Історія розвитку землеробства

Землеробство одна з найдавніших форм господарської діяльності людини. Племена із поселень біля Дніпра вміли обробляти та орати землю і ввійшли в історію як оряни було 340 – 350 р. до с. Племена забезпечували своє існування продуктами харчування, використовували різні знаряддя праці. З часом вони значно поліпшили своє знаряддя та асортименті рослини і землеробства з берегів Дніпра почало розповсюджуватися на Захід та Південь і Персію, Китай, Італію, Грецію.

Для забезпечення населення продуктами харчування та розширення площі ріллі необхідно продовжувати інтенсивні сорти та технології. Особливе значення має отримати замість одного продуктивного стебла двох, тобто завдання двох колосків саме жагуче, саме докорінне, яке вирішує землеробство в продовж існування життя людини на нашій планеті.

Сільське господарство як практична діяльність людини існує вже кілька тисячоліть. У розкопках на Миколаївщини відкрито сховища для зерна, які використовувалися ще в першому столітті до н. е. В Одеській області знайдено бронзові серпи ХІ ст. до нашої ери. Мотики з рогів оленя і кременеві вкладиші серпів було знайдено під час розкопок у долинах Дніпра, Південного Бугу, Дністра (трипільська культура).

Про стародавнє походження сільського господарства в інших країнах – Індії, Китаї тощо – свідчать про найдавніші пам’ятки із зображенням землеробських знарядь і робочої худоби. Археологами доведено, що в Західній Європі землеробство виникло V – ІV тисячоліттях до н. е., а кукурудзу в Мексиці почали вирощувати 10 тис. років тому. Вчені вважають, що злаки людина вирощує з часів мезоліту. У Стародавньому Єгипті вміли виготовляти не менше як 30 видів хліба.

У державі Шумер, яка виникла за 4 тис. років до н. е. в Межиріччі, є цікаві дані про землеробство. На знайдених тут глиняних дощечках – табличках записані поради відносно польових робіт від сівби до збирання врожаю.

Агрономічна ж наука почала розвиватись лише з часів нової історії.

У другій половині ХVІІІ ст.. агрономічна наука вишукувала шляхи для піднесення продуктивності землеробства. Досягнення агрономії Західної Європи узагальнив німецький вчений Теєр у праці «Основи раціонального сільського господарства», яка вийшла в 1809 р. і багато років була посібником з сільського господарства. Теєр виходив з так званої гумусової теорії живлення рослин, яка неправильно стверджувала, що зелені рослини корінням вбирають вуглець з ґрунту у формі перегною. Однак основні його думки про значення органічних речовин ґрунту відігравали прогресивну роль у розвитку агрономії.

У 1840р. вийшла книга Ю. Лібіха «Хімія в застосуванні до землеробства і фізіології», в якій він сформулював основні положення нової теорії живлення, згідно з якою тільки неорганічна природа забезпечує рослини поживними речовинами. Однак Лібіх недооцінював роль азоту в живленні рослин. Його сучасник – французький Ж. Бусенго довів, що азот, так само як і зольні елементи, рослини беруть з ґрунту. Бусенго заснував першу в Західній Європі дослідну станцію в Ельзасі (1837).

Великий вклад у розвиток світової агрономічної науки внесли роботи Ротамстедської дослідної станції, заснованої в Англії у 1843р.

Для розвитку наукових основ агрономії велике значення мало відкриття в 1886 р. Г. Гельрігелем симбіозу бобових культур з бульбочковими бактеріями.

Знання про способи ведення сільського господарства в нашій країні знаходимо ще в літературних пам’ятках Стародавньої Русі. У першій половині ХVІІІ ст.. в Росії з’явилися переклади посібників з сільського господарства і домоводства. Агрономія як наука формується в Росії приблизно в середині ХVІІІ ст.

Велику роль у розвитку вітчизняної агрономії відіграв М. В. Ломоносов (1711 - 1765). Він розвинув матеріалістичні погляди на природу, наполегливо добивався розвитку агрономічної культури, закладання дослідів. За його ініціативою в 1765 р. було організоване вільне економічне товариство, яке зробило значний вклад у розвиток вітчизняної агрономії.

Серед основоположників російської агрономії був А. Т. Болотов (1738 - 1835). Він виступав проти механічного перенесення зарубіжного досвіду в Росію без попереднього випробування, пропагував сільськогосподарські знання в журналах «Сельский житель» й «Экономический магазин»; які видавав, а також у «Трудах Вольного экономического общества».Велике значення для наукової агрономії мала його книга «Об одобрений полей» (1770 р.), а праця «О разделении полей» (1771 р.) була першим у Росії посібником з питання про запровадження сівозмін і організацію сільськогосподарської території. Він ввів «Польовий економічний зошит» (тепер «Книга історії полів»), правильно оцінив роль мінерального живлення і висловив припущення, що певні необхідні для росту і розвитку речовини рослини беруть з повітря.

