Тема 7. Соціологія особистості

Раціональне та ірраціональне в особистості. Наступним критерієм можна вважати співвідношення раціонального та ірраціонального у трактуванні особистості. Віра у всемогутність людського розуму та інтелекту (раціо) є центральною у позитивістській концепції О. Конта. На його думку,

Тема 7. Соціологія особистості

соціальний прогрес узагалі є продуктом розумового розвитку й діяльності людини; соціальний поступ залежить від його інтелектуальної основи. Пізніше М. Вебер розвиває ідею зростаючої раціональності суспільного життя, відштовхуючись від переконання, що відбувається перехід від афективної і традиційної діяльності особистості до ціннісно- та цілераціональної по­ведінки.

Концепція "нелогічних дій" В. Парето. Натомість В. Парето у соціальній дії та поведінці особистості вбачає перевагу нелогічних вчинків, які є в його концепції результатом не свідомих міркувань, а чуттєвого стану людини, продуктом ірраціонального (від лат. irrationalis — нерозумний) психічного процесу. Він називає основу таких нелогічних дій "резидуями" (від лат. residue — залишок, осад, що залишається після фільтрації), щоб наголосити їх засадничо ірраціональну природу, непідвладну логіко-експериментальному мисленню. Отже, у питанні співвідношення почуттів і розуму В. Парето без вагань надає пріоритет почуттям особистості, які, найого думку, є істинними рушійними силами історії. Ідеологічним теоріям, доктринам, віруванням, які є підґрунтям дій логічних, В. Парето дає назву "деривації", що в лінгвістиці означає утворення похідних слів. Тим самим він зауважує, що деривації є вторинними і похідними від ірраціональних резидуїв і своєю позірною логічністю лише маскують незмінну й незбагненну природу людських учинків.

Людина в соціології фройдизму. Близьким за духом до концепції В. Па­рето є інстинктивізм як одна з течій соціологічного психологізму, а також соціологія фройдизму. На думку 3. Фройда (1856— 1939), початком і основою зсиття індивіда, в тому числі й соціального, є інстинкти, потяги і бажання, першопочатково притаманні організму людини. Людська життєдіяльність є результатом боротьби двох одвічних сил — Ероса (сексуальний інстинкт, інстинкт життя, інстинкт самозбереження) і Танатоса (інстинкт смерті, інстинкт агресії, інстинкт руйнування). Саме вони є основними рушіями про­гресу, суттєво впливаючи і навіть визначаючи діяльність різних соціальних груп, народів і держав.

Структурна теорія особистості 3. Фройда. 3. Фройду належить структурна теорія особистості, згідно з якою особистість є суперечливою єдністю трьох взаємодіючих сфер: "Воно", "Я" і "Над-Я". Центральна сфера особистості — "Воно"; це вмістилище несвідомих ірраціональних реакцій ті імпульсів. У ньому відбувається постійна безкомпромісна боротьба Ероса іТанатоса, яка постачає життєву енергію для всіх інших сфер особистості, зудучи їхнім рушієм.

Друга сфера — "Я" — до певної міри становить собою розумність і роз-судливість, організоване начало особистості, здатне частково контролювати ірраціональні імпульси і увідповіднювати їх з вимогами зовнішнього світу.

Модуль 2. Розділ 2. Суб'єкти суспільного життя

Третя сфера особистості — "Над-Я" — трактується 3. Фройдом як продукт культури, що складається з комплексу совісті, моральних рис і норм соціальної поведінки, які продукує суспільство. Всі три сфери особистості перебувають у постійній взаємодії, взаємозумовлюючи одна одну. Отже, 3. Фройдом розробляється одна з можливих спроб пояснення особистості з акцентом на тих внутрішніх підвалинах духовного життя, які до нього зрідка ставали предметом уваги соціологів. Його заслугою є вироблення нового погляду на особистість як на істоту багатовимірну, динамічну йсуперечливу, в якій поєднуються свідоме і несвідоме, розумове та ірраціональне.

