В Україні Болонський процес офіційно розпочався 19 травня 2005 р. з підписанням декларації на Бергенській конференції. Таким чином, Україна визначила орієнтир на входження в освітній і науковий простір Європи, модернізацію освітньої діяльності в контексті європейських вимог, та практичне приєднання до Болонського процесу.
Перспективи для України в цій сфері – це передусім нові можливості, пов'язані з перспективою входження до загальноєвропейського освітнього простору, а саме:
- визнання українських дипломів на міжнародному рівні;
- більша мобільність у європросторі для студентів та викладачів;
- спільні освітні та пошукові проекти з європейськими університетами;
- конкурентоспроможність на європейському і світовому ринку праці.
Важливо підкреслити, що інтеграційні процеси, як це неодноразово підкреслюється в установчих документах Болонського процесу, поєднуються зі збереженням та розвитком неповторного національного досвіду, культурної спадщини кожної країни. Отже, «євростандарт» в освіті не означає уніформізації, нівелювання специфіки освітніх систем європейських країн, а спрямований на їх взаємне узгодження та гармонізацію з потребами сучасного світу.
Багатий український досвід слугуватиме надійним «стартовим майданчиком» для подальшого вдосконалення національної системи освіти та її узгодження з європейською, а також розвитком освітніх впливів. В офіційних документах передбачається, що освіта в Україні повністю буде адаптована до вимог та принципів Болонського процесу. Для досягнення даної мети слід здійснити такі кроки:
- вдосконалити двоступеневу структуру вищої освіти;
- визначити чіткі критерії градації дипломів, ступенів та кваліфікацій;
- ввести єдину систему кредитних одиниць і додатка до диплома;
- запозичити європейську практику організації акредитації та контролю якості освіти;
- дотримуватися європейських стандартів якості;
- забезпечити мобільність студентів, викладачів і дослідників;
- належним чином організувати самоврядування в системі вищої освіти та науки.
Визначено також основні площини, які потребують реформування та модернізації. В першу чергу це введення дворівневої системи вищої освіти. У цьому контексті найбільш поширена проблема полягає в механічному перетворенні цілісної програми навчання на дворівневу структуру, при цьому залишається поза увагою введення суттєвих програмних змін.
На даний час відбувається інтенсивна реорганізація структури університетів, проводиться адміністративна реформа та деякі перебудови у системі навчання, в тому числі це введення модульно-рейтингової системи у багатьох ВНЗ та оцінювання за стобальною системою.
Незважаючи на те, що перехід на Болонську систему є тривалим та складним процесом, її запровадження вже зараз дає позитивні результати. Проведення реформування освіти дозволить створити єдиний ринок праці вищої кваліфікації, забезпечить мобільність викладачів і студентів за рахунок стандартизації ступенів вищої освіти та, відповідно, дипломів. У той же час зросте рівень конкуренції на ринку освітніх послуг, це змусить університети поліпшувати свій імідж шляхом підвищення якості освіти і бути спроможними забезпечити рівень знань, що гарантує студенту в майбутньому працевлаштування на європейському ринку праці.
Ключові поняття: освіта, структура освіти,освітні й освітньо-кваліфікаційні рівні,Болонська декларація, Болонський процес, єдиний європейський простір вищої освіти, кредитно-трансферна система, кредит, модуль.
ЗАВДАННЯ ДЛЯ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ РОБОТИ
Теми рефератів
1.Освіта в структурі державної політики.
2.Особливості розвитку системи освіти в Україні в умовах суспільної трансформації.
3.Удосконалення державного управління вищою освітою в Україні в контексті євроінтеграції.
4.Регіональний вимір освітньої політики.
Контрольні питання
1.Охарактеризуйте систему освіти в Україні.
2.Якою є організаційна структура державних органів у сфері управління освітою в Україні?
3.Коли, ким і з якою метою була прийнята Болонська декларація? Підписання яких міжнародних документів їй передувало?
4.Розкрийте зміст основних складових Болонського процесу.
5.Охарактеризуйте тенденції розвитку вищої освіти в Україні.
6.Назвіть, на вашу думку, здобутки та прорахунки процесу реформування освіти в нашій державі.
Тестові завдання
1. Закон України «Про вищу освіту» був прийнятий
а) 17 січня 2002 р.;
б) 20 грудня 1995 р.;
в) 23 травня 1991 р.
2. Головною метою підписання Болонської декларації є
а) узгодження структури вищої освіти в Європі;
б) визнання кваліфікацій для системи вищої освіти Європейського регіону;
в) створення єдиного європейського простору вищої освіти та поширення європейської системи освіти в світі.
3. Закон України «Про освіту» був прийнятий
а) 17 січня 2002 р.;
б) 20 грудня 1995 р.;
в) 23 травня 1991 р.
4. Право на освіту закріплюється в Конституції України
а) в статті 3;
б) в статті 20;
в) в статті 53.
5. Обов’язковою в Україні є
а) повна загальна середня освіта;
б) професійно-технічна освіта;
в) дошкільна освіта.