І. М. Комов (1750 - 1792) першим з російських вчених обґрунтував плодозмінну систему землеробства з посівами бобових трав і коренеплодів, заміну чистого пару просапними культурами. Він виступав проти шаблону, рецептури і спрощень в агрономії, рекомендував заклади досліди і повторювати їх до одержання достовірних результатів.

У першій половині ХІХ ст.. значний внесок у російську агрономію зробив М. Г. Павлов (1793 - 1840). У 1825 р. вийшла його книга «Земледельческая химия», а в 1837 р. – «Курс сельского хозяйства», який протягом тривалого періоду використовували як капітальну працю для підготовки агрономів.

Швидкими темпами розвивалася агрономічна наука, в Другій, половині ХІХ ст. великий внесок у розвиток зробили О. В. Советов, І. О. Стебут, О. М. Енгельгардт, В. В. Докучаєв, П. А. Костичев, О. О. Ізмаїльський та інші видатні вчені.

Перший доктор землеробських наук у Росії О. В. Советов (1826 - 1901) у праці «О системах земледелия» (1867) узагальнив усі кращі досягнення науки і практики з сільського господарства за рубежем і в Росії, вперше зробив класифікацію систем землеробства та висвітлив історію їх розвитку.

В. В. Докучаєв (1846 - 1903) був фундатором сучасного ґрунтознавства. В монографії «Руський чорнозем» (1883) він обґрунтував теорію генезису ґрунтів, вперше запровадив поняття про ґрунт як своєрідне природно – історичне тіло. Яке утворюється при взаємодії материнської породи, клімату, рослинності і тварин, рельєфу і висоти місцевості; геологічного віку країни. У роботі «Наши степи прежде и теперь» (1892) В. В. Докучаєв висвітлив способи боротьби з посухою, передбачивши комплекс заходів впливу на природу степової зони; створення системи полезахисних лісосмуг, регулювання річок, закріплення ярів, створення системи ставків і водоймищ, снігозатримання і регулювання стоку талих і дощових вод, боротьбу з ерозією ґрунту тощо.

У 1878 р. відомий вчений – ґрунтознавець П. А. Костичев (1845 - 1895) організував першу в Росії агрохімічну лабораторію, де було проведено важливі дослідження з хімії та фізики ґрунту. Велику увагу він приділяв вивченню структури чорноземних грунтів вважаючи її важливою умовою для їх родючості. У книзі «О борьбе с засухами в черноземной области посредством обработки полей и накопления на них снега» (1893) розробив систему заходів щодо нагромадження, зберігання і раціонального використання вологи в результаті обробітку ґрунту і снігозатримання.

О. О. Ізмаїльській (1851 - 1914) вивчав вологість ґрунту в Херсонській губернії і дійшов висновку про важливу роль глибокої оранки в боротьбі з посухою.

Особливу роль у розвитку російської агрономії відіграли дослідні заклади. У 1884 р. було засновано Полтавське, потім Херсонське (1899), Одеське, Донське, Таганрозьке і Лохвицьке дослідні поля (1894), В’ятську, Іванівську (1895) і Безенчуцьку (1903) дослідні станції. В 1902 р. було створено заводах для розробки агротехніки вирощування цукрових буряків, по селекції та сортовипробуванню цієї культури. На початку першої світової війни в Росії було близько 130 дослідних станцій і полів, які вивчали і розробляли заходи обробітку ґрунту, сівозмін, агротехніку окремих культур та інші питання.

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції агрономічну науку розвивали І. В. Мічурін, Д. М. Прянишников, М. М. Тулайков, К. К. Гейдройц, В. Р. Вільямс та інші вчені, які почали свої наукові дослідження наприкінці минулого і на початку ХХ століття.

Д. М. Прянишников (1865 - 1948) розробив наукові основи живлення рослин, питання інтенсифікації землеробства, наукові основи сівозмін, рекомендував запроваджувати плодозміну систему землеробства.

К. К. Гедройц (1872 - 1932) створив вчення про вбирну здатність ґрунту, розкрив природу солонцюватості ґрунтів, розробив вчення про походження солонців і солодей, способи їх меліорації.

Важливе вчення для розвитку землеробства в посушливих районах південного сходу європейської частини країни мали праці М. М. Тулайкова (1875 – 1938).

В. Р. Вільямс (1863 - 1939) багато зробив для дальшого розвитку наукового ґрунтознавства. Велике значення мають і тепер праці про єдиний ґрунтотворний процес і роль у ньому біологічних факторів. Він розробив травопільну систему землеробства, ефективні заходи обробітку ґрунту, поліпшення природних кормових угідь, великого значення надавав структурі ґрунту.

