Алгоритм виконання практичних навичок
для спеціалізації (інтернатури) зі спеціальності
" Загальна практика – сімейна медицина "
| № | Практична навичка | |||||||||||||||||||||
| Організація охорони здоров'я | ||||||||||||||||||||||
| 1. | Нормативно-правова база з сімейної медицини. | |||||||||||||||||||||
| 2. | Оформлення обліково-звітної медичної документації | |||||||||||||||||||||
| 3. | Складання річного звіту про роботу дільниці та його аналіз | |||||||||||||||||||||
| 4. | Здійснення експертизи тимчасової та постійної непрацездатності, заповнення необхідних документів на ЛКК і МСЕК | |||||||||||||||||||||
| 5. | Розрахунок демографічних показників та оцінка демографічної ситуації | |||||||||||||||||||||
| 6. | Підбір статистичного матеріалу для розрахунку показників захворюваності населення (за звертаннями, даними медичних оглядів, госпіталізації (в стаціонарах, денних стаціонарах поліклініки та домашніх стаціонарах тощо) | |||||||||||||||||||||
| Внутрішні хвороби | ||||||||||||||||||||||
| 1. | Запис і розшифровка ЕКГ. Техніка виконання: 1. Положити хворого на кушетку, заголити передню поверхню грудної клітки, руки до ліктів, ноги до колін 2. На нижню третину обох передпліч і гомілок накласти вологі марлеві хустинки, на які накладатимуть металеві пластинки електродів 3. З'єднують електроди з апаратом спеціальними кольоровими проводками: - червоний провід іде до електроду на правій руці - жовтий провід – до електроду на лівій руці - зелений – до електроду на лівій нозі - чорний – до електроду на правій нозі. 4. Накласти грудні електроди-присоски в іншій послідовності: - перша позиція – ІV міжребір'я з права від грудини - друга позиція - ІV міжребір'я зліва від грудини - третя позиція – накласти електрод між другою і четвертою позицією - четверта позиція – 5-е міжребір'я на lin. medioclavicularis sin. - п’ята позиція - 5-е міжребір'я по lin. axilaris ant - шоста позиція – 5-е міжребір'я по lin. axilaris med. 5. Запис ЕКГ у стандартних відведеннях, однополюсних відведеннях від кінцівок і грудних відведеннях виконують послідовно переключенням на апараті 6. Перед записом ЕКГ записують контрольний мілівольт, потім виконують графічну реєстрацію 3-4 «серцевих комплексів» при ритмічній діяльності серця, і до 10 – при аритмічній. 7. Після запису ЕКГ зняти електроди із хворого, виключити апарат Розписати відведення записані на ЕКГ, фамілію хворого, вік, дату дослідження. 1. Аналіз ЕКГ розпочинають з: - визначення контрольного мілівольтажу - визначення швидкості руху електрокардіографічної стрічки 2. Послідовність розшифрування ЕКГ: - визначення джерела збудження - аналіз ритму серця - визначення частоти серцевих скорочень - оцінка вольтажу ЕКГ - визначення напрямку електричної осі - аналіз окремих елементів ЕКГ (зубець Р, інтервал Р-Q, сегмент Р-Q, комплекс QRS, інтервал Q-R, сегмент S-T, зубець T, інтервал Q-T, зубець U) висновок | |||||||||||||||||||||
| 2. | Техніка проведення плевральної пункції. Показання: 1. видалення рідини з плевральної порожнини з лікувальною/ діагностичною метою 2. видалення повітря з плевральної порожнини при пневмотораксі 3. введення газу для стиснення легені (штучний пневмоторакс) і медикаментів Підготовка хворого: Лікарю допомагає 1 медична сестра. Хворого саджають на стілець із високою спинкою, обличчям до спинки стільця, зігнуті у ліктях руки хворого вкладають на подушку, голову можна покласти на руки або тримати у зігнутому стані, тулуб повинен бути дещо зігнутим у бік, протилежний тому, де буде проводитися прокол, щоб реберні проміжки з боку проколу були ширшими. Техніка проведення: 1. Для видалення повітря з плевральної порожнини пункцію слід проводити в ІІ міжреберному проміжку по середньоключичній лінії (в положенні хворого сидячи) або в V-VІ міжреберному проміжку по середній пахвовій лінії (в положенні хворого лежачи на здоровому боці з відведеною за голову рукою або сидячи). При гідро- і гемотораксі пункцію можна виконувати в VІІ-ІX міжреберному проміжку по задній пахвовій або лопатковій лініях. 2. Перед пункцією в ділянці проколу виконують інфільтрацію шкіри і підшкірної клітковини 0,5% розчином новокаїну за типом «лимонної кірки», далі лівою рукою фіксують шкіру відтягуть її по ребру донизу, а правою – вводять голку всередину безпосередньо над верхнім краєм ребра. Голку довжиною 6-10 см проводять на глибину 3-4 см суворо по краю ребра, анестезуючи по ходу міжреберні м'язи. Раптовий біль свідчить про прокол парієтальної плеври. Після аспірації порції плеврального вмісту гумову трубку пережимають, шприц від'єднують і спорожнюють, після цього знову приєднують до трубки і маніпуляцію повторюють. | |||||||||||||||||||||
| 3. | Проведення пікфлоуметрії.
Пікфлоуметрія - метод моніторування пікової швидкості видиху (ПШВ), яка вимірюється в літрах на 1с, для оцінки ступеня обструкції дихальних шляхів.
Показники ПШВ корелюють з ОФВ1, який традиційно вважають найкращим показником для оцінки ступеня обструкції дихальних шляхів. Моніторування ПШВ стало можливим після виготовлення відносно дешевого і легкого у використанні пристрою - пікфлуометра, яким би могли користуватися самі пацієнти.
Користування приладом має один недолік: результати вимірювань залежать від власних зусиль пацієнта. Тому хворого необхідно чітко проінструктувати про те, як належить виконувати маневр форсованого видиху.
Основними завданнями моніторингу ПШВ є:
| |||||||||||||||||||||
| 4. | Вимірювання офісного артеріального тиску. Техніка вимірювання АТ на верхніх кінцівках: 1. Вимірювання АТ краще здійснювати в сидячому положенні, у спокої, після 5-хвилинного відпочинку. 2. Руку необхідно повністю розслабити і тримати нерухомо до кінця виміру, зручно розташувавши її на рівні серця 3. Манжету накладають на плече так, щоб її нижній край був на 2-3 см вище внутрішньої складки ліктьового згину. Гумові трубки, які з’єднують манжету і тонометр, повинні знаходитися латерально (по зовнішній поверхні плеча) 4. Повітря у манжету нагнітається грушею до тих пір, поки показання тонометра не перевищать рівень зникнення пульсу на 30 мм рт.ст. 5. Тони прослуховують за допомогою стетоскопа. 6. При випусканні повітря момент появи тонів відповідає систолічному АТ, а повне зникнення тонів при подальшому вислуховуванні – діастолічному АТ | |||||||||||||||||||||
| 5. | Вимірювання артеріального тиску на гомілках. Визначення плечо-гомілкового індексу.
