Політико-правове становище України в роки Другої Світової війни

Аналіз державного ладу в розглядуваний період включає в себе характеристику Української самостійної держави, яку було проголошено у червні 1941 року у Львові, характеристику німецького і румунського окупаційних режимів і зміни в органах державної влади і управління СРСР і У PCP.

30 червня 1941 року в щойно захопленому Львові без узгодження з німцями ОУНБ проголосила відновлення Української самостійної держави. Було створено уряд — Українське державне правління, який очолив Ярослав Отецько. Вищим органом держави стала Українська Національна Рада, на чолі з колишнім головою уряду ЗУНР Левицьким. Цю державу благословив авторитетний митрополит греко-католицької церкви Андрій Шептицький. Бандера і його прибічники розраховували на те, що німецьке командування скоріше визнає Українську державу, ніж піде на конфронтацію з українцями на початку війни. Але німецьке командування в ід реагувало на цей факт вороже. Бандерівці, збагнувши, що Німеччина розглядає Україну лише як колонію, перейшли до партизанської боротьби з гітлерівцями.

В планах гітлерівців Україна була першочерговим об'єктом німецької колонізації.

Після окупації України її територія була розбита на декілька адміністративних одиниць. Найбільша з них називалася "Рейхскомісаріат Україна" і охоплювала Волинь, Полісся, Правобережжя, частину Полтавщини і Запоріжжя. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів: Волинь — Поділля, Дніпропетровськ, Житомир, Київ, Крим і Миколаїв, які в свою чергу поділялися на округи і райони. Рейхскомісаріат очолювала цивільна німецька окупаційна адміністрація, якою керував Е. Кох. Столицею рейхскомісаріату було м. Рівне. Для охорони громадського порядку була створена поліція, яка складалася з місцевого населення.

У липні 1941 року Буковина була окупована румунськими і німецькими військами. 19 липня Антонеску видав "Маніфест про приєднання Північної Буковини до королівства Румунії". Була утворена провінція Буковина з румунським губернатором на чолі.

Галичина як окремий дистрикт була приєднана до Генерального губернаторства Польщі. Частина Південно-Східної України, втому числі й Одеса, були також передані Румунії. Ця територія називалася Трансністрія.

Північно-східні прифронтові території України (Чернігівська, Сумська, частина Полтавської, Харківська, Сталінська, Луганська області) передавалися в управління військовій адміністрації.

Для забезпечення жорсткого контролю за населенням вся територія України поділялася на три адміністративні зони.

Жорстокість політики нацистів в Україні не знала меж. За роки окупації тут було знищено близько 6 млн. цивільного населення та військовополонених, депортовано на примусові роботи до Німеччини 2,5 млн. осіб. Фактично була знищена економіка України.

Порівняно з німецькою румунська окупація була ліберальнішою. На окупованій території була дозволена вільна торгівля, але румуни жорстоко придушували будь-які прояви українського націоналізму.

28 жовтня 1944 року Радянська армія звільнила від фашистських окупантів Закарпатську Україну.

26 листопада 1944 року в Мукачевому відбувся І з'їзд народних комітетів Закарпатської України. З'їзд прийняв Маніфест про возз'єднання Закарпатської України з Україною і вихід зі складу Чехословаччини. Обрана на з'їзді Народна Рада Закарпатської України 27 листопада 1944 року сформувала свій уряд у складі Президії Народної Ради

Зміни в державному ладі УРСР -Умови війни диктували необхідність перебудови всього державного механізму на воєнний лад.

22 червня 1941 року на переважній більшості території СРСР і на всій території УРСР було запроваджено воєнний стан, а в окремих місцевостях — стан облоги. Це був особливий правовий режим, що характеризувався розширенням повноважень військової влади, застосуванням надзвичайних заходів щодо охорони громадського порядку, державної безпеки, обороноздатності. Швидкий наступ німецьких військ зумовив необхідність проведення евакуації промислових підприємств у східні райони СРСР. З цією метою була створена Рада в справах евакуації при ДКО. В УРСР цю роботу проводили уповноваженні Ради та евакуаційні пункти.

Величезне навантаження з відбудови народного господарства лягало на уряд республіки. РНК УРСР вжив ряд заходів, спрямованих на відродження енергетичного господарства, залізничного транспорту, зв'язку, сільського господарства.

У надзвичайно важких умовах відбувалося відновлення роботи місцевих органів державної влади.

 

 

Питання політико-правового самовизначення, державного устрою та суспільного ладу в документах ОУН(1929-1989 рр.).

