Корея в період нового часу, канхваський договір та його наслідки

На початок Нового часу в Кореї продовжувала правити династія Лі, що прийшла до влади в 1392 р. Засновник династії Лі Сонге (1392 – 1398) назвав Корею державою «Чосон» замість «Корі», як вона іменувалася при колишній династії. Ієрогліфи «Чосон» означають «уранішня краса» або «уранішній спокій». По рівню економічного і соціально-політичного розвитку Корея в Новий час відставала від багатьох країн Азії і Північної Африки. Причини цього слід шукати у феодальній смуті XVI ст., але ще більше – в подальшому погіршенні становища селянства після японської і маньчжурської інтервенції, в жорстоких формах пригноблення його поміщиками і, як наслідок, розоренні селянського господарства. В 1592 – 1598 рр. відбулося японське вторгнення в Корею, внаслідок якого був укладений договір, за яким відновлювалась торгівля між Японією і Кореєю. У 1637 р. ведучи війну з Китаєм, маньчжури підпорядкували і Корею, корейський ван визнав себе васалом цинського імператора. Таким чином після завоювання Кореї маньчжурами, а також після завоювання маньчжурами Китаю з 1644 року Корея вважалася васалом Маньчжуро-Китайської імперії Цин, проте політичні реалії такого статусу були не дуже обтяжливими для корейських правителів із династії Лі, які мали титул ван («король»). Фактично, залежність Лі від цинських богдиханів обмежувалася церемоніальними ознаками зверхності Цинів, що проявлялися ванами при вступі на престол та призначенні офіційного спадкоємця корейського престолу (на це корейські дипломати мали дістати офіційний «дозвіл» богдихана), у визнанні корейськими можновладцями китайського календаря та у використанні в межах корейських володінь системи традиційних китайських мір і цинських монет. В усьому іншому держава Чосон являла собою цілком суверенну політичну одиницю регіону, що контролювала весь Корейський півострів та значну частину навколишніх островів Жовтого і Японського морів. Більше того, від 1637 р. Корея жила за умов самоізоляції від зовнішнього світу, в якій вани Лі убачали можливість зберегти державний суверенітет, соціально-політичну самобутність і господарську незалежність своєї країни. Навіть зі своїм формальним «сюзереном» – цинським Китаєм – і традиційним сусідом – Японією – контакти корейців жорстко обмежувалися й контролювалися чосонською владою. За несанкціоновані контакти з усіма іншими іноземцями, за спробу нелегального виїзду за кордон, а також за появу самих іноземців у межах Кореї винним загрожували смертна кара або довічне ув'язнення. За своїм внутрішнім устроєм держава Чосон являла собою класичну східну деспотію конфуціанського типу. Очолював її всевладний монарх (ван), який вважався стратегічним власником усіх земельних ресурсів країни, а також самого життя своїх підданих незалежно від характеру занять, матеріального стану і походження. Опорою ванської влади виступав привілейований служилий стан (янбан) корейського суспільства, який, на відміну від класичних китайських канонів, практично був замкненою кастою, куди жоден простолюдин не міг потрапити. Основну масу підданих становили ссанн'ін (ян’ін) – юридично повноправні вільні простолюдини (селяни, ремісники, торговці, рибалки, професійні мисливці тощо), які працювали, платили податки, виконували різні повинності на користь держави. За це вони мали право розпоряджатися отриманими земельними ділянками, володіти рухомим і нерухомим майном, свідчити в суді й користуватися іншими відповідними правами. Найнижчий статус у соціальній ієрархії традиційного корейського суспільства мали напівраби нобі або чхонін («підлий люд») – юридично неповноправні кріпаки. Населення Кореї на початку XVIII ст. становило близько 3 млн. чол. Столицею держави Чосон був Сеул (близько 100 тис. мешканців). Великими містами вважалися також Кесон, Тегу, Пхеньян, Вонджу, Кванджу, Тонне (нинішній Пусан), однак абсолютна більшість населення мешкала в сільській