Політико-правове становище українських земель поза межами СРСР у 1920-1930 рр

Національно-територіальні розмежування між Україною і сусідніми радянськими республіками та іншими державами, який розпочався після жовтня 1917 р., продовжувався по суті до кінця 1930-х років і тому цілий ряд українських етнічних земель в ці роки не входив до складу УСРР.

Більшість українських земель і населення захопила в 1918-1919 рр. Румунія: Північну Буковину, Аккерманський, Ізмаїльський і Хотинськийповіти Бессарабії, частину Мармарощини в Закарпатті.

Характерною рисою і головним завданням правової політики міжвоєнної Румунії щодо окупованих етнічних українських земель стала уніфікація системи права із загально-румунською правовою системою. На відміну від Польщі, де правова політика держави зводилася до створення єдиних для усієї держави галузевих правових кодексів, міжвоєнна Румунська держава прагнула уніфікувати правову систему на новоприєднаних територіях, зокрема етнічно українських, шляхом поширення на них чинності загальнорумунського законодавства..

Таким чином, у міжвоєнний період в Румунії утвердився державно-політичний режим, який на окупованих українських землях проводив колонізаторську політику, спрямовану на повну і всебічну інкорпорацію українських етнічних земель у державно-правову систему королівської Румунії та румунізацію українського населення..

За Ризьким договором 1920 року між РСФРР, УСРР і Польщею польський уряд зобов'язувався гарантувати права національних меншин та забезпечити вільний розвиток їх культур, мови, віросповідання. Юридично польське панування над землями Східної Галичини і Західної Волині було встановлене 14 березня 1923 року, коли Рада послів країн Антанти у Парижі узаконила анексію цих земель Польщею.

Окупаційний режим встановив у Західній Україні режим терору і насилля. Польський великодержавний шовінізм став основою державної політики Польщі. Влада на українських землях перейшла до командувача військ, який отримав посаду генерального делегата польського уряду, а на місцях — до урядових комісарів. З державних установ звільнялися всі службовці, які відмовлялися від присяги на вірність Польській державі.

В кращому становищі знаходилося українське населення Закарпаття. Але демонструючи прихильне ставлення до українського народу, уряд Чехословаччини мало що робив для економічного розвитку краю.

У Чехословаччині, найбільш розвинутій у промисловому відношенні країні Центрально-Східної Європи, Закарпаттю відводилась роль економічно найзанедбанішої провінції. Певного розвитку набула хіба що лісова та лісохімічна промисловість. Робітники піддавались нещадній експлуатації, їм платили у півтора-два рази менше, ніж у центрі країни, відповідно гірше забезпечувалися й умови їх праці.

Не в кращому становищі знаходилося і сільське населення. Поміщикам належало втричі більше землі, ніж її мали селянські господарства.

Чеська адміністрація зовні більш прихильно, ніж румунська та польська влада ставилися до розвитку народної освіти. Проте повна відсутність українських вищих навчальних закладів прирікала українську мову і культуру на другорядність.

Не рятувало становища й "визнання" мови місцевого населення офіційною мовою "Підкарпатської Русі". Адже в "Генеральному статуті", який регулював це, йшлося не про українську, а про "русинську мову, тобто говірку підкарпатських русинів".