.
На середньо- і сильнозмитих ґрунтах урожаї сільськогосподарських культур у 2-5 разів нижчі, ніж на незмитих.
Руйнування поверхні ґрунту під дією сильних вітрів називається вітровою ерозією, або дефляцією, яка виявляється у вигляді пилових (чорних) бур і місцевої (повсякденної) вітрової ерозії. Процеси вітрової ерозії починаються при швидкості вітру 3-4 м/с на супіщаних, 4-6 — на легкосуглинковйх, 5-7 — на важкосуг-линкових і 7-9 м/с — на глинистих ґрунтах. Часточки ґрунту понад 0,25 мм переносяться вітром по поверхні або над поверхнею ґрунту на висоті кількох десятків сантиметрів. Часточки ґрунту, менші за 0,25 мм,. переносяться вітром інколи на великі відстані, на різній висоті в атмосфері. У зв'язку з цим розрізняють зону дефляції, звідки видувається ґрунт, і зону акумуляції, де він відкладається. Так, під час пилових бур у лютому 1969 р. зоною дефляції були чорноземи Кубані та півдня України, а зоною акумуляції — територія Східної та Центральної Європи. Часточки пилу випадали аж у Норвегії. За даними авторів, у Голосй'всько-му лісі (м. Київ) в ті дні випало близько 750 кг/га пилу.
Площа земель в Україні, що зазнають водної і вітрової ерозії, становить близько 18 млн га, в тому числі водної — 13 млн га, а вітрової — 5 млн га.
На території України за ступенем розвитку ерозійних процесів виділено 22 ерозійних райони. Найбільш небезпечними зонами розвитку ерозії є Волино-Подільська, Придніпровська та Наддністровська височини, Донецький кряж і відроги Середньо-російської височини. Значні площі земель еродовані в Карпатах і гірському районі Криму.
Вітрова ерозія характерна переважно для південних і південно-східних районів України. Найбільше зазнають вітрової ерозії чорноземи і темно-каштанові ґрунти Луганської, Донецької, Харківської, Дніпропетровської, Херсонської, Миколаївської та Одеської областей. Випадки вітрової ерозії спостерігаються на піщаних та занадто осушених торф'яних ґрунтах Полісся.