місцевості. Основою господарського комплексу Кореї на зламі XVII – XVIII ст. було іригаційне землеробство, – насамперед, рисівництво. Найрозвинутішими галузями корейського ремесла були гірські промисли (сіль, золото, срібло, залізна руда), ливарництво, виробництво паперу, гончарство (знаменитий корейський селадон). Торгівля, внаслідок курсу на самоізоляцію, ледь животіла – причому як зовнішня, так і внутрішня. Відповідно вкрай нерозвиненими залишалися товарно-грошові відносини (навіть зарплату чиновникам часто платили рисом або горохом). Технічна база автаркійного сільськогосподарського комплексу країни вирізнялася технічною відсталістю, навіть рутинністю. Селяни вже на етапі постсередньовіччя продовжували обробляти землю примітивними дерев'яними сохами й боронами та бамбуковими граблями. Модернізувати свою країну спробував ван Йонджо, який протягом 1724 – 1776 рр. провів реформування країни. Він проголосив «політику неупередженості» (тханпхьончхек). Йшлося про те, що в майбутньому при розподілі державних посад жодна з партій не матиме ніяких переваг. Паралельно розпочався процес реформування законодавства, судочинства й принципів економічної політики уряду. З метою відродження селянського господарства уряд на чверть зменшив поземельний податок. Протягом 1728 – 1744 рр. за дорученням Йонджо суттєву модернізацію пережив кодекс «Кьонгук теджон» («Великий кодекс з управління державою»), новий варіант якого дістав назву «Соктеджон» («Продовження великого кодексу»). Але як і будь-які реформи, нововведення Йонджо мали неоднозначні наслідки. Боротьба за збереження режиму самоізоляції. У 1873 р. до влади в Кореї прийшла кліка Мінів, яка вирішила відійти від політики жорсткої самоізоляції, і провести ефективну модернізацію Чосону за прикладом Японії. Для цього у вересні 1875 р. Міни розпочалиофіційні переговори з Японією щодо можливого відновлення дипломатичних стосунків, проте офіційний Токіо справедливо розцінив це як ознаку слабкості свого сусіда, і вже у жовтні 1875 р. замість дипломатичноїмісії в гирло р. Ханган (на якій стоїть столичний Сеул) увійшла японська військова ескадра з 800 десантниками на борту. І як наслідок, Корея змушена була підписати з Японією нерівноправний кабальний договір, що й відбулося 26 лютого 1876 р. на річковому острові Канхва (неподалік від Сеула). Номінально японо-корейський договір 1876 р. іменувався «Договором про мир і дружбу» й починався з пишних заяв про визнання Японією цілковитої незалежності Чосону від Цинської імперії, однак суть його полягала в іншому. За його умовами японці діставали в Кореї статус екстериторіальності та консульської юрисдикції, а також право вільного плавання в корейських територіальних водах. Для ведення вільної японо-корейської торгівлі відкривалися три корейських порти (Пусан, Інчхон (Чемульпо) і Вонсан), причому японці здобували при цьому право безмитного ввозу своїх товарів до Кореї та вільного обігу на корейському ринку японських грошових знаків. У відповідь вони обіцяли допомогти чосонському урядові в реорганізації корейських збройних сил. Канхваський договір символізував собою кінець епохи самоізоляції Кореї і викликав неоднозначну реакцію в суспільстві. Аналогічні договори невдовзі нав'язали Кореї США (1882), Великобританія та Німеччина (1883), Італія й Росія (1884), а також Франція та Австро-Угорщина (1886). Відповідно до умов низки нерівноправних договорів іноземці дістали право орендувати у «відкритих» портах землю, відкривати там відділення своїх банків та засновувати підприємства, наймати корейців на роботу, закуповувати у них сировину та ін. Чосон почав установлювати офіційні дипломатичні зв'язки та відкривати посольства за кордоном, відправляти корейців навчатися до інших країн. До Кореї потекли іноземні інвестиції, однак відстала корейська економіка аграрного типу не витримала конкуренції західних товарів, що призвело до майже цілковитого краху корейських традиційних ремесел й торгівлі.