Неофройдизм про людину як істоту соціальну. Тому сучасний неофройдизм, особливо погляди Е. Фромма (1902 —1980), має велику притягальну силу, звертаючись до витоків людських пристрастей та потаємних мотивів людської поведінки. Е. Фромм, на відміну від 3. Фройда, вважає людину одвічно соціальною істотою, тому для нього ключова проблема — не розкриття механізму задоволення окремих інстинктів, а ставлення індивіда до світу і подібних до себе.

Для сучасної соціологічної думки характерним є помірковане ставлення до співвідношення раціонального та ірраціонального у соціальному житті особистості, яке уникає однобічності та абсолютизації тієї чи тієї складової. Нині в соціології починає переважати синтезований підхід до оцінки цих двох сторін внутрішнього життя особистості та її соціальної поведінки. На початку XXI ст. очевиднішими стають і криза "голої" раціональності людини соціальної, і неможливість зведення соціальних характеристик особистості лише до її ірраціональних проявів. Особистість у всій її повноті, в сукупності раціональних і чуттєвих сутнісних властивостей дедалі більше стає основою соціологічного розуміння і дослідження.

Індивідуальні та колективні начала особистості Наступним критерієм побудови типології соціологічних учень про особистість може бути переважання індивідуального чи колективного, суспільнісного начал у людині. До концепцій, які надають першість індивіду та його індивідуалістичним началам, належать концепції символічного інтеракціонізму та феноменологічної соціології. У них на перший план висуваються думки про зумовленість соціальних реалій світом індивідуальних прагнень і бажань, утіленому у взаємодії обопільних суб'єктів або в духовних взаємозв'язках особистостей.

Коли ж акцентувати на першості й вищості колективних уявлень, то мусимо пригадати засадничі положення соціологічної концепції Е. Дюркгайма. Згідно з нею, індивідуальний світ.особистості визначається колективною свідомістю (уявленнями), які виступають в іпостасі суспільства-Бога — формоутворю-вального і формостверджувального начала. Тут індивідуальність особистості є похідною від надіндивідуальних колективних духовних феноменів, будучи цілковито залежною і вторинною порівняно з останніми.

Свідомість і поведінка як характеристики особистості. Ще одним критерієм є аналіз особистості переважно з позицій дослідження свідомості або поведінки (діяльності). До соціологічних концепцій, де особистість та її суть з'ясовуються насамперед крізь призму соціально зумовлених свідомості або позасвідомого, належать уже згадувані символічний інтеракціонізм, феноменологічні концепції, інстинктивізм включно з фрейдистською со­ціологією. Коли ж ідеться про соціальну зумовленість поведінки і вчинків осо­бистості, з'ясування причин і мотивів соціальної діяльності людини, тоді доцільно звернутися до соціологічних концепцій біхевіоризму.

Біхевіоризм і проблема особистості. Цей термін походить від англ. behavior — "поведінка" і буквально означає соціологічну науку про поведінку. Основний сенс біхевіоризму полягає у визнанні єдиного й універсального механізму пояснення соціальної поведінки через формулу: "стимул — реакція". На думку представників цієї течії в соціології, соціальну поведінку особистості можна збагнути лише завдяки знанню фізіологічних особливостей умовних рефлексів. Головний постулат біхевіоризму міститься у вимозі описувати й аналізувати лише те в людині, що безпосередньо споглядається, а отже, її вчинки. Принциповим засадничим положенням біхевіоризму є також переконання у неможливості безпосереднього спостереження і соціологічного дослідження свідомості й тим більше позасвідомого. Натомість соціальна поведінка особистості надається фіксації і спостереженню; через неї і лише завдяки їй соціологія здатна з'ясувати спонукальні чинники людської активності й діяльності. Поведінка людини і насамперед соціальні дії) є сукупністю спостережуваних реакцій на сукупність дослідно фіксованих стимулів.