З 28 січня до 3 лютого 1929 року в столиці Австрії, у Відні, відбувся Перший Конгрес Українських Націоналістів, яка була створена Організація Українських Націоналістів (ОУН). На якому своїм основним завданням ОУН поставила “боротися і добитися віднови Самостійної Соборної Української Національної Держави на всіх просторах життя українського народу”.

Цей факт засвідчив, по-перше, появу на політичній арені організованого українського націоналізму; по-друге, було створено організаційну структуру, визначено мету її діяльності та методи досягнення цієї мети.

На Конгресі були прийняті такі документи: 1) Відозва “Від Конгресу Українських Націоналістів”; 2) Постанови Великого Збору Організації Українських Націоналістів; 3) Устрій Організації Українських Націоналістів.

Вивчаючи проблему, важливо проаналізувати відозву “Від Конгресу Українських Націоналістів” та “Постанову Великого Збору Організації Українських Націоналістів”, в яких розглядаються чи ставляться на теоретичному рівні окремі питання держави і права.

Питання утворення держави та реалізації прав української нації, тобто “... відновлення, впорядкування, оборону та поширення Незалежної Соборної Української Національної Держави” розумілось як реалізація права української нації на самовизначення шляхом здійснення “національної революції”.

Відновлення Незалежної Соборної Української Національної Держави передбачало реалізацію й інших прав української нації: права на економічну незалежність.

Процес відновлення Української Держави поділяли на кілька етапів державного будівництва: “національного визволення, державного закріплення та розвитку”.. Формою державного правління можна вважати парламентсько-президентську республіку з огляду на те, що, по-перше, голова держави обирався представницьким органом, по-друге, голова держави формував виконавчу владу.

Щодо державного устрою, то Українська Держава передбачалась унітарною – соборною в межах української етнографічної території.

У Постановах Великого Збору ОУН визначалась система органів держави: 1) голова держави;2) законодавчий орган влади;3) виконавчі органи влади;4) судові органи. Питання формування законодавчих органів влади в Українській Державі поставили після завершення першого етапу державного будівництва – “національного визволення”, на якому тимчасовою формою державної влади передбачалась “національна диктатура”.

Аналіз програмних документів Першого Великого Збору Української Нації дає підставу вважати, що держава поставлена в центр політичної системи суспільства. “Для Української Нації... начальним постулятом є створення політично-правової організації, означеної Українська Самостійна Соборна Держава”..

Іншими питаннями, що порушувались у Постановах Великого Збору, були питання правового статусу особи. Передбачалися досить широкі права людини, зокрема

Водночас ОУН “протиставляється всім партійним і клясовим угрупованням, і буде вести боротьбу з ними, якщо їхня діяльність буде йти на шкоду Українській Нації та Українській Державі”.

Завданнями Першого Великого Збору ОУН було об’єднання всіх націоналістичних організацій в єдину структуру, постановка мети подальшої боротьби за Українську Державу, методів її досягнення та визначення основних характеристик майбутньої відновленої Української Держави. Саме тому питання держави і права в документах Великого Збору не деталізувались та не розроблялись. Це було зроблено згодом у процесі розвитку організації, коли ці проблеми вийшли на перший план.Зокрема, друкований орган Проводу Українських Націоналістів “Розбудова Нації” на своїх сторінках почав систематично друкувати важ-ливі теоретичні статті.

 

 

44. Правовий статус УРСР у складі СРСР за державно-правовими актами 1944-1980 рр.

Тоталітарний режим не змінив своєї суті і у повоєнні роки. Але перехід до мирного життя потребував певної реорганізації конституційних органів влади і управління.

Виші органи влади і управління

Вищим органом влади республіки залишалась Верховна Рада УРСР, перші післявоєнні вибори до якої відбулися у лютому 1947 року. Як і раніше, вибори залишалися фікцією, на одне депутатське місце балотувався лише один кандидат. Було підвищено віковий ценз для обрання до Верховної Ради України —до 21 року. У листопаді 1949 року було затверджено герб, гімн і прапор Української PCP. Але більшої самостійності чи незалежності Україні це не дало.

У роки десталінізації вживаються заходи до збільшення у Верховній Раді УРСР представництва робітників і українців. 11 лютого 1957 року Верховна Рада СРСР прийняла закон про розширення компетенції союзних республік. Верховна Рада УРСР отримала право самостійно вирішувати ряд важливих питань економічного характеру. У 1959 році Верховна Рада УРСР прийняла Закон про порядок відклику депутатів Верховної Ради і місцевих Рад, які не виправдали довір'я виборців.

