Основні методи, етапи та наслідки колоніальноїполітики європейських держав в країнах азії та африки.

Географічні відкриття XV – XVII ст., унаслідок яких відкрито й досліджено більшу частину земної поверхні прокладено найважливіші морські шляхи, що зв’язали між собою Європу, Азію, Африку і Америку, були й колоніальним заходом. Вони започаткували нещадне пограбування цілих країн та континентів і жахливе поневолення десятків народів, багато з яких назавжди зникли з лиця Землі. Основними методами здійснення колоніальної експансії і колоніальної політики, що спочатку проводилися здебільшого експедиціями, організованими на кошти держави або окремих осіб, передусім купців, були на той час ще примітивні форми елементарного пограбунку й насильства щодо підкорених народів з єдиною метою: здобути золото, дорогоцінності та рідкісні товари, котрі потім можна було вигідно реалізувати на європейських ринках. За доби капіталізму форми і методи колоніалізму змінювалися у залежності від етапів та методів колоніальної експансії капіталістичних держав Європи, а пізніше й Північної Америки. У XVII – XVIII ст., коли капіталістичний спосіб виробництва став основним у двох країнах Європи – Голландії та Англії, і значно просунувся у своєму розвитку у Франції, поневолені країни, як і раніше, залишалися об'єктом відкритого пограбунку. Як і раніше, колонії залишалися для європейської буржуазії одним із джерел первісного накопичення капіталу. Проте на відміну від попередніх етапів, тепер уже не поодинокі купці та мореплавці, а великі торговельні компанії стають могутнім важелем первісного накопичення. Засновані майже одночасно на початку XVII ст. голландська (1602 – 1798), англійська (1600 – 1858) і французька (1664 – 1770, 1785 – 1793) Ост-Індські компанії мали право монопольно вести торгівлю у підлеглих їм колоніях. Діяльність Ост-Індських компаній повністю відповідала інтересам буржуазії, мануфактурного виробництва, створювала найсприятливіші умови для отримання необмежених прибутків. Торговельні війни XVII – XVIII ст. були однією з форм первісного накопичення капіталу й велися європейськими державами та їхніми компаніями-монополістами за колоніальну і торговельну гегемонію в усьому світі, при чому не лише в Європі, а й у лісах Канади, у далекій Індії і на Антильських островах, в Африці й Америці. Колоніальна могутність переходила від Португалії до Іспанії, потім до Голландії і Англії як наслідок грабіжницьких війн і нападів на чужі колоніальні володіння, піратського захоплення торговельних кораблів, що плавали під чужим прапором. Буржуазна революція 40-х років XVII ст. вивела Англію на широкий шлях боротьби за колоніальну, торговельну і морську першість. У війнах другої половини XVII ст. Англії вдалося розгромити Голландію, підірвати її морську могутність. Хоча голландська буржуазія й спромоглася майже повсюдно зберегти свої колоніальні володіння (крім північноамериканських), проте їй не вдалося повернути свої колишні позиції; нові торговельні війни розгорнулися між Англією і Францією. Наприкінці XVIII – у XIX ст. в капіталістичних країнах відбувалася промислова революція, змістом якої був перехід капіталізму на нову технічну базу великої промисловості. Першою на цей шлях стала найбільш розвинена у промисловому відношенні і найбагатша колоніальна держава — Англія. Метою колоніальної політики Англії а цьому етапі її зовнішньої експансії було перетворення величезних колоніальних володінь на придаток своєї промисловості, яка відчувала гостру нестачу сировини, будівельного лісу, руд, вовни, бавовни та інших товарів. Слідом за Англією промисловий переворот охопив і Францію. У 40-х роках XIX ст. цей процес розпочався в Німеччині. Упродовж XIX ст. він відбувався у США, Росії, Японії та інших країнах світу. Ставши першою індустріальною, торговельною і колоніальною державою світу, Англія розпочала примусове «відкриття» Китаю. Після окупації Адена (1839) Англія створила військові бази у південно-західній частині Аравійського півострова. Вона поширила своє панування на всі південноєменські султанати, створивши опорні пункти в Перській затоці. Ще на початку XIX ст. англійські колонізатори захопили Капську область і закріпилися на півдні Африки, Колоніальна експансія здійснювалася й іншими державами. У результаті тривалої боротьби (1830 – 1848) Франція підкорила собі Алжир, у 50-ті роки почала захоплення В'єтнаму, а незабаром встановила свій протекторат над Камбоджею (1863). У першій половині XIX ст. боротьбу за колонії розгорнули США. Проголосивши доктрину Монро (1823), вони тим самим заявили про свої претензії на монопольні права щодо країн Латинської Америки. Створення Ліберії свідчило про намагання США забезпечити собі плацдарм для колоніальної експансії в Африці. У 1853 р. капіталісти США примусово «відчинили» Японію, маючи намір перетворити цю країну на свого союзника для широкої колоніальної експансії в Китаї та на Далекому Сході. У другій половині XVIII – першій половині XIX ст. активізувала свої колонізаторські заміри й Російська імперія. У запеклій боротьбі з Османською імперією та й Афганістану, хоча повністю підкорити ці країни їй так і не вдалося. Щодо наслідків колоніальної політики європейських держав, то слід зауважити, що з перемогою й утвердженням промислового капіталізму у сферу безпосередньої капіталістичної експлуатації стали потрапляти всі країни, навіть ті, які в період первісного накопичення капіталу намагалися відгородитися від чужоземного впливу. В результаті запеклої економічної, дипломатичної та збройної боротьби капіталістичних держав за колонії усі країни світу почали втягуватися в орбіту капіталістичного ринку. Зі створенням світового ринку та світового господарства посилювалися економічні зв’язки з усіма країнами. Швидкими темпами зникала відокремленість народів. Проте внаслідок дії законів капіталістичного способу виробництва взаємозалежність між народами та господарське об'єднання територій встановлювалися не шляхом співробітництва країн, як рівноправних одиниць, а через підкорення одних країн іншими, через запровадження системи гноблення та експлуатації слаборозвинених народів. У результаті становлення нових, капіталістичних відносин у цих країнах, майже всі вони (окрім Японії) були перетворені на аграрно-сировинні придатки метрополій. Колонізатори, заінтересовані у збереженні відсталості країн Азії та Африки, намагалися закріпити в них найгірші форми панування феодалів-землевласників і феодальні форми експлуатації народних мас, законсервувати політичну роздробленість у цих країнах. Разом з тим, вторгнення колонізаторів до країн Азії і Африки об'єктивно, незалежно від їхньої волі чи бажання, мало й певні позитивні наслідки. Вимушене залучення країн Азії і Африки до світового ринку сприяло розвитку в них товарно-грошових відносин. Прискорилася криза феодалізму, а капіталізм, як устрій, почав формуватися у багатьох країнах Азії і Африки. У країни Азії і Африки почали проникати нова, передова техніка і технологія виробництва. Безпосереднім результатом посилення колоніальної експансії капіталістичних держав у країнах Азії і Африки було небачене раніше загострення соціальних суперечностей у старому суспільстві і вибух народних повстань. Вони стали передвісниками майбутньої хвилі національно-визвольної боротьби народів колоніального світу за свою незалежність.