Судова система та процес у Гетьманщині XVII - XVIII СТ. Реформи К. Розумовського

Найбільшу кількість судових справ розглядали полкові суди. Здійснення правосуддя в цих судах відбувалося колегіально. В XVII та на початку XVIII століття вони вирішували справи не тільки значкового товариства, але й рядових козаків, міщан, поспільства.

У цей період полкові суди були наділені широкими повноваженнями: вони могли виносити смертні вироки, які виконувались без погодження з вищими органами.

Нижчою ланкою козацької судової системи були сотенні суди, на чолі яких стояв сотник. Вони розглядали справи всіх мешканців сотні, окрім осіб, вилучених з-під їх юрисдикції.

У Гетьманщині продовжували функціонувати магістратські суди, які існували в містах з правом самоврядування ще за польських порядків, та ратушні – в непривілейованих містах. Проте до кінця XVII століття відбувається об'єднання козацьких та міських судів. Хоча формально й існували окремо суди козацькі й міщанські, але функціонально вони репрезентували одне й те ж судочинство.

Судові справи селян, посполитих, а інколи й рядових козаків розглядали сільські та копні суди, в яких велику роль відігравала громада. На панських підданих поширювали свою дію домініальні (панські) суди.

Крім того, у Гетьманщині утворюються кілька видів спеціалізованих судів, за компетенційними ознаками: духовні суди; цехові суди; суд грецького Ніжинського братства; ярмаркові суди; митні суди, третейські суди.

У судовому процесі Гетьманщини завжди брали участь дві сторони: обвинувачення і захист. Функцію обвинувачення, як правило здійснював потерпілий, захисту – обвинувачений чи його захисник.

Із принципом змагальності тісно пов'язувався принцип диспозитивності. Суть диспозитивності у кримінальному судочинстві означала право сторін розпоряджатись об'єктом процесу. Потерпілий сам вирішував подавати скаргу чи ні, а в разі подачі – відкликати її і відмовитись від обвинувачення. В ході процесу сторони могли примиритися.

У кримінальному судочинстві Гетьманщини існувала певна система джерел доказів: пояснення сторін, показання свідка, признання “оскарженого”, присяга, допити на муках, документи, речові докази.

За загальним правилом, у Гетьманщині суд починав розгляд кримінальної справи лише за наявності скарги потерпілого. Правом сторони було звернутися з позовом або відмовитися від такого звернення.

Судовий розгляд кримінальної справи, в загальних рисах, дуже подібний до сучасного. Розгляд справи починався із встановлення явки сторін і вирішення всіх питань, пов'язаних з неявкою. Потім вирішувалося питання щодо складу суду, а далі досліджувалися докази. Дослідження матеріалів справи починалося усним викладом скарги, який робив потерпілий наводячи відповідні докази. Після цього надавалось слово обвинуваченому. Заслухавши доводи сторін, суд приступав до допиту свідків та дослідження інших доказів. Після з'ясування всіх обставин справи судова колегія за більшістю голосів постановляла вирок (декрет), який проголошувався в тому ж судовому засіданні.

Безперечним свідченням високого рівня розвитку українського судового процесу була можливість апеляційного оскарження судового рішення до вищої інстанції, з метою домогтися нового вирішення справи по суті.

На початку XVIII століття Генеральний військовий суд стає апеляційною інстанцією. За законом йому взагалі заборонялося приймати будь-які чолобитні, а вирішувати справи він міг тільки за апеляцією

Відбуваються певні зміни і в судовій компетенції інших українських органів влади та судових органів. Так, з 1720 року Генеральна військова канцелярія, яка є вищою центральною установою Гетьманщини, починає здійснювати судові функції і стає вищою апеляційною інстанцією. В її роботі брав участь гетьман, а якщо він був відсутній, то його заступало декілька осіб з Генеральної старшини.

Інструкцією гетьмана Данила Апостола від 13 липня 1730 року було чітко врегульовано склад полкових і сотенних судів та порядок здійснення ними правосуддя. Повноваження полкових судів, порівняно з XVII століттям, були звужені. Також зменшується компетенція сотенних судів.

Судовий процес Гетьманщини в XVIII столітті загалом зберіг основні ознаки попереднього періоду. Але посилене втручання Росії у внутрішні справи України і, зокрема, у її судочинство, внесло певні зміни. З’являються чіткі вимоги до форми поданої до суду скарги, формалізм процесу у оцінці пояснень свідків

За універсалом гетьмана К. Розумовського від 17 листопада 1760 року Генеральний військовий суд був позбавлений функції суду першої інстанції для козацької старшини і мав виконувати виключно апеляційні функції. Позбавлення вищої судової установи функції розгляду судових справ у першої інстанції було, безперечно, прогресивним явищем.