Модель соціальної структури особистості П. Сорокіна. У попередніх темах уже йшлося про соціологічні концепції, які описують сучасний і прийдешній стани суспільства (постіндустріалізм, постмодернізм, соціологічні теорії глобалізації), а також про суть, роль і місце людини в ньому. Варто наголосити, що появі таких нових тлумачень людини передувала теоретична модель соціальної структури особистості, розроблена П. Сорокіним. Він обґрунтовує положення про те, що особистість формується з системі визначених соціальних координат. Але оскільки кожний індивід належить не до однієї, а одночасно до декількох різних соціальних спільнот І труп, то саме їх своєрідна комбінація визначає соціальне обличчя, геніальну вагу й соціальне становище такого індивіда. Отже, як зауважує -- Бабосов, кожна особистість має не одномірну, але багатовимірну, мозаїчну соціальну структуру. Людина в один і той же час становить ніби й цілісність, ї-те розпадається на низку "Я", часто несхожих між собою або й навіть протилежних. Така двоїстість, а ще частіше множинність "Я" одного й того самого індивіда (або мозаїчність його особистості) своїм буттям зобов'язані тій обставині, що сучасна людина є абонентом не одного суспільства, а багатьох спільнот і груп, які між собою не збігаються і одне одному не

Модуль 2. Розділ 2. Суб'єкти суспільного жит~-

тотожні. Крім того, кожна така спільнота або група диктує імператив поведінки своїм членам; це означає, що за умови входження індивіті одночасно до кількох спільнот і груп він змушений почуватися і поводитися по-різному в кожній з них. П. Сорокін зазначає, що в одному й тому самому індивіді буде стільки різних "Я", скільки є спільнот і груп, членом яких він був і є. А звідси висновок про те, що зі зміною місця людини в систем: соціальних координат невідворотно зміниться й її становище у суспільств: відтак з'являється й нова людина. Як бачимо, ці положення теоретичне: моделі соціальної структури особистості П. Сорокіна досить легке модифікуються у постмодерністське бачення людини, бо в усіх випадкам ідеться про дроблення внутрішнього світу особистості у швидко змінюваних соціальних умовах, про формування її мозаїчного "Я".

Основні питання соціології особистості/ Таким чином, різноманітні соціологічні тлумачення суті, змісту та якісних характеристик особистості полягають у пошуку відповідей на такі основні питання:

— що є визначальним для особистості: її біологічні чи соціальні характе­ристики?

— що найадекватніше визначає особистість: раціональні чи ір­раціональні начала?

— що становить стрижень особистості: її індивідуальні неповтор: особливості чи набір соціальних норм і цінностей суспільства?

— що найкраще репрезентує особистість: її свідомість чи її поведінка?

Разом із тим в історії соціологічної думки представлені концепції, в яких містяться не так загальносвітоглядні, як соціологічні спроби аналізу і тлумачення особистості в її зв'язку зі складними соціальними реаліями. Недарма саме вони нині визначають обличчя сучасної соціології особистості, намагаючись уникнути спрощених контроверсій і протиставлень, прагнучії до вироблення певних синтезованих соціологічних компендіумів.

Теорії соціальних ролей. Це насамперед стосується розмаїття соціологічних концепцій і теорій соціальних ролей. Раніше вже згадувалося, шо саме через поняття соціальної ролі багато соціологів вважали за можливе з'ясувати механізми входження особистості у соціальне життя. Основними поняттями в межах рольових теорій особистості є соціальний статус і соціальна роль.

Соціальний статус. З'ясування місця й ролі особистості в системі соціальних спільнот, на думку О. Якуби, можливе через розкриття поняття "соціальний статус". Соціальний статус особистості — це її позиція всі-ціальній системі, пов'язана з приналежністю до певної соціальної груп: чи спільноти, аналізом її соціальних ролей та якістю і ступенем їх виконання. Соціальний статус охоплює узагальнюючу характеристику ста-

новища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, характер реально виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, політичний вплив, партійну і профспілкову приналежність, ділові стосунки, національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки, — тобто все те, що Р. Мертон називає "статусним набором". У соціології вирізняються соціальні статуси привласнені, або одержані незалежно від суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність), і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне становище, партійна заангажованість, входження до певної громадської організації, профспілки тощо).

Соціальна роль. Соціальна роль — це очікувана типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом. Людина в суспільному житті зазвичай виконує декілька соціальних ролей, які утворюють, згідно з тер­мінологією Р. Мертона, "рольовий набір". Соціальні ролі конкретної людини-особистості можуть закріплюватися формально (через посередництво закону чи іншого правового акта) або носити неформальний характер (наприклад, моральні норми поведінки в тому чи іншому суспільстві).