У березні 1946 року РНК СРСР було перетворено на Раду Міністрів СРСР, а наркомати—на міністерства. Аналогічні перетворення відбулися і в союзних республіках. Рала Міністрів УРСР стала вищим розпорядчим і виконавчим органом республіки. Для перших повоєнних років характерним було поєднання посад першого секретаря партії і голови уряду, що є характерним для тоталітарного режиму. У роки десталінізації підвищилась роль Ради Міністрів УРСР, як органу центрального управління, міністерств—як органів галузевого управління. Останні були піддані значній реорганізації.

У 1954 році святкувалось 300-річчя возз'єднання України з Росією У зв'язку з 300-річчям возз'єднання Президія Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 року прийняла указ "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР. 26 квітня 1954 року було прийнято закон "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР". Передача, цілком справедливо, обґрунтовувалася спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими і культурними зв'язками, що завжди існували між Україною і Кримом.

Формування неототалітарного режиму 60-80х років потребувало встановлення більш жорсткого контролю партійних структур над органами влади і управління. Цей процес було завершено прийняттям Конституції СРСР 1977 року і відповідних конституцій союзних республік. Фактично ж, сама структура органів влади і управління залишилася незмінною.

Рішення про конституційну реформу було прийнято ще в 1962 році. Але ідея швидкого вступу до комуністичного суспільства в кінці 60-х років поступово розчиняється у нових формулювання.. 20 квітня 1978 року Верховна Рада УРСР прийняла Конституцію УPCP.

Вона складалася з преамбули і десяти розділів: основи суспільного ладу і політики; держава і особа; національно-державний і адміністративно-територіальний устрій УРСР; Ради народних депутатів УРСР; місцеві органи державної влади і управління УРСР; державний план економічного і соціального розвитку УРСР; державний бюджет УРСР; правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд; герб, прапор, гімн і столиця УРСР; дія Конституції УРСР і порядок її зміни.

Текст Конституції УРСР 1978 року майже повністю відповідав Конституції СРСР 1977 року. За Конституцією, УРСР визнавалася суверенною радянською соціалістичною державою. Важливою ознакою суверенітету республіки було те, що вона мала право зносин з іноземними державами. Головною гарантією суверенітету було закріплення за союзною республікою права виходу із складу СРСР, але механізму здійснення цього права передбачено не було, що свідчило про декларативний характер даної конституційної норми. Нова Конституція була пронизана ідеями, які були спрямовані на зміцнення командно-адміністративної системи. Ст. 6 Конституції проголошувала комуністичну партію "керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи".

 

45.Основні риси цивільного і трудового права Радянської України.

Вперше юридично було визнано право власності громадян у Постанові Раднаркому УРСР "Про дозвіл угод з нерухомістю" (18 листопада 1921 р.), в якій власникам дозволялося відчужувати належні їм ненаціоналізовані будівлі за умови, що в одній сім'ї "набувача" власності не зосереджувалося більш як одне землеволодіння.

Основні положення Постанови "Про дозвіл угод з нерухомістю" (18 листопада 1921 р.) були внесені в Цивільний кодекс УРСР, який набрав чинності на території УСРР з 1 лютого 1923 р.

Перехід до мирного будівництва потребував розвитку цивільного обігу. 14 грудня 1947 року приймається постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) про грошову реформу, яка скасувала карткову систему. Була ліквідована комерційна торгівля і запроваджувався продаж товарів за єдиними державними цінами. Але реформа знецінила трудові заощадження громадян, оскільки роздрібні ціни збільшилися майже втричі.

Розвиток майнових і пов'язаних з ними особистих відносин, що регулювались окремими нормативними актами, настійливо потребував узагальнення цих актів, приведення їх в систему. Після прийняття Закону віл 11 лютого 1957 року, відповідно до якого видання Цивільного кодексу було віднесено до компетенції союзних республік, в Україні розпочалася підготовка до кодифікації цивільного законодавства.

18 червня 1963 року Цивільний кодекс У РСР було затверджено Верховною Радою УРСР. Прийняття Конституцій СРСР і УРСР розширило сферу цивільно-правового регулювання. Указом Президії Верховної Ради СРСР віл 30 жовтня 1981 року були внесені зміни і доповнення як до загальносоюзного, так і до цивільного законодавства України.

Вони були спрямовані на зміцнення державної та суспільної власності, розширення цивільно-правових гарантій, охорони особистих немайнових прав громадян, вдосконалення зобов'язальних відносин, планової та договірної дисципліни, підвищення ролі прямих договорів.