Техніка вимірювання АТ на нижніх кінцівках:
1. Вимірювання проводиться в положенні лежачи на животі
2. Манжета накладається на стегно таким чином щоб центр гумової камери розміщалася над стегновою артерією на внутрішній поверхні стегна, а нижній край манжети був розташований на 2-2,5 см вище колінного суглоба
3. Щільність накладення манжети: між нею і поверхністю стегна пацієнта повинен проходити вказівний палець
4. Голівка фонендоскопа повинна знаходитися над проекцією підколінної артерії в підколінній ямці.
Кісточково-плечовий індекс (КПІ) — це співвідношення артеріального тиску нижніх кінцівок до артеріального тиску верхніх кінцівок. Визначення КПІ є одним із найдоступніших неінвазивних методів діагностики захворювань периферичних артерій (ЗПА).
КПІ використовується для об’єктивної оцінки ЗПА нижніх кінцівок в епідеміологічних дослідженнях та в лікарській практиці. Також КПІ є прогностичним показником, що може використовуватись для прогнозу збереження кінцівки, загоєння ран та виживання пацієнтів. КПІ може бути використаний в якості інструмента скринінгу ЗПА нижніх кінцівок або для моніторингу ефективності лікування.
Для проведення дослідження необхідно:
У випадку неможливості проведення компресії артерій (склероз Менкеберга), або при величині КПІ > 1,40, альтернативним є визначення пальце-плечового індекса.
| |||||||||||||||||||||
| 6. | Амбулаторна глюкометрія.
Тест толерантності до глюкози:
Методика:
1. Обстежувані протягом не менше 3 діб до проведення тесту повинні дотримуватись звичайного режиму харчування та звичайного фізичного навантаження
2. Першу порцію крові беруть вранці натще після нічного голодування протягом 10 – 14 год (вживання води дозволяється)
3. Після першого взяття крові з пальця обстежуваний повільно (протягом 2 – 5 хв.) випиває 75 г глюкози, розчиненої у 200 мл води (у повних осіб із розрахунку 1г на 1кг маси тіла, але не більше 100г)
4. Проби крові беруть через 1 та 2 год. після навантаження глюкозою
Рівень гліколізованих протеїнів
| |||||||||||||||||||||
| 7. | Техніка проведення пункції черевної порожнини (лапароцентез). Показання: 1. З діагностичною метою: для ідентифікації рідини в черевній порожнині, її кількості, характеру та забір для лабораторного дослідження 2. З лікувальною метою: для евакуації рідини Техніка проведення 1. Перед проведенням процедури сечовий міхур слід випорожнити для попередження його пошкодження 2. Хворий сидить на стільці зі спинкою, коліна застеляють клейонкою, а в ногах ставлять ємність для рідини 3. Перед проколом шкіру обробляють спиртом та 5 % розчином йоду 4. Виконують місцеве знеболювання після попереднього визначення чутливості до анестетика 5. Точка проколу знаходиться по серединній лінії, на середині відстані між пупком та лобком на рівні передніх верхніх клубових остей 6. Шкіра з прилеглими тканинами попередньо відтягується догори і проколи роблять у основи цього валика 7. На шприц з 5-10 мл розчину анестетика насаджують коротку і товсту пункційну голку (1,5 – 1,8 мм) типу Дюфо і роблять прокол черевної стінки, плавно випускаючи анестетик (по 1-2 мл) 8. У момент попадання голки в черевну порожнину відчувається «провалювання» 9. Далі проколюють черевну стінку троакаром, після чого стилет із нього витягують і рідина починає витікати в ємність Після закінчення маніпуляції троакар видаляють швидким рухом, а місце проколу змащують йодом та заліплюють лейкопластирем | |||||||||||||||||||||
| 8. | Визначення груп крові та резус приналежності. Визначення групи крові за допомогою стандартних сивороток: 1. На спеціальну тарілку в кожну ячейку капнути сиворотку відповідно груп крові двох серій 2. Палець пацієнта протерти ватним шариком, змочений 70% етиловим спиртом і проколоти скарифікатором 3. Першу каплю витерти сухим стерильним шариком 4. До кожної каплі сиворотки добавити в 10 раз меншу каплю крові пацієнта, перемішуючи їх окремими скляними паличками і покачуючи тарілочку 5. Зафіксувати час 6. Через 3 хв в кожну ячейку добавити по одній каплі ізотонічного розчину натрію хлориду 7. Через 2 хв оглянути ячейки і оцінити результат Оцінка результатів: 1. Якщо аглютинація не виникла в жодній із ячеек – кров 0(І) групи 2. Якщо аглютинація не виникла з А(ІІ) групою сиворотки, а виникла в ячейках з 0(І) і В(ІІІ) групою, то це кров А(ІІ) групи 3. Якщо аглютинація виникла в ячейках з 0(І) і А(ІІ) групою сивороток і не виникла з В(ІІІ) – кров В(ІІІ) групи 4. Якщо аглютинація виникла з 0(І), А(ІІ), В(ІІІ) групами сивороток – кров АВ(ІV) групи Визначення групи крові за допомогою цоліклонів: 1. Відкрити ампули цоліклонів анти-А і анти-В і ампули з розчинником 2. Окремими піпетками перенести розчинники у відповідні ампули 3. Кожну ампулу стряхнути декілька раз 4. У дві ячейки тарілки нанести по дві каплі цоліклонів анти-А і анти-В 5. Палець пацієнта протерти ватним шариком, змочений 70% етиловим спиртом і проколоти скарифікатором 6. Першу каплю витерти сухим стерильним шариком 7. Поряд із каплями цоліклонів нанести каплю крові у співвідношенні 10:1 8. Скляними паличками змішати кров із цоліклонами 9. Зафіксувати час. Через 2 хв визначити групу крові Оцінка результатів: 1. Якщо аглютинації немає із цоліклонами анти-А і анти-В – група крові 0(І) 2. Якщо аглютинація виникла із цоліклоном анти-А і не виникла із анти-В – група крові А(ІІ) 3. Якщо аглютинація виникла із цоліклоном анти-В і не виникла із анти-А – група крові В(ІІІ) 4. Якщо аглютинація виникла із цоліклоном анти-А і анти-В – група крові АВ(ІV) Визначення резус-фактора експрес-методом: 1. Відкрити флакон із сивороткою і внести в пробірку одну каплю сиворотки 2. Палець пацієнта протерти ватним шариком, змочений 70% етиловим спиртом і проколоти скарифікатором 3. Першу каплю витерти сухим стерильним шариком 4. Кров набрати в піпетку і внести в пробірку із сивороткою 1:1, зафіксувати час 5. Через 3 хв додати в пробірку 2-3мл ізотонічного розчину натрію хлорид, розмішати, покачуючи пробіркою Оцінка результатів: 1. При аглютинації антирезусної сиворотки з еритроцитами – кров резус-позитивна при відсутності аглютинації – кров резус-негативна | |||||||||||||||||||||
| 9. | Проведення інфузійної терапії та гемотрансфузій. | |||||||||||||||||||||
| Клінічна інтерпретація результатів досліджень: | ||||||||||||||||||||||