6. Болонський процес в Україні офіційно розпочався
а) 19 травня 2005 р.;
б) 20 грудня 1995 р.;
в) 23 травня 1991 р.
7. Кредит (credit) – це
а) норматив, що встановлює мінімальну кількість навчальних годин для вивчення окремого предмета;
б) система навчальних елементів, обсяг навчальної інформації, що має самостійну логічну структуру і зміст;
в) інше.
8. Велика Хартія Європейських Університетів (Magna Charta Universitatum) була підписана
а) 18 вересня 1988 р. в м. Болонья;
б) 20 грудня 1995 р. у м. Сорбонна;
в) 1 квітня 1991 р. у м. Лісабон.
9. Болонська декларація підписана
а) 19 червня 1999 р.
б) 20 грудня 1995 р.;
в) 23 травня 1991 р.
10. Лісабонська конвенція була прийнята
а) в 1999 р.;
б) в 1995 р.;
в) в 1997 р.
Література
1. Корсак К. Європейський простір вищої освіти і Україна у ХХІ ст. / К.Корсак // Вища школа. – 2005. - № 1. – С. 47-55
2. Модернізація вищої освіти України і Болонський процес / Лист Міністерства освіти і науки України від 28.07.04 № 1/9-402 // Вища школа. – 2004. - № 2-3. – С.96-126
3. Нечаєв В. Болонський процес: міфи, ілюзії, реалії / В.Нечаєв, С. Шаронова // Вища школа. – 2005. - № 1. – С. 56-64
4. Очаренко Є. Правове регулювання державного контролю за діяльністю вищих навчальних закладів в Україні / Є. Очаренко // Підприємство, господарство і право. – 2009. - № 9. – С. 67-72.
5. Про вищу освіту: Закон України від 17.01.2002 // Відомості Верховної Ради України. – 2002, № 20. – Ст. 134.
6. Про освіту: Закон України від 23.05.1991 // Відомості Верховної Ради України. – 1991, № 34. – Ст. 451.
7. Сиченко В. Державна освітня політика в контексті європейської інтеграції / В. Сиченко // Вісник НАДУ. – 2008. - № 4. – С. 249-257.
ТЕМА 11ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА В СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ 11.1. Основні поняття та принципи сфери охорони здоров’я.11.2. Система органів охорони здоров’я та реалізація державної політики.11.3. Ключові проблеми в сфері охорони здоров’я та їх вирішення. 11.1. Основні поняття та принципи сфери охорони здоров’я Охорона здоров'я - один з пріоритетних напрямів державної діяльності. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави.Держава формує політику охорони здоров'я в Україні та забезпечує її реалізацію. Державна політика в сфері охорони здоров’я спрямована на реалізацію положень Конституції та законів України щодо забезпечення доступної кваліфікованої медичної допомоги кожному громадянинові України, запровадження нових ефективних механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров'я, створення умов для формування здорового способу життя.Українське законодавство закріплює такі визначальні поняття, як здоров’я, його охорона та заклади, медико-санітарна допомога. Здоров'я визначається як стан повного фізичного, психічного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад. dw(' охорона здоров\'я - система заходів, спрямованих на
забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних
функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності
людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній
тривалості життя;'); Охорона здоров'я – це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя. Заклад охорони здоров'я – юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, основним завданням яких є забезпечення медичного обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників. Медична допомога – це діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв'язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв'язку з вагітністю та пологами. Медичне обслуговування – це діяльність закладів охорони здоров'я та фізичних осіб - підприємців, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку, у сфері охорони здоров'я, що не обов'язково обмежується медичною допомогою. В Конституції України в ст. 49 закріплено, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медіко-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Основними принципами охорони здоров'я в Україні є:· визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави;· дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;· гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш уразливих верств населення;· рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я;· відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обгрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;· орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом в галузі охорони здоров'я;· dw(' попереджувально-профілактичний характер, комплексний
соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров\'я;'); попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;· багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;· децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі. 11.2.Система органів охорони здоров’я та реалізація державної політики Основу державної політики охорони здоров'я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження загальнодержавних програм охорони здоров'я. Для вирішення питань формування державної політики охорони здоров'я при Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та експертні органи з провідних фахівців у галузі охорони здоров'я та представників громадськості. Порядок створення та діяльності цих органів визначається Верховною Радою України.Складовою частиною державної політики охорони здоров'я в Україні є політика охорони здоров'я в Республіці Крим, місцеві і регіональні комплексні та цільові програми, що формуються Верховною Радою Республіки Крим, органами місцевого і регіонального самоврядування та відображають специфічні потреби охорони здоров'я населення, яке проживає на відповідних територіях. Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається на органи державної виконавчої влади.Особисту відповідальність за державну політику в цій сфері несе Президент України. Президент України у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України передбачає звіт про стан реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я, виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров'я через систему органів державної виконавчої влади, проводить у життя державну політику охорони здоров'я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією України. Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення державних цільових програм, створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність в галузі охорони здоров'я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров'я, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров'я, а також в межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я. Міністерства, відомства та інші центральні органи державної виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози в галузі охорони здоров'я, визначають єдині науково обгрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров'я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення галузі, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність в галузі охорони здоров'я.Рада Міністрів Республіки Крим, Представники Президента України та підпорядковані їм органи місцевої державної адміністрації, а також виконавчі комітети сільських, селищних і міських Рад народних депутатів реалізують державну політику охорони здоров'я в межах своїх повноважень, передбачених законодавством. Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України, компетенція якого визначається положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України. МОЗ є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я.