У період "воєнного комунізму" трудові відносини в Україні будувалися на основі загальної трудової повинності. З переходом до непу було скасовано усі трудові повинності і в основу залучення робочої сили було покладено принцип трудових договорів або угод між державними підприємствами і установами, а також приватними підприємствами та особами, що наймаються.

Значна кількість нормативних актів, що регулювали трудові відносини, зумовили потребу систематизації трудового законодавства, що і було зроблено у жовтні-листопаді 1922 року "Кодексом законів УСРР про працю" (КЗПП УСРР), що складався з 17 розділів та 192 статей. Система трудового права у повоєнний період сталінщини позбавляється багатьох обмежень правового регулювання трудових відносин, запроваджених у зв'язку з умовами воєнного стану.

Вже у рік закінчення війни на державному рівні було скасовано щоденні понаднормові виробничі норми, відновлено чергові і додаткові відпустки, розпочато видачу грошової компенсації за невикористані у війну відпустки, а також відмовилися від трудових мобілізацій та трудової повинності. Втім, залишався чинним Указ ПВР СРСР "Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств і організацій" (26 червня 1940 р.), згідно з яким самовільне залишення радянськими трудівниками робочого місця розглядалося як кримінально каране діяння.

У роки десталінізації розвивалося у напрямі демократизації й розширення трудових гарантій. Суспільство позбулося одіозних антигуманних правових норм сталінщини: скорочено робочий день у передвихідні і передсвяткові дні на дві години (березень 1956 p.); скасовано кримінальну відповідальність за самовільне залишення підприємств чи установ, а також за прогули без поважної причини та інше.

Основними нормативними актами, що регулювали трудові відносини в "застійні" роки, були Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік про працю (1970 p.), і прийнятий відповідно до них Кодекс законів про працю УРСР (10 грудня 1971 p.).

 

 

46. Загальна характеристика кримінального та процесуального права Радянської України.

 

Процес десталінізації СРСР приніс звуження сфери кримінальної відповідальності та її пом'якшення за злочини, що не мали великої суспільної небезпеки. Так, вже в 1954 р. скасовується кримінальна відповідальність за прогули та самовільне полишення роботи. З січня 1955 р. знижуються кримінальні покарання за дрібні крадіжки (за окремі з них встановлюються виправно-трудові роботи). Водночас, законодавець посилював відповідальність за найбільш тяжкі злочини, зокрема спрямовані проти життя громадян(навіть до смертної кари). Однак жодне поточне законодавство не могло охопити усієї сукупності нових кримінально-правових відносини, що виникали з середини 1950-х років в умовах розвінчання культу особи Сталіна і не були предметом регулювання кримінальних кодексів.

Усе очевиднішою ставала потреба глибокої розробки теорії кримінального права, таких кримінально-правових принципів, які відповідали б новим суспільно-політичним умовам. Прийняті ВР СРСР "Основи кримінального законодавства Союзу PCP і союзних республік" (25 грудня 1958 р.) стали тим нормативним актом, який регламентував найважливіші й принципові питання Загальної частини: завдання і основи кримінальної відповідальності, порядок дії кримінальних законів в часі та просторі, зміст злочину, перелік покарань та порядок їх призначення, визначив напрями подальшого розвитку кримінального права в СРСР.Головним завданням радянського кримінального права

"Основи" проголошували "охорону радянського і державного ладу, соціалістичної власності, соціалістичного правопорядку, особи і прав громадян". Злочинним визнавалося лише суспільно небезпечне діяння, що прямо передбачене законом. Скасовувався раніше чинний принцип аналогії. Закон, що встановлював караність діяння або покарання за нього, не мав зворотної сили, тобто не поширювався на діяння, що були вчинені до моменту його введення. Підкреслювалося, що в основі радянського кримінального права відтепер лежить принцип індивідуалізації покарання і зв'язок кримінальної відповідальності з провиною (виною), тобто скасовувався принцип т. зв. об'єктивного ставлення у провину, відповідно до якого покарання застосовувалося без урахування самого факту провини (до осіб, що визнавалися "соціально небезпечними", до родичів обвинувачуваного тощо).

Покарання, відповідно до "Основ", могло застосовуватися тільки за вироком суду. Скасовувалися такі окремі види покарання, як оголошення "ворогом народу", вигнання з СРСР, позбавлення через суд політичних прав тощо. Казуїстична сутність нововведень, підкреслених нами, полягала у можливості ширше тлумачити ті чи інші дії громадян, що, з огляду на реальні обставини, могли просто не задовольняти керівну партію та владу. Показовим у цьому відношенні є ставлення в СРСР до політичної опозиції і політичних процесів.