| · загального аналізу крові Гемоглобін 1. Підвищення показників – первинні і вторинні еритроцитози; згущення крові(при дегідратації, опіках, вираженій блювоті, непрохідність кишківника); фізіологічні причини (у жителів високогір’я, льотчиків, альпіністів, після підвищеної фізичної нагрузки) 2. Зниження показників –анемії різноїетіології, гіпергідратація. Гематокрит 1. Підвищення показників –еритремія;симптоматичні еритроцитози; гемоконцитрація при опіковій хворобі, перитоніті,дегідратації організму 2. Зниження показників –анемія, гіпергідратація, друга половина вагітності. Еритроцити 1. Підвищення показників (еритроцитоз) –еритремія; вторинні еритроцитози; а) абсолютні (при гіпоксичних станах); б) відносні (коли зменшується об’єм плазми при збереженні кількості еритроцитів) – при згущенні крові (блювота, пронос, опіки, прогресуючі набряки і асцит). 2. Зниження показників(еритроцитопенії) – анемії різної етіології: в результаті дефіциту заліза, вітамінів, білка, апластичних процесів; гемоліз; при гемобластозах; метастази злоякісних пухлин. Лейкоцити 1. Підвищення показників (лейкоцитоз) Фізіологічний: біль, дія холоду, фізичне навантаження, емоційна напруга, менструація, в період родів, дія сонячного світла і УФ-променів Паталогічний: запальні процеси; гострі бактеріальні та вірусні інфекції; інтоксикація; опіки, травми, шок; гострі кровотечі; оперативне втручання; інфаркти внутрішніх органів (міокарда, легень, нирок, селезінки); ревматична атака; мієло- і лімфопроліферативні захворювання, гострі лейкози 2. Зниження показників (лейкопенія) СКВ, ревматоїдний артрит; прийом сульфаніламідних препаратів, лєвоміцетину, анальгетиків, НПЗП, тиреостатики, цитостатики; дія іонізуючого випромінення; алейкемічна фаза гострого лейкозу; спленомегалія; гіпо- і аплазія кісткового мозку; мегалобластні анемії; анафілактичний шок; кахексія; хвороба Гоше. Лейкоцитарна формула 1. «Зсув вліво» («омолодження нейтрофілів») -в крові збільшена кількість паличкоядерних нейтрофілів, можлива наявність мета мієлоцитів (юні), мієлоцити: гострі інфекційні захворювання; фізичне перенавантаження; ацидоз і коматозні стани; початкова стадія хронічного мієлолейкозу; метастази злоякісних новоутворень. 2. «Зсув вправо» -в крові з′являються гіперсегментарні гранулоцити: мегалобласна анемія; хвороби нирок і печінки; стан після переливання крові. 3. Значне омолодження клітин – в крові присутні мета мієлоцити, мієлоцити, промієлоцити, бластні клітини: мієлопроліферативні захворювання (хронічний мієлолейкоз, еритремія, мієлофіброз); гострі лейкози Нейтрофіли 1. Підвищення показників (нейтрофілія):інфекції, запальні процеси, стан після оперативного втручання, ішемічний некроз тканин, ендогенні інтоксикації, фізичне і емоційне навантаження, злоякісні пухлини, отруєння свинцем, етиленгліколем, інсектицидами 2. Зниження показників (нейтропенія):інфекції бактеріальні (черевний тиф і паратифи,бруцельоз), вірусні (грип, вітряна віспа, вірусний гепатит, кір, краснуха), простішими (малярія), рикетсіями (висипний тиф); хвороби крові (гіпо- і апластичні,мегалобластні анемії); гіперспленізм; вроджені нейтропенії; анафілактичний шок; тиреотоксикоз; взаємодія цитостатиків, протипухлинних препаратів. Еозинофіли 1. Підвищення показників (еозинофілія):алергічна сенсибілізація організму, медикаментозна алергія, захворювання шкіри, паразитарні інвазії, гострий період інфекційних захворювань, злоякісні пухлини, проліферативні захворювання кровотворної системи, запальні хвороби сполучної тканини, захворювання легень, інфаркт міокарда. 2. Зниження показників (еозинопенія):початкова фаза запального процесу, важкі гнойні інфекції, шок стрес, інтоксикація різними хімічними сполуками, важкими металами. Базофіли Підвищення показників (базофілія):вітряна віспа, реакція на введення чужорідного білка, нефроз, хронічна гемолітична анемія, стан після спленектомії, хвороба Ходжкина, хронічний мієлолейкоз, мікседема, лікування естрогенами, антитиреоїдними препаратами, виразковий коліт Лімфоцити 1. Підвищення показників (лімфоцитоз):інфекційні захворювання, захворювання системи крові (хр.мієлолейкоз, лімфоми в період лейкемізації), отруєння тетрахлоретаном, свинцем, миш’яком, 2. Зниження показників (лімфопенія):гострі інфекції, міліарний туберкульоз, лімфогранулематоз, СЧВ, апластична анемія, НН, термінальна стадія онкозахворювань, імунодефіцити, рентгенотерапія. Моноцити 1. Підвищення показників (моноцитоз):інфекції та період реконвалесценції після гострих інфекцій, гранулематози, системні коллагенози, злоякісні новоутворення, хвороби крові (хр.моноцитарний і мієломоноцитарний лейкози, лімфогранулематоз), отруєння фосфором, тетрахлоретаном 2. Зниження показників (моноцитопенія):апластична анемія, волосатоклітинний лейкоз, піогенні інфекції, пологи, оперативні втручання, шокові стани,прийом глюкокортикоїдів. Тромбоцити 1. Підвищення показників (тромбоцитоз) Функціональні (реактивні): фізичне перевантаження, запальні процеси, анемії в результаті кровотеч, стан після хірургічного втручання, онкологічні захворювання (негемобластози), спленектомія, гостра крововтрата або гемоліз Пухлинні тромбоцитози: мієлопроліферативні захворювання, в т.ч. еритремія, ідіоматична геморагічна тромбоцитемія 2. Зниження показників (тромбоцитопенія): Вроджені: с-м Віскотта-Олдріча, с-м Чедіака-Хігасі, с-м Фанконі, с-м Бернара-Сулье Набуті: ідіопатична тромбоцитопенічна пурпура, медикаментозна тромбоцитопенія, СЧВ, тромбоцитопенія асоційована з інфекцією, спленомегалія, апластична анемія і мієлофтиз, метастази пухлин в кістковий мозок, мегалобласні анемії, с-м Фишера-Еванса, ДВС-синдром, масивні гемотрансфузії, екстракорпоральний кровообіг, застійна серцева недостатність, тромбоз ниркових вен. ШОЕ (швидкість осідання еритроцитів) 1. Підвищення показників: Фізіологічне: похилий вік, вагітність, менструації,післяродовий період Патологічне: запальні процеси, інтоксикація, гострі і хронічні інфекції, аутоімунні захворювання, інфаркт міокарда, травми переломи кісток, післяопераційний період, анемії, стан після крововтрати, захворювання нирок, злоякісні пухлини, парапротеїнемії, гіперфібриногенемія. · Зниження показників:еритремія,симптоматичні еритроцитози, серповинноклітинна анемія, сфероцитоз, гіпофібриногенемія. | ||||||||||||||||||||||
· біохімічних показників крові
Біохімічні критерії є відображенням синдромів:
| ||||||||||||||||||||||