Основними завданнями МОЗ України є: забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення; розроблення, координація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров'я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної промисловості; організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров'я безоплатної медичної допомоги населенню; організація надання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях, здійснення в межах своєї компетенції заходів, пов'язаних з подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи; розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюваності, інвалідності та смертності населення; організація разом з Національною академією наук України, Академією медичних наук України наукових досліджень з пріоритетних напрямів розвитку медичної науки.
Не сприяє розв'язанню проблем у сфері охорони здоров'я й відсутність належного моніторингу за станом генофонду, рівнем популяційного імунітету населення, циркуляцією збудників інфекційних хвороб. Сучасна система охорони здоров'я в Україні спрямована більше на лікування, ніж на профілактику захворювань і пропаганду здорового способу життя. Як наслідок, за останні п'ять років кількість захворювань і смертність зростала.
Ключовими проблемами охорони здоров'я населення є:
· незадовільний стан здоров'я населення;
· нераціональна організація системи надання медичної допомоги;
· брак сучасних медичних технологій, недостатнє володіння ними;
· низький рівень інформованості про сучасні медичні технології, засоби збереження здоров'я та активного дозвілля;
· недостатність фінансових і насамперед бюджетних, ресурсів для забезпечення ефективної діяльності системи охорони здоров'я;
· практична відсутність ринку медичних послуг;
· недосконалість нормативно-правових актів, які впливають на створення умов для поліпшення стану здоров'я населення та підвищення ефективності використання в системі охорони здоров'я людських, матеріально-технічних та фінансових ресурсів в умовах ринкової економіки.
З метою вирішення цих проблем, державна політика у сфері охорони здоров'я має спрямовуватися на підвищення рівня здоров'я, поліпшення якості життя і збереження генофонду Українського народу.
Реалізація цієї політики потребує здійснення комплексу державних і галузевих заходів. Державні заходи мають передбачати: · поетапне збільшення державних асигнувань у сферу охорони здоров'я, їх ефективне використання; · забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, переорієнтацію охорони здоров'я на суттєве посилення заходів з попередженн захворювань, запобігання інфекційним захворюванням, зниження ризиків для здоров'я людини, що пов'язані з забрудненням та шкідливим впливом факторів довкілля; · вирішення проблем гігієни та безпеки праці, профілактики виробничого травматизму та професійних захворювань; · створення умов для формування та стимулювання здорового способу життя, вдосконалення гігієнічного виховання і навчання населення, особливо дітей та молоді; посилення боротьби із шкідливими звичками; розвиток фізичної культури і спорту; забезпечення раціонального збалансованого харчування населення; · здійснення активної демографічної політики, спрямованої на стимулювання народжуваності і зниження смертності, збереження та зміцнення репродуктивного здоров'я населення, а також соціальної політики підтримки молоді та захисту інвалідів і людей похилого віку; · забезпечення всебічного гармонійного фізичного та психічного розвитку дитини, починаючи з народження, її раціонального харчування, оптимальних умов побуту, виховання і навчання; · запровадження ефективної системи багатоканального фінансування сфери охорони здоров'я;· удосконалення системи соціального та правового захисту медичних і фармацевтичних працівників та пацієнтів; · визначення критеріїв щодо диференціації розміру оплати праці медичних та фармацевтичних працівників залежно від рівня їх кваліфікації, обсягів, якості, складності, ефективності та умов виконуваної роботи; · інтенсивний розвиток медичної та фармацевтичної промисловості, в тому числі медичного приладобудування, виробництва лікарських засобів та виробів медичного призначення, здешевлення їх вартості.Таким чином, державна політика у сфері охорони здоров'я повинна спрямовуватися на зміцнення здоров'я всіх верств населення, збільшення тривалості активного життя, поліпшення демографічної ситуації, підвищення якості та ефективності медико-санітарної допомоги, удосконалення фінансування та управління галуззю. Погіршення стану здоров'я зумовлене насамперед комплексом не тільки медичних, а соціально-економічних та екологічних чинників, недосконалим способом життя населення. Тому поліпшення здоров'я є інтегральним показником успішності функціонування держави, всіх її інституцій, і в основу реформування цієї сфери має бути покладений міжгалузевий комплексний підхід.
Ключові поняття: здоров’я, охорона здоров’я, державна політика у сфері охорони здоров’я, медико-санітарна допомога, заклади охорони здоров’я, принципи охорони здоров’я.
