Публічний виступ належить до монологічного мовлення, що є предметом дослідження риторики – теорії ораторського мистецтва, яке професор Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович вважав “царицею душ”, “княгинею мистецтв”, вказуючи на такі її функції, як соціально-організаційну (засіб агітації), культурно-освітню, а також одержання знань, збудження почуттів, формування громадської думки тощо. Своєрідність ораторського мистецтва як засобу переконання полягає в тому, що будь-який публічний виступ має на меті викликати інтерес аудиторії, певним чином вплинути на неї.
Метою переконання, на відміну від інших видів впливу на людей, є передавання інформації в такій формі, щоб вона перетворилася на систему настанов і принципів особистості або істотно вплинула на цю систему. Встановлюючи зворотний зв’язок, промовець залучає аудиторію до процесу спільної мислиннєвої діяльності. Тому важливо, щоб присутні не просто погодилися з ним, а, критично осмисливши те, про що він говорить, свідомо сприйняли його інформацію. Тоді це буде вже їхній власний погляд, що відповідатиме їхнім цінностям, етичним нормам і правилам.
Публічне мовлення – це особливий вид тексту, створюваний за законами риторики, орієнтований на переконання. Метою переконання, на відміну від інших видів впливу на людей, є передавання інформації в обґрунтованій, достатньо доказовій формі, щоб вона перетворилася на систему принципів і настанов особистості.
Одним із жанрових різновидів публічного мовлення є публічний виступ. Публічний виступ – це привселюдне виголошення промови, заяви, інформації з певної проблеми. Він складається з декількох взаємопов’язаних між собою етапів: докомунікативний – етап формування методологічних принципів, визначення позицій, добір та оцінювання матеріалу, що стане основою виступу; передкомунікативний – етап визначення стратегії й тактики майбутнього виступу та його основної ідеї, вирішення питань, пов’язаних з її трактуванням, відпрацювання змісту виступу, добір засобів та прийомів його передавання; комунікативний – центральний у процесі спілкування. Це творча робота промовця перед слухачами. При результативній взаємодії підготовлений та розроблений змістовний матеріал стає дієвим засобом впливу на установки, знання, вміння слухачів, формування їхніх переконань; посткомунікативний – визначення результативності зустрічі зі слухачами. Цей етап іноді ігнорують, проте він потребує уваги, бо дає змогу визначити, чи досяг промовець мети, чи задовольнили свій інтерес і свої цілі слухачі. Це допоможе наступного разу уникнути помилок, краще врахувати запити людей.
Залежно від способу виголошення, форми, основного призначення та змісту виокремлюють такі жанри публічного виступу: доповідь, промова, виступ, повідомлення, лекція, репортаж тощо.
Доповідь – одна з найпоширеніших форм публічних виступів. Вона порушує нові проблеми, що потребують вирішення, має характер гострої актуальності. Доповідь є дуже важливим елементом системи зв’язків з громадськістю (приміром, повідомлення погляду на проблему, наукової та громадянської позиції тощо). Розрізняються ділові, політичні, звітні та наукові доповіді. Ділова доповідь містить виклад певних питань з висновками і пропозиціями. Інформація, що міститься в доповіді, розрахована на підготовлену аудиторію, готову до сприйняття, обговорення та розв’язання проблем. Наукова доповідь – найбільш консервативний вид доповіді, що є чітко регламентованим за всіма параметрами (тема, план, терміни, теза-доказ, креслення тощо). Максимальний результат буде досягнуто, якщо учасники зібрання будуть завчасно ознайомлені з текстом доповіді. Тоді можна очікувати активного обговорення, аргументованої критики, суттєвих доповнень і виваженого рішення. Звітна доповідь містить об’єктивно висвітлені факти та реалії за певний період життя й діяльності керівника, депутата, організації чи її підрозділу тощо. Політична доповідь є складною текстовою структурою, що насичена інструментами впливу на аудиторію (НЛП (нейролінгвістичне програмування), акцентування інформації, перенесення уваги тощо). У процесі підготовки до звітної доповіді доповідач мусить чітко окреслити мету, характер і завдання, до кожного положення дібрати аргументовані факти, перевірені цифри, переконливі приклади, влучні й доречні цитати. Варто також укласти загальний план і всі положення та частини пов’язати в одну струнку систему викладу. Після обговорення, доповнень і коректив доповідь схвалюють зібранням і приймають остаточне рішення як програму майбутніх дій на подальший період.
Промова – це усний виступ з метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волю слухачів. Давньоримська ораторська схема промови така: що, для чого, у який спосіб – може й нині бути визначальною для промовця. Отже, ураховуючи вид промови, оратор повинен змінювати й характер виступу, і засоби, якими оперуватиме під час її виголошування. З промовою виступають на мітингах, масових зібраннях на честь певної події, ювілею тощо.
Мітингова промова виголошується на актуальну тему і стосується суспільно значущої проблеми. Цей короткий, емоційний виступ розрахований на безпосереднє сприймання слухачами. Завдання оратора – виявити нові, нестандартні аспекти теми, спонукавши присутніх по-новому сприйняти вже відомі факти й реалії. Успішність мітингової промови залежить від індивідуального стилю оратора, його вміння доречно використовувати весь арсенал вербальних і невербальних засобів спілкування та майстерності імпровізувати залежно від реакції аудиторії. Актуальна, майстерно виголошена мітингова промова, як свідчить історія, – дієвий чинник впливу на свідомість слухачів.