Незважаючи на офіційні заяви влади про їх відсутність у Радянському Союзі, вже на початку 60-х років почалися інтенсивні переслідування інакомислячих. Однією з найвідоміших справ того часу була справа відомого дисидента й борця за державну незалежність України адвоката Л. Лук'яненка. За діяльність, яку було кваліфіковано як зрада Батьківщини, його засудили до смертної кари, але в порядку помилування замінили 15-річним позбавленням волі.

Серед інших позитивних моментів цього нормативного акта звернімо увагу й на таку обставину: у ньому, порівняно з КК УСРР (у редакції 1927 р.), містяться значно ширші тлумачення таких злочинів, як шпигунство, терористичний акт, диверсія, шкідництво, антирадянська агітація та пропаганда, організаційна діяльність, спрямована на вчинення особливо небезпечних державних злочинів та участь в антирадянській організації.

Кримінальний кодекс УРСР (28 грудня 1960 р.), що був уведений в дію з І квітня 1961 р., виходив із принципів і загальних положень, встановлених "Основами" (1958 р.). Більш того, до нього повністю увійшли згадані союзні "Основи" та закони "Про кримінальну відповідальність за військові злочини" та "Про кримінальну відповідальність за державні злочини". Зокрема, в Особливій частині містилася Глава 1 "Державні злочини". Ця глава мала дві частини: 1) Особливо небезпечні державні злочини, 2) Інші державні злочини. Політичні процеси кінця 80-х років зумовили необхідність внесення змін до кримінального законодавства в частині посилення відповідальності за державні злочини, посягання на роботу них систем.

 

 

47. Джерела права Радянської України.

 

Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення українського радянського уряду ознаменувало початок нового етапу в розвитку конституційного процесу в Україні. Радянська Конституція України, прийнята ВУЦВК у березні 1919р., здебільшого лише повторювала Конституцію Російської Федерації 1918 р., а також положення про основи державного устрою, проголошені в Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України на початку січня 1919 р.Створення в 1922 р. Союзу радянських республік і прийняття в 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внести в Конституцію УСРР 1919 р. відповідні зміни. Такі змини було внесено УРСР в 1929 р. і вони були пов'язані головним чином із розподілом компетенції між союзною і республіканською владою.

Розвиток українського радянського права 1920-х років характеризується суперечливими тенденціями. З одного боку, кодифікація, що проводилася, мала на меті забезпечити ефективне здійснення непу, а з іншого - після проголошення утворення СРСР на території УСРР чинними ставали загальносоюзні законодавчі акти. Попри те, що союзні органи влади і управління мали приймати правові нормативні акти в межах, передбачених ст. 1 Конституції СРСР (1924 р.), на практиці, здійснюючи правотворчу діяльність, вони поступово відходили за межі прав, наданих їм союзною Конституцією. Тим самим звужували компетенцію УСРР, в т. ч. у сфері правотворення - зводили нанівець законодавство УСРР, підпорядковуючи його союзній правовій системі. Цивільне законодавство.

Вперше юридично було визнано право власності громадян у Постанові Раднаркому УРСР "Про дозвіл угод з нерухомістю" (18 листопада 1921 р.), в якій власникам дозволялося відчужувати належні їм ненаціоналізовані будівлі за умови, що в одній сім'ї "набувача" власності не зосереджувалося більш як одне землеволодіння.

Основні положення Постанови "Про дозвіл угод з нерухомістю" (18 листопада 1921 р.) були внесені в Цивільний кодекс УРСР, який набрав чинності на території УСРР з 1 лютого 1923 р. Структурно Кодекс складався із загальної частини, розділів про право власності, право зобов'язань і спадкове право. права зобов'язань у Кодексі детально унормовувалися договір купівлі-продажу, договір найму, а також містилися постанови про позику, довіреність, комісію, забезпечення, дарування.

У галузі спадкового права, після повного скасування у 1919 р., у період непу право спадщини повертається, але в обмеженому виді. Головне завдання цивільного права у повоєнний період сталінщини зумовлювалося необхідністю зміцнення права державної власності.

Ключовими нормативно-правовими актами, що лежали в основі цивільно-правового регулювання упродовж усього післясталінського періоду історії радянської державності в Україні, були Основи цивільного законодавства Союзу PCP (1961 p.) і Цивільний кодекс УРСР (18 червня 1963 p.).