Основні характеристики ролі у вченні Т. Парсонса. Одна з перших спроб систематизації соціальних ролей належить Т. Парсонсу. На його думку, кожну роль можна описати п'ятьма основними характеристиками:

1) емоційною (одна роль вимагає емоційної стриманості, інша — цілковитої розкутості);

2) способом отримання (одні притаманні особистості органічно, інші виборюються нею);

3) масштабом (декотрі ролі сформульовані й суворо обмежені, а деякі нечіткі й розмиті);

4) ступенем формалізації (дія згідно з жорстко встановленими правилами і приписами або довільна дія);

5) характером і скеруванням мотивів (орієнтованих на особистий прибуток або на загальне добро).

Міжособистісні та внутрішні конфлікти особистості. Однією з принципових засад рольової теорії особистості є визнання залежності соціальної людини як істоти соціальної від очікувань інших людей, пов'язаних з їхнім розумінням соціального статусу конкретної особистості. Розбіжність між

уявленнями про соціальну роль тієї чи тієї особистості та її реальною поведінкою є основою соціальних конфліктів, що звичайно мають міжособиcтісний характер. Внутрішній конфлікт особистості може виникнути внаслідок ї виконання людиною декількох соціальних ролей, несумісних між собою; його наслідком здебільшого є стрес. Роль соціології полягає у виявленні

передконфліктних і передстресових ситуацій або ґрунту для їх появи та в пошуках конкретних шляхів гармонізації соціальних ролей.

182 Модуль 2. Розділ 2. Суб'єкти суспільного жи~-

Теорії соціальної установки. Помітне місце у соціологічній думці су­часності посідають теорії соціальної установки, в яких особистість становить собою результат установок, що їх формує суспільство самим фактом постійної повсякденної дії, впливів, тиску на індивіда. Накопичених людиною протягом її життя різноманітних установок призводить до того, що вона звикає бути особистістю; у неї складається принципова установка на те, щоб бути особистістю.

Термін "установка" в психології та соціології. Термін "установка" вперше використовується В. Томасом і Ф. Знанецьким у їхній спільній праці "Польський селянин в Європі та Америці" для аналізу зв'язків між індивідом і соціальною організацією, до якої він потрапляє і згодом стає її членом. Під соціальною установкою вони розуміють психологічне переживання індивідом цінності, значення й сенсу соціального об'єкта, стан свідомості індивіда щодо певної цінності. Якщо в психології установка визначається англійським словом "sеt" і досліджується насамперед як психофізіологічний феномен у взаємодії індивіда і середовища, то в соціології установка фіксується іншим англійським терміном "аttіtиdе" і містить у собі широкий спектр взаємодії особистості та соціального середовища.

Диспозиційна теорія саморегуляції поведінки особистості. У сучасний умовах ці вихідні положення дістають свій подальший розвиток у диспозиційній теорії саморегуляції соціальної поведінки особистості (від лат. disposіtіо — розміщення), яку нині репрезентує відомий російський соціолог В. Ядов. Диспозиція особистості означає схильність особи до певного сприй­няття умов діяльності та до певної поведінки в цих умовах. Диспозиції по­діляються на вищі та нижчі. Вищі диспозиції регулюють загальну спрямованість поведінки особистості й мають у собі її концепцію життя, ціннісні орієнтації, узагальнені соціальні установки на типові соціальні об'єкти й ситуації, а також ситуативні соціальні установки (тобто схильність особистості до конкретного типу поведінки у певній ситуації, яка щойно склалася, у конкретному предметному і соціальному середовищах). Нижчі диспозиції —це схильність до поведінки у деяких сферах діяльності й скерованість дій щ вчинків у звичайних типових ситуаціях, які не вимагають залучення вищих щаблів свідомості.

Види і структура диспозицій. Структурно диспозиції мають три ком­поненти:

1) когнітивний (усвідомлення особистістю об'єкта установки на абстракт­но-теоретичному рівні);

2) афективний (емоційна оцінка об'єкта);

3) конативний, або поведінковий (воля і прагнення до дії, свого роду переддія, скерована на об'єкт).