| · системи зсідання крові АЧТЧ(активований частковий тромбопластиновий час) 1. Підвищення показників– гемофілія А,В,С; хвороба Хагемана, Віллебранда; ІІ і ІІІ фази ДВС-синдрома; терапія високомолекулярним гепарином; важка патологія печінки; антифосфоліпідний синдром; 2. Зниження показників– І фаза ДВС-синдрома; тромбози, тромбоемболії; Протромбін 1. Підвищення показників –схильність до тромбозу; прийом препаратів: кортикостероїди, пероральні контрацептиви; поліцитемія; злоякісні пухлини 2. Зниження показників – спадковий або набутий дефіцит І, ІІ, V, VІІ, і Х факторів; ідіоматична сімейна гіпопротромбінемія; набута і спадкова гіпофібриногенемія; дефіцит вітаміна К; прийом антагоністів віт.К. Фібриноген 1. Підвищення показників –гострі запалення та інфекції; інсульт (1-а доба); вагітність; гіпотиреоз; інфаркт міокарда; опіки; амілоїдоз; злоякісні пухлини; прийом естрогенів, оральних контрацептивів 2. Зниження показників – важкі захворювання печінки; ДВС-синдром; афібриногенемія; дефіцит віт.С і віт.В12; токсикоз у вагітних; хр.мієлолейкоз; поліцитемія; прийом анаболічних гормонів, андрогенів, вальпроєвої кислоти, антикоагулянтів. D-дімер Підвищення показників:тромбоз глибоких вен, легенева емболія, артеріальна тромбоемболія, ДВС-синдром, післяпологовий період, злоякісні новоутворення, хірургічні втручання, фібриноліз. Час кровотечі Подовження часу:виражені тромбоцитопенії, хвороба Віллебранда, гемофілія, важкі тромбогеморагічні синдроми, значні гепаринемії Скорочення часу:тромбози, тромбоемболії | ||||||||||||||||||||||
· алергологічних проб
Скарифікаційна проба
Техніка проведення:
1. Проба проводиться на внутрішній поверхні передпліч по середній лінії після попередньої обробки шкірних покривів 70% розчином спирта.
| ||||||||||||||||||||||
| · Харкотиння Харкотиння здорова людина не виділяє. Воно з'являється внаслідок ураження слизової оболонки трахеї і бронхіального дерева і є сумішшю секрету залоз слизової, серозного випоту зі змінених стінок судин, некротизованої грануляційної тканини, частинок казеозу з домішками різних солей. У харкотинні знаходяться патогенні мікроорганізми, які викликали запалення, в тому числі і мікобактерії туберкульозу, а також клітини злоякісного росту у хворих на рак легень. Добова кількість, а також величина окремих порцій харкотиння залежать від характеру захворювання, а також від уміння хворого його відхаркувати. При ларингітах, сухих хронічних бронхітах та малих формах туберкульозу кількість харкотиння не перевищує 5 — 10 мл за добу. Але при гнійних бронхітах, фіброзно-кавернозному туберкульозі, бронхоектатичній хворобі, абсцесах і гангрені легень за добу хворі виділяють близько 1-1,5 л харкотиння. Існують такі різновиди харкотиння: · Слизове харкотиння — виділяють хворі на гострий катар горла, трахеї. Це переважно в'язкий, безбарвний слиз, клітини в ньому відсутні. · Серозне — нагадує збитий яєчний білок, деколи з домішками крові, виділяють хворі при набряку легень. · Гнійне харкотиння складається переважно з некротизованої грануляційної тканини, кристалів солей і мікроорганізмів. Хворі на туберкульоз легень виділяють переважно слизово-гнійне або гнійне харкотиння. У протитуберкульозних лікарнях для збирання харкотиння хворі користуються кишеньковими плювачками. Це скляні пляшечки об'ємом 100 мл з градуйованими помітками і широкою шийкою. Плювачку попередньо для часткової дезінфекції харкотиння на 1/4 об'єму заповнюють 0,5 % розчином хлораміну. Для лабораторного дослідження використовують чисті сухі плю- вачки (для бактеріоскопії) або стерилізовані — для посіву патологічного матеріалу на штучні поживні середовища. Методика дослідження харкотиння. Зібране харкотиння із кишенькової плювачки переносять на чашку Петрі. Під час макроскопічного дослідження звертають увагу на кількість харкотиння, колір, пошарованість, запах, домішки. Зовнішній вигляд харкотиння при деяких захворюваннях має важливе значення для їх діагностики. При пневмонії харкотиння надзвичайно в'язке (клейке), кольору іржавого заліза, при бактеріоскопії виявляють пневмококи. При гангрені легень харкотиння з гнійним запахом, під час відстоювання розділяється на три шари: нижній — темно-сірого кольору, складається з продуктів розпаду легеневої тканини, середній — буро-коричневий шар серозної рідини і верхній — слиз, перемішаний з повітрям. При мікроскопії знаходять еластичні волокна, кристали жирних кислот, холестерин, лейцин і багато бактерій. При інфаркті легень в харкотинні бувають домішки крові. При бронхіальній астмі виявляють кристали Шарко- Лейдена, спіралі Куршмана і багато еозинофілів. При набряку легень харкотиння рідке, пінисте, безбарвне, іноді рожевого кольору. При відстоюванні ділиться на два шари: нижній водянистий, верхній пінистий. При новоутворах в харкотинні бувають домішки крові, іноді воно нагадує “малинове желе". При мікроскопії виявляють клітини злоякісного росту. | ||||||||||||||||||||||
| · Калу · Загальні властивості калу визначають при макроскопічному дослідженні, коли звертають увагу на його кількість, форму, запах, колір та домішки. В нормі кількість калу не перевищує – 5% від добової кількості вжитої їжі. Добова кількість калу може мінятися. Збільшення калу – поліфекація можлива при посиленій перистальтиці, гастриті, ентериті, панкреатиті. Зменшення добової кількості калу – олігофекація відмічається при колітах супроводжуючих закрепами спастичного типу, виразковій хворобі. Консистенція калу в основному залежить від вмісту в ньому води, слизу, жиру, а також тривалості перебування калових мас у товстій кишці. У нормі з калом протягом доби виводиться від 60 до 120 мілілітрів води, що становить близько 70% всієї його ваги. При запорах відбувається зворотне всмоктування води і тоді калові маси містять всього 50-40% води. При ентеритах кількість води в калі може збільшуватись до 90% і більше. Твердий і сухий кал буває при атоні кишечника, спастичних спастичних колітах, голодуванні. Спайках а іноді і у післяопераційному періоді при операціях у черевній порожнині. Кашкоподібної консистенції кал спостерігається при вживанні у їжу значної кількості рослинної клітковини, а також при посиленій перистальтиці кишечника внаслідок різних запальних процесів, та вживанням проносних засобів. Рідкий кал свідчить про посилену перистальтику. Надто рідкий, що складається в основному з води і дуже малої кількості твердих речовин буває при гострих ентероколітах і холері. Кал у вигляді рисового відвару характерний для холерних поносів і лямбліозу. Колір калу має різні відтінки, на колір калу впливає характер їжі, прийом лікарських речовин, наявність паталогічних домішків. Домішками в калі можуть бути слиз, кров, гній, шматки тканин, залишки неперетравленої клітковини та гельмінти. Для дослідження калу на яйця глист потрібна невелика кількість калу. А для з’ясування функціональних розладів і деяких патологічних станів кишечника кал збирають за добу або навіть за 2-3 дні. Зібраний кал у чистих скляних або фарфорових чашках відсилають у лабораторію з супровідним