О. Г. Дояренко (1874 - 1958) першим організував широкі дослідження фізичних властивостей ґрунту. Застосовують уваги його дослідження з питань обробітку ґрунту і сівозмін. Першим з російських вчених він почав читати курс дослідної справи (1907) і розробив методику польового досліду, зокрема застосування методів математичної статистики.

В. Г. Ротмістров (1866 - 1941) особливу увагу приділяв дослідженню водного режиму чорноземних ґрунтів і розробці методики сільськогосподарської дослідної справи. Великого значення він надавав способам боротьбі з посухою – вітрозахисним лісовим насадженням та іригації, а з агрономічних заходів – строками оранки і сівби.

О. І. Бараєв (1908 - 1985) присвятив свою наукову діяльність розробці систем землеробства, проблемам раціонального використання цілинних і заліжних земель східних районів нашої країни. Він розробив і запровадив комплекс агротехнічних заходів боротьби з посухою і вітровою ерозією ґрунтів, зокрема ґрунтозахисну систему землеробства. О. І. Бараєв обґрунтував і довів необхідність застосування в посушливих степових районах сівозмін з чистими парами, визначив оптимальні строки сівби зернових культур.

С. С. Рубін (1900 - 1985) вивчав питання підбору попередників для основних культур сівозміни, структури посівних площ для господарств різної спеціалізації, обробітку ґрунту під озимі та ярі культури, боротьби з бур’янами та ін.

Ф. А. Попов (1900 - 1988) вніс великий вклад у розвиток наукових і практичних питань обробітку ґрунту.

Велике значення для розвитку теоретичних і практичних основ землеробства мали робити Н. А. Качинського, Ф. Є. Колясєва, О. А. Роде, І. Б. Ревута, С. І. Дольова та інших учених.

З діячів агрономічної науки України слід визначити А. Є. Зайкевича, О. О. Ізмаїльського, Б. М. Рождественського, В. Я. Юрєва, О. Н. Соколовського, О. І. Душечкіна, М. М. Кульшова, С. Ф, Третякова, В. В. Коконова.

Професор Харківського університету А. Є Зайкевича (1842 - 1931) вперше запропонував рядкове внесення добрив під цукрові буряки, вивів цінний сорт люцерни, провів дослідження з питань селекції і агротехніки цукрових буряків, тютюну та інших культур.

О. О. Ізмаїльський (1851 - 1914) досліджував вологість ґрунту в Херсонській губернії і дійшов правильного висновку про важливу роль глибокої оранки в боротьбі з посухою.

Б. М. Рождественський (1874 - 1943) багато зробив у справі організації дослідних станцій на Україні. Він був засновником і першим директором Харківської дослідної станції, приділив велику увагу розробці методики польових досліджень сільськогосподарських культур. Б. М. Рождественському належить заслуга у виявлені позитивної дії добрив, зокрема фосфорних, у південних районах України.

Академік О. Н. Соколовський (1884 - 1959) відомий науковими працями з питань природи колоїдної частини ґрунту і засобів поліпшення агрономічного поліпшення агрономічних властивостей солонців. Він доклав багато зусиль для поширення вищої сільськогосподарської освіти на Україні.

Академік О. І. Душечкін (1874 - 1956) розробив наукові основи використання фосфорних добрив на Україні.

Академік М. М. Кулєшов (1890 – 1968) провів багато цінних наукових досліджень з біології, систематики, екології та агротехніки озимої пшениці, кукурудзи та інших культур.

Великих успіхів досягли Українські селекціонери в справі виведення нових сортів зернових (В. Я Юрєв, В. М. Ремесло, Ф. Г. Кириченко, П. Х. Гаркавий, Д. О. Долгушин, А. А. Горлач, Б. П. Соколов, В. О. Козубенко, Г. С. Ластович), цукрових буряків (Л. Л, Семполовський, Т. Ф. Гринько) та інших культур.

Вчені нашої країни вивели стійкі проти вилягання і зимостійкі сорти озимої пшениці з урожайністю 80 – 90 ц/га зерна, високо урожайні сорти інших зернових культур, цукрових буряків, соняшнику тощо; розробили сівозміни, які відповідають вимогам спеціалізації і концентрації сільськогосподарського виробництва на базі міжгосподарської кооперації та агропромислової інтеграції, технології вирощування сільськогосподарських культур, які забезпечують одержання на зрошуваних землях запропонованих урожаїв не менше як по 70 – 80 ц/га зерна озимої пшениці, 100 – 120 ц/га зерна кукурудзи, 150 – 200 ц/га сіна люцерни, а також технології на неполивних землях з кожного гектара не менше як 350 ц коренів при затратах праці не більше 90 годин. Щоб виконати величезні завдання, які стоять перед агрономічною наукою, потрібно швидше використовувати надбання і методи досліджень інших наук.