Тема 7. Соціологія особистості 183

У західній соціології концепції, пов'язані з соціальними установками, здобувають широке визнання і використання у прикладних емпіричних дослідженнях, особливо при вивченні суспільної свідомості та її змісту, громадської думки та її усталеності чи мінливості, політичної поведінки людей під час виборчої кампанії тощо.

Теорії референтної групи. Наприкінці XX ст. у західній, а також українській соціології швидкими темпами зростає кількість дослідників, які розробляють теорії референтної групи. Це пов'язано з уже згадуваною кризою макроструктурних уявлень про суспільство та нездатністю надшироких соціальних утворень забезпечити комфортне самопочуття та існування особистості в їх різноманітті. Натомість дедалі частіше визнається, що ре­ферентні групи більше відповідають прагненням, інтересам і потребам особистості, оскільки вона сама обирає їх і бажає до них належати.

Визначення референтної групи Під референтною групою в соціології розуміють соціальну групу, на яку індивід орієнтує свою поведінку, до якої належав у минулому, належить зараз чи хотів би належати в майбутньому. У ролі референтних груп можуть виступати різні соціальні спільноти — від сім'ї до класу, від релігійної громади до виробничого кооперативу чи полі­тичної партії.

Референтні групи в перехідних типах суспільств. Поняття референтної групи активно розробляється і в українській соціології, чому сприяли розпад СРСР і кризові явища перехідного періоду. У межах колишнього Радянського Союзу держава примусово перебрала на себе ролі різноманітних референтних груп, позбавивши особистість права і свободи вибору, тому в недалекому минулому перед людиною стояла проблема неможливості бажаної соціальної ідентифікації. У сучасних умовах пошуку нових ідентичностей, коли особистість мусить здійснити вибір свого життєвого шляху, обрати перспективи життя і діяльності, визначити, з ким вона будуватиме майбутнє і яким має бути це майбутнє, бо ніхто інший не вирішить ці питання за неї, — в цих умовах кризи старого суспільства і народження у муках нового устрою однією з основних референтних груп стає національна спільнота.

Національна спільнота як референтна група. Таке розуміння референтних груп дуже близьке до української суспільної традиції: майже постійне перебування під владою інших, неприязних або ворожих до українців, держав виробило в них розуміння необхідності єднатися у своєму етнічному колективі й шукати референтні групи підтримки у власному національному середовищі. Так, наприклад, серед українських селян Галичини поширення набула сільськогосподарська кооперація, в містах — кредитні спілки з красномовним гаслом "Свій до свого по своє", в еміграції збереженню міцної української діаспори в інонаціональному строкатому середовищі сприяли

Модуль 2. Розділ 2. Суб'єкти суспільного життя

релігійні громади — і православні, і греко-католицькі, які ставали осередками не лише релігійного, а й культурного, громадського і загалом повнокровного соціального життя українців на чужині.

Нові типи спільнот та громадських організацій доби глобалізації. У добу глобалізації процес формування спільнот перетнув межі національних держав; нині основними структурними ланками глобальної мегаспільноти, яка формується, стають спільноти нового типу, що об'єднують представників різних рас і народів. Ці спільноти є здебільшого неформальними за характером добровільними об'єднаннями людей переважно за спільними інтереса­ми, за способами і формами проведення вільного часу, за стилями життя і модою тощо. Часто локальні спільноти, будучи первинними осередками громадянських суспільств у своїх країнах, не тільки набувають глобального характеру, але й проходять процес інституціоналізації, перетворюючись спочатку на місцеві, а згодом на міжнародні недержавні або неурядові громадські організації (НДО). Дослідник цієї проблеми В. Степаненко наводить приклад перебігу становлення нині потужної та впливової правозахисної організації "Міжнародна амністія" (Атпеstу Іпtеrnаtіопаl), якарозпочала свою історію з невеличкої британської недержавної організації, ініційованої англійським адвокатом П. Бененсоном у 1961 р. у Лондоні на ґрунті спільноти однодумців щодо необхідності запобігання судових помилок і засудження невинних, а також належних умов їхнього утримання в місцях позбавлення волі. Нині "Міжнародна амністія" із штатом у 320 осіб охоплює мережу до 1 млн членів, волонтерів і донорів більше як у 140 країнах світу включно з Україною. За його підрахунками, мережа міжнародних НДО та національних громадських організацій, орієнтованих на міжнародну діяльність, активно розвивається і на початку XXI ст. налічувала до 50 тис. таких організацій, причому їхня кількість за останні 20 років XX ст. зросла майже у 4 рази. Це є яскравим свідченням прагнення мільйонів людей до згуртування з метою досягнення глобального суспільного блага, тобто об'єднання і солідарності у подоланні наслідків стихійних лих, запобіганні гуманітарним конфліктам і катастрофам, у боротьбі із епідемією ВІЛ/СНІДу, розв'язанні проблем екології, захисту прав людини тощо. Відтак логіку сучасного глобалізаційного розвитку за активної участі людини-суб'єкта можна уявити таким чином: "локальні референтні групи — локальні спільноти — локальні недержавні організації в межах одного суспільства в його національно-територіальних кордонах — міжнародні спільноти та НДО — людство як мегаспільнота — глобальне громадянське суспільство".