направленням загальноприйнятого типу. Якщо потрібно дослідити кал за 2-3 доби, то його збирають після кожної дефекації в окремий чистий посуд. Тримати кал потрібно у холодному місці під кришкою або у спеціальних ящиках з гніздами, пристосованих для перенесення чашок з калом. Для бактеріологічних досліджень, а також для виявлення найпростіших кал збирають у стерильну посудину і теплим доставляють у лабораторію. Дослідження калу на приховану кров проводиться з метою діагностики прихованих кровотеч у шлунково-кишковому тракті. Для визначення прихованої крові використовують такі методи дослідження як проба Гергерсена, омідопіринова. Мікроскопічне дослідження калу роблять у чотирьох препаратах: 1) нативному 2)забарвленому розчином Люголя 3) забарвленому суданом 4) приготовленому з гліцерином. У першому нативному препараті можна виявити і віддеференціювати більшість елементів калу, що трапляються як у нормі і при патологічних змінах: м’язеві волокна, рослинну клітковину, кишковий епітелій, лейкоцити, слиз, яйця гельмінтів, найпростіші і кристали. М’язеві волокна це залишки їжі, у нормі трапляється незначна кількість овальних уламків жовтуватого кольору із загладженою поперечною окресленістю. Якщо є багато крупних, а також волокон то це свідчить про порушення травної здатності кишечника внаслідок недостатньої функції підшлункової залози. Клітковина трапляється у нормі в вигляді плоских шматочків з широкими міжклітинними канальцями найрізноманітніших конфігурацій і забарвлення. Епітелій плоский буває у великих кількостях при ураженні прямої кишки. Лейкоцити трапляються в калі при нормальній функції кишечника. Значна їх кількість з’являється при запальних і виразкових процесах у кишечнику. Еритроцити у фекальних масах можна виявити тільки при кровотечах з нижніх відділків кишечника. При нормальному травленні кал не містить нейтрального жиру. Засвоєння жиру порушується через недостатнє надходження у кишечник жовчі. | ||||||||||||||||||||||
· шлункової секреції
Техніка проведення:
1. Починають дослідження вранці, натще
2. Тонкий зонд (діаметром 4-5 мм, довжиною 1 м) вводять у хворого у положенні сидячи, ковтальними рухами
3. Глибина введення зонду складає 55-65 см від краю зубів
4. Після введення зонду вміст шлунку повністю аспірують.
5. Далі протягом години, іноді 30 хв. збирають шлунковий сік, відмічаючи порції соку (базальна секреція)
6. При виявленні низької базальної НСl – введення стимуляторів шлункової секреції (субмаксимальна та максимальна стимуляція шлункової секреції)
Нормальні величини об’єму шлункового соку та кислотності у різні періоди секреції
| ||||||||||||||||||||||
| · дуоденального вмісту Техніка проведення зондування: 1. Проводять натще, у положенні хворого сидячи, при введенні зонду хворий виконує активні ковтальні рухи 2. Потім хворого вкладають на правий бік, під нього підкладають валик, хворий продовжує повільно заковтувати зонд до другої поділки 3. Під час процедури вільний кінець зонду спускають у одну з пробірок, яка знаходиться в штативі нижче голови хворого 4. При локалізації оливи у шлунку із зонду витікає каламутний шлунковий вміст 5. При проходженні оливи у дванадцятипалу кишку з'являється золотисто-жовта жовч лужної реакції, яка виділяється із загального жовчного протоку (порція А) 6. Через10-20хв.після порції А вводять стимулятор, який викликає скорочення жовчного міхура. Через 15-25 хв. починається виділення міхурової жовчі темно-оливкового кольору у кількості 30-60 мл (порція В) 7. Потім витікає більш світла та прозора «печінкова» жовч (порція С) 8. Зонд виймають після отримання 2-3 пробірок порції С. Лабораторний аналіз вмісту включає: - оцінку фізичних властивостей - хімічне дослідження - мікроскопічне дослідження | ||||||||||||||||||||||
| · біологічних рідин перикарду, плеври, черевної порожнини До серозних порожнин входять: плевральні порожнина, черевні і перикарду. Вони являють собою вузькі щілини, утворені вісцеральними і парієтальними шарами серозної оболонки. Серозні оболонки складаються із декількох шарів еластичних і колагенових волокон з кровоносними і лімфатичними судинами, покритих базальною мембраною і мезотелієм. В нормі в серозних порожнинах є невелика кількість рідини, яка тільки зволожує покриви органів і сприяє легкому ковзанню їх при диханні, перистальтиці, роботі серця та іншого. При патологічних станах в цих порожнинах може накопичуватися багато рідини, що легко розпізнати клінічно і пробною пункцією. Рідини, що накопичуються в різних порожнинах тіла, ділять на 3 групи; ексудати – рідини запального походження, трансу дата – рідина механічного походження, які виникають при розладах загального і місцевого кровообігу і рідини кісткових порожнин. Трансудати і ексудати, які накопичуються в грудній порожнині, - це плевральна рідина, в черевній порожнині – асцилична, в перикардіальній порожнині – перікадіальна рідина. Поява рідини в порожнинах може бути обумовлена різними причинами інфекційного і реактивного характеру. Накопичення плевральної, рідини перикардіальної рідини сприяє рідним процесам в легенях (пневмонія, абсцес, гангрена, туберкульоз і інше). Аскетична рідина накопичується при туберкульозному перитоніті, а також перитоніті викликаному злоякісними новоутвореннями, при травмах, защеплення, геморагічних діатезах, церозі печінки та інших. Рідину для дослідження одержують за допомогою пробної пункції або розтину. ЇЇ збирають в чисту, суху, а при необхідності і в стерильну посуду. Для попередження згортання до рідини, що досліджують, можна додати 5% розчин цитрату натрію, або просто сполоснути цитратом натрію стінки посуду в якому буде зібрана рідина. В лабораторію доставляють всю рідину і відразу приступають до її дослідження. Оприлілюють фізичні і хімічні властивості рідини, проводять мікроскопічне дослідження на пивних і пофарбованих препаратах, а при необхідності бактеріоскопічне і бактеріологічне дослідження. Записують кількість рідини, її колір, прозорість і характер. Трансудати – прозорі, лимонно-жовтого кольору, всі інші рідини мутні, колір їх залежить від характеру рідини. Трансудати відрізняються від ексудатів відносною щільністю і вмістом білка. Відносна щільність транссудатів коливається від 1,002 до 1,015, а ексудатів – 1,018 і більше. Білок визначають за допомогою сульфосальцилової кислоти. Принцип методики полягає в тому, що білок з сульфасаліциловою кислотою дає помутніння. Інтенсивність якого пропорційна концентрації білка. Для визначення необхідні такі реактиви: 1) 3% розчин сульфосаліцилової кислоти; 2) 0,9% розчин NaCl; 3) стандартний 