В Основах цивільного законодавства Союзу PCP одним із центральних був розділ "Право власності", в якому домінантна роль відводилася соціалістичній власності. У "перебудовні" роки розвиток цивільного законодавства відбувався у напрямі розширення форм і суб'єктів права власності та створення сприятливих умов для підприємницької діяльності.

Сімейне законодавство. Перший офіційно прийнятий сімейний кодекс УСРР - Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану - було затверджено у травні 1926 року.У Кодексі по-новому вирішувалось питання про фактичні шлюбні відносини: безспірним доказом шлюбу вважалася тільки його реєстрація. Питання реєстрації шлюбів і розлучень були повністю віднесені до компетенції органів Запису актів громадянського стану (ЗАГС). Значно була спрощена процедура реєстрації. Кодекс ввів і детально регламентував інститут усиновлення (удочеріння), який розглядався як одна з форм громадської допомоги дітям.

Десталінізація позначилася на сфері сімейно-шлюбних відносин скасуванням 1953 р. норми про заборону шлюбів між громадянами СРСР та іноземцями. Того ж року ПВР УРСР внесла зміни до Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР (1926 p.), які передбачали обов'язок батьків утримувати своїх дітей до повноліття.

Земельне законодавство. Якісним етапом у розвитку українського радянського земельного законодавства було прийняття Земельного кодексу УСРР (листопад 1922 р.), який став основним джерелом земельного права в УСРР до проведення суцільної колективізації.На змісті Кодексу відбилося те, що його було прийнято в період непу. З одного боку, він будувався на основі державної власності на землю, а з іншого,- й на збереженні селянського господарства й на визнанні за ним деякої самостійності у господарюванні.

Трудове законодавство. У період "воєнного комунізму" трудові відносини в Україні будувалися на основі загальної трудової повинності. З переходом до непу було скасовано усі трудові повинності і в основу залучення робочої сили було покладено принцип трудових договорів або угод між державними підприємствами і установами, а також приватними підприємствами та особами, що наймаються.

Значна кількість нормативних актів, що регулювали трудові відносини, зумовили потребу систематизації трудового законодавства, що і було зроблено у жовтні-листопаді 1922 року "Кодексом законів УСРР про працю" (КЗПП УСРР), що складався з 17 розділів та 192 статей. Система трудового права у повоєнний період сталінщини позбавляється багатьох обмежень правового регулювання трудових відносин, запроваджених у зв'язку з умовами воєнного стану.

Вже у рік закінчення війни на державному рівні було скасовано щоденні понаднормові виробничі норми, відновлено чергові і додаткові відпустки, розпочато видачу грошової компенсації за невикористані у війну відпустки, а також відмовилися від трудових мобілізацій та трудової повинності. Втім, залишався чинним Указ ПВР СРСР "Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств і організацій" (26 червня 1940 р.), згідно з яким самовільне залишення радянськими трудівниками робочого місця розглядалося як кримінально каране діяння.

У роки десталінізації розвивалося у напрямі демократизації й розширення трудових гарантій. Суспільство позбулося одіозних антигуманних правових норм сталінщини: скорочено робочий день у передвихідні і передсвяткові дні на дві години (березень 1956 p.); скасовано кримінальну відповідальність за самовільне залишення підприємств чи установ, а також за прогули без поважної причини та інше.

Основними нормативними актами, що регулювали трудові відносини в "застійні" роки, були Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік про працю (1970 p.), і прийнятий відповідно до них Кодекс законів про працю УРСР (10 грудня 1971 p.).

Кримінальне законодавство.Порівняно з раніше чинним кримінальним законодавством, Кримінальний кодекс УСРР (1922 р.) передбачив у своєму складі Загальну (в основі якої було покладено російські "Керівні засади" 1919 р.) і Особливу частини. У Загальній частині законодавець подавав своє розуміння злочину, мети і системи покарань. Склади конкретних злочинів, що формулювалися в Особливій частині першого КК УСРР, були спрямовані на виконання соціально-політичних завдань більшовиків. У розвитку кримінального права повоєнний період сталінщини позначився суперечливими тенденціями - характеризувався скасуванням норм воєнного часу й певною лібералізацією законодавства, з одного боку, а з іншого - подальшим посиленням кримінальної репресії. Процес десталінізації СРСР приніс звуження сфери кримінальної відповідальності та її пом'якшення за злочини, що не мали великої суспільної небезпеки.

 

48. Передумови досягнення та проголошення незалежності України.