Основні проблеми соціології особистості

Характерні риси особистості Незважаючи на різноманітність соціоло­гічних підходів до вивчення людини — істоти соціальної, існує більш-менш усталена сукупність проблем, які є предметом дослідження соціології особи­стості. До них передусім належить проблема вирізнення основних характерних рис особистості. Соціологи зараховують до них самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, певну автономність (від грец. аиіопотов — самоврядний, тут використовується у значенні самодостатність і відносна незалежність) щодо суспільства, відповідальність за свої вчинки тощо.

Внутрішня духовна структура особистості. Інші соціологи (наприклад, О. Якуба) акцентують на спорідненій проблемі внутрішньої духовної стру­тури особистості та включають сюди потреби та інтереси, цінності! й мотиви, соціальні норми і переконання, світоглядні принципи, смаки і звички та багато інших духовних утворень.

Потреби. Одним із найбільш розроблених питань у соціології є питання суб'єктивних детермінант (або спонукальних чинників) соціальної поведінки особистості, до яких належать потреби та інтереси. Початковою сходинкою в аналізі особистості є потреби, тобто внутрішні збудники її активності, характеристика об'єктивного в особистості. Потреби — це необхідність для людини того, що забезпечує її існування і самозбереження.

Ієрархічна теорія потреб А. Маслоу. Американський соціолог А. Маслоу (1908—1970) відомий у соціології як творець ієрархічної теорії потреб. Він класифікує потреби, поділивши їх на базові (або постійні) та похідні (або змінювані). Базові потреби розміщуються згідно з принципом ієрархії у висхідному порядку від нижчих, переважно матеріальних, до вищих, переважно духовних:

— фізіологічні та сексуальні потреби (у відтворенні людей, в їжі, диханні, рухові, одязі, житлі, відпочинку);

— екзистенційні (від лат. ехіstепtіа — існування; це потреби у безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці);

— соціальні (у приналежності до колективу, групи чи спільноти, у спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності);

— престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні й високому статусі в суспільстві);

— духовні (в самовираженні через творчість).

Перші дві групи потреб А. Маслоу вважає первинними і вродженими, гри інші — набутими. При цьому діє тенденція піднесення потреб, заміни

первинних набутими людиною. Можна припустити, що в концепції потреб А. Маслоу міститься дальший розвиток зауваженої ще Е. Дюркгаймом двоїстості людини "hото dирlех"); А. Маслоу через думку про поступове підвищення потреб робить спробу простежити ступеневий перехід людини від стану біологічної до стану соціальної істоти. Водночас важко погодитися з ним у тому, що зазначена тенденція — це лінійний односкерований процес заміни нижчого вищим; у реальній діяльності особистості можуть виявитися кілька потреб, не обов'язково у названій послідовності. Утім, його погляди нині широко використовуються у промисловій соціології та всоціальній практиці (наприклад, з метою вдосконалення організації виробництва, стилю управління тощо).

Інтерес. Інша категорія соціології особистості — інтерес — тісно пов'язана з потребою; також має об'єктивно-суб'єктивну природу і становить собою усвідомлення потреб. Разом вони є основою ціннісного ставлення особистості до навколишнього світу і використовуються для дослідження регуляторів соціальної поведінки.

Цінність у соціології/ Як слушно зазначає О. Якуба, поняття цінностей широко розглядається в різних науках; суть же соціологічного підходу до проблеми цінностей полягає в його спрямованості на з'ясування їх ролі як з'єднувальної ланки між поведінкою особистості, з одного боку, та соціальними групами, спільнотами і суспільством, — з другого. Звичайно, індивід оцінює предмет, не співвідносячи його безпосередньо зі своїми потребами та інтересами, а крізь призму існуючих і поширених у певному суспільстві та в його культурі ціннісних критеріїв, уявлень про належне, справедливе, прекрасне, корисне тощо. Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних і прийнятих особистістю цінностей утворює систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у своєму житті, лежить в основі рішень, що приймаються нею вситуації вибору, "вбудовують" її в суспільство.

Мотиви/ Мотиви характеризують ставлення особистості до інтересів і ціннісних орієнтацій, дають їм оцінку. Вони є одним із наріжних понять у соціології загалом і соціології особистості зокрема й характеризують людину насамперед як суб'єкта. Мотиви — це усвідомлена потреба особистості-суб'єкта у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності. У класифікації мотивів вирізняють матеріальні й духовні як основні, а також економічні, соціальні, ідеологічні тощо. Своєю чергою, кожні з них мають свій внутрішній поділ: наприклад, у духовних мотивах можна вирізнити моральні та естетичні, релігійні або атеїстичні, філософські та інші. У системах мотивів ви­окремлюються також домінуючі чи периферійні, провідні чи другорядні тощо.

Соціальна типологія особистості. Однією з найважливіших проблем соціологічного аналізу є проблема соціальної типології особистості. Соці­альний тип особистості — це продукт складного переплетіння історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людини, сукупність повторюваних якостей і властивостей людини як істоти соціальної.

Тема 7. Соціологія особистості

Проблема вирізнення соціальних типів особистості зумовлена тим, що со­ціологія має справу не з одиничним, а масовидним, різноманітним і намагається розкрити в особистості суттєве і типове. Із цього погляду можна виокремити такі типи особистості:

— ідеальний (в якому знаходить вияв вимога соціального ідеалу того чи того суспільства);

— нормативний (тобто сукупність властивостей особистості, формування яких об'єктивно необхідне для розвитку певного суспільства);

— реально існуючий, або, за висловом В. Ядова, модальний (тобто пере­важаючий тип особистості на тому чи тому етапі розвитку суспільства, який може суттєво відрізнятися від нормативного і тим більше іде­ального типу).

" Ното soveticus ". Якісно новим різновидом особистості в умовах існування СРСР, який випадає з усталеної типології, є незнаний в історії тип "людини радянської", або, за висловом О. Зінов'єва, "Ното soveticus"^,. Його основою мав стати ідеальний комуністичний тип особистості, але парадокс полягає в тому, що реальна дійсність тоталітарного режиму витворила тип людини, що докорінно відрізнявся від комуністичних ідеалів, його основною характерною рисою стало розщеплення (навіть не двоїстість) особистості на декілька складових, коли люди думали одне, говорили інше, а робили чи мали намір вчинити зовсім інше і т. ін., при цьому однаково комфортно почуваючись у цих багатоликих іпостасях. Для "людини радянської" звичними були конформізм (тобто пристосовництво, пасивне сприйняття існуючого порядку речей), патерналізм (від лат. раtеr — батько) як сподівання на розв'язання всіх життєвих проблем людини державою чи добрим правителем, побоювання конфліктів і необхідності прийняття власних рішень, відсутність орієнтації на результати праці, безініціативність, небажання наражатися на ризик, недовіра до нового, ворожість до змін, нетерпимість до інших думок і поведінки, відмінної від власної. Російські соціологи слушно зазначають, що особистість пост­радянського суспільства ще надовго залишиться радянською, відчуваючи ностальгію за часами існування СРСР. Такі люди ще протягом довгого часу становитимуть соціальну базу для комуністичних та інших лівих партій і рухів у молодих незалежних державах, що постали на руїнах колишньої світової наддержави.