1% розчин альбуміну. Із-за високого вмісту білка в трансудатах і ексудатах перед вимірюванням їх рекомендують розвести в 0,9% розчині NaCl. Степінь розведення оприділяють по пробі з сульфосаліциловою кислотою. В ексудатах міститься від 30 до 80 г/л білка, в трансудаха – від 5-25 г/л (визначення за допомогою ФЕКу). Якщо немає відповідних реактивів і оснащення, то білок в серозних рідинах можна визначити методом розведення оп Брандбергу – Роберту – Стальникову, так як в сечі, замінивши азотну кислоту розчином Ларінової. Трансудати від ексудатив можна відрізнити за допомогою реакції Рівальта. Вона позитивна в ексудатах. Ексудат містить серозмуцин. Для постановки реакцій Рів альта, вузький циліндр на 100-200 мл заповнюють водою, додають 2-3 краплі льодяної оцтової кислоти і розмішують. Потім із піпетки капають 1-2 краплі досліджуваної рідини і слідкують на чорному фоні за появою помутніння. В ексудатах помутніння по мірі опускання каплі до дня циліндра збільшується, а в трансудатах незначне помутніння розсмоктується і зникає, не доходячи до дня циліндра. Для мікроскопічного і бактеріоскопічного дослідження препарти готують як і з осаду. Так із фібринозних згустків. Після мікроскопії нативні мазки фарбують за Романовським, час фарбування не більше 5 хв. При наявності в рідині гнійних включень, згустків то із осаду готують мазки і фарбують по Цілю-Нільсену і Граму. Для цитологічної діагностики необхідні слідуючи дані: звідки взято матеріал і яким способом, клінічний діагноз, а також чи не одержував хворий променеву терапію і хіміотерапію або інші втручання. Основними морфологічними елементами, які можна знайти із серозних порожнин є клітини крові (еритроцити і лейкоцити), мезотелій і гістіоцити. Еритроцити, виявляють в рідині різної кількості, в залежності від причини (травма, злоякісне новоутворення, інфекція та інше).Лейкоцити. При попаданні інфекцій в серозні порожнини виникає запальний процес з появою в першу чергу нейтрофільних сегментоядерних гранулоцитів, які в ексудаті можуть характеризуватися такими змінами: токсогенною зернистістю, гіперсегментацією, вакуолізацією цитоплазми та інше. Нейтрофільні гранулоцити в стадії дегенеративного розпаду свідчать про тяжкий перебіг. Поодинокі еозинофільні гранулоцити можна виявити в будь-якій рідині, але при алергічних реакціях їх може бути до 95%. Лімфоцити зустрічаються в будь-якій випітній рідині. Для лімфоцитів характерна специфічна грубо грудкувата структура ядра. Моноцити. Морфологічно вони не відрізняються від моноцитів крові. Збільшення їх при запальних реакціях є доброю ознакою. Плазмоциди при затяжних станах можна виявити у великій кількості. Гістіоцити – це потенціальні макрофаги. Колір цитоплазми в одних гістіоцитів світло-голубий, інший – більш темний. Ядро має ніжну структуру хроматинової мережі, розміщено ексцентрично або в центрі. Цитоплазма деколи вакуолізована. Макрофаги походять від моноцитів і морфологічно подібні до них. Зменшення кількості макрофагів свідчить про недостатню захисну функцію організму. Мезотеліоцити – це клітини плоского епітелію, які встеляють серозні оболонки плевральної перикардіальної і черевної порожнини. Ядро круглої форми, рідше овальної розміщено по центру рідин ексцентрично. Хромативнова мережа ніжна зафарбована у голубі тони (за Папенгеймом). Під впливом різних станів (інфекції, травми, ліки) може посилюватися проліферація мезотелію. Збільшується в розмірі клітини, ядра і ядерця. При різних патологічних станах у мезотеліоцитах можуть бути дистрофічні зміни. При гострому запалення мезотеліоцити стають атиповими і подібні до клітин раку. Зміни регенеративного і дегенаративного характеру створюють труднощі і приводять до помилок особливо в діагностиці злоякісних новоутворень. | ||||||||||||||||||||||
| · цитологічного дослідження Цитологічне дослідження засноване на вивченні за допомогою мікроскопа особливостей будови клітин, клітинного складу органів тканин, рідин організму людини і тварин у нормі і при патологічних процесах. Цитологічні дослідження широко застосовуються в біології для вивчення закономірностей будови і життєдіяльності клітини, а в медицині - для діагностики різних захворювань. Розрізняють цитологічне дослідження так званого ексфоліативного матеріалу (харкотиння, сеча, сік передміхурової залози, змиви з різних органів під час ендоскопії, а також з шийки та порожнини матки, виділення з молочних залоз, зіскрібки і відбитки з ерозірованних або виразкових поверхонь, свищів, ран, рідину з суглобових і серозних порожнин, цереброспінальна і амніотична рідина); пунктатів (матеріалу, отриманого при аспіраційній діагностичній пункції, переважно тонкою голкою) і відбитків з віддалених тканин, наприклад поверхні свіжого розрізу оперативно віддаленої або взятої для гістологічного дослідження тканини. За допомогою цитологічного аналізу оцінюють стан епітелію, мезотелію і ступінь його проліферації; гормональну активність у жінок; контролюють ступінь пошкодження пухлинних клітин при лікуванні злоякісних пухлин, зміни гормонального статусу під впливом гормональної терапії, стежать за динамікою загоєння ран та ін. Широко застосовують під час операцій для термінового вирішення діагностичних завдань (встановлення природи патологічного процесу, виявлення метастазів пухлини або її проростання в навколишні тканини, наявності клітин пухлини в краях операційного розрізу та ін). Особливо велике значення такого дослідження при необхідності аналізу пухких, що кришаться мас, кісткових і звапнілих тканин, не придатних для термінового гістологічного дослідження. Очікуваний результат цитологічного дослідження залежить від того, наскільки правильно отриманий матеріал (безпосередньо з ділянки ураження або поблизу нього, з ділянки некрозу, крововиливи і т.д.). У багатьох випадках лікар-цитолог особисто бере участь у проведенні пункцій та інших маніпуляцій, спрямованих на отримання матеріалу для цитологічного дослідження. Основні цитологічні дослідження: · Аналіз калу на лямблії · Аналіз калу на яйця гельмінтів (глистів) · Кольпоцітограмма · Копрограма (аналіз калу) · Мікроскопія секрету простати · Мікроскопія урогенітального мазка (жінки) · Мікроскопія урогенітального мазка (чоловіки) · Паразитарні грибки · Зіскоб на демодекс · Зіскоб на ентеробіоз · Спермограма · Уролейкограма · Цитоморфологічне дослідження епітелію · Цифрова мікрофотографія зразка | ||||||||||||||||||||||
| · виділень жіночих та чоловічих статевих органів | ||||||||||||||||||||||