16 липня 1990 року Верховна Рада Української PCP прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Із 385 депутатів, присутніх у цей день на засіданні, "за" проголосували 355, "проти" — чотири, не взяли участь у голосуванні — 26.

Декларація проголосила державний суверенітет України, як "верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах".

У Декларації визначалося, що Україна як суверенна держава розвиватиметься в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією невід'ємного права на самовизначення. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій чи окремих осіб переслідуються законом. "Громадяни республіки всіх національностей становлять народ України". Народ України є єдиним джерелом державної влади.

Отже, Декларація послужила правовою основою процесу незалежного державотворення України, всього подальшого законодавства. Вона надихнула демократичні сили України на подальшу боротьбу з комуністичним режимом. Своєрідним піком протистояння комуністичної влади і демократії стало голодування студентів у жовтні 1990 року в Києві.

16 січня 1991 р. ВР СРСР прийняла постанову про проведення на території СРСР 17 березня 1991 р. референдуму з питання збереження СРСР як федерації рівноправ-них суверенних республік. Прагнучи зберегти "єдиний Радянський Союз" Верховна Рада СРСР приймає рішення про проведення 17 березня 1991 року референдуму щодо збереження СРСР. В Україні за оновлену федерацію проголосувало 70,5 відсотка з 83,5 відсотків виборців, які брали участь у голосуванні.

Після референдуму розпочався т.зв. “новоогарьовський процес”, у ході якого ві-дбувались переговори керівників республік з Президентом СРСР Горбачовим про новий союзний договір. 23 квітня 1991 р. учасники переговорів підписали Заяву, що декларувала принципи нового союзного договору і вказувала на необхідність його найшвидшого укладення. Однак, 19 серпня 1991 р. у СРСР відбулась спроба державного перевороту – у Москві було здійснено путч і проголошено владу антиконституційного Державного комітету з надзвичайного стану (Генеральный комитет чрезвычайного положения – ГКЧП). Дії заколотників призвели до остаточної дискредитації компартії.

24 серпня 1991 р. ВР УРСР, з огляду на небезпеку внаслідок державного пере-вороту, прийняла Акт проголошення незалежності України і на 1 грудня 1991 р. при-значила проведення республіканського референдуму щодо підтвердження цього Ак-ту та всенародні вибори Президента України. Референдум і вибори відбулись, і по-над 90% його учасників підтвердили Акт проголошення незалежності України, а пер-шим всенародно обраним Президентом став Л.М.Кравчук.

Підтвердження Акта проголошення незалежності України на Всеукраїнському референдумі було покликане забезпечити невідворотність процесу творення Української незалежної держави і сприяти його завершенню в умовах свободи поза межами Радянського Союзу. Референдум мав забезпечити якнайшвидше утвердження України як повноправної й повноцінної суверенної держави і відновлення її місця в Європі та світовій спільноті держав.

 

 

49. Загальна характеристика етапів державотворення незалежної України (1991-2005)

Головним завданням суверенної України з перших днів її існування стало здійснення державотворення.

Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 p.), підсумки Всеукраїнського референдуму (1 грудня 1991 p.), Конституція України, прийнята 28червня 1996 р., законодавство України, укази Президента України стали правовою основою для побудови незалежної та суверенної Української держави.

Пріоритетний напрямок державного будівництва.

Пріоритетним напрямком державного будівництва після затвердження Акта проголошення незалежності України стало прийняття Конституції України. 28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України.

Основні принципи Конституції України:

- суверенітет; - незалежність; - демократизм; - соціальна держава; - правова держава;

- пріоритет загальнолюдських цінностей; - поділ влади.

Парламентські вибори відбулися в 1994, 1998, 2002, 2006,2007 (позачергові) pp. Позачергові парламентські вибори 30 вересня 2007 р. відбулися за пропорційною системою в загальнодержавному виборчому окрузі. Прохідний бар'єр для партій і блоків становив 3% від числа виборців, що взяли участь у голосуванні.

Першим Президентом незалежної України 1 грудня 1991 р. був обраний Л. Кравчук. На других виборах Президента України 26 червня 1994 р. перемогу здобув Л. Кучма. На виборах у 1999 р. переміг Л.Кучма. 26грудня 2004 р. Президентом України був обраний Е. Ющенко.

При Президенті України функціонує Рада національної Безпеки й оборони України, що координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади України відповідно до Статті 113 є Кабінет Міністрів (уряд України). Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.