Кардинальні зміни в судоустрої Гетьманщини провадяться за універсалом К. Розумовського від 19 листопада 1763 року. В результаті судової реформи 1763 року створені три види судів: гродські – для розгляду кримінальних справ, земські – для цивільних і підкоморські – для межових. Генеральний військовий суд залишився апеляційною інстанцією для новоутворених судів.

Із введенням цих судів сотенні правління, полкові суди, полкові канцелярії та Генеральна військова канцелярія не мали права розглядати справи, віднесені до компетенції новоутворених судів, а незакінчені справи їм належало переслати новим судам. Основним кодексом права в Україні залишився Литовський Статут. Крім того, в містах, які мали право самоуправління, діяло магдебурзьке право.

Незважаючи на проведену судову реформу, гетьману Кирилу Розумовському так і не вдалося практично здійснити відмежування судової та адміністративної влади в Гетьманщині: указом Катерини II від 10 листопада 1764 року було скасовано посаду гетьмана в Україні та відновлено правління Малоросійської колегії.

13. Політико правове становище, устрій, суспільний лад і право українських земель у складі Речі посполитої(кінець XVII – XVIII ст.)

У соціальному розшаруванні суспільства Правобережжя, Волині та Галичини, які залишилися у складі Речі Посполитої, мало що змінилося з XVI - початку XVII ст. Панівною вествою були феодали-землевласники, які поділялися на магнатів (аристократію) і шляхту (знать). Магнати мали великі земельні угіддя - латифундії, забезпечували державний апарат вищими урядовцями, воєначальниками, суддями, сенаторами. Шляхта мала спадковий титул, володіла вотчинами або удільними землями, несла військову службу. Особа шляхтича (гонор) була недоторканною, його охороняли закони, судити шляхту могли лише шляхетські суди.

Духовенство поділялося на католицьке, уніатське та православне, а також на світське (біле) і монастирське (чорне). Воно користувалося державними привілеями, не платило жодних податків, мало власні суди і юрисдикцію, володіло землями і залежними селянами. Селянство - переважна більшість населення - майже все залежало від феодалів, церкви або держави (короля). Селяни не мали права залишати села, не мали приватної власності на землю, несли трудові повинності, платили грошові та натуральні побори і податки. Вони поділялися на тяглих (панщинних) і чиншових (оброчних). Збіднілі, обезземелені складали групи халупників, підсусідків, городників, коморників та захребетників, які жили у землевласника і працювали на нього. Міщанство поділялося на патриціат (купці, лихварі, промисловці, урядовці), бюргерів (городян середнього достатку, ремісників) та плебс (чорноробочих). Магістратські міста мали право на самоврядування і власне законодавство, а ратушні - залежали від держави чи державця (власника). Державними органами влади в центрі були: король, який обирався шляхтою, і сейм - станово-представницький орган, який складався з сенату, де засідали світські і духовні магнати з королівським двором, та посольської ізби (зборні) - куди кожна земля чи воєводство посилали обраних послів (депутатів). На місцях існували представники державної влади (воєводи, повітові і волосні старости) та місцевого шляхетського самоуправління - сеймики (Воєводські, повітові, волосні). Право veto (liberum veto - одноголосне прийняття рішень) скасували лише в кінці XVIII ст.

Судова система Речі Посполитої зберігалася з часів Третього Литовського статуту і складалася з шляхетських судів. Гродський (замковий) - розглядав кримінальні справи; чинив його намісник, староста чи воєвода одноособово за допомогою замкового судді і писаря. Підкоморський - у кожному повіті підкоморій і коморник розглядали земельні позови. Земський (шляхетський трибунал) - розглядав цивільні справи шляхти у складі судді, підсудка і писаря. Діяли також асесорський суд, каптурові суди, домініальні (вотчинні) церковні (духовні), старостинські, лавні (на чолі з війтом).

Джерелами права залишалися Третій Литовський статут, Артикули Генріха Валуа, "Устава на волоки", магдебурзьке право, а також правові звичаї, привілеї (жалувані, пільгові та охоронні), конституції (постанови) сеймів. Тому основні норми кримінального (дефініція, кваліфікація і класифікація злочинів, види покарань) і цивільного права (приватна власність, зобов'язальні дії, опіка, шлюб, успадкування) практично залишалися незмінними від кінця XVI аж до початку XIX ст., коли на Правобережжя та Волинь почало поширюватися російське законодавство.