| · гормонів Лабораторні методи у діагностиці захворювань ЩЗ поділяються на три основні групи: · визначення гормонів ЩЗ (Т4 і Т3), ТТГ гіпофіза, що свідчить про функціональний стан залози · визначення концентрації поліпептидів, що синтезуються у тканині ЩЗ (ТГ, кальцитоніну) і вважаються важливими маркерами онкологічної патології ЩЗ · визначення антитіл до антигенів клітин ЩЗ (ТГ, ТПО, рецепторів ТТГ), що дозволяють діагностувати автоімунні захворювання ЩЗ. · | ||||||||||||||||||||||
| · Серологічного · Серологічні методи досліджень виявлення специфічних AT і Аг збудника - важливий інструмент у діагностиці інфекційних захворювань. Особливу цінність вони мають в тих випадках, коли виділити збудник не представляється можливим. При цьому необхідно виявити підвищення титрів AT, у зв'язку з чим досліджують парні зразки сироватки, взяті в інтервалі 10-20 діб (іноді цей інтервал може бути більш тривалим). AT зазвичай з'являються в крові на 1-2-й тиждень захворювання і циркулюють в організмі відносно довго, що дозволяє використовувати їх виявлення для ретроспективних епідеміологічних досліджень. Визначення класів Ig чітко характеризує етапи інфекційного процесу, а також може бути непрямим прогностичним критерієм, Особливе значення мають методи виявлення мікробних Аг. У значних кількостях вони з'являються вже на самих ранніх термінах, що робить їх ідентифікацію важливим інструментом експрес-діагностики інфекційних захворювань, а кількісне їх визначення в динаміці інфекційного процесу служить критерієм ефективності проведеної антимікробної терапії. | ||||||||||||||||||||||
| · Імунологічного За допомогою імунологічного аналізу визначається кількість імунних комплексів. Імунологічне дослідження діагностує як первинний, так і вторинний імунодефіцит. Показанням для такого аналізу можуть служити інфекційні захворювання, алергія, онкологічні хвороби, іммунодіфіціт, обстеження після агресивного лікування, що впливає на імунну систему. Стадія того чи іншого захворювання визначається по наявності певних класів імуноглобулінів. IgM визначає гостру стадію інфекційного захворювання, IgG — хронічну. Імунологічний аналіз виявляє загальну кількість і активність лейкоцитів і лімфоцитів, гранулоцитів, імуноглобуліни IgA, IgM, IgG. Для аналізу використовується кров, взята з вени натщесерце. Перед аналізом кроль центрифугується. | ||||||||||||||||||||||
| · Рентгенологічного Схема описання: · Якість знімка і установка хворого; · Характер легеневого малюнка (нормальний, посилений, бідний); · Стан легеневої тканини (нявність затемнень, просвітлень – форма); · Положення і контури діафрагми; · Стан коренів; · Стан серцево-судинної тіні; · Стан скелету грудної клітки (хребет, ребра, грудина). До рентгенологічнх досліджень органів шлунково-кишкового тракту (ШКТ) відносяться: · оглядове обстеження черевної порожнини; · дослідження стравоходу; · дослідження шлунка; · іригоскопія; · релаксаційна дуоденографія; Підготовка хворого: 1. Проводять натщесерце, виключаючи прийом лікарських препаратів 2. При ознаках порушення евакуаторної функції перед дослідженням необхідно відкачати шлунковий вміст Методика описання рентгенологічного дослідження органів шлунково-кишкового тракту 1. Положення, форма, розміри 2. Характер контурів 3. Стан просвіту органа 4. Стан рельєфу слизової оболонки 5. Стан еластичності стінок органа і перистальтики 6. Наявність і характеристика інших рентгенологічних симптомів (синдромів) 7. Стан тонічної, моторної, секретоутворюючої функції органа · Точна локалізація патологічних змін Методика описання рентгенологічного дослідження великих, дрібних суглобів, хребта 1. стан м’яких тканин (об’єм, гомогенність, наявність незвичних включень); 2 стан форми та об’єму кості (довжина, товщина, збереження вісі, наявність патологічних виростів); 3 стан костної структури (наявність та різновиди перебудови костної тканини); 4 характер контурів кості (зміна контуру кості, наявність та різновиди періостальних реакцій); 5 стан суставних елементів (розмір суставної щілини, конгруентність суставних поверхонь, товщина замикаючих пластинок, наявність внутрішньосуставних та параартикулярних патологічних утворень). | ||||||||||||||||||||||
| · Ендоскопії Підготовка хворого: 1. виконується натщесерце, в першій половині дня 2. Увечері, напередодні (до 20 години) – легка вечеря, утримуватися від куріння Оцінка результатів ЕФГДС включають: 1. В нормі слизова оболонка стравоходу має жовтувато-рожевий колір і ніжну судинну сітку. Пульсація його передньої стінки на рівні 20,5 – 25,5 см від різців обумовлена близьким розташуванням дуги ароти. Слизова оболонка стравоходу на рівні стрвохідно-шлункового з’єднання переходить в слизову оболону шлунка, що має помаранчевий колір. 2. Слизова оболонка шлунка має виражену складчасту будову і в ній не видно судинну сітку, вона блідо-рожевого або червоного забарвлення, гладенька, блискуча, вкрита невеликим шаром слизу 3. Цибулину двадцятипалої кишки розрізають за червонуватим кольором її слизової оболонки та по невисокими повздовжніми складками. Дистальний відділ двадцятипалої кишки має бархатистий вигляд і виражені циркулярні складки. 4. Відмічають всі характеристики виразкового дефекту, пухлинних змін Уточнюють наявність або відсутність деформації шлунку і 12-палої кишки, вираженість перистальтики, наявність моторних порушень Ендоскопічне дослідження бронхів. Бронхоскопія (трахеобронхоскопія) застосовується як з діагностичною, так і з лікувальною метою. Діагностична бронхоскопія використовується для вивчення стану внутрішньої поверхні трахеї і бронхів, отримання біоптату, виявлення сторонніх тіл, пухлин, туберкульозних уражень лімфовузлів, ателектазів, аномалій розвитку дихальних шляхів та ін Лікувальна бронхоскопія сприяє звільненню трахеї і бронхів від чужорідних тіл, а також від патологічного вмісту (гною, крові тощо), дає можливість вводити в дихальні шляхи лікарські препарати, розблокувати абсцеси легені і каверни. У новонароджених бронхоскопія застосовується при аспірації навколоплідних вод, ателектазах, при підозрі на трахеопіщеводний або стравохідний свищі. Зазвичай бронхоскопію використовують одночасно з діагностичною і лікувальною метою. Протипоказаннями для проведення бронхоскопії служить бронхіальна астма і порушення в системі згортання крові. У здорової дитини при проведенні бронхоскопії спостерігається наступна картина: область трахеї і бронхів блідо - рожева або злегка жовтувата, поверхня матова, гладка. Складки виражені помірно. У трахеї і у великих бронхах добре виражений судинний малюнок, чітко контурируют межхрящевая проміжки і кільця. Відзначається податливість стінок трахеї і бронхів при диханні. При запаленні бронхів - слизова червоного кольору, набрякла, складки і судинний малюнок стерті, в просвіті слизові або слизисто - гнійний вміст. При атрофії - слизова стоншена, просвіт бронхів розширений, бронхи виглядають зіяющімі. | ||||||||||||||||||||||