8 грудня 2004 p. у пакеті з іншими найважливішими законопроектами було розглянуте питання про політичну реформу, що передбачає перехід України від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської не пізніше 1 січня 2006 р. (перший етап - з 1 вересня 2005 p.). За цей пакет законопроектів проголосували 402 народних депутати. Відповідні зміни були внесені до Конституції України.

Нові Закони України безпосередньо в сесійній залі підписав Президент України Л. Кучма. Прийняття нових Законів України (у тому числі і стосовно порядку проведення повторного голосування щодо виборів Президента України) дозволило істотно стабілізував політичну обстановку в країні.

Взагалі, процес формування правової системи України умовно можна поділити на два етапи1: попередній - до прийняття Конституції України (1990 - 1996р.р.); і сучасний - цілеспрямована розбудова правової системи відповідно до положень і вимог Конституції України.

Загальною рисою першого етапу було кількісне нагромадження нормативно-правових актів, які покривали не врегульовані законодавством сфери суспільних відносин. У цей час були спроби інвентаризації та кодифікації існуючих юридичних актів (наприклад, розроблення базових законів - кодексів), але вони не були практично реалізовані. Єдиним найголовнішим результатом в цьому плані стало розроблення та прийнятя Конституції України. Як проміжний результат тут можна вважати Конституційну угоду від 8 червня 1995 року.

Другий етап характеризується більш доцільним визначенням предметів правового регулювання, пов"язаних головним чином з впровадженням норм і положень нової Конституції.

 

 

50.Конституційний процес у незалежній Україні. Конституція 1996.

Здобуття Україною незалежності спричинило зміни у державній і правовій системах, що потребувало радикальних змін Конституції 1978 р. Спочатку Верховна Рада обрала шлях внесення змін та доповнень до неї, а паралельно відбувався процес вироблення нового основного закону.

Ще 24 жовтня 1990 р. утворено конституційну комісію, яку очолив Л. Кравчук. Вона розробила перший проект і подала на розгляд у комітети Верховної Ради. За ним Україна мала стати президентською республікою. Другий проект, поданий на розгляд у вересні 1993 p., передбачав створення парламентської республіки з двопалатним парламентом і прем'єр-міністром на чолі уряду. У листопаді 1993 р. розроблено третій проект, у якому вже йшлося про президентсько-парламентську республіку. Проте жоден ч цих проектів не здобув підтримки депутатів.

У листопаді 1994 р. створено нову конституційну комісію, яка почала розробку чергового проекту. У травні-червні 1995 р. через відсутність основного закону виникла конституційна криза, яка закінчилася угодою між Президентом та Верховною Радою. 20 березня 1996 р. на розгляд Верховної Ради винесено четвертий проект Конституції, який передбачав президентсько-парламентську республіку з двопалатними Національними Зборами (Сенат і Палата депутатів).

Найбільші дискусії серед депутатів викликали п'ять пунктів: розподіл повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим. У черговий раз конституційний процес був заблокований.

Однак політичні діячі України спромоглися знайти вихід із глухого кута. У парламенті виникла неофіційна депутатська узгоджувальна комісія на чолі з народним депутатом М.Сиротою. На початку травня 1996 року вона була затверджена Верховною Радою як тимчасова спеціальна депутатська комісія. Долаючи величезні труднощі, комісія узгоджувала думки різних фракцій, партій і течій у кожній спірній статті Конституції. Після внесених змін і доповнень в комітетах та погоджувальних радах, Верховна Рада 4 червня прийняла проект в першому читанні. 19 червня розпочалися другі читання, і вранці 28 червня 1996 р. Конституція України була ухвалена Верховною Радою.

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 основної статті, та 14 статей перехідних положень. Основний Закон нашої держави конституює права, свободи та обов'язки людини і громадянина, народне волевиявлення через вибори та референдуми, визначає структуру, функції, повноваження права та обов'язки всіх гілок влади: законодавчої - Верховна Рада, глави держави - Президента, виконавчої - Кабінет Міністрів, судової - Верховний Суд, Конституційний Суд, а також містить положення про прокуратуру, територіальний устрій, Автономну Республіку Крим, місцеве самоврядування. Визначено також порядок внесення змін до Конституції, визначено прикінцеві та перехідні положення.

Чинна Конституція визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну, соціальну і правову державу, за формою правління - республікою (президентсько-парламентською), за формою устрою - унітарною. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в ній є народ.

Прийняття Конституції знаменувало собою найвидатніший акт, який став важливим етапом у розвитку нашого суспільства, п'ятирічного періоду утвердження України як незалежної суверенної держави.