Агітаційній промові притаманні практично всі складові промови мітингової. Торкаючись актуальних суспільно-політичних проблем, активно впливаючи на свідомість, промовець спонукає слухача до певної діяльності, до нагальної необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові. В агітаційній промові, як правило, роз’яснюють чи з’ясовують певні питання, пропагують певні думки, переконання, ідеї, теорії тощо, активно агітуючи за їхню реалізацію чи втілення в життя.
Ділова промова характеризується лаконізмом, критичністю спрямування, полемічністю та аргументованістю викладених у ній фактів. На відміну від мітингової та агітаційної, ділова промова орієнтована на логічно виражене, а не емоційно схвильоване сприйняття слухача.
Слушними в ювілейній промові будуть експромти й імпровізації, тактовні жарти та дотепне акцентування уваги слухачів на своєрідних рисах ювіляра, спогади про цікаві й маловідомі факти з його життя та діяльності. Форма та зміст ювілейної промови, попри невимушеність і дотепність її викладу, повинні бути морально та етично виважені промовцем, щоб не образити ні ювіляра, ні його близьких, ні слухачів.
Лекція є однією з форм пропаганди, передачі, роз’яснення суто наукових, науково-навчальних, науково-популярних та інших знань шляхом усного викладу навчального матеріалу, наукової теми, що має систематичний характер. Навчально-програмні лекції становлять систематичний виклад певної наукової дисципліни. Обов’язковою складовою частиною цих лекцій має бути огляд і коментар наукової літератури, акцентування уваги на ще не розв’язаних питаннях і проблемах. Настановчо-вступна лекція має на меті ввести слухача в коло питань певної дисципліни, ознайомити з її предметом, зацікавити слухачів подальшим вивченням запропонованого матеріалу. Оглядові лекції, як правило, читають після вивчення всього курсу, адже мають на меті систематизувати знання слухачів з певної дисципліни, спонукати до подальшого самостійного опрацювання певної проблеми, активізувати думку. Лекція має традиційно чітку структуру: вступ, основна частина, висновки.
Структура публічного виступу є класичною і дуже рідко має інверсійний порядок викладу матеріалу (зворотно-наслідковий). У виступі промовець може порушити одне-два питання чи дати на них конкретну відповідь, не відходячи від тематики заявленої чи запланованої програми. Виступ на зборах, нараді, семінарі передбачає:
- виклад суті певного питання;
- акцентування на основному;
- висловлення свого ставлення й оцінки;
- підкреслення значущості, важливості й актуальності (чи навпаки);
- підкріплення своїх доказів прикладами (посиланнями на джерела).
Адресувати своє звернення промовець повинен не лише доповідачеві чи президії, а й усім присутнім, побудувавши його таким чином, щоб отримана ними інформація була зрозумілою й склала основу їх власних роздумів і висновків.
Підготовка до публічного виступу.
Представлення доповідача. Представлення доповідача передбачає надання стислої інформації про нього: його прізвище, ім’я та посада. Голова зібрання може пояснити аудиторії, чому саме цю людину запрошено виступити. Якщо вже з моменту представлення доповідач прагне справити враження, він має дати якомога більше інформації про себе тому, хто його представлятиме.
Практичні поради доповідачеві:
- подякуйте тому, хто представив вас аудиторії (наприклад, голові);
- чітко назвіть тему доповіді та проблему;
- стисло поясніть, у який спосіб ви аналізуватимете проблему, на що, насамперед, звернете увагу. Обмежте кількість аналізованих у доповіді питань. Зазначте, яку візуальну допомогу Ви задієте (відеофільми, графіки, діаграми, таблиці та інші ілюстративні матеріали).
Обов’язково підсумуйте все сказане. Висновки певним чином мають узгоджуватися із вступом і не випадати з загального стилю викладу інформації, поданої під час публічного виступу.
Існує велика кількість засобів увиразнення усного публічного мовлення: лексичні (експресивна лексика належить до активних засобів увиразнення публічного мовлення), невербальні, паравербальні та ін.
Найефективнішими є інтонація, темпоритм, тембр голосу, поза, жести, міміка – ознаки індивідуального стилю. Ці елементи кінетичної системи спілкування діють на зоровий канал сприйняття, акцентують увагу на змісті інформації, що надходить слуховим каналом, підвищують емоційність і сприяють кращому засвоєнню висловлених думок. На думку психологів, мова на 25% сприймається зоровим і на 55% – аудованим шляхом. Майстерність оратора виявляється в посиленні впливу жестом, мімікою. Зайва віртуозність не прикрашає мовця і викликає іронію, ворожість. Від жестів значущих, що сприяють успіху промови, необхідно відрізняти безглузді, механічні (струшування головою, поправлення волосся, одягу, вертіння ручки й ін.). Ритмічні жести підкреслюють логічний наголос, уповільнення і прискорення промови, місце пауз. Емоційні жести передають відтінки почуттів (стиснутий кулак, овальний рух руки, “рука, що відрубує” фразу тощо). Вказівні жести рекомендується використовувати дуже рідко, коли є предмет, наочне приладдя, на які можна вказати. Образотворчі жести наочно представляють предмет, показують його (наприклад, кручені сходи). Символічні жести несуть стандартну інформацію. Про важливість жестикуляції, говорить той факт, що в риториці, починаючи з античних часів, їй присвячувалися спеціальні розділи.
Основним показником почуттів мовця є вираз обличчя. Міміка оратора стимулює емоції аудиторії, здатна передати гаму переживань: радість і скорботу, сумнів, іронію, рішучість. Вираз обличчя повинен відповідати характеру промови. У ефективного оратора “обличчя говорить разом з промовою”. Обличчя і весь зовнішній вигляд промовця завжди повинні виражати доброзичливе й навіть дружнє ставлення до аудиторії.