| - Ультразвукового Підготовка хворого: 1. За три доби перед ультразвуковим дослідженням потрібно вилучити з раціону чорний хліб, молоко, квасолю, горох, капусту, свіжі овочі, фрукти та солодкі страви.слід приймати препарати ферментів підшлункової залози по 2-3 таблетки тричі на день. 2. Через годину після сніданку, випити 3 таблетки активованого вугілля з розрахунку: 1 таблетка на 10 кг ваги. 3. Після 18 години бажано не їсти. Якщо є хронічний закреп, зробити очисну клізму ввечері. 4. В день обстеження не їсти, не пити, не курити Оцінюють: Печінка: 1. розташування 2. форму 3. контури 4. розміри 5. структуру та ехогенність паренхіми 6. судинний малюнок в цілому і конкретні судини 7. протокову систему Жовчний міхур і жовчовивідні протоки: 1. обстежують в трьох позиціях – в положенні на спині, на лівому боці, стоячи, на висоті глибокого вдиху 2. оцінюють тіло та шийку, яка переходить у міхурну протоку, вміст міхура. Підшлункова залоза: 1. Структуру та ехогенність паренхіми 2. Передньо - задній розмір голівки, тіла, хвоста 3. Візуалізація вірсунгової протоки Нирки: 1. Довжину, ширину, товщину нирки 2. Структуру та ехогенність паренхіми 3. Чашково-мискову систему 4. Відношення паренхіми нирки до чашечкового комплексу Наявність конкрементів | ||||||||||||||||||||||
| УЗД щитовидної залози Методика проведення: 1. Спеціальної підготовки перед проведенням дослідження не потрібно 2. Пацієнта розташовують на кушетці, під потилицю і шию підкладають невеликий валик 3. На передню стінку шиї наноситься спеціальний гель, що поліпшує передачу ультразвука 4. На щитовидну залозу фіксуються датчики, які дозволяють зробити знімки Оцінка результатів УЗД ЩЗ включає: 1. Розсташування залози 2. Розміри і контури залози 3. Однорідність ехоструктури 4. Відсутність або наявність вузлів і новоутворень 5. Стан лімфатичних вузлів навколо ЩЗ | ||||||||||||||||||||||
- газів крові і кислотно-лужної рівноваги
Кислотно-лужна рівновага є одним з найбільш стабільних параметрів гомеостазу, яке підтримують кислі та лужні компоненти в певній рівновазі в дуже вузьких межах.
Навіть незначні коливання кислотно-лужної рівноваги в ту чи іншу сторону впливають на активність ферментів, а отже, змінюється швидкість біохімічних процесів, що в кінцевому підсумку впливає на стан організму в цілому.
Зміна рН крові вище 7,8 або нижче 6,8 - несумісні з життям.
Для оцінки КЩС крові використовується величина рН, пропорційна концентрація іонів Н +:
| ||||||||||||||||||||||
| Техніка дефібриляції серця Техніка проведення: 1. Положення хворого на спині, не дозволяється контакт з водою або металевою поверхню 2. Змочити серветки фізіологічним розчином або нанести гель на контактну поверхню електродів 3. Включити дефібрилятор. Встановити режим дефібриляції: · асинхронний – для дефібриляції; · синхронний – для кардіоверсії. 4. Встановити необхідний рівень енергії розряду: для дефібриляції – 200 Дж, для кардіоверсії – 100 ДЖ. 5. Включити зарядний пристрій «Заряд». 6. Розмістити електроди на грудній клітці: один над зоною серцевої тупості, другий – під правою ключицею, якщо електрод задній – то під лівою лопаткою. Не можна розміщувати електрод над штучним водієм ритму. 7. Щільно притиснути електроди до шкіри хворого з силою 10 кг. Попередити оточуючих про готовність до дефібриляції (ніхто не повинен торкатися пацієнта, ліжка або обладнання) 8. Натиснути кнопку «Розряд». 9. Контроль ЕКГ (в відведенні VI або II). 10. При неефективності – повторити дефібриляцію. При відсутності ефекту після трьох розрядів дефібрилятора за 1 хвилину до чергового розряду в 360 Дж внутрішньовенне вводиться антиаритмічний препарат (кордарон або лідокаїн, або новокаїнамід). | ||||||||||||||||||||||
| 12!!!! | Спостереження за хворим з імплантованим електрокардіостимулятором і перевірка його роботи в амбулаторних умовах | |||||||||||||||||||||
Проведення оксигенотерапії
Загальна дія кисню проявляється при інгаляційних та неінгаляційних методах його застосування. Інгаляційний метод є найбільш розповсюдженим. Він виконується за допомогою масок, носових катетерів, інтубаційних та трахеостомічних трубок.
Найбільш простим і в той же час достатньо ефективним методом проведення оксигенотерапії є використання стандартного кисневого редуктора, від якого звичайна гумова трубка йде до зволожувача (апарат Боброва). Потім кисень через трійник надходить до носового катетера, якого введено через носовий хід до рівня надгортанника.
Носові катетери можуть бути одинарним, подвійними (для введення в обидва носові ходи), гумовими або пластиковими, з боковими отворами.
Перед уведенням катетера необхідно перевірити його еластичність, цілість, бо катетер може порватися і аспіруватися в дихальні шляхи. Катетери мають бути стерильними. Якщо відсутні одноразові катетери, гумові катетери дезинфікують методом кип’ятіння, змазують стерильною вазеліновою олією.
Треба пам’ятати, що глибина, на яку вводять катетер, має відповідати відстані від кута верхньої губи зовнішнього слухового проходу.
Порожнину носа очищають, катетер вводять до задньої стінки глотки через нижній носовий хід на відміряну глибину.
Внутрішній кінець катетера не повинен просуватися далі носоглотки, бо при цьому виникає небезпека його потрапляння у стравохід з наступним роздуванням і навіть розривом шлунка. Якщо катетер розташований поверхнево, більша частина кисню витрачається марно, викликаючи подразнення слизової оболонки носа.
Після введення катетера в носовий хід його фіксують лейкопластирем до шкіри обличчя хворого.
Через кожні 1—3 год інгаляції потрібно робити перерву на 20—30 хв, щоб запобігти гіпервентиляції та токсичній дії високих концентрацій кисню.
Небезпека оксигенотерапії пов’язана з токсичною дією тривалого застосування високої концентрації кисню, тому максимально допустимим вважається вміст кисню в газовій суміші, 60 %.
Тривале вдихання недостатньо зволоженої суміші з повітря киснем висушує поверхню повітропровідних шляхів та альвеол, порушує активність миготливого епітелію та сприяє утворенню кірочок на поверхні слизової оболонки трахеї та бронхів. Тому необхідно зволожувати повітря, яке вд <
Дата добавления: 2016-11-18; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 684 | Нарушение авторских прав Поиск на сайте: Лучшие изречения:  | 2069 -  |
Ген: